Культури філософія

КУЛЬТУ́РИ ФІЛОСО́ФІЯ — філософська дисципліна, що ви­вчає культуру як ін­ституціонально упорядковану систему цін­ностей у роз­маїт­ті її історичних форм та багато­гран­ності структурних і функціональних специфікацій. К. ф. від­різняють від філософії історії, оскільки цикли культури не спів­падають з етапами істор. еволюції; а також від соціології культури, яка ви­вчає соціокультурні спільноти в соцієтал. контекс­ті. Термін «куль­тура» в стародав. європ. та сх. філос. думці асоціювався із цілеспрямов. впливом людини на природу, на­вча­н­ням і вихова­н­ням людини, дотрима­н­ням певних морал.-духов. принципів. Уперше з ідеєю пере­оцінки цін­ностей антич. культури й повер­не­н­ня людини до природи ви­ступили давньогрец. софісти та кініки. Китай. даосизм також прагнув пере­орієнтуватися від однобіч. люд. «дао» і повернутися до всеосяж. вищого «дао» Всесвіту. У християнстві всі сим­воли культури закодовано у текс­ті Святого Письма. Їхнє тлу­маче­н­ня започаткувало середньовічну екзегетику, яка виходила з креаціоніст. уявлень про культуру. Секуляризація реліг. уявлень про культуру від­булася в епоху Від­родже­н­ня. Вчені-гуманісти виходили з від­новленого антич. уявле­н­ня про природу та культуру як результат діяльності людини. Просвітництво ро­зуміло культуру як сукупність досягнень у науках та мистецтвах. Від 2-ї пол. 18 ст. у К. ф. роз­горнулося широке коло дослідж., які роз­галузилися на мови філософію, філософію міфу, філософію релігії, філософію права тощо. Ж.-Ж. Руссо критикував культуру й цивілізацію за штучне посиле­н­ня нерівності порівняно з її природ. станом у первіс. су­спільно-ві. Й. Гердер роз­­­глядав культуру в контекс­ті істор. роз­витку людства як прояв здіб­ностей люд. ро­зуму. Ф. Ніцше нігілістично пере­осмислив засади бурж. культури, виходячи з антикультур. сутності людини, а мораль роз­глядав як засіб поневоле­н­ня загалом волі­н­ня обраних індивідів й боротьби за владу. О. Шпенґлер, проводячи порівнял. аналіз істор. культур, роз­глядав кожну з них як окремий організм із притаман­ним лише йому жит­тєвим циклом. А.-Дж. Тойнбі прагнув систематизувати локал. цивілізації, виходячи з єдиного знамен­ника. В остан. третині 19 — 1-й пол. 20 ст. у культур. антропології та етно­графії (Е.-Б. Тайлор, Ф. Боас, Л. Крьобер, К. Леві-Строс, Б. Ма­линовський та ін.) формувалося наук. під­ґрунтя дослідж. культури. Пред­ставники культур. антропології роз­глядали людину як культуротворчу істоту, яка від­творює між собою й природою сферу жит­тєдіяльності — культуру, яка є інваріантною стабіл. структурою, що є засобом акумуляції, збереже­н­ня й пере­дачі культур. спадку. У серед. 20 ст. Л. Вайт започаткував культурологію, виходячи із потреб синтезу даних, накопичених у різних галузях науки. Кантіанець Е. Кас­сирер дослідив символічні фор­ми культури. За З. Фройдом, культура є засобом соц. пригніче­н­ня й формою можливої сублімації. Неофройдизм вбачає в культурі знакову систему закріпле­н­ня псих. пере­живань. К.-Ґ. Юнґ вважав, що певні сим­воли можуть активізувати архетипи колектив. позасві­домого. У філос. концепціях постіндустріального су­спільства (Д. Белл, Е. Тофлер та ін.) культура є важливим засобом гармонізації сто­сунків у середині соціуму та між людиною і природою. Постмодерн (П. Бодріар, Ж. Деріда, Ю. Габермас, П. Козловский, Ю. Крістева, Ж.-Ф. Ліотар, М. Фу-­ко та ін.) критично зі­ставляє Просвітництво й постмодерн як дві доби роз­витку європ. культури, прагнучи здійснити декон­струкцію логоцентризму та утопізму проекту Просвітництва. П. Козловський встановлює наявність прикмет, за якими ви­значається всесвітньо істор. епоха пере­ходу від модерну до постмодерну, та спростовує роз­­межува­н­ня між технікою, вкоріненою в матеріальне, та культурою як квінтесенцію світу духовного. Культура проголошується єдиним універсал. контекс­том ро­зумі­н­ня реальності.

Завантажити статтю