ЛЕГУВА́ННЯ (нім. legieren — сплавляти, від лат. ligo — звʼязую, зʼ­єд­ную) — спеціальне внесе­н­ня до складу металів і металевих сплавів пев­них (легуючих) хімічних елементів, пере­важно металів, з метою на­да­н­ня сплавам за­даного хімічного складу та необхідних фізичних, хімічних і механічних властивостей. Л. до­зволяє ство­рювати різноманітні метал. матеріали (сплави), які за своїми властивостями сут­тєво від­різняються від чистих металів за характеристиками міцності, зно­со­стійкості, жароміцності, корозійної стійкості тощо. Характер взаємодії атомів легуючих елементів і осн. металу, спів­від­ноше­н­ня їхніх атом. роз­мірів і електрохім. властивостей змінюють умови рівноважності фаз, утворе­н­ня твердих роз­чинів і хім. сполук, температури твердофаз. пере­тво­рень, зумовлюють формува­н­ня певного фазово-структур. стану і властивостей сплавів (легов. сталей і чавунів, сплавів кольор. металів). Для Л. сталей використовують пере­важно хром, ні­кель, марганець, кремній, воль­фрам, молібден, титан, ванадій, кобальт, ніобій, мідь, бор. Низьколегов. сталі містять у своєму складі до 2,5 % легуючих елементів у сумі, середньолегов. — 2,5–10 %, високолегов. — понад 10 %. У легов. чавунах використовують хром, нікель, алюміній, ванадій, титан; у сплавах міді — олово, цинк, свинець, алюміній, марганець, залізо, берилій; у сплавах алюмінію — кремній, мідь, магній, цинк, марганець, титан, цирконій; у сплавах магнію — алюміній, цинк, цирконій; у сплавах свинцю — олово, цинк. Легуючі елементи вводять у різних кількостях і по­єд­на­н­нях в основному у ви­гляді спец. спла­вів (феро­сплавів). Процес Л. здій­снюють пере­важно шляхом вве­де­н­ня добавок легуючих елементів до роз­плаву осн. металу, рідше засобами хім.-терміч. обробле­н­ня або іон­ного бомбардува­н­ня твердого металу. Залежно від цього роз­різняють обʼємне або поверх­неве Л.