Кулішезнавство

КУЛІШЕЗНА́ВСТВО  — наукова дисципліна, галузь гуманітаристики, передусім літературознавства, фольклорис­тики, мовознавства та історичної науки, що досліджує життя і творчість П. Куліша. У сучасному укр. культурологічному просторі К. функціонує поряд із шевченко­знавством, франко­знавством, грушевськознавст­вом та ін. Основи К. закладено у 1920-х рр., тоді ж виник і сам термін. Перші ґрунт. праці про Куліша з’явилися після його смер­ті, хоча й за життя про нього писали, зокрема О. Огоновський, М. Петров, О. Пипін, М. Дашкевич. Про винятк. значення діяльності Куліша для розвитку нац. культури, про необхідність публікації його невиданих творів і листів, про потребу вивчення та осмислення творчості йшлося і у присвяч. йому некрологах. У цей період зусилля науковців і культурно-громад. діячів були спрямовані передусім на збирання й опублікування невиданої спадщини Куліша та підготовку його життєпису. До цього процесу долучилася Ганна Барвінок, зокрема створила його музей у селах Мотронівка (нині у складі с. Оленівка) та Кинашівка Борзнян. р-ну Черніг. обл., заохочувала культурно-громад. діячів, письменників, науковців брати участь у заходах із вшановування його пам’яті, надавала автор. право на публікації, ділилася рукописами. З її ініціа­тиви та за фінанс. підтримки археограф І. Каманін розпочав підготовку вид. «Сочинения и письма П. А. Кулиша» у 20-ти т. — опубл. 5 томів (К., 1908–10). Одночасно в Галичині текстолог Ю. Романчук підготував «Твори Пантелеймона Куліша» у 6-ти т. (Л., 1908–10). Обидва вид. здій­снено на досить високому текстолог. рівні. У Львові за безпосеред. участі І. Франка вперше видано поему Куліша «Маруся Богу­славка» («ЛНВ», 1899, № 10–12), переклади творів Дж.-Ґ. Байрона — «Чайльд-Гарольдова ман­дрівка» (1905) та В. Шекспіра — «Гамлет» (1899), «Приборкана гоструха», «Макбет», «Коріолан» (усі — 1900), «Юлій Цезар», «Антоній і Клеопатра», «Багацько галасу з нечевля», «Ромео та Джульєта» (усі — 1901), «Міра за міру», «Король лір» (обидва — 1902). Відразу ж після смерті Куліша князь М. Шаховсь­кой здійснив першодрук його оповідання «Омут» («Русское обозрение», 1897, № 3–5). У 1900 в Харкові вперше надруковано драми Куліша «Петро Сагайдашний» і «Цар Наливай» у його кн. «Драмована трилогія». 1903 здій­снено два першодруки: у Відні Британ. біблійне товариство — повний перекл. Біблії («Святе Письмо Старого і Нового Завіту»), який зробили Куліш, І. Пулюй та І. Не­чуй-Левицький; у С.-Петербурзі ж. «Ежемесячные сочинения» (№ 4–6) — роман «Искатели счас­тья». С. Яричевський оприлюднив першу редакцію вертеп. драми Куліша «Іродова морока», щоправда, помилково приписавши її авторство Т. Шевченкові («Буковина», 1909, № 129–132, 135–137); О. Левицький і Д. Дорошенко опублікували недрук. статті Куліша — «Украинофилам» («Записки УНТ», К., 1911, кн. 8) і «Дві мові книжня і народня» («Україна», 1914, кн. 3). Заходами ред. ж. «Киевская старина», зокрема О. Лазаревського, видано сотні листів Куліша — до В. Барвінського (публікація І. Фран­ка), О. Бодянського (публікація А. Ти­това), О. Вересая, Г. Ґалаґана, М. Ґрабовського, Г. Данилевського, Д. Каменецького, О. Кістяківського, М. Максимовича, С. Носа, батька й сина Тарновських, І. Хиль­чевського, Т. Шевченка, М. Юзе­фовича та ін. Публікацію листів Куліша до С. Аксакова здійснив В. Шенрок («Русская старина», 1904, № 12), до М. Гоголя — В. Ча­говець («Чтения в историческом общесте Нестора Летописца», 1902, кн. 16, вип. 4). У Львові в цей період з’явилися Кулішеві листи до братів Барвінських («Записки НТШ», Л., 1898, т. 28 — публікація І. Франка; Барвінський О. «Спомини з мого життя», Л., 1912, ч. 1, 2), А. Юркевича («Научно-литературный сборник», 1904, т. 3, кн. 1, 2 — публікація О. Мончаловського) та ін. Видання джерел. матеріалів відбувалося синхронно з дослідженням життя й творчості Куліша. Вже на межі 19–20 ст. з’явилися перші докладні студії про Куліша, які донині не втратили наук. інтересу, — Б. Грінченка «П. А. Кулиш: биогр. очерк» (Чг., 1899), О. Маковея «Панько Олелькович Куліш, огляд його діяльности» («ЛНВ», 1900, № 3–6, 9–12) і В. Шенрока «П. А. Кулиш: біогр. очерк» («КС», 1901, № 2–10). Опубліковано низку евристич. розвідок: М. Чалого «Юные годы П. А. Кулиша» («КС», 1897, № 5), О. Лазаревського «Предки П. А. Кулиша» (там само, 1898, № 9 під крипт. А. Л.), М. Слабченка «До історії відношень між Кулішем та Т. Г. Шевченком» («Сборник Харьковского историко-филологического об­щества», Х., 1909, т. 18), цикл статей О. Грушевського «З сорокових років» («Записки НТШ», Л., 1908, № 3, 5; 1909, № 3), «Поетична творчість П. Куліша» («ЛНВ», 1909, № 9) та «Шевченко і Куліш» («Шевченківський збірник», Петроград, 1914, т. 1). А. Балика 1903 склав перший (дуже неповний і з багатьма помилками) бібліогр. покажчик творів Куліша «Дубове лыстє: Альманахъ на згадку про П. О. Ку­ліша». На ниві К. у Львові почали працювати В. Щурат і К. Студинський, найбільша активність яких у цій галузі припадає на 1920-і рр. В. Щурат виступив із ґрунт. роз­відкою «До історії останнього побуту П. Куліша у Львові» (Л., 1897). К. Студинський, окрім ін­шого, вперше надрукував корес­понденцію Куліша: «З листів П. Ку­ліша до Омеляна Партицького» та «Листи до Пантелеймона Куліша» А. Вахнянина (обидві — Л., 1908). Переміщення автографів Куліша з Архіву давніх актів (яким опікувався І. Каманін) до АНУ створило сприятл. умови для студій над ними. Істор.-літ. аспект вивчення Куліша започаткував С. Єфремов у праці «Історія українського пись­менства» (К.; Ляйп­циґ, 1911). У 1917–20-і рр. закладено основи сучас. К. Поряд із науковцями старшої генерації (І. Абрамов, М. Грушевський, С. Єфремов, Г. Житецький, М. Могилянський, К. Студинський, М. Сум­цов, В. Щурат, М. Возняк, Я. Гординський, В. Данилов, В. Дорошенко, Д. Дорошенко) почало працювати нове покоління дослідників, які сформували цю наук. дисципліну: І. Айзеншток, О. Гермайзе, О. Дорошкевич, М. Зе­ров, Є. Кирилюк, В. Міяковський, М. Павлушков, В. Пе­тров, В. Романовський, П. Рулін, Ф. Савченко, Б. Шевелів, І. Ямпольський та ін. У програмовій ст. «Провіяний Куліш: Характер і завдання дослідів про Куліша» (1920; окреме вид. — К., 1927) С. Єфремов сформулював завдання, які постали перед кулішезнавцями, — сучас. дослідник повинен насамперед поширити і розробляти поле фактів для досліду, повишукувати й упорядкувати докум. дані, визначити їхню ціну, вагу та вірогідність і на підставі їх приступити вже до заг. виснов­ків, до синтезу, що має охопити всю особу і всю творчість письменника. Хронологічно першою моногр. працею того часу є уза­гальнювал. дослідж. Д. Дорошенка «П. О. Куліш, його жит­тя й літературно-громадська діяльність» (К., 1918). Значно до­опрацьоване й поширене, воно вийшло повторно під назвою «Пантелеймон Куліш» (К.; Ляйп­циґ, 1923). Популярну брошуру «Пантелеймон Куліш» (П., 1919) випустив М. Сумцов. Влуч. спостереженнями, зокрема над при­родою «туркофільства» пізнього Куліша, відзначається праця В. Щурата «Фільософічна основа творчости Куліша» (Л., 1922). З’явилася низка збірників, присвяч. Кулішеві, зокрема спецви­пуск ж. «Книгарь», виданий 1919 (№ 23/24) до 100-ліття від дня народж. Куліша. Тоді ж підготов­лено два вид., які не вийшли друком і матеріали до яких було втрачено: 1919 — спецвипуск ж. «Наше минуле», присвяч. Кулішеві і 1923 — «П. О. Куліш: Збірник статей і матеріялів» у б-ці «Нашого минулого» (ч. 2) видавництва «Друкарь» (Інститут рукописів НБУВ, ф. 317, од. зб. 22). У першому мало бути опубліковано недрук. листування Куліша з Марком Вовчком і Д. Каменецьким, у другому — «Щоденник» Куліша, статті В. Романовського «П. О. Ку­ліш і його “История воссоединения Руси”», П. Стебницького «П. О. Куліш в листах його дружини», «Листування П. Ол. і Ол. Мих. Кулішів з родиною М. Т. Симонова (Номиса). Подав і примітки приточив Гн. Стеллецький». До обох вид. концептуал. статті написав С. Єфремов, відповідно «Провіяний Куліш» (1920; опубл. 1927) і «Без синтезу. (До життьової драми Куліша)» (опубл. 1924). У 1927 вийшли три вид., присвяч. Кулішеві з нагоди 30-х роковин його смерті: 1) за ред. М. Грушевського наук. часопис «Україна» з блоком статей про Куліша, які надали М. Грушевський, О. Грушевський, Г. Житецький, К. Студинський; 2) за ред. С. Єфремова й О. Дорошкевича «Пантелеймон Куліш: Збірник праць Комісії для видавання пам’яток новітнього письменства» зі статтями С. Єфремова, О. Дорошкевича, М. Могилянського (під псевд. Петро Чубський), Б. Неймана, В. Петрова; 3) за ред. А. Кримського «Записки Історич­но-Філологічного відділу» ВУАН зі статтями І. Ткаченка, М. Могилянського (під псевд. П. П. Чуб­ський) та М. Павлушкова. Наступ. року у Львові за ред. К. Студинського з’явивився том «Записок НТШ» (1928, т. 128), присвяч. Кулішеві. 1929–30 у Львові за ред. К. Студинського з’явилося ще одне вид. про Куліша у «Збірнику філологічної секції НТШ» (т. 22) у 2-х ч. (ч. 1 також редагував Ф. Савченко): «П. О. Куліш: Матеріяли і розвідки». Наприкінці 1920-х рр. назріла потреба системат. публікації недрук. спадщини Куліша. У цей час зародилося декілька проектів, які через майбутні репресії так і не були зреалізовані. Один із таких — «Архів Куліша». До цього вид. мали ввійти Кулішеві спогади «Около полустолетия назад» (упо­рядник П. Рулін), ймовірно, «Що­денник» (упорядник С. Єфремов або М. Могилянський), а також листування. 1922–23 у Берліні видано «Твори» Куліша, які підготував із супровід. поясненнями Б. Лепкий: т. 1 — «Чорна рада», т. 2 — «Поезії», т. 3 — «Україна», т. 4 — «Псалтир». Наприкінці 1920-х рр. Інститут літ-ри ВУАН розпочав підготовку «Творів Пантелеймона Куліша» за заг. ред. О. Дорошкевича. Вид. мало складатися з 25-ти т. і було заявлене як наук.-популярне, проте воно містило варіанти та супровідні статті Є. Кирилюка, Л. Окін­шевича, В. Петрова, П. Филиповича, які заміняли коментарі. Рос. твори подано в перекладі українською. 1930–31 вдалося випу­стити лише т. 1 (проза 1840-х рр.), т. 3 («Чорна рада») і т. 6 («Спогади з молодих літ» — автобіогр. проза поч. 1850-х рр.). Куліше­знавці 1920-х рр. працювали переважно у напрямку розширення докум. бази суто наук. характеру. Одна з найяскравіших сторінок у К. того періоду — це праці В. Петрова, зокрема «Куліш-хуто­рянин (теорія хуторянства і Баївщанський епізод 1853–1854)», «Хуторянство і Европа (листи Куліша з-за кордону р. 1858-го)», «Матеріяли до історії приятелювання Куліша й Шевченка р. 1856–1857-го», «Матеріяли до історії співробітництва Куліша в “Современнике” Некрасова р. 1852–3», «Теорія “культурництва” в Кулішевому листуванні р. 1856–7. (За неопублікованими матеріялами)», «Перебування Куліша на Україні влітку року 1856-го (матеріяли до Кулішевої біографії)», які увійшли до його монографії «Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки». Безпосеред. зв’язок з нею мають і публікації В. Петрова «“Чор­на рада”, як роман соціяль­ний» («Література», К., 1928, зб. 1), «Спогади з молодих літ» («Твори», Х.; К., 1931, т. 6). Цикл статей В. Петрова присвяч. вивченню діяльності Куліша у 1840-і рр. Вони мали б увійти до анонсов. у передмові до цієї книги аналог. монографії «Куліш у сорокові роки», яка так і не вийшла друком: «Шевченко, Куліш, В. Білозерський — їх перші стрічі» («Укра­їна», 1925, кн. 1/2), «Куліш і Шев­ченко (до історії їх взаємовідносин в 1843–1844 роках)» («Шевченко та його доба», К., 1925, зб. 1), «Різдво р. 1846. (За Ку­лішевими матеріалами)» («Шев­ченко», Х., 1928, річник 1), «Вальтер-скоттівська повість з української ми­нувшини» (Куліш П. «Михайло Чарнишенко», К., 1928), «Етнографічне оповідання П. Куліша» (Куліш П. «Твори», К.; Х., 1930, т. 1). 1930 у Києві вийшла кн. «Романи Куліша» В. Петрова, написана з епістоляр. джерел, яка справила знач. вплив на уявлення про Куліша як людину. У вид. вміщено як додаток недрук. листи Куліша до Г. Рентель. Значно розширила можливості К. «Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього» (К., 1929), яку уклав Є. Кирилюк. Істотні доповнення до бібліографії зробив І. Ямпольський: «До бібліографії праць П. О. Куліша та писань про нього» («Літературний архів», 1931, кн. 1/2), «Ще кілька додатків до бібліографії П. Куліша» (там само, 1931, кн. 3). У 1920-х рр. видано знач. масив епістоляр. спадщини Куліша. По суті, започаткувавши наук. підхід у виданні епістоляр. текстів Куліша, першим у цьому напрямку почав працювати П. Зайцев, який опублікував його листи до Н. Білозерської («Наше минуле», 1918, № 1, 3). Він же здійснив першодрук Кулішевої передмови до «Неофітів» Т. Шевченка «Несколько предваритель­ных слов» (там само, 1919, № 1/2). Серед найважливіших публікацій епістолярію Куліша — книга О. Дорошкевича «Куліш і Милорадовичева» (К., 1927), статті І. Капустянського (під крипт. Ів. К–й) «До життєпису П. Куліша» (опубл., зокрема, листи до П. і Л. Глібових у «Червоному шляху», 1924, № 8/9), М. Могилянського «П. О. Куліш у 90-х роках (листи й документи)» (листи до М. Карачевської-Вовк; там само, 1925, № 8), С. Глушка «Лис­тування П. О. Куліша з Л. М. Жем­чужніковим (1854–1877)» («Україна», 1926, кн. 2/3), В. Данилова «П. А. Куліш і М. О. Максимович» (там само, 1926, кн. 5), П. Руліна «М. П. Старицький та П. О. Куліш» («ЖР», 1926, № 12), Г. Житецького «Куліш і Костомаров (недрук. листування 1860–70-і рр.)» («Україна», 1927, кн. 1/2), М. Лев­ченка «До листування П. О. Куліша з П. X. Глібовою» («Зап. Істор.-філол. відділу», К., 1927, кн. 10), Б. Шевеліва «Сторінки з життя П. Куліша за 40-х рр. («Листи П. Куліша до О. Ханенка)» // «Життя й революція», 1928, № 10), К. Лазаревської «Куліш і Марко Вовчок: (Кілька невиданих листів)» («Україна», 1929, лип.–серп.), Ф. Савченка «Нена­друковані листи Куліша до Бодянського» («За сто літ», К., 1929, кн. 4), «Листи П. Куліша до М. По­годіна (1842–1851)» і «Співробітництво П. Куліша з Олексою Гатцуком» (обидві — «П. О. Куліш: (Матеріяли і розвідки)», Л., 1929, ч. 1), І. Айзенштока «Листи П. Куліша до Ізм. Срезнєвського» («Літературний архів», Х., 1930, кн. 1/2), В. Покальчука «З Кулішевого листування» (там само). Над вид. Кулішевого епі­столярію особливо плідно працював М. Возняк, який опублікував низку статей: «Листування Панька Куліша з Олександром Кониським» («Нова Україна», 1923, № 7/8, 10, 11), «П. Куліш як інформатор галицького історика літератури (його листування з О. Огоновським)» («Життя й революція», 1927, № 12), «Останні зносини П. Куліша з галичанами: (З додатком його листування з М. Павликом)» («Записки НТШ», Л., 1928, т. 148), «П’ять листів П. Куліша до Ол. Бі­лобородова» («Україна», 1929, груд.). Його перу належать дже­релозн. дослідження: «Куліш як редактор “Причепи” Левицького» («Записки НТШ», Л., 1928, т. 148), «Гервінусів “Шекспір” в очах П. Куліша» («Збірник заходознавства», К., 1930. т. 2). Вивчення зв’язків Куліша з галичанами та публікацією епістоляр. матеріалів до цієї теми продовжував К. Студинський: «До історії зв’язків Куліша з галичанами в р. 1869–70» («Україна», 1927, кн. 1/2), «Слідами Куліша» («Записки НТШ», Л., 1928, т. 148), «До історії зв’язків П. Куліша з Осипом Ливчаком» («П. О. Ку­ліш. Матеріяли і розвідки», Л., 1929, ч. 1), «Листування і зв’яз­ки П. Куліша з Іваном Пулюєм: 1870–1886 рр.» та «Листи П. О. Ку­ліша до Івана Пулюя (1870–86 рр.)» (вступна стаття і тексти листів; там само, Л., 1930, ч. 2), «Галичина й Україна в листуванні. 1860–1880 рр.: Матеріяли до історії української культури в Галичині та її зв’язків з Україною» (Х.; К., 1931, т. 1). Низку знакових публікацій зробив О. Дорошкевич. Окрім уже зазначених, це «З Кулішевого архіву» — листи Куліша до Марка Вовчка та О. Огоновського («Україна», 1924, кн. 4), «Невідоме видання П. Куліша» — про Кулішеву книжку, написану під псевд. Гладкий «Карманная книжка для помещиков [...]» («Бібліологічні вісті», 1926, № 2). Особливо вагомими є його публікація автобіогр. пое­ми Куліша «Евгений Онегин нашего времени. Роман в стихах» разом із супровід. ст. «Куліш — героєм роману» та розвідка «Куліш на засланні» («Пантелеймон Куліш: Зб. пр. Комісії для видавання пам’яток новіт. письменства», К., 1927). Питання цензури і діяльність Куліша переважно в роки існування Кирило-Мефодіїв. братства досліджував В. Міяковський: «Куліш і Квітка» та «Куліш і цензура» («Наше минуле», 1918, № 2), «З просвітньої діяльности П. О. Куліша» («ЛНВ», 1919, № 7/8), «Малюнок Куліша до народньої пісні» («Україна», 1924, кн. 1/2), «Люди сорокових років. (Кирило-методіївці в їх листуванні)» («За сто літ», К., 1928, кн. 2), «Кирило-методіївці в Археографічній комісії» («Ювілейний збірник на пошану Михайла Сергійовича Грушевського», К., 1928, т. 1). Здобутком К. стали еврист. дослідж. з публікаціями документів і матеріалів, які висвітлюють різні періоди життя Куліша, розкривають невідомі сторінки його творчості: М. Могилянського (під псевд. П. П. Чубський) «Вихід П. О. Куліша з російського підданства та поворот до російського підданства 1882–1891 (за архівними матеріялами)» («Записки Історико-філологічного відділу», К., 1927, кн. 13/14); М. Павлушкова «Куліш у Тулі на засланні» (там само), І. Ямпольського «Невідома повість П. О. Куліша» — про неопубл. «Повесть о старых временах и обычаях малороссийских» («Червоний шлях», 1928, № 5/6); Б. Шевеліва «Звільнення П. О. Куліша з підданства Росії» («Україна», 1928, кн. 1), «Метрики П. О. Куліша і Ганни Барвінок» (там само, кн. 2), Г. Шамрай «Хуторні плани Куліша в 1870-х роках» («Україна», 1929, жовт.–лис­топ.), М. Кордуби «Причинки до урядничої служби Куліша: Від гу­бернського секретаря до надвор­ного радника («Записки НТШ», Л., 1930, т. 100), І. Айзенштока «З історико-літературних матеріалів» («Літературний архів», Х., 1930, кн. 3/6). Варто відзначити розвідку І. Ткаченка «До тексту Кулішевої збірки поезій “Дзвін”» («Записки Історико-філологічного відділу», К., 1927, кн. 13/14). Діяльність Куліша як історика досліджували В. Романовський «Куліш і його праці по історії України» («Книгарь», 1919, № 27), Д. Дорошенко «Огляд української історіографії» (Прага, 1922), О. Гермайзе у передмові до «Чорної ради» (1925) та Л. Окіншевич у супровід. ст. «Україна 1663 року та “Чорна рада” П. Ку­ліша» до «Творів» Куліша (Х.; К., 1931, т. 3). Розвідку, яка спонукала дослідників до дискусії, була стаття М. Грушевського «Соціяльно-традиційні підоснови Кулішевої творчости» («Україна», 1927, кн. 1/2), у якій автор акцентував на тому, що Куліш був виразником козац.-старшин. верстви, і ця обставина позначилася на його творчості. Окремі аспекти фольклорист. праці Куліша висвітлено у статтях А. Лободи «П. О. Куліш — етнограф» («Книгарь», 1919, № 7/8) і «До літературної історії Кулішевих “Записок о Южной Руси”» («Записки Історико-філологічного від­ділу», К., 1923, кн. 2/3), І. Айзен­штока «До етнографічних планів 1840-х рр.» («За сто літ», К., 1929, кн. 4). Про Куліша-критика йдеться у статті І. Теліги «Куліш-критик: Принцип етнографічної точности» («Україна», 1929, лип.–серп.). Для розуміння твор­чості Куліша як письменника у контексті розвитку укр. літ-ри важливими були вступна стаття М. Зерова «Поетична діяльність Куліша» до Кулішевої книги «Поезії» (1927), яку він і упорядкував (стаття увійшла до його кн. «Від Куліша до Винниченка: Нариси з новіт. укр. письменства», К., 1929), та конспект лекцій «Українське письменство ХІХ ст.» (К., 1928). Компаративіст. спостереженнями позначені статті Б. Неймана «Куліш і Вальтер-Скотт» («Пантелеймон Куліш: Зб. пр. Комісії для видавання пам’яток новіт. письменства», К., 1927) і П. Филиповича «Кулішевий варіант сюжету про Навзікаю» (Куліш П. «Твори», К.; Х, 1930, т. 1). Знач. внеском у вивчення Куліша як перекладача творів В. Шекс­піра була розвідка Я. Гординського «Кулішеві переклади драм Шекспіра» («Записки НТШ», Л., 1928, т. 148). Взаємини Куліша з поляками, передусім із М. Ґрабовським, стали об’єктом дослідж. С. Глушка «Куліш про свої зносини з поляками» («Україна», 1924, кн. 3), О. Юровської «Куліш і Грабовський» («Україна», 1929, верес.) та В. Гнатюка «Поль­ський літератор М. А. Грабовський і П. О. Куліш» («Записки Історико-філологічного відділу», К., 1929, кн. 21/22). Серед краєзн. розвідок вирізняється стаття І. Абрамова «Розшуки про П. О. Куліша й його батьківщину» («Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії та мови», К., 1931, т. 3). Публікації І. Айзен­што­ка, І. Ямпольського, В. Покаль­чука на поч. 1930-х рр. у двомісячнику Інституту літ-ри «Літературний архів», власне, були завершенням надзвичайно плідного у К. періоду 1920-х рр. У 1930–80-і рр. Куліша було затавровано як буржуаз. націоналіста, а його творчість фактично вилучено з наук. процесу. За винятком короткої «відлиги» кін. 1960-х рр., коли з’явилася низка вартіс. публікацій і видань, аж до кін. 1980-х рр. К. в Україні перебувало під забороною. Більшою мірою воно могло розвиватися за кордоном, щоправда, дослідники не мали доступу до осн. архівів, де зосереджувалися документи доби Куліша. Наук. потенціал Галичини і діаспори у 1930-х рр. сконцентровано у Львові, Варшаві й Празі, де з’я­вилася низка публікацій, які внес­ли нове слово у К. Серед авторів — Ф. Коковський «До зносин П. Куліша з К. О. Білиловським» («Наша культура», 1936, № 1; публікація 2-х листів Куліша до А. Юркевича); М. Возняк «До історії видань Квітчиної “Марусі”» («Українська книга», 1937, № 2; публікація передмови Куліша для планованого ним, проте неопубл. вид. «Полиця книжок»); О. Лотоцький «П. О. Куліш та М. П. Драгоманов у їх листуванні» («Праці Українського історико-філологічного товариства у Празі», Прага, 1937, т. 2; першодрук частини листів Куліша до Драгоманова); Л. Білецький «Т. Шевченко й П. Куліш та їх взаємини у світлі новійшої літературної критики» («Сьогочасне й минуле», Л., 1939, вип. 3/4; змістов. аналіз публікацій на цю тему); цикл статей В. Сімовича з мовознав. наголосом: «З нагоди сорокаліття смерті» («Назустріч», 1937, № 4), «Кулішева мова і “кулішівка”» («Життя і знання», 1937, № 2), «Пантелеймон Куліш: В сорокаліття смерти» («Просвіта», 1937, № 1/2, під крипт. Вв.). У роки 2-ї світової війни І. Романченко в окупов. Ромнах опу­блікував оглядову працю «Куліш — біограф і критик Гоголя» (1943). Велике значення мають праці Д. Чижевського «Нарис історії філософії на Україні» (Прага, 1931) та «Історія української літератури» (Нью-Йорк, 1956). У них Д. Чижевський, сформулював концепцію «філософії серця» як основи україноцентрич. світогляду Куліша. Щоправда, пізніше нове розуміння цієї концепції виклав Є. Нахлік у ст. «До верифікації концепції Д. Чижевського про кордо- й україноцентричний світогляд П. Куліша» («Літературознавство: ІV Між­нар. конгрес україністів. Одеса, 26–29 серп. 1999: Доп. і повідомлення», кн. 1, К., 2000). На пн.-амер. континенті плідно у галузі К. працював Ю. Луцький. Він написав єдину англомовну наук.-популярну біографію Куліша «Panteleimon Kulish: A Sketch of His Life and Times» (Boulder, 1983) і підготував том «Вибрані листи Пантелеймона Куліша, українською мовою писані» (Нью-Йорк; Торонто, 1984) зі вступ. статтею Ю. Шевельова «Кулішеві листи і Куліш у листах» («Су­часність», 1983, № 12). У «Сучасності» Ю. Луцький також опу­блікував ст. «Ще до теми “Шевченко і Куліш”» (1985, № 11) та «Шевченко, Куліш і граф Орлов» (1987, № 3). Йому належить ст. «Повертаючись до теми “Шев­ченко і Куліш”» («Світи Тараса Шевченка: Зб. ст. до 175-річчя з дня народж. поета», Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто; Л., 1991, т. 1). Разом зі своєю дружиною Мойрою переклав англ. мовою роман Куліша «Чорна рада» (Littleton, 1973; передмова Р. Багрій-Пікулик). Уже в 1990-х рр. Ю. Луцький ще раз звернеться до постаті Куліша у монографії «Seven Lives: Vignet­tes of Ukrainian Writers in the Nineteenth Century» (New York, 1999), де письменникові присвяч. окремий розділ. Поміт. внесок у К. зробила канад. дослідниця Р. Багрій-Пікулик, яка 1978 у Торонт. університеті захистила доктор. дис. «“Taras Bul’ba” and the “Black Council”: Adherence to and Di­vergence from Sir Walter Scott’s Historical Novel Pattern». Фрагменти дис. опубл. у канад. наук. періодиці. Згодом працю видано в укр. перекладі: «Шлях сера Вальтера Скотта на Україну (“Тарас Бульба” М. Гоголя і “Чорна рада” П. Куліша в світлі історичної романістики Вальтера Скот­та)» (К., 1993). Р. Багрій-Пікулик є також автором компаратив. ст. «J. J. Rousseau’s “Émile” and P. Kulish’s Views on Education» («J. of Ukrainian Studies, [Edmon­ton], 1989, vol. 14, № 1/2). Варто відзначити новатор. публікації Я.-Б. Рудницького, який першим доводив, що Куліш зініціював вид. «Новых стихотворений Пушкина и Шавченки»: «Шевченкіяна на Заході. Перше видання Шевченка на Заході. З на­годи сторіччя. 1859–1959» (Він­ніпеґ, 1959); «Ляйпціґське видання творів Шевченка з 1859 р.» («Наукові записки», Мюнхен, 1961, ч. 4/5). Окремим досягненням К. діаспори стала доктор. дис. О. Сулими-Блохин «Квіт­ка і Куліш — основоположники української новелі» (Мюнхен, 1969; перевид. 1995 у її зб. «Ви­бране»). Важливе значення має джерел. публікація В. Кедровського «Цензурний примірник “Досвіток” П. О. Куліша» («Альманах Українського народного союзу на рік 1971», Джерзі Ситі; Ню Йорк, 1971). Оригін. аспект аналізу змісту «Чорної ради» представив В. Кардаш у ст. «Пси­хологія маси у “Чорній раді” П. Куліша: У світлі соціопсихології — спроба аналізи» («Визвольний шлях», 1976, № 7/8).

У Рад. Україні після 1930-х рр. було опубліковано зовсім мало публікацій про Куліша. Серед них окремі статті Є. Кирилюка, О. Дорошкевича й І. Пільгука «П. О. Куліш і його значенная в історії української культури» («Українська література», 1944, № 9/10), «Куліш-фольклорист» («Україна», 1944, № 10) та «Пан­телеймон Куліш» («Радянська Україна», 1944, 8 серп.) Є. Кири­люка; «Коло початків українського історичного роману» (там само, 23 серп.), «Пантелеймон Куліш» («Література і мистецтво», 1944, 7 серп.) й «“Чорна рада” П. Куліша» («Українська література», 1945, № 1/2) О. Дорошкевича; «Роман П. Куліша “Чорна рада”» («Література і мистецтво», 1943, 30 черв.) та «Куліш — журналіст» (там само, 1944, 15 серп.) І. Пільгука. Важливими публікаціями є також ст. М. Ґудзія «Невидані листи П. О. Куліша до Аксакових» («Радянське літературознавство», 1957, № 19) й монографії з оцінками постаті Куліша «Журнал “Основа” і укра­їнський літературний процес кінця 50-х — 60-х років ХІХ ст.» та «Українська літературна критика 50–70-х років ХІХ ст.» (обидві — К., 1959). «Відлига» 1960-х рр. зумовила появу двох знакових для того часу вид.: «Вибрані твори» Куліша (К., 1969; упорядник М. Гончарук) та його «Поезії» у популяр. серії «Бібліотека поета» видавництва «Радянський письменник» (К., 1970; упорядник В. Яременко). Певним наук. досягненням був розділ Н. Крутікової «Художня проза П. Куліша» в академ. «Історії української літератури» у 8-ми т. (К., 1968, т. 3). Серед статей, написаних на пошанування 150-літ. ювілею Куліша, варто відзначити Є. Кирилюка «Панько Куліш» («Радянське літературознавство», 1969, № 8), П. Гончарука «Історичні погляди П. О. Куліша під час його перебування в кирило-мефодіївському товаристві» («Український історичний журнал», 1969, № 8), М. Комишанченка «Взаємини П. Куліша з Т. Шевченком» («Українське літературознавство», 1970, вип. 8; ця тема також відбита в його монографії: «Тарас Шевченко в українській критиці: 50–60-і роки ХІХ ст.», К., 1969), В. Моторного і В. Гориня «Із рукописних джерел М. Костомарова і П. Куліша» (там само). Про Куліша-фольклориста писав Б. Кирдан у монографії «Собиратели народной поэзии (из истории украинской фольклористики ХІХ века» (Москва, 1974). Істот. внеском у літературо­зн. науку було кілька ґрунт. праць, у яких Кулішеві приділено суттєву увагу, серед них — монографії Р. Міщука «Українська оповідна проза 50–60-х років ХІХ ст.» (К., 1978) та І. Денисюка «Розвиток української малої прози XIX — початку XX ст.» (К., 1981; Л., 1999).

Новий період розвитку К. розпо­чався 1989 з відзначення 175-річ­чя від дня народж. Куліша, коли протягом того ж року з’явилося бл. 100 присвяч. йому публікацій. Серед них най­основніші: монографії М. Бондаря «Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів» (1986) та Є. Нахліка «Українська романтична проза 20–60-х років ХІХ ст.» (1988; обидві — Київ), у яких автори розглянули письменниц. доробок Куліша без ідеологічних мотивів; «Твори» у 2-х т. (упорядник М. Гончарук, автор вступ. статті М. Жулинський); брошура Є. Нахліка «Пантелеймон Куліш» у серії товариства «Знання»; у Гайдельберзі (Німеччина) — з ініціативи Ю. Бойка-Блохина факсиміл. відтворення «Записок о Южной Руси» зі вступ. статтею Ф. Шольца «Pantelejmon Kuliš: Ein ukrainischer Schriftsteller, Dich­ter und Forscher zwischen Romantik und Realismus». Почався процес повернення постаті Куліша у пострад. культур. простір України. Цей рух відбувався у кількох взаємопов’яз. площинах: 1) у наук. обіг вводилися недрук. тексти Куліша та актуалізувалася його забута спадщина; 2) дослідники освоювали напрацювання попередників, і цей процес через перерваність у генераціях відбувався дещо стихійно, безсистемно; 3) ставилися нові завдання у вивченні біографії і творчості Куліша, його світогляду, у ширшому контексті — дослідж. його середовища. Уведення творчості Куліша в програми серед. і вищих навч. закладів та стрімкий розвиток вузів. науки додатково стимулювали дослідж., проте багато з них не мали наук. цінності. У той час потужно себе заявили як кулішезнавці Є. Нахлік та В. Івашків, які донині продовжують працювати у цій галузі. Монографії Нахліка: «Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша» (2006), «Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель» у 2-х т. (2007), «Пантелеймон Куліш: Між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою» (2009, спів­авт.; усі — Київ). Праці В. Івашківа: монографія «Українська романтична драма 30–80-х років ХІХ ст.» (К., 1990), доктор. дис. «Художня, лі­тературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчости Пантелемона Куліша» (К., 2009). Є. Нахлік та В. Івашків підготували й ґрунтовно прокоментували «Твори» Куліша у 2-х т. (К., 1994; 1998) у популяр. серії «Бібліотека української літератури» видавництва «Наукова думка»: Є. Нахлік — т. 1 (проза й пое­зія; автор вступ. статті), В. Іваш­ків — т. 2 (поеми та драм. твори). З післямовою та коментарями В. Івашківа видано «Чорну раду» (К., 1991), він також підготував вид. Куліша «Повість про український народ» (Л., 2006), до якого написав вступну статтю. Опублікування текстів письменника, і передусім — недрукованих, стало одним із пріоритет. завдань кулішезнавців. На поч. 1990-х рр. видавництво «Дніпро» запланувало видати зібрання творів Куліша у 10-ти т., проте реалізувати це завадили екон. криза серед. 1990-х рр. 1990 вийшло знакове для історії укр. суспільно-політ. думки вид. «Кирило-Мефодіївське товариство» у 3-х т. (підготовл. ще наприкінці 1960-х рр.), де у т. 2 міститься справа Куліша. В. Панченко вперше опублікував у перекладі укр. спогади Куліша «Майже півстоліття тому» («Єлисавет», 1992, 24 черв.). Наук. публікацію цих спогадів — «Около полустолетия назад: Лит. воспоминания» — підготували Є. Нахлік і О. Федорук («Пантелеймон Куліш: Мат. і дослідж. Л.; Нью-Йорк, 2000). В. Шевчук на­друкував у перекладі укр. конфісковану, а через те майже невідому працю Куліша «Хутірська філософія» («Хроніка-2000: Наш край», 1992, вип. 2; 1993; вип. 1–6). 1993 у Києві з’явилася публікація Кулішевого «Щоденника», раніше не друкованого, яку впорядкував і прокоментував С. Кіржаєв. 1994 у Києві вийшло репринтне вид. «Записок о Южной Руси» (помилково відтворювало примірник із купюрою). 1995 у Нью-Йорку вперше з’явився драм. твір В. Мови (Лиманського) «Куліш, Байда і козаки: Інтермедія до драми П. Куліша “Байда”», який підготували Ю. Шевельов і В. Чумаченко, доповнивши своїми розвідками. У вид. зібрано різні тексти, що стосуються інтермедії В. Мови, серед них — драма Куліша «Байда, князь Вишневецкий» та рец. на неї. Добірку листів Куліша до одного адресата, раніше не видрукованих, упорядкував О. Федорук, — «Лис­ти до М. Д. Білозерського» (Л.; Нью-Йорк, 1997). Наступ. року О. Луговський і О. Путра вперше опублікували роман Куліша «Владимирия, или Искра любви: Приключения Недригайла из Не­дригайлова городка. По­смерт­ные записки моего приятеля» («КС», 1998, № 1–3). У 2000 в Києві вийшло «Сьвяте Письмо Старого і Нового Заповіту. Мовою русько-українською», зроблене друкар. перенабором за ред. В. Козирського і В. Шендеровського. 2005 у Києві О. Шо­кало опублікував книжку Куліша «Моє життя», куди увійшли «Повість про український народ», автобіографія «Жизнь Куліша» та «Хутірська філософія...» (перша і остання у його перекладі українською мовою; він же автор вступ. статті). Від поч. 1990-х рр. здійснено також низку спорадич. першодруків листів Куліша: до В. Шенрока (підготувала Н. Кру­тікова; «Н. В. Гоголь: Исслед. и мат.», К., 1992), до Є. Тимченка і від нього (С. Захаркін; «КС», 1998, № 4), до О. Бодянського (А. Шацька; «Пантелеймон Куліш: Мат. і дослідж.», Л.; Нью-Йорк, 2000), декілька листів до П. Глібової та листів до Куліша опубл. у кн. Є. та О. Нахліків «Пан­телеймон Куліш: Між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою» (К., 2009) тощо.

Новий етап едиції Кулішевої спад­щини розпочався із започаткування вид. «Повного зібрання творів Куліша» у 35-ти т. за ред. Г. Грабовича, який так визначив місце Куліша в історії укр. культури: «Пантелеймон Кулiш є центральною, ключовою постаттю в становленнi модерної української лiтератури i культури i вод­ночас — рушiєм i засновником новiтньої української iнтелекту­альної, критичної думки та тих вимiрiв нацiональної свiдомости, якi на нiй будуються» («Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів: Проспект» К., 2005). Від­повідно до типу вид. у ньому має бути опубл. всю писану й маляр. спадщину Куліша, тексти подаватимуться з усіма редакціями і варіантами, їх супроводжуватиме поглиблений коментар. У такому форматі підготовлено т. 1 (2005) і т. 2 (2009; обидва — упорядник О. Федорук) серії «Листи», де подано двобічну кореспонденцію Куліша, та т. 3 (2015) серії «Наукові праці. Публіцистика» — «Записки о Южной Руси» у 2-х кн. (упорядник В. Івашків; усі — Київ). Масштабність проекту зумовлена тим фактом, що значну частину спадщини Куліша досі не опубліковано. Так, у двох томах епістолярію третину листів опубл. вперше. Досі залишається невидрук. «История воссоединения Руси» Куліша у 7-ми т., яку він наприкінці життя доопрацював і значно розширив. Захищено низку канд. дис., при­свяч. Кулішеві, зокрема: з літ-ри — І. Девдюк («Англійська література у творчій діяльності Пантелеймона Куліша: Переклади. Критичне сприйняття. Творче засвоєння», 1999), Т. Дзюба («Лі­тературно-естетична концепція Пантелеймона Куліша», 1999), В. Владимирова («Пантелеймон Куліш — дослідник української літератури», 2002), О. Федорук («Пантелеймон Куліш і літературний процес у Західній Україні 60-х — початку 70-х років ХІХ ст.», 2002); української мови — Н. Слободянюк («Український національно-культурний компонент у мові художньої історичної прози Пантелеймона Куліша», 2001); філософії — Г. Поперечна («Філософська антропологія та історіософія Пантелеймона Куліша», 1998), А. Сініцина («Історико-філософські ідеї українського романтизму (П. Куліш, М. Костомаров)», 2001); історії — Л. Похила («Історичні погляди П. Куліша», 1998); фольклористики — Ж. Янковська («Фольклористична діяльність Пантелеймона Куліша», 1998). Доктор. дис., крім В. Івашківа, захистив А. Гуляк («Становлення українського історичного роману. “Чорна рада” П. Куліша», 1998). Прик­метною подією стала канд. дис. китай. дослідниці Л. Сюй «Художня проза Пантелеймона Куліша у контексті українського романтизму» (2015) — перша масштабна праця про творчість Куліша, виконана науковцем зі Сходу. Серед заг. дослідж. виділяється доктор. дис. О. Яся «Історик і стиль: Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ — 80-ті роки ХХ ст.)» (К., 2014; кн. у 2-х т.), у якій творчість Куліша-історика осмислено в широкому контексті розвитку укр. істор. думки. Від 1989 з’я­вилося десятки кулішів. збірників, мат. конференцій тощо. Серед них важливими є: «Пантелеймон Куліш: Мат. і дослідж.» (Л.; Нью-Йорк, 2000), спецвипуск альманаху «Молода нація» (2004, № 1), присвяч. Кулішеві, спецвипуск культурол. альманаху «Хроніка-2000» — «Пантелеймон Куліш: Письменник, філософ, громадянин» (К., 2009, вип. 78). Поміт. внесок у К. зробили В. Дудко (цикл ґрунт. статей, присвяч. участі Куліша у ж. «Основа»), В. Яцюк (про взаємини Куліша і Шевченка, портрети Куліша, організація у Нац. музеї ім. Т. Шевченка Кулішевих виставок), краєзнавець В. Терлець­кий («Розіллюсь по ріднім краю: П. Куліш у взаєминах із земляками», Шостка, 2006), О. Федо­рук, (робочий зошит словника «Куліш та його оточення», К., 2007; низка статей з К. у періодиці). Огляд понад століт. розвитку К. дає підстави твердити, що за цей час дослідники досягнули знач. успіхів в опрацюванні тем, які стосуються життя і творчості Куліша. Наук. здобутки цієї галузі є досягненням укр. гуманітар. науки. Щоправда, як і в 1920-х рр., вид. і систематизація джерел залишаються однією з найважливіших проблем К. Усунення цієї проблеми та підготовка академ. повного зібран­ня творів Куліша значно пожвавить, а водночас піднесе наук. рівень дослідж. про Куліша та й українозн. студій взагалі.

Завантажити статтю