Лінгвосеміотика
ЛІНГВОСЕМІО́ТИКА (від лат. lingua — мова і семіотика) — розділ лінгвістики й семіотики, що вивчає природну мову в аспекті її спільних та відмінних рис з іншими знаковими системами, використовуваними в суспільстві. Інша назва — знакова теорія мови. Об’єкт Л. — одиниці та категорії мови, що формують знакову систему, предмет — співвідношення мовних знаків з реаліями та поняттями (семантика), іншими мовними знаками (синтактика) та користувачами (прагматика), семіотична специфіка мовних одиниць, формування текстів і дискурсів, які розглядають як особливі семіотичні утворення, та інші проблеми.
Деякі аспекти знакової природи мови розглядали ще в античності (зокрема Платон, Аристотель, стоїки); питання мови як знакової системи порушували і в епохи середньовіччя (дискусії номіналістів, реалістів, концептуалістів, терміністів, модистів, а також праці Авґустина Блаженного) та Відродження. Однак основи семіотики, зокрема Л., закладено наприкінці 19 — на початку 20 ст. працями Ч.-С. Пірса, Ч.-В. Морріса і Ф. де Соссюра. Зокрема Ч.-С. Пірс увів у науковий обіг термін «семіотика», сформулював її головні засади та запропонував типологію знаків, у межах якої розрізняли іконічні, індексальні та символічні знаки; знаки мови за сутністю вважали символами. Ч.-В. Морріс обґрунтував поняття «знакова ситуація», започаткував розрізнення семантики, синтактики і прагматики як змістової організації знаків. Ф. де Соссюра вважають засновником Л. (у її психологізованому аспекті). Він опрацював основні засади і поняття знакової теорії мови, сформулював принцип двобічності (білатеральності) мовного знака, розглянув знакову специфіку одиниць різних рівнів мови, запропонував постулат про мову як знакову систему, в межах якої знаки виявляють свої розрізнювальні (диференційні) ознаки. У 20 ст. окремі теоретичні аспекти Л. опрацьовували Л. Єльмслев, А. Сеше, Ш. Баллі, К. Бюлер, Е. Бенвеніст, Р. Якобсон, А. Мартіне, А. Ґреймас, Р. Барт, У. Еко, Я. Мукаржовський, К. Леві-Строс, Ж. Лакан, Дж. Ділі, О. Лосєв, Ю. Степанов, Ю. Лотман, В. Іванов та інші.
У сучасній Л. мовний знак розглядають як двобічну матеріально-ідеальну сутність системно організованого мовного коду, яка довільно, символічно й одночасно конвенційно фіксує в чуттєво сприйманій формі певний зміст (значення, смисл) і служить засобом отримання, збереження, опрацювання й передавання інформації. Найважливіші риси мовних знаків: двобічність (у деяких концепціях — однобічність), системність, довільність стосовно референтів (денотатів), відтворюваність у вживанні, інформативність, узагальненість стосовно позначуваного, комбінаторність, мотивованість іншими знаками у системі мови. Основні аксіоми сучасної Л.: синхронна стійкість зв’язку позначення (ексформи) і позначуваного (інформи) мовного знака з можливістю їхніх діахронних зрушень; структурність знака, нечленованість; асиметричний дуалізм мовного знака (С. Карцевський), тобто відсутність одно-однозначного зв’язку між позначенням і позначуваним, що уможливлює явища полісемії, синонімії та омонімії. У сучасній Л. визнано, що одиниці мови мають різну знакову природу: лексеми (слова) — номінативні знаки, речення (висловлювання) — комунікативні, морфеми і словосполучення — структурні; вони служать для утворення інших знаків (морфеми — слів, словоформ, словосполучення — речень, висловлювань). Знакову природу фонеми як найменшої одиниці мови у низці концепцій піддано сумніву. Дискутуються проблеми білатеральності (двобічності) або унілатеральності (однобічності) мовних знаків, моделей семіозису (процесу означування), можливостей використання понять Л. до таких утворень, як текст і дискурс та інші.
В Україні окремі ідеї Л. отримали розвиток у працях Н. Андрейчук (семіотичні вияви лінгвокультурного простору Англії епохи Тюдорів), С. Єрмоленка (проблеми іконічності мовного знака в аспекті моделювання дійсності), Г. Почепцова (питання знаковості мови в аспекті теорії комунікації), О. Селіванової (семіотичні проблеми теорії когнітивної ономасіології). На початку 21 ст. Л. постала багатовекторним напрямом лінгвістичних досліджень зі значною кількістю проблем, пов’язаних із розумінням мови як антропного, функціонально-комунікативного, когнітивного і етнокультурно орієнтованого об’єкта.
Рекомендована література
- Степанов Ю. С. Семиотика. Москва, 1971;
- C. Morris. Writings on the general theory of signs. Paris, 1971;
- Бенвенист Э. Семиология языка // Бенвенист Э. Общая лингвистика / Пер. с франц. Москва, 1974;
- Ch. S. Pierce. Logic as Semiotic: The theory of Signs // Semiotics: An Introductory Anthology. Bloomington, 1985;
- Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / Пер. с итал. С.-Петербург, 1998;
- Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек — текст — семиосфера — история. Москва, 1999;
- Пирс Ч.-С. Избранные философские произведения / Пер. с англ. Москва, 2000;
- Якобсон Р. В поисках сущности языка // Семиотика: Антология. 2-е изд. Москва; Екатеринбург, 2001;
- Почепцов Г. Г. Семиотика. Москва; К., 2002;
- Соломоник А. Б. Язык как знаковая система. 2-е изд. Москва, 2010;
- Андрейчук Н. І. Семіотика лінгвокультурного простору Англії кінця XV — початку XVII століття. Л., 2011.
Завантажити статтю
