Литво художнє

С. М. Боньковська

Литво художнє

ЛИТВО́ ХУДО́ЖНЄ — металообробне пластичне мистецтво виготовлення способом лиття скульптури, декоративних та архітектурно-конструктивних елементів, свічників, ювелірних виробів із металів (золота, срібла, міді, олова) та сплавів (бронзи, чавуну, латуні, бакунту, нейзильберу). Виливання виробів здійснюють із розплавленого металу за допомогою ливар. форм за попередньо виготовленою (камʼяною, восковою, глиняною, гіпсовою) моделлю. Відомі від 3 ст. до н. е. (Єгипет) і 2 ст. до н. е. (Китай і Корея). Особливого розвитку Л. х. досягло в антич. мистецтві Греції та Рим. держави. Відродження традицій еллін. Л. х. відбувалося в Італії (14–16 ст.). Під назвою ренесанс. металопластики поширилося у країнах Зх. Європи. Розквіт зх.-європ. Л. х. припав на 17–18 ст. Упродовж 18–19 ст. у Росії на урал. заводах, у Тулі, Петрозаводську, Каслі та при С.-Петербур. АМ розвивавалося художнє чавуноливарництво.

В Україні, за свідченням літописців та іноз. мандрівників, Л. х. (зокрема дзвонів) відоме від княжих часів. Великий дзвін, відлитий Я. Скорою для собору св. Юра у Львові (1341), засвідчує високий розвиток зх.-укр. середньовіч. Л. х. Упродовж 16 — у 2-й пол. 17 ст. у Львові відливали дзвони і гармати Л. і М. Герн і А. Франке. На поч. 18 ст. у Галичині й на Волині було розвинуте тонкорельєфне скульптурне Л. х. Розквіт сх.-укр. барок. Л. х. підтверджують гігант. дзвони Успен. собору Києво-Печер. лаври і Києво-Софій. дзвіниці, велика кількість дзвонів у «козац.» храмах, курантові дзвони собор. храму Глухів. монастиря. Важливими центрами Л. х. гармат, дзвонів, різноманіт. свічників упродовж 17–18 ст. були міста Київ, Стародуб, Почеп, Новгород-Сіверський, Ніжин, Короп і Глухів. Високохудож. виробами Л. х. славилися такі майстри, як О. Звонник, А. Петрович, В. Яковлевич, брати Й. і К. Балишевичі, І. Горлякевич та багато ін. У зх.-укр. містах — Львові, Бродах, Перемишлі — відливали дзвони, свічники, церк. і аптеч. посуд Г. Бельхович, Т. Полянський, М. Ботинський, І. Бобровський, І. Бельман, В. Комарницький. Від 17 ст., особливо упродовж 18–19 ст. в Україні значно поширилося й розвивалося Л. х. чавун. плит (підлоги св. Софії та Троїц. храму Києво-Печер. лаври), надгроб. стел (на могилі Кочубея та Іскри біля Успен. собору), намогил. хрестів; малих архіт. форм садово-парк. архітектури (лав, огорож, альтанок), декор. архіт. елементів (балкон. і садових огороджень) тощо. З металів і сплавів, найчастіше з міді, олова, бронзи та латуні виливають також панікадила (хороси, павуки) і різнотипні свічники. Нерідко князі, гетьмани й ієрархи у соборні або ними збудовані храми офірували золоті чи срібнолиті з позолотою поставні многосвітичі, багатоярусні панікадила, переносні свічники, напрестол. трійці, запрестол. семисвічники.

Літ.: Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні XVI–XVIII ст. К., 1971; Боньковська С. Дзвони України // Наше життя. 1998. № 4; Шмагало Р. Литво художнє // Декор.-ужитк. мистецтво: Слов.: У 2 т. Т. 2. Л., 2000.

С. М. Боньковська