Лесевич Володимир Вікторович

ЛЕСЕ́ВИЧ Володимир Вікторович (псевд.: Вл. Викторов, Украинец; 15(27). 01. 1837, с. Денисівка Лубен. пов. Полтав. губ., нині Оржиц. р-ну Полтав. обл. — 13(26). 11. 1905, Київ) — філософ, публіцист, фольк­лорист, громадський діяч. Чоловік Л. Лесевич. Закін. 1-у Київ. гімназію (1851), Микол. інж. академію (1856) та академію Ген­штабу (1861) у С.-Петербур­зі. 1856–59 служив офіцером у 1-му Кавказ. сапер. баталь­йоні, брав участь у боях із горцями, 1861 ви­йшов у від­ставку. У влас. маєтку на Полтавщині 1864 заснував першу в Україні зразк. нар. школу з українською мовою навч., яку за роз­порядже­н­ням властей незабаром закрили. Цей акт адм. сваволі набув роз­голосу у пресі (зокрема у ж. «Колокол» вміщено кілька статей, згодом Л. зу­стрічався з О. Герценим у Лондоні). Пере­їхав до С.-Петербурга, де спів­­працював із ж. «Отечествен­ныя записки», «Вѣстникъ Европы»; 1875 заснував Літ. фонд ім. Т. Шев­ченка та Укр. видавн. товариство (намір на­друкувати роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Па­наса Мирного не вдався через цензуру). У 1870-х рр. — у складі с.-петербур. гуртків «Товариство тверезих філософів», «Ольхин. клуб». Був прихильником позитивізму О. Конта (1860–70-і рр.); через позитивіст. концепції неокантіанства еволюціонував до філософії емпіріокритицизму Р. Аве­наріуса (1890-і рр.), вважаючи це вершиною роз­витку філос. думки. Роз­глядав філософію як вищий синтез наук. ідей та наук.-філос. світо­гляд. Ви­ступав проти «пере­житків» теології і метафізики; у релігії вбачав пере­важно обмежуюче свободу людини духовне начало. В І. Кан­та цінував антиметафіз. тенденцію, обмеже­н­ня зна­н­ня досві­дом. У своєму емпіризмі не виділяв місця апріор. елементам пі­зна­н­ня. З позицій емпіризму критикував умо­гляд філософів, зокрема В. Солов­йова. Замінював містико-метафіз. властивості причин­ності вче­н­ням про спів­­відноше­н­ня причини та дії. Захищав субʼєктив. метод у соціо­логії: привнесе­н­ня оцінки у судже­н­ня про дійсність можливе там, де мають на увазі не чисте зна­н­ня, а зна­н­ня як основу дії. Недолік позитивізму вбачав у тому, що в судже­н­нях про люд. діяльність від­сутня морал. оцінка. За пі­дозрою у звʼязках із народниками заарешт. 3 квітня 1879, адміністративно висланий до Сибіру (Єнісейськ, Крас­ноярськ), де пере­бував бл. 3-х р.; від 1881 — під на­глядом на Кавказі, від 1882 — у Полтаві, 1885–88 — у Твері. Під псевд. Украинец опублікував ст. «Революцио­неры и естествен­ный ход собы­тий» // «Вѣстникъ народной воли», Женева, 1883, № 1. Автор низки статей про буд­дизм, літ.-крит. роз­відок про Данте, Ґ.-Е. Лес­сінґа. Повернувся у С.-Петер­бург, де при­єд­нався до гуртка М. Михайловського. Спів­засн. ж. «Рус­ское богатство». Організував Товариство ви­вче­н­ня етно­графії та історії України, планував створити благодійне Товариство для ви­да­н­ня корис. книг українською мовою. Об­стоював тезу про рівноправність нац. мов, доводячи необхідність здійсне­н­ня освіт. справи кожного народу рідною мовою у ст. «Всемирный язык и народ­ные языки» // «Рус­ская мысль», 1900, № 11–12. Цікавився нар. творчістю, збирав матеріали для дослідж. з фольклору. У березні 1901 за під­писа­н­ня зверне­н­ня з протестом проти поби­т­тя студентів і літераторів на Казан. площі у С.-Петербурзі заарешт. і висланий до Полтави. Як актив. прихильник нац. самови­­значе­н­ня України під­тримував творчі та особисті від­носини з М. Драгомановим, В. Мальованим, І. Франком, М. Грушевським. 1902–03 пере­бував в Італії, Фран­ції. Брав участь у Між­нар. соціол. кон­гресі (Париж, 1903). Читав лекції у Вищій рос. школі сусп. наук (С.-Петербург). Написав пе­редмову до зб. «Оповіда­н­ня» Р. Чмихала (Л., 1904). Остан­ні роки жив у Києві.

Завантажити статтю