Купала Янка

Визначення і загальна характеристика

КУПА́ЛА Янка (справж. — Луцэвіч Іван Да­мінікавіч; ін. псевд. і крипт.: Вайдэльота, Здарэнец, Левы, Мар­ка Бяздольны, Ня-Гутнік, Стары Мінчук, Янук з-пад Мінска, К., І. К., Я. К., К-а, Л., І. Л., Л. І.; 25. 06(07. 07). 1882, с. Вʼя­зинка Мінської губ. — 28. 06. 1942, Москва, пере­похов. 1962 у Мінську) — білоруський поет, драматург, пере­кладач, громад­ський діяч. Нар. поет Білоруської РСР (1925). Академік АН Білоруської РСР (1928) та УРСР (1929). Державні нагороди СРСР. Член ЦВК Білоруської РСР (1929–31, 1935–38). Депутат ВР Білоруської РСР (1940). Закін. Бєлоруч. початк. училище (Мін­ська губ., 1898), навч. на заг.-осв. курсах О. Черняєва у С.-Петер­бурзі (1909–13), у Моск. нар. університеті (1915). Засн. нової білорус. літ-ри (разом із Я. Коласом). Спів­працював 1907–09 із г. «На­ша ніва» (Вільно, нині Вільнюс), 1914–15 був її ред. 1917–41 — у Мінську: в Ін­ституті білорус. культури, АН Білоруської РСР. Актив. діяч літ.-громад. та культур. життя, брав участь у створен­ні Білорус. університету, АН Білоруської РСР, нац. театру, респ. видавництв. Перші ліричні вірші написав польс. мовою (вміщені 1903–04 у ж. «Ziar­no» під крипт. К-а). Перший опубл. вірш білорус. мовою — «Мая доля» («Северо-Запад­ный край», 1904, 15 июля). Початок літ. діяльності К. припав на період під­несе­н­ня нац.-культур. руху, важливим чин­ником якого була нова білорус. література, що вже мала помітні здобутки. На дебюті К. по­значився вплив організації «Маладая Беларусь». У поет. зб. «Жалейка» (1908; наклад конфісковано), «Гусьляр» (1910), «Шляхам жыцьця» (1913; усі — С.-Петербург), близьких до фольклор. традиції та пере­йнятих спів­чу­т­тям до страж­дань бідноти, болями за гірку білорус. долю та нац. приниже­н­ня, дедалі більше лунали мотиви непокори, заклики до боротьби за соц. і нац. справедливість. Поезія К. цих часів пере­йнята патріотизмом, синів. від­чу­т­тям рідної землі, любовʼю до зневаженої рідної мови та вірою в її силу. У його ліриці традиції фольклору, образи і мотиви білорус. нар. пісень, легенд, казок по­єд­нано з новими громадян. ідеями. Від­чувається також вплив українські народні пісні та Шевченк. дум, які він пере­кладав; особливо близький К. до Кобзаря в поезіях про дівочу долю, а Ган­нулька з поеми «Зімой» (1906) прямо нагадує поему «Ка­терина». Того ж року написана й спів­звучна з Шевченк. мотивами поема «Нікому» (описано історію з кріпац. часів про сексуал. зазіха­н­ня пана й помсту йому). Антикріпац. й антицар. поезія Т. Шевченка набула популярноті в Білорусі на­прикінці 19 ст. Присвятив йому твір «Памяці Тараса Шаўчэнка» («Наша ніва», 1909, 12 сакавіка), поему «Тарасова доля» (1939). Поеми «Адвечная песьня ў ХІІ-ці праявах» (1910), «Сон на кургане» («Ма­ладая Беларусь», 1912) — про історію білорус. народу. «Ад­вечная песьня» — драм. поема, що подає узагальнений образ долі білорус. селянина; один із най­глибших творів К. Персоналізов. сили природи й побуту (Весна, Літо та ін.), чин­ники й атрибути люд. долі (саме Життя, Доля, Біда, Голод, Холод) ведуть діалог із Мужиком від його народж. й до смерті. Усе, що обіцяло йому Життя при народж. (і що є природ. правом людини), виявляється оманою, і вже на кладовищі Життя зловтішається: «Я ловко роз­ставило сіті! Ти спробуй, роз­плутай візьми!». Почувши це, Тінь Мужика знову проситься назад, у могилу: «Страшніш тебе люди і світ». Тема жит­тєвих поневірянь білорус. селянина, залишаючись у площині житейськи-соціальній, набуває філос. вимірів. На основі укр. фольклору К. створив істор. поему «Бандароўна» («Наша ніва», 1913, 19 ліпня), в якій ві­домий сюжет про красуню-козачку Бондарівну та роз­праву пана Каньовського з нею за її непокору й помсту йому козаків звучить як утвердже­н­ня люд. гідності, що назавжди залишиться в пісні і в памʼяті народу. У написаній 1913 поемі «Магіла льва» («Беларусь», 1920, 19–20 лютого; окреме вид. — Мінськ, 1927; екранізовано 1971, реж. В. Рубінчик, студія «Білорусьфільм») К. звернувся до од­нієї з давніх сторінок рідної історії. Щоб наснажити романт. поему психол. змістом, К. вико­ри­став легенду про походже­н­ня назви м. Могилів. Дивовиж. сили юнак Машека полюбив чарів. краси дівчину Натальку. Але його від­правили сплавляти ліс Дні­пром до Києва. Повернувшись, Машека не зна­йшов Натальки, бо її зманив боярин до замку. Тоді юнак пішов у ліс і став роз­бійником. Зрештою, ді­стався він і до боярина, а Натальці прос­тив зраду. Проте дівчині життя в лісовій схованці не було до смаку, тому вночі вона зарізала Машеку ножем. Його могилу на високій горі на­звали Могилою лева. Твір цікавий тонкою поет. інтер­претацією почут­тів закоханого Машеки — в контрасті до непевності й несподіваної зрад­ливості Натальки. Поема «Яна і я» («Беларусь», 1920, 9–10 красавіка) — лірична сповідь про історію коха­н­ня та родин. злагоди, сповнена пере­живань і скупих радощів звич. селян. пра­ці; один із небагатьох творів К., де панують світлі тони (антитеза поемі «Адвечная песьня» — як ін. варіант люд. долі).

Великий внесок зробив К. у роз­виток нового білорус. театру, створивши низку пʼєс, де по­єд­нав традицію етно­графізму з соц. мотивами. Зверне­н­ня до драматургії стало від­повід­дю на потреби нац. культури, але було зумовлене й твор. нахилами К., його схильністю до картин­ності й сюжетності в багатьох поемах. Популярністю користувалася комедія в двох актах «Паўлінка» (С.-Петербург, 1912; по­ставлено у С.-Петербурзі, Віль­но; екранізовано 1952, реж. О. Зархі; 1972 під на­звою «Після ярмарку», реж. Ю. Цвєтков; обидва — студія «Білорусьфільм») на традиц. сюжет: молоду дів­чину намагаються видати за нелюба, чванькуватого шляхтича. У комедії висміяно обмеженість містечк. шляхти й показано морал. пере­вагу, кмітливість простої селян. дівчини, яка змогла протистояти тискові. Їй допомагає коханий — молодий учитель, носій просвітництва; тут звучить характерний для К. мотив появи в Білорусі молодого поколі­н­ня, яке не хоче жити по-старому, прислухається до нових ідей. У сценіч. жарті «Прымакі» (1913) викори­стано фольклор. сюжет про чоловіків, які спʼяну пере­плутали своїх жінок, ставши при­ймаками. Комічні ситуації закінчуються тим, що чоловіки, кожен з яких, протверезівши, спершу ладен іти топитися з ганьби, зрештою, помирилися, ді­йшов­ши висновку: жити в при­ймах теж несолодко, бо немає жінки без коцюби, краще своя сварлива, ніж чужа; у жінок також не­втіш. висновок: краще жити зі своїм пʼяничкою, ніж із чужим. Сценіч. жарт не по­збавлений гіркоти: пиятика руйнує білорус. село. У драмі «Раскі­данае гняздо» (1913; перша публікація — Вільня, 1919; екранізовано 1981, реж. Б. Луценко, студія «Білорусьфільм») К. показав трагедію без­земел. селян. родини, що стає жертвою пан. сваволі і змушена залишити вина­йманий у поміщика «куток» через його бажа­н­ня роз­ширити свій маєток. Старий господар Лявон Зяб­лик намагається зна­йти правду в судах. Натомість його син Симон ладен помститися своїм кривдникам, проте батько його стри­мує: «Треба правду шукати не сокирою, а ро­зумом». На ці сло­ва від­гукується ін. син, під­літок Данилко, музика, який мріє змайструвати скрипку, що роз­каже людям правду: «І я буду ро­зумом воювати». Скрипка має показати йому дорогу до джерела «живої води». Тут у К. звучить характерний для нього мотив великої природ. обдарованості селян. дитини: Данилко не просто залюблений у музику, вона веде його думку в простори життя. Поет. вдачею наділена і його сестричка Зоська, вразлива на красу природи, її чарують польові квіти, вона марить фантаст. снами і великою любовʼю — її зваблює молодий панич, і вона сподівається, що той допоможе її батькові. Тим часом Лявон Зяблик, стративши всі свої статки на суд. позови, накладає на себе руки. «Ро­зумом» здобути правди не вдалося. Залишається «сокира»? Ін. можливості вибору повʼязані в пʼєсі з поляр. образами Старця і Неві­домого. Старець несе на­стрій терплячості й навіть своєрід. гідності примире­н­ня: йому в житті багато не треба, і він задовольняється люд. милосердям, яким щедро наділений сільс. люд, окрайчик хліба для нього завжди зна­йдеться. Його, без­дом. блукальця, рятує торба. Ця торба весь час «присутня» в пʼєсі як символ майбутнього сімʼї Лявона Зяблика. На­томість Неві­домий є речником романт. риторики туман­но уявлюваної ідеї світ. справедливості й світ. бунту; він зʼяв­ля­ється, щоб сповістити про «часи тривожні» (дія від­бувається 1905) й закликати йти «на зборище велике» — годі вже терпіти недолю: «Скінчився одвічний сон людства, вогнистий світанок починається на землі від краю до краю, від моря до моря!». І мовби провіще­н­ня цієї світ. пожежі горить пан. двір. Може, його під­палила збожеволіла від наруги Зоська? Тепер Симон кличе йти «на великі збори», про які казав Неві­домий. Про істор. долю білорус. народу К. на­писав зб. віршів і поем «Спад­чына» (1922), «Без­назоўнае» (1925); мотиви рад. доби — у кн. «Песня будаўніцтву» (1936), «Ад сэрца» (1940; усі — Мінськ; Сталін. премія, 1941), «Беларускім партызанам» (опубл. 1942 у г. «Савецкая Беларусь»), поеми «Над ракою Арэсай» («Звязда», 1933, 29–30 чэрвня), «Барысаў» (Там само, 1934, 11 ліпня).

Від­відував Україну 1928, 1932, 1935, 1938–39. Висловив братні почу­т­тя у поезії «Украіна» (1935). Як голова делегації АН і СП Білоруської РСР 24 березня 1935 ви­ступав на від­крит­ті памʼятника Т. Шевченку в Харкові. 4–9 березня 1939 у складі делегації білорус. письмен­ників був на святкуван­ні 125-річчя від дня народж. Кобзаря, ви­ступив із промовою на урочистому вечорі в Київ. опер. театрі. Пере­клав білорус. мовою низку творів Т. Шевченка, зокрема «Причин­на», «Тополя», «Катерина», «Тарасова ніч», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «Гоголю», «Заповіт», «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ», що уві­йшли до першо­го вид. білорус. мовою зб. «Каб­зар» Т. Шевченка (Мінск, 1939; за ред. К. і Я. Коласа). Також пере­клав білорус. мовою «Слово о полку Ігоревім» (1919), лібрето опери «Галька» С. Монюшка. З польс. мови пере­клав деякі твори А. Міцкевича, В. Си­рокомлі, М. Конопніцької, М. Кас­­провича, В. Бронєвського; з рос. — О. Кольцова, І. Крилова, М. Некрасова, О. Пушкіна. Деякі твори К. пере­кладено на понад 110 мов світу. Укр. мовою окремі твори К. пере­клали М. Бажан, Г. Кочур, С. Крижанівський, А. Малишко, І. Муратов, Д. Павличко, С. Пилипенко, В. Сосюра та ін. На вірші К. написано багато пісень. Випущено пошт. марки (1957, 1962, 2002, 2010), ювіл. значки й медалі, присвяч. К. 1965 засн. Держ. премію Білоруської РСР ім. К. У Мінську від­крито Музей К. (1945), його іменем на­звано Нац. театр, Ін­ститут літ-ри і мови НАН Білорусі, місь­­ку бібліотеку, станцію метро, вулицю, парк, а також Гроднен. університет; в Україні — вулиці у Києві, Львові, Луцьку, Макіївці (Донец. обл.). У Мінську, Москві К. встановлено памʼятники. Трагічно загинув за незʼясов. об­ставин.

Тв.: Апавя­даньні вершам. 1926. Кн. 1, 2; Збор твораў. Т. 1–6. 1926–28; 1961–63; Т. 1–7. 1972–76; Публіцыстыка. 1972; Поўны збор твораў: У 9 т. 1995–2003 (усі — Мінськ); укр. перекл. — Над рікою Оресою. К., 1936; Ви­брані твори. К.; Х., 1937; К., 1953; Ви­бране. К., 1947; 1982; Лірика. К., 1967; [Твори] // Сузірʼя. К., 1990.

Літ.: Жылуновіч В. Янка Купала — пясьняр вызволеньня // Янка Купала. Збор твораў. Менск, 1928. Т. 1; Риль­ський М. Янка Купала // Дні­про. 1947. № 6; Мозольков Є. С. Янка Купала. К., 1952; Івашын В. Янка Купала — вялікі народны паэт. Мінск, 1952; Ярош М. Г. Драматургія Янкі Купалы. Мінск, 1959; Мозольков Е. С. Янка Купала: Жизнь и творчество. Москва, 1961; Рильський М. Янка Купала // Рильський М. Твори. К., 1962. Т. 9; Тичина П. Янка Купала // Тичина П. Твори. К., 1962. Т. 6; Навумен­ка І. Янка Купала: Духоўны воблік героя. Мінск, 1967; 1980; Жыдовіч І. Янка Купала — публіцыст. Мінск, 1972; Архыменка П. Летапіс братэрства. Мінск, 1973; Кабржыцкая Т. В., Рагой­ша В. П. Карані дружбы: Беларуска-ўкраінскія літаратурныя ўзаемасувязі пачатку ХХ стагод­дзя. Мінск, 1976; Павличко Д. Сонети Янки Купали // Ранок. 1982. № 7; Янка Купала та Якуб Колас і Україна: Тези доп. 5-ї наук. конф. з питань укр.-білорус. літ. і фольклор. звʼязків. С., 1982; Гніламёдаў У. В. Янка Купала: Новы по­гляд. Мінск, 1995.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю