ЛА́ВРІВ Петро Іванович (псевд. — Добромир; 13. 03. 1923, с. Раків Долин. пов. Станіслав. воєводства, нині Долин. р-ну Івано-Фр. обл. — 14. 10. 2003, Львів, похов. у рідному селі) — учасник національно-визвольного руху. Чоловік М. Лаврів-Скрентович. На­вчався у Стрий. гімназії (1937–43), Львів. політехніці (від 1943). На початку квітня 1944 вступив до ОУН. За­ймався ідеологічним ви­школом куща УПА. 17 квітня 1945 заарештований, 17 квітня 1946 засуджений до 10-ти років по­збавле­н­ня волі та 5-ти років по­збавле­н­ня громадянських прав. 1952–53 з памʼяті написав «Історію України», яку вʼязні пере­писували та ви­вчали. 1954 звільнений і пере­даний у комендатуру спецзасла­н­ня в місті Караґанда (Казах­стан). Працював бухгалтером в авто­управлін­ні ша­хтобудівного комбінату. 1964 пере­бував під слідством за звинуваче­н­ням у казахсько-українському націоналізмі, утримувався у психіатричній лікарні. Заочно закінчив англійський факультет Алма-Атин. ін­ституту іноземних мов, 3-річні Московські курси французької мови й економічний факультет Казахського університету. 1967 отримав до­звіл мешкати у Донецьку. До виходу на пенсію у 1983 пере­кладав науково-технічну літературу зі словʼянських, германських, романських, угорської та японської мов на російську мову для інформаційного бюро Караґанди й Донецька. Провадив проукраїнську пропаганду серед зросійщених українців. 1989 став членом Товариства української мови, згодом — «Просвіти» й НРУ. 1996 пере­їхав до Львова.