КОРЧЕВО́Й Юрій Петрович (15. 10. 1936, Київ — 02. 06. 2012, там само) — фахівець у галузі тепло­енергетики. Син П. Корчевого. Доктор фізико-математичних наук (1982), професор (1995), академік НАНУ (1997). Заслужений діяч науки і техніки України (2008). Державна премія України в галузі науки і техніки (2002). Закінчив Київський університет (1959), де й працював на кафедрі фізичної електроніки. Від 1969 — в Ін­ституті електродинаміки АН УРСР: 1983–85 — завідувач від­ділу фізики низькотемпературної плазми. Від 1988 — за­ступник директора з наукової роботи Ін­ституту про­блем енерго­збереже­н­ня НАНУ, водночас керував від­діле­н­ням високотемпературного пере­творе­н­ня енергії, на базі якого 1996 створено Науково-технічний центр (нині Ін­ститут) вугільної енерготехнологій НАНУ та Міністерства палива і енергетики України, який він і очолював (усі — Київ). Основний напрям наукових досліджень — роз­робле­н­ня нових екологічно чистих технологій викори­ста­н­ня вугі­л­ля в енергетиці. Виконав цикл робіт з ви­вче­н­ня фізичних явищ у термоемісійно-плазмових пере­творювачах теплової енергії на електричну із цезієвим наповне­н­ням, внаслідок чого було виявлене явище виникне­н­ня дугового роз­ряду у між­електродному проміжку цих пере­творювачів. За­пропонував екологічно чисті технології спалюва­н­ня та газифікації енергетичного вугі­л­ля у потоці та різних модифікаціях киплячого шару. Спів­автор від­кри­т­тя явища фоторезонансної плазми. Роз­робив наукові засади процесів горі­н­ня та газифікації високозольного вугі­л­ля, а також провів низку досліджень із роз­шире­н­ня паливної бази енергетики за рахунок викори­ста­н­ня шламів та сухих від­ходів вугле­збагаче­н­ня.