КУК Василь Степанович (псевдоніми: В. Коваль, Леміш, Юрко, Вед­мідь, Кочегар, Без­имен­ний, С-Вар; 11. 01. 1913, с. Красне, нині смт Буського р-ну Львів. обл. — 09. 09. 2007, Київ, похов. у рідному с-щі) — один із керівників українського національно-визвольного руху. Закінчив Золочівську гімназію (нині Львів. обл., 1932), на­вчався у Люблінському університеті. Член товариств «Пласт» (1925–32), «Сокіл» (1930–33), «Просвіта» (1930–34). У 1929 вступив до ОУН. За­ймався пере­­везе­н­ням зброї, вибухівки, нелегальної літератури. Неодноразово заарештовувався польською владою, 1934–36 пере­бував в увʼяз­нен­ні. 1936–37 — повітовий провід­ник ОУН Золочівщини. Організував під­пільну друкарню і лабораторію із виготовлен­ня гранат (1937). Написав посіб­ник із питань кон­спірації «Пашні бу­­ряки», вів пропагандистську ро­­бо­ту серед робітників Львова. Піс­­ля 2-го Великого збору ОУН(б) — організаційний референт Проводу. Навесні 1941 очолив штаб похідних груп ОУН(б). 31 серпня 1941 заарештований нацистами у м. Ва­­сильків (Київ. обл.), після втечі з-під варти повернувся до Львова. 1942–43 — керівник Проводу ОУН(б) на Пів­ден­но-східних українських землях. Брав участь у роз­роблен­ні но­­вої про­грами ОУН(б), спрямованої на демократизацію внутрішнього життя, державно-політичних і су­спільно-економічних наста­­нов. Навесні 1943 при­значений ко­­мандувачем УПА–Південь, керував пов­станцями під час найбільших боїв із військами НКВС СРСР у квітні 1944 (див. Гурбен­­ський бій). Від 1947 — за­ступник ко­­мандувача УПА й керівник під­пільної мережі ОУН(б) Р. Шухевича, з яким мав суперечності з питань тактики й особистих мотивів, фак­тично контролював незалеж­но від нього під­пі­л­ля Волині та Поді­л­ля. Після загибелі Р. Шу­­хевича у березні 1950 при­значений головою Проводу ОУН(б) в Україні, керівником генерального секретаріату УГВР і головним командиром УПА. 1952 отримав зва­н­ня генерал-хорунжого УПА. Один із роз­робників післявоєн­ної тактики антирадянського під­пі­л­ля. Під­тримав курс УГВР на демократизацію про­грамних на­станов і тактики націоналістичного руху, засуджував вождізм С. Бандери. На початку 1950-х років вживав заходів із мінімізації збройних акцій під­пі­л­ля та збереже­н­ня кадрів для боротьби у нових умовах. 24 травня 1954 заарештований спец­групою КДБ УРСР. Утримувався у внутрішніх вʼязницях КДБ Києва і Моск­­ви. За клопота­н­ням КДБ СРСР 14 липня 1960 Президією ВР СРСР помилуваний і звільнений від кри­­мінальної від­повід­ально­сті. 19 вересня 1960 звернувся з від­­­критим листом до лідерів закор­­дон­них центрів ОУН із засуджен­­ням діяльності націоналістичного руху проти радянської влади. Закінчив екс­терном історико-філософський факультет Київського університету (1964). Працював у Центральному державному історичному архіві УРСР (1961–69); Ін­ститутах історії АН УРСР (1969–72) й української архео­графії та джерело­знавства НАНУ (1993–95); на комбінаті «Укрпобут­рек­лама» (1972–86; усі — Київ). Після звільне­н­ня з увʼязне­н­ня пере­бу­вав під по­стійним на­глядом органів державної без­пеки. Написав дисертацію з історії національного пита­н­ня, яку не за­­хистив через роз­біжності з офіційною радянською ідеологією. Під­тримував кон­­такти з українськими дисидентами. Від 1991 брав активну участь у ве­­теранському русі, був головою наукового від­ділу Всеукраїнського братства ОУН–УПА. Автор інтервʼю та публіцистичних ви­ступів, статей і брошур з історії та персоналістики національно-визвольного руху. Разом із Я. Дашкевичем уклав збірку «“Особые папки” Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944–1948 рр.» (Л., 2010).