КОН­СТИТУ́ЦІЯ УНР — основний закон Української Народної Республіки. Затверджено в остан­ній день існува­н­ня Української Центральної Ради (29 квітня 1918) у формі Статуту про державний устрій, права і вольності УНР. Складається з 83-х статей і 8-ми роз­ділів. К. УНР наголошувала, що вся влада в УНР «походить від народу» (ст. 22), а її верховним органом мали стати Всенародні збори, обрані рівним, прямим, таємним і пропорційним голосува­н­ням на 3 роки із роз­рахунку 1 депутат (його особа — недоторкан­на) від 100 тис. громадян. Результати виборів мав пере­віряти Генеральний суд і пере­давати свої висновки до Всенародних зборів, яким на­дано право ви­зна­н­ня мандатів недійсними, скасува­н­ня результатів виборів і ви­значе­н­ня місця та часу проведе­н­ня нових виборів. Перед­бачено і до­строковий роз­пуск Всенародних зборів за письмовою вимогою 3-х млн виборців, дійсність під­писів яких встановлювали суди. По­станову про нові вибори при­ймали Всенародні збори, проведе­н­ня їх у 3-місячний строк покладено на виконавчу владу. Всенародні збори обирали Голову та його товаришів у кількості, встановленій ними (один із них ставав за­ступником Голови). Сесії Всенародних зборів перед­бачено проводити не рідше, ніж двічі на рік, а пере­рва між ними не повин­на була пере­вищувати 3-х місяців. За вимогою 1/5 депутатів мали скликатися позачергові сесії у місячний термін. Збори вважали повноважними за присутності понад 1/2 депутатів, пита­н­ня вирішеними — за під­тримки їх звичною більшістю голосів від кількості присутніх. Внесе­н­ня змін до К. УНР вимагало кваліфікованої більшості у 3/5 голосів присутніх, при цьому вони набували чин­ності після ухвале­н­ня новим складом Всенародних зборів про­стою більшістю голосів. Пита­н­ня про від­окремле­н­ня території, проголоше­н­ня війни та від­да­н­ня під слідство і до суду міністрів мали вирішувати 2/3 присутніх. Право законодавчої ініціативи та внесе­н­ня законо­проєктів К. УНР надавала Президії Всенародних зборів при погоджен­ні їх із Радою старшин зборів, окремим фракціям, групам депутатів кількістю не менше 30-ти осіб, Раді народних міністрів, органам самоврядува­н­ня, що обʼ­єд­нували 100 тис. і більше виборців, і таким же за кількістю групам громадян, під­писи яких під­тверджували суди. Проекти повин­ні були обговорювати від­повід­ні комісії, після доповіді яких їх доводили до ві­дома уряду і виносили на роз­гляд. Всенародних зборів. Якщо законо­проєкти від­хиляли, їх пере­носили на на­ступну сесію. Прийняті закони й по­станови мали друкувати у ви­гляді витягів із протоколів засі­дань Всенародних зборів за під­писом Голови або його товариша та одного із секретарів і набувати чин­ності після доведе­н­ня їх до місцевих установ. Без ухвали Всенародних зборів заборонено встановлювати будь-які податки, позики, обмеже­н­ня державного майна; правила обовʼязкової військової або міліцейської служби; публікувати від імені УНР політичні і економічні трактати; ви­значати одиниці міри та ваги.

Найвищою виконавчою владою К. УНР проголошувала Раду народних міністрів, що мала вести справи, які стосувалися всієї України, координувати та контролювати діяльність місцевих установ, не втручаючись при цьому в їхню компетенцію. Уряд отримував свої повноваже­н­ня від Всенародних зборів і звітував лише перед ними. Формува­н­ня Ради народних міністрів покладено на Голову Всенародних зборів за погодже­н­ням із Радою старшин. Всенародні збори могли висловити недовірʼя Раді народних міністрів загалом та окремим членам уряду. В такому випадку остан­ні мали скласти свої повноваже­н­ня, а через добу Всенародні збори вже могли при­ступити до їхнього заміще­н­ня. Членам уряду на­дано право брати участь у дебатах на сесіях з дорадчим голосом. Депутати, що входили до складу уряду, зберігали свої мандати, проте по­збавлялися права вирішального голосу на сесіях. Судова влада у рамках цивільного, карного і адміністративного законодавства повин­на здійснюватися іменем УНР виключно судовими установами, ріше­н­ня яких не могли змінювати ні законодавча влада, ні адміністративні органи влади. Роз­гляд справ мав бути прилюдним і усним. К. УНР утверджувала принцип верховенства парламенту, тобто парламентської республіки, проте не роз­кривала питань власності, кордонів, мови, державної символіки тощо.