Лінгвосеміотика

ЛІНГВОСЕМІО́ТИКА (від лат. lingua — мова і семіотика) — роз­діл лінгвістики й семіотики, що ви­вчає природну мову в аспекті її спільних та від­мін­них рис з іншими знаковими системами, використовуваними в су­спільстві. Інша назва — знакова теорія мови. Обʼєкт Л. — одиниці та категорії мови, що формують знакову систему, предмет — спів­від­ноше­н­ня мовних знаків з реаліями та поня­т­тями (семантика), іншими мовними знаками (синтактика) та користувачами (прагматика), семіотична специфіка мовних одиниць, формува­н­ня текс­тів і дискурсів, які роз­глядають як особливі семіотичні утворе­н­ня, та інші про­блеми.

Деякі аспекти знакової природи мови роз­глядали ще в античності (зокрема Платон, Аристотель, стоїки); пита­н­ня мови як знакової системи порушували і в епохи середньовіч­чя (дис­кусії номіналістів, реалістів, концептуалістів, терміністів, модистів, а також праці Авґустина Блажен­ного) та Від­родже­н­ня. Однак основи семіотики, зокрема Л., закладено на­прикінці 19 — на початку 20 ст. працями Ч.-С. Пірса, Ч.-В. Мор­ріса і Ф. де Сос­сюра. Зокрема Ч.-С. Пірс увів у науковий обіг термін «семіотика», сформулював її головні засади та за­пропонував типологію знаків, у межах якої роз­різняли іконічні, індексальні та символічні знаки; знаки мови за сутністю вважали символами. Ч.-В. Мор­ріс об­ґрунтував поня­т­тя «знакова ситуація», започаткував роз­різне­н­ня семантики, синтактики і прагматики як змістової організації знаків. Ф. де Сос­сюра вважають засновником Л. (у її психологізованому аспекті). Він опрацював основні засади і поня­т­тя знакової теорії мови, сформулював принцип двобічності (білатеральності) мовного знака, роз­глянув знакову специфіку одиниць різних рівнів мови, за­пропонував постулат про мову як знакову систему, в межах якої знаки виявляють свої роз­різнювальні (диференційні) ознаки. У 20 ст. окремі теоретичні аспекти Л. опрацьовували Л. Єльмслев, А. Сеше, Ш. Баллі, К. Бюлер, Е. Бенвеніст, Р. Якобсон, А. Мартіне, А. Ґре­ймас, Р. Барт, У. Еко, Я. Мукаржовський, К. Леві-Строс, Ж. Лакан, Дж. Ділі, О. Лосєв, Ю. Степанов, Ю. Лотман, В. Іванов та інші.

У сучасній Л. мовний знак роз­глядають як двобічну матеріально-ідеальну сутність системно організованого мовного коду, яка довільно, символічно й одночасно конвенційно фіксує в чут­тєво спри­йманій формі певний зміст (значе­н­ня, смисл) і служить засобом отрима­н­ня, збереже­н­ня, опрацюва­н­ня й пере­дава­н­ня інформації. Найважливіші риси мовних знаків: двобічність (у деяких концепціях — однобічність), системність, довільність стосовно референтів (денотатів), від­творюваність у вживан­ні, інформативність, узагальненість стосовно по­значуваного, комбінаторність, мотивованість іншими знаками у системі мови. Основні аксіоми сучасної Л.: синхрон­на стійкість звʼязку по­значе­н­ня (ексформи) і по­значуваного (інформи) мовного знака з можливістю їхніх діахрон­них зрушень; структурність знака, нечленованість; асиметричний дуалізм мовного знака (С. Карцевський), тобто від­сутність одно-одно­значного звʼязку між по­значе­н­ням і по­значуваним, що уможливлює явища полісемії, синонімії та омонімії. У сучасній Л. ви­знано, що одиниці мови мають різну знакову природу: лексеми (слова) — номінативні знаки, рече­н­ня (висловлюва­н­ня) — комунікативні, морфеми і словосполуче­н­ня — структурні; вони служать для утворе­н­ня інших знаків (морфеми — слів, словоформ, словосполуче­н­ня — речень, висловлювань). Знакову природу фонеми як найменшої одиниці мови у низці концепцій під­дано сумніву. Дис­кутуються про­блеми білатеральності (двобічності) або унілатеральності (однобічності) мовних знаків, моделей семіозису (процесу означува­н­ня), можливостей викори­ста­н­ня понять Л. до таких утворень, як текст і дискурс та інші.

В Україні окремі ідеї Л. отримали роз­виток у працях Н. Андрейчук (семіотичні вияви лінгвокультурного простору Англії епохи Тюдорів), С. Єрмоленка (про­блеми іконічності мовного знака в аспекті моделюва­н­ня дійсності), Г. Почепцова (пита­н­ня знаковості мови в аспекті теорії комунікації), О. Селіванової (семіотичні про­блеми теорії когнітивної ономасіології). На початку 21 ст. Л. по­стала багатовекторним напрямом лінгвістичних досліджень зі значною кількістю про­блем, повʼязаних із ро­зумі­н­ням мови як антропного, функціонально-комунікативного, когнітивного і етнокультурно орієнтованого обʼєкта.

Завантажити статтю