Лемки
ЛЕ́МКИ — етнографічна група українського народу, корінне населення Лемківщини. За історією, культурою, побутом лемки близькі до сусідніх груп карпатських українців — бойків і гуцулів. Назва походить від частки «лем» (інколи у ролі прислівника або сполучника), яку використовують на Лемківщині замість «лише», «тільки». Вона виникла, ймовірно, у 17 ст., у літературі вперше використана 1841 І. Вагилевичем у однойменній праці. При цьому він навів 16 різновидів назви («лемко», «лемкиня», «лемка», «лемча», «лемочко», «лемак», «лемчиня» та ін.), що вказує на поширеність використання. Однак цим етнонімом послуговувалися лише галицькі лемки, а серед закарпатських лемків він не був актуальним, оскільки вони продовжували ідентифікувати себе локальними етнонімами «русини», «руснаки». У середині 18 ст. численні лемківські родини з Пряшівщини та галицької частини Лемківщини переселилися до Воєводини (нині Сербія), наприкінці 19 ст. почалася трудові еміграція до Пн. Америки, яку серед лемків започаткував Ю. Кашицький. Незважаючи на певну віддаленість лемків від українського етнічного масиву, 1918–19 значна їхня частина виступила на захист корінних прав українського народу, за його свободу та незалежність. Велика група лемків боролася за волю у лавах УСС та УГА, серед найвідоміших — четар УГА І. Вислоцький та сотник П. Газдайка. 1944–46 лемки із галицької частини Лемківщини (понад 200 тис.) стали жертвами польсько-радянської змови і були виселені зі своїх етнічних земель на територію України. Тих, хто не хотів покидати власні оселі (понад 100 тис.), навесні 1947 польська влада у ході Акції «Вісла» розселила малими групами по північно-західних округах Польщі. В Україні лемки-переселенці дисперсно проживають в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Полтавській, Донецькій, Луганській областях. За різними оцінками, загальна кількість лемків у світі становить бл. 700 тис. осіб, зокрема в Україні — 350 тис., на еміграції у Пн. Америці — 150 тис., Польщі та Словаччині — по 100 тис., країнах колишньої Югославії — бл. 50 тис. Переселення лемків із рідних земель і розсіяння по областях, віддалених від місць колишнього проживання, призвело до поступової втрати ними багатьох елементів своєї етнокультури. Вийшов із вжитку жіночий (спідниці-фартухи, кожушки, хустки, сердаки, гуньки) і чоловічий (нагавки, лайбики, гуні, чугані) народний одяг, поступово забувається лемківський говір, існує значна небезпека повного зникнення лемків як окремої етнографічної групи. При цьому значна їхня частина не має стійкої національної позиції. Нині у лемківському середовищі переважають два національні напрями: український, представники якого стверджують, що лемки є частиною українського народу, і русинський (автономічний), представники якого відносять лемків до окремої русинської (або карпато-русинської) нації та включають до неї населення Закарпаття. Лемки намагаються зберегти та підтримати власну культуру шляхом її пропагування та популяризації. Так, ще 1959 створено перший лемківський хор у с. Лошнів (Теребовлянського району Тернопільської області), 1969 — хорову капелу «Лемковина» у Львові. В усній народній творчості лемків переважають короткі пісні — коломийки, співанки. Від 2014 у звʼязку із трагічними подіями на Майдані Незалежності в Києві та проведенням антитерористичної операції на Східній Україні особливо популярною стала давня лемківська пісня «Плине кача по Тисині…». Серед традиційних народних промислів — оброблення вовни (сукно), льону та конопель (одяг, білизна), каменю (жорна, бруківка, надгробні хрести й плити). Лемкам вдалося зберегти й оригінальні традиції різьблення на дереві, що розвинулися у двох напрямах: плоске різьблення (на рівній поверхні дошки з використанням переважно рослинних орнаментики) та кругле різьблення (виготовлення обʼємних фігур зі шматків дерева). Існують осередки лемківського різьбярства у Львові, м. Трускавець, Моршин (обидва — Львівська область), Бережани (Тернопільська область) та ін., 2006 відкрито Музей різьблення імені М. Орисика у с. Гутисько Бережанського району. Своєрідністю та оригінальністю вирізняється лемківська народна архітектура. Оскільки переважна більшість лемків мешкала у селах, вона зберегла багато архаїзмів, відсутніх у архітектурі інших етнічних груп (т. зв. тип довгої хати — розміщення житлових і господарських приміщень під одним дахом). Монументальна архітектура представлена тридільними і тринавними деревʼяними церквами зрубно-каркасної конструкції, в основі яких — форма давніх трибанних церков. Характерною особливістю лемківських церков є їхня асиметрична композиція з виразним спаданням висот із Заходу на Схід. Класичний взірець — церква св. Якова (1604) у с. Поворозник (Малопольського воєводства, Польща), яку 2013 включено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. З метою консолідації та вирішення подальших проблем розвитку лемківської культури 1988 у Львові засновано громадсько-культурне товариство «Лемківщина» (аналогічні обласні товариства, що постали у Тернополі, Івано-Франківську та ін., згодом обʼєднані у Всеукраїнське товариство «Лемківщина»); 1991 — Фундацію дослідження Лемківщини, завдяки якій 1992 побудовано лемківську церкву св. Володимира і Ольги у Шевченківському гаю у Львові. 2016 в Івано-Франківську відкрито та освячено церкву св. Кирила і Методія, зведену в лемківському стилі. За період незалежності в Україні проведено 6 Всеукраїнських конгресів лемків: у Тернополі (1992, 2005), Івано-Франківську (1997, 2009), Львові (2001, 2014). Найвідоміші лемківські регіональні фестивалі — «Дзвони Лемківщини» (м. Монастириська Тернопільської області), «Плаче і кличе зелена неділя» (c. Копанки Калуського району Івано-Франківської області). У Польщі 1956 засновано Суспільно-культурне товариство Українське, почала виходити газета «Наше слово», що приділяла значну увагу висвітленню історії та побуту лемків на окремій «Лемківській сторінці». З часом виникла низка хорів і гуртків художньої самодіяльності. Від 1983 у с. Ждиня (нині Малопольського воєводства) відбуваються щорічні фестивалі культури «Лемківська ватра». Серед лемків Польщі також немає єдності щодо національного самоствердження: 1989 у м. Ліґниця (нині Нижньосілезького воєводства) організовано «Стоваришення лемків» русофільського напряму, 1990 у м. Горлиці (нині Малопольського воєводства) — Лемків у Польщі Обʼєднання української орієнтації. Найчисельнішою і представницькою організацією закарпатських лемків є Союз русинів-українців Словаччини, що проводить фестиваль драми і художнього слова імені О. Духновича у м. Пряшів і Меджилабірці, фестиваль фольклору русинів-українців Словаччини у м. Камйонка (округ Стара Любовня), свято культури русинів-українців Словаччини у м. Свидник, фестиваль духовної пісні у м. Снина, огляд народних пісень «Маковицька струна» у м. Бардіїв. До Пн. Америки перші лемки переселилися у 1870-і рр., на початку 20 ст. виникли перші організації взаємодопомоги і культурно-освітні товариства. Серед них виокремилися три напрями: русинський, український і русофільський. Русофіли 1931 створили «Лемко-Союз» (друкований орган — газета «Карпатска Русь»), прихильники українського національного руху 1936 — Організацію оборони Лемківщини (друкований орган — газета «Голос Лемківщини»). 1973 у м. Йонкерс (штат Нью-Йорк, США) засновано Світову федерацію лемків, яка обʼєднала усі лемківські організації світу української орієнтації (див. Лемківських обʼєднань українських Світова федерація). Серед відомих діячів науки і культури лемківського походження — історик, географ, енциклопедист, видавець, громадсько-політичний діяч В. Кубійович, митрополит УГКЦ Й. Сембратович, єпископ УГКЦ Й.-Й. Коциловський, богослов Т. Мишковський, лікар-онколог А. Гнатишак, геолог В. Кітик, фахівець у галузі компʼютерних технологій Б. Дурняк, поет, прозаїк, перекладач, літературознавець Б.-І. Антонич, поет, громадсько-культурний діяч П. Мурянка, письменник, драматург Д. Бедзик, письменниця К. Алексович, художники Е. Варгол і Н. Дровняк, скульптори Г. Пецух і В. Одрехівський, майстри різьблення на дереві І. Кищак і М. Орисик, співачки сестри Байко, дипломат, громадський діяч Т. Старак. Історію, культуру, побут лемків досліджували науковці України (І. Красовський, М. Литвин, І. Любчик, Б. Прах, О. Фабрика-Процька), Польщі (Р. Райнфус, Р. Дрозд, Б. Гальчак, Е. Міхна, Я. Мокляк), Словаччини (І. Ванат, М. Мушинка, М. Сополига) та ін. країн.
