Лемківщина
ЛЕ́МКІВЩИНА — історико-етнографічний регіон, корінне населення якого становлять лемки. Розташований на північних та південних схилах Карпат і є своєрідним півостровом завдовжки 140 км та завширшки 25–50 км між польськими й словацькими етнографічними територіями. Впродовж тривалого часу Лемківщина становила єдине ціле в етнографічному відношенні, хоча належала до різних державних утворень. Нині не існує єдиного Лемківського етнографічного регіону, оскільки, зважаючи на порубіжне становище, він розділений адміністративними кордонами. Дослідники чітко виокремлюють західні етнографічні межі Лемківщини по річці Попрад і Дунаєць, однак східні етнографічні межі менш контрасні через широку лемківсько-бойківську перехідну смугу. На відміну від суцільних етнографічних регіонів Бойківщина та Гуцульщина, багато лемківських громад були розкиданими у формі так званих півостровів та островів у оточенні польських та словацьких територій. За сучасним адміністративним поділом Лемківщина охоплює Ліський, Сяноцький, південну частину Ясельського (усі — Підкарпатського воєводства), Горлицький, Новосончівський та кілька сіл Новоторзького (усі — Малопольського воєводства) повіти Польщі; Снинську, Шариську і Земплинську жупи Словаччини; Великоберезнянський і Перечинський райони Закарпатської області. Загальна площа близько 10 тис. км2 .
Територія Лемківщини була заселена з часів палеоліту, що засвідчують археологічні знахідки з Надсяння. На початку нової ери на північних схилах Карпат мешкали групи ранньословʼянських племен, які займалися переважно тваринництвом і вели торгівлю із населенням земель, що знаходилися у межах або під впливом Римської імперії. У 7–10 століттях Лемківщину заселяло східнословʼянське племʼя білих хорватів. Їхні культура та релігія тісно перепліталися з культурою та релігією інших східнословʼянських племен, між Київською Руссю й Прикарпаттям і Закарпаттям існували давні торговельні та міграційні звʼязки. 992–993 лемківські землі увійшли до складу Київської Русі. У той час на Лемківщині виникла і розвинулася високохудожня школа іконопису. Після розпаду Київської Русі частина Закарпаття залишилася у межах Галицького князівства. Князь Юрій І на початку 14 століття приєднав до нього всю територію Лемківщини. Від середини 14 століття вона належала Польщі (у складі Руського і Краківського воєводств), від 1772 — Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина). Феодальне, релігійне і культурне гноблення викликали збройний опір селян, що отримав назву збійницького руху. Найбільшого розмаху він сягнув у 16–17 століттях, серед лідерів — В. Баюс, А. Савка, В. Чепець. Віддалене розміщення від інших українських земель, відсутність українських міст й інтелігенції (окрім небагатьох священиків і учителів) гальмувало як полонізацію лемків, так і поширення серед них українських національних поглядів. Провідною течією у суспільно-політичному житті Лемківщини тривалий час залишалося москвофільство (русофільство), ідеї якого розповсюджували переважно православні священики (М. Сандович, І. Гудима, Я. Медвецький, Д. Хиляк, Д. Вендзилович). Український національний рух почав розвиватися від кінця 19 століття, його осередками стали місто Новий Сонч (П. Лінинський, В. Яворський, М. Кубійович, О. Гадзевич, М. Дороцький) і Сянок (О. Константинович, О. Гудзьо, В. Бучацький, Й. Лукасевич). У 2-й половині 19 століття розпочав літературну діяльність найвизначніший лемківський письменник В. Хиляк. 1892 у селі Одрехова відкрито першу читальню товариства «Просвіта», 1898 у Новому Сончі — руську бурсу (гімназію), 1901 — українську бурсу (такі ж бурси відкрито у Сяноку). 1912 на Лемківщині діяло 22 читальні товариства «Просвіта» і 109 — русофільських Товариств імені Качковського. Серед українських науковців на початку 20 століття Лемківщину досліджували І. Верхратський («Про говір галицьких лемків», 1902), В. Гнатюк, Ф. Колесса («Народні пісні з галицької Лемківщини», 1929). У період 1-ї світової війни Лемківщина стала ареною активних військових дій, у вересні 1914 її окупували російські війська.
Після відновлення австро-угорської влади у травні 1915 за звинуваченням у співпраці з Російською імперією близько 5 тисяч лемків увʼязнено у концтаборі Талергоф. З початку війни у закарпатській частині Лемківщини значно посилилася політика мадяризації. Під впливом революційних подій українського державотворення усю Лемківщину охопив визвольний рух. 3 листопада 1918 у селі Вислок Великий засновано повітову Українську національну раду під проводом отця П. Шпильки. Цей осередок національно-визвольного руху, який у літературі отримав неофіційні назви Східнолемківська республіка (Вислоцька, Команчанська республіка), проіснував до 24 січня 1919. Водночас у центральних і західних лемківських повітах прояви української національної свідомості серед населення загальмовано, а у галицькій частині Лемківщини під впливом москвофільського руху 5 грудня 1918 у селі Фльоринці проголошено Західнолемківську республіку, ідейні провідники якої симпатизували москвофільським настроям. Підтримало українську державність населення закарпатської частини Лемківщини, яке консолідувалося навколо осередку визвольного руху в селі Стара Любовня, що виник 8 листопада 1918 на чолі з отцем О. Невицьким. У місті Свидник головою новоствореної Народної ради обраний І. Поливка.
У міжвоєнний період Лемківщина перебувала під впливом різних державно-політичних центрів, тому процес формування національної свідомості лемків відзначався нерівномірністю й ідентифікаційними суперечностями. У галицькій частині польська влада запроваджувала політику лемківського регіоналізму і трактувала лемків як окрему етнічну групу. З цією метою 1933 у школах запроваджено навчання лемківською говіркою за спеціальним букварем (від 1938 — фактично польською мовою), 1934 виокремлено Апостольську адміністрацію для Лемківщини з русофільською ієрархією. Діяли пропольські лемківські організації, виходили часописи «Lemko: pismo dla naroda» та «Лемко». З метою протидії польським заходам при товаристві «Просвіта» у Львові створено Лемківську комісію, 1931 у Сяноку відкрито музей «Лемківщина», 1934 у Львові засновано газету «Наш лемко» (поширювала на християнських засадах українську освіту, свідомість і культуру), а також серію «Бібліотека Лемківщини» (загалом 12 випусків). У період німецької окупації під час 2-ї світової війни на Лемківщині легально діяв Український допомоговий комітет (опікувався шкільництвом і кооперацією), нелегально — підпільна мережа ОУН. Значних руйнувань і збитків зазнали лемківські громади Ясельського та Кроснянського повітів унаслідок проведення радянською армією восени 1944 Карпатсько-Дуклянської наступальної операції (цю місцевість відтоді називають Долина смерті). Відразу ж після визволення Лемківщини між Польським комітетом національного визволення і керівництвом УРСР укладено договір про переселення українців із Польщі до УРСР і поляків та євреїв у Польщу. Оскільки лише незначна кількість лемків восени 1944 — взимку 1945 добровільно виїхала до УРСР, навесні 1945 польська влада розгорнула жорстокий терор проти українського населення, що супроводжувався нападами військ на села, грабунками, катуваннями селян; активізувалися й підпільні польські банди. Стримувати їх намагалися підрозділи УПА, однак через малочисельність вони не могли тривалий час успішно протистояти польським загонам, частинам радянської армії та НКВС. До весни 1946 із Лемківщини до УРСР вивезено близько 70 % лемків: із Горлицького повіту — 15 058, Ліського — 39 505, Новосончівського — 20 093, Сяноцького — 60 878, Ясельського — 7270, Новоторзького — 1197 (загалом 144 791 особу), навесні–влітку 1946 — ще понад 50 тис. осіб. Тих, хто залишилися, у ході Акції «Вісла» 1947 депортовано до Західної і Північної Польщі, у звʼязку з чим регіон утратив носіїв своєї етнокульутри. У 1950-х роках на Лемківщину із вигнання повернулася лише незначна кількість лемків.