ЛЕ́МКІВЩИНА — історико-етно­графічний регіон, корін­не населе­н­ня якого становлять лемки. Роз­ташований на пів­нічних та пів­ден­них схилах Карпат і є своєрідним пів­островом завдовжки 140 км та завширшки 25–50 км між польськими й словацькими етно­графічними територіями. Впро­довж тривалого часу Лемківщина становила єдине ціле в етно­графічному від­ношен­ні, хоча належала до різних державних утворень. Нині не існує єдиного Лемківського етно­графічного регіону, оскільки, зважаючи на порубіжне становище, він роз­ділений адміністративними кордонами. Дослідники чітко ви­окремлюють західні етно­графічні межі Лемківщини по річці Попрад і Дунаєць, однак східні етно­графічні межі менш контрасні через широку лемківсько-бойківську пере­хідну смугу. На від­міну від суцільних етно­графічних регіонів Бойківщина та Гуцульщина, багато лемківських громад були роз­­ки­даними у формі так званих пів­островів та островів у оточен­ні польських та словацьких територій. За сучасним адміністративним поділом Лемківщина охоплює Ліський, Сяноцький, пів­ден­ну частину Ясельського (усі — Під­карпатського воєводства), Горлицький, Новосончівський та кілька сіл Новоторзького (усі — Малопольського воєводства) повіти Польщі; Снинську, Шариську і Земплинську жупи Словач­чини; Великоберезнянський і Пере­чинський ра­йони Закарпатської області. Загальна площа близько 10 тис. км2 .

Територія Лемківщини була заселена з часів палеоліту, що засвідчують археологічні знахідки з Надся­н­ня. На початку нової ери на пів­нічних схилах Карпат мешкали групи ран­ньословʼянських племен, які за­ймалися пере­важно тварин­ництвом і вели торгівлю із населе­н­ням земель, що знаходилися у ме­жах або під впливом Римської імперії. У 7–10 столі­т­тях Лемківщину заселяло східнословʼянське племʼя білих хорватів. Їхні культура та релігія тісно пере­пліталися з культурою та релігією інших східнословʼянських племен, між Київською Руссю й Прикарпа­т­тям і Закарпа­т­тям існували давні торговельні та міграційні звʼязки. 992–993 лемківські землі уві­йшли до складу Київської Русі. У той час на Лемківщині виникла і роз­винулася високохудожня школа іконопису. Після роз­паду Київської Русі частина Закарпа­т­тя залишилася у межах Галицького князівства. Князь Юрій І на початку 14 столі­т­тя при­єд­нав до нього всю територію Лемківщини. Від середини 14 столі­т­тя вона належала Польщі (у складі Руського і Краківського воєводств), від 1772 — Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина). Фе­одальне, релігійне і культурне гнобле­н­ня викликали збройний опір селян, що отри­мав назву збійницького руху. Найбільшого роз­маху він сягнув у 16–17 столі­т­тях, серед лідерів — В. Ба­юс, А. Савка, В. Чепець. Від­далене роз­міще­н­ня від інших українських земель, від­сутність українських міст й інтелігенції (окрім небагатьох священиків і учителів) гальмувало як полонізацію лемків, так і пошире­н­ня серед них українських національних по­глядів. Провід­ною течією у су­спільно-політичному житті Лемківщини тривалий час залишалося москвофільство (русофільство), ідеї якого роз­по­всюджували пере­важно православні священики (М. Сандович, І. Гудима, Я. Медвецький, Д. Хи­ляк, Д. Вендзилович). Український національний рух почав роз­виватися від кінця 19 столі­т­тя, його осередками стали місто Новий Сонч (П. Лінинський, В. Яворський, М. Кубі­йович, О. Га­дзевич, М. Дороцький) і Сянок (О. Кон­стантинович, О. Гудзьо, В. Бучацький, Й. Лукасевич). У 2-й половині 19 столі­т­тя роз­почав літературну діяльність найви­значніший лемківський письмен­ник В. Хиляк. 1892 у селі Одрехова від­крито першу читальню товариства «Просвіта», 1898 у Новому Сончі — руську бурсу (гімназію), 1901 — українську бурсу (такі ж бурси від­крито у Сяноку). 1912 на Лемківщині діяло 22 читальні товариства «Просвіта» і 109 — русофільських Товариств імені Кач­ковського. Серед українських науковців на початку 20 столі­т­тя Лемківщину досліджували І. Верхратський («Про говір галицьких лемків», 1902), В. Гнатюк, Ф. Колес­са («Народні пісні з галицької Лемківщини», 1929). У період 1-ї світової війни Лемківщина стала ареною активних військових дій, у вересні 1914 її окупували російські війська. 

Після від­новле­н­ня австро-угорської влади у травні 1915 за звинуваче­н­ням у спів­праці з Російською імперією близько 5 тисяч лемків увʼя­знено у концтаборі Талергоф. З початку війни у закарпатській частині Лемківщини значно посилилася політика ма­дяризації. Під впливом революційних подій українського державотворе­н­ня усю Лемківщину охопив визвольний рух. 3 листопада 1918 у селі Вислок Великий засновано повітову Українську національну раду під проводом отця П. Шпильки. Цей осередок національно-визвольного руху, який у літературі отримав неофіційні назви Східнолемківська республіка (Вислоцька, Команчанська республіка), про­існував до 24 січня 1919. Водночас у центральних і західних лемківських повітах прояви української національної сві­домості серед населе­н­ня загаль­мовано, а у галицькій частині Лемківщини під впливом москвофільського руху 5 грудня 1918 у селі Фльоринці проголошено Західнолемківську республіку, ідейні провід­ники якої симпатизували москвофільським на­строям. Під­тримало українську державність населе­н­ня закарпатської частини Лемківщини, яке консолідувалося навколо осередку визвольного руху в селі Стара Любовня, що ви­ник 8 листопада 1918 на чолі з отцем О. Невицьким. У місті Свидник головою ново­створеної Народної ради обраний І. Поливка. 

У між­воєн­ний період Лемківщина пере­бувала під впливом різних державно-політичних центрів, тому процес формува­н­ня національної сві­домості лемків від­значався нерівномірністю й ідентифікаційними суперечностями. У галицькій частині польська влада за­проваджувала політику лемківського регіоналізму і трактувала лемків як окрему етнічну групу. З цією метою 1933 у школах за­проваджено на­вча­н­ня лемківською говіркою за спеціальним букварем (від 1938 — фактично польською мовою), 1934 ви­окремлено Апостольську адміністрацію для Лемківщини з русофільською ієрархією. Діяли пропольські лемківські організації, виходили часописи «Lem­ko: pismo dla naroda» та «Лемко». З метою протидії польським заходам при товаристві «Просвіта» у Львові створено Лемківську комісію, 1931 у Сяноку від­крито музей «Лемківщина», 1934 у Львові засновано газету «Наш лемко» (поширювала на християнських засадах українську освіту, сві­домість і культуру), а також серію «Бібліотека Лемківщини» (загалом 12 випусків). У період німецької окупації під час 2-ї світової війни на Лемківщині легально діяв Український допомоговий комітет (опікувався шкільництвом і кооперацією), нелегально — під­пільна мережа ОУН. Значних руйнувань і збитків за­знали лемківські громади Ясельського та Кроснянського повітів унаслідок проведе­н­ня радянською армією восени 1944 Карпатсько-Дуклянської на­ступальної операції (цю місцевість від­тоді називають Долина смерті). Від­разу ж після визволе­н­ня Лемківщини між Польським комітетом національного визволе­н­ня і керівництвом УРСР укладено договір про пере­селе­н­ня українців із Польщі до УРСР і поляків та євреїв у Польщу. Оскільки лише не­значна кількість лемків восени 1944 — взимку 1945 добровільно виїхала до УРСР, навесні 1945 польська влада роз­горнула жорстокий терор проти українського населе­н­ня, що су­проводжувався нападами військ на села, грабунками, катува­н­нями селян; активізувалися й під­пільні польські банди. Стримувати їх намагалися під­роз­діли УПА, однак через малочисельність вони не могли тривалий час успішно протистояти польським загонам, частинам радянської армії та НКВС. До весни 1946 із Лемківщини до УРСР вивезено близько 70 % лемків: із Горлицького повіту — 15 058, Ліського — 39 505, Новосончівського — 20 093, Сяноцького — 60 878, Ясельського — 7270, Новоторзького — 1197 (загалом 144 791 особу), навесні–влітку 1946 — ще понад 50 тис. осіб. Тих, хто залишилися, у ході Акції «Вісла» 1947 депортовано до Західної і Пів­нічної Польщі, у звʼязку з чим регіон утратив носіїв своєї етнокульутри. У 1950-х роках на Лемківщину із ви­гна­н­ня повернулася лише не­значна кількість лемків.