Латиська мова
ЛАТИ́СЬКА МО́ВА — мова латиського народу. Державна мова Латвії; одна з офіційних мов ЄС (від 2004). За даними перепису населення Латвії 2011, рідною Л. м. вважали 56 % (прибл. 1,4 млн осіб). Крім Латвії, Л. м. поширена серед латиської діаспори (у США, Канаді, Бразилії, Великій Британії, Австралії, Німеччині, РФ, Білорусі — сукупно бл. 110 тис. носіїв). Мовна політика Латвії спрямована на поширення й домінування Л. м. в усіх сферах життя країни.
Генетично Л. м. належить до балтійської групи мов (сх. підгрупи) індоєвропейської мовної сімʼї. Найбільш споріднена з литовською мовою. У лінгвістиці поширеною є думка, що до 12–13 ст. латиські і литовські діалекти утворювали спільний мовний континуум, який називають східнобалтійським. Сучасна Л. м. складається з 3-х діалектів — верхньолатиського (сх. Латвія), середньолатиського (центральна частина Латвії) й лівонського (пн. і пн.-зх. частини Латвії), які, у свою чергу, поділяють на окремі говори. Верхньолатиський діалект суттєво відрізняється від двох інших, до того ж він має писемну форму, через що деякі лінгвісти кваліфікують його як окрему мову — латґальську (як третю живу балтійську мову разом з Л. м. і литовською), поширена у Латґалії — сх. частині Латвії. Хоча більшість учених латґальське письмо трактує як історичний різновид латиської літературної мови. У Л. м. виокремлюють також курсенієкський діалект, який нині належить до зниклих (мертвих). Сучасну літературну Л. м. сформували говори передусім середньолатиського діалекту. Історію літературної Л. м. поділяють на 3 періоди: доба старої Л. м. (16 — 1-а пол. 19 ст.), доба молодої Л. м. (1850–90-і рр.) і доба сучас. Л. м. (від кін. 19 ст.). Перші писемні памʼятки Л. м. зʼявилися у 16 ст. Перші книги, написані нею, — католицький (1585) та лютеранський (1586) катехізиси. 1631 німецький священик Ґ. Манселіус спробував упорядкувати писемну систему, в якій на той час було безліч різноманіт. стилів. Він уклав перший лат. словник — «Lettus» (1638). Система, розроблена Ґ. Манселіусом, базувалася на готичному шрифті й містила відповідні довгі та короткі діакритичні знаки з метою відтворення Л. м. Цю орфографію використовували до 20 ст., коли її замінили на модернізовану систему письма. 1685–94 німецький пастор Е. Ґлюк переклав Л. м. Біблію. 1822 зʼявилася перша газета Л. м. У звʼязку з тим, що вищий клас латиського суспільства складали німці з Прибалтики, Л. м. зазнавала знач. впливу нім. мови до 19 ст. Ситуація почала змінюватися у серед. 19 ст. у звʼязку з нац.-визвольним рухом, коли набуло актуальності питання національної мови. Однак розвиток Л. м. перервано 1880 приходом до влади царя Олександра ІІІ та початком процесу русифікації всієї Латвії, що тривав до 1894. Мовний вплив полягав у поширенні російських запозичень. Від 1908 латиські лінгвісти (П. Шмітс, Ю. Плакіс, А. Абелє, Е. Блесе, А. Ауґсткалнс, А. Ґатерс та ін.) розвивали на основі модифікованої латинської мови сучасну латиську абетку, норми Л. м. Формування сучасної літературної Л. м. повʼязане з граматикою К. Мюленбаха та Я. Ендзеліна (1919). Відтоді у Л. м. почали застосовувати діакритичні знаки для позначення тих звуків, які неможливо відтворити з використанням лише лат. абетки. Вагомий внесок у становлення Л. м. належить поету Я. Райнісу, котрий започаткував манеру «вдалого усічення» довгих латиських слів і зробив можливими переклади класиків світової поезії Л. м. У СРСР Л. м. була однією з 5-ти мов (разом із литов., естон., груз. і вірм.), графічну систему яких не було адаптовано під кириличну.
Сучасна абетка Л. м. складається із 33-х літер, 22 з яких є латинськими, решту утворено за допомогою діакритичних знаків. В основі орфографії Л. м. — фонематично-морфол. принцип. У фонологічній системі — 14 голосних і 25 приголосних фонем. Голосні фонеми протиставлено за довготою (довгі і короткі) та неоднорідністю артикуляції (монофтонги і дифтонги); приголосні фонеми вирізняються слабким протиставленням за твердістю/мʼякістю (мала кількість мʼяких приголосних) та широким спектром середньоязикових приголосних; у мовленні їм властива регресивна асиміляція за дзвінкістю/глухістю. У просодичній системі Л. м. прикметними ознаками є: фіксований наголос (на першому складі), протиставлення довгих і коротких складів та система тонів (тонічне виділення довгих складів). Основні граматичні особливості: відсутність категорії серед. роду (іменники чол. роду мають закінчення -s, -љ, -is, -us; жіночого — -a, -e, -s); морфологічна будова — флективна й синтетична; розвинена система відмінювання іменників (7 відмінків, зокрема й вокативний); короткі й довгі форми прикметників, номінативний синтаксичний устрій (вільний порядок слів у реченні); дві форми звертання — офіційний та неофіційний; відсутність артиклів, хоча прикметники мають категорію визначеності/невизначеності, притаманну артиклям. Основний фонд лексики — балтійського походження. Найбільше запозичень Л. м. отримала від германських мов, передусім середньонижньонімецьких (субстрат сучасного нижньонімецького діалекту, поширеного в Німеччині й Нідерландах), а також від словʼянських (зокрема російської і білоруської мов) та прибалтійсько-фінської (зокрема лівської); останнім часом — англійської мови.
Наукову галузь, що досліджує Л. м., а також латиську літературу і фольклор, називають летоністикою (напрям балтистики). Відомі дослідники Л. м.: Р. Ґрабіс, І. Друвіете, Д. Земзаре, К. Каруліс, Б. Лаумане, А. Лаура, Н. Нау, С. Раґе, Е. Сойда, Е. Шміте та ін. Основні центри вивчення і поширення Л. м. у Латвії: Інститут латиської мови (при Латвійському університеті), Агенція латиської мови (при Міністерстві освіти і науки), Центр державної мови (при Міністерстві юстиції). Летоністику викладають також у РФ (С.-Петербург), Польщі (Познань), Чехії (Прага) та деяких інших країнах Європи, а також у США й Австралії.
Лівська — ще одна мова населення Латвії, нині належить до мертвих (носіями було корінне населення історичної Лівонії), хоча продовжує вивчатися (зокрема, при Латвійському університеті). Більш споріднена з естонською, ніж латиською.
Рекомендована література
Завантажити статтю
