Лісові промисли

ЛІСОВІ́ ПРО́МИСЛИ — заня­т­тя, ремесла, виробництва, повʼязані з викори­ста­н­ням деревини, рослин, плодів та інших ресурсів (багатств) лісу. У давні часи серед Л. п. найвагоміше значе­н­ня мали мисливство і бортництво (див. Бджільництво). Продукція цих промислів (мʼясо, хутро, мед, віск) становила знач­не джерело прибутку і широко використовувалася як для влас. потреб, так і для сплати данини, обміну й торгівлі. Бортні пасіки були поширені на древлян., київ., галиц., поділ. землях. Вироб-во смоли і дьогтю зародилося в Україні в 11–12 ст., а найбільших роз­мірів сягнуло у 16 ст., однак заг. обсяг залишався порівняно невеликим. Деревну смолу за­стосовували під час спорудже­н­ня човнів, барж, стругів і для виготовле­н­ня канатів, дьоготь — здебільшого у побуті. Найран­нішими та найпоширенішими деревооб­роб. промислами є теслярство і бондар­ство. Обробле­н­ням деревини за­ймалися пере­важно селяни у маєтках власників лісу. Вони виготовляли тесаний ліс, заготовки для транс­порт. засобів, клепки, бочки, хатнє начи­н­ня та ін. вироби з деревини (див. також Деревооб­робна промисловість, Деревооб­робництво). Роз­­витку Л. п. сприяло зро­ста­н­ня попиту на ліс. продукцію як на внутр., так і на між­нар. ринках. Власники лісів спішно зводили буди (виробництво поташу), гути (скла), бурти (селітри), рудні (ви­плавле­н­ня заліза з болот. руди), організовували виготовле­н­ня ін. продукції. Всі ці промисли базувалися на споживан­ні великої кількості деревини і призводили до винище­н­ня ліс. масивів. Особл. роль у зведен­ні лісів та появі великих обезлісених площ ві­діграло виробництво поташу (тех. назва карбонату калію), який отримували шляхом вилуговува­н­ня деревної золи, випарюва­н­ня лугу і на­ступ. прожарюва­н­ня залишку в горщиках (звідси і назва: гол­ланд. potash, з нім. Pottasche, від Pott — горщик і Asche — зола). В Україні виготовле­н­ня поташу із золи деревини виникло не пізніше 15 ст., а від кін. 16 ст. і у 17 ст. пере­важало серед ін. Л. п. Значне пошире­н­ня воно мало на Волині, Чернігівщині, Київщині та Поділ­лі. У серед. 17 ст. виробництво поташу охопило всю тер. Прав­обереж. України, Галичину й Закарпа­т­тя. Буди роз­міщували по­всюдно — від глибин. пущ Поліс­ся до поодиноких ліс. масивів Лісо­степу. Поташ широко за­стосовували під час виробництва скла, кришталю, мила, фарб, вичине­н­ня шкір (див. Чинбарство), виготовле­н­ня сукна, вибілюва­н­ня тканин. Він користувався великим попитом у зх.-європ. кра­їнах, зокрема Англії та Гол­ландії, де швидко роз­вивалася мануфактурна пром-сть. В окремі періоди поташ і смольчуга (низь­кий сорт поташу) належали до т. зв. заповід. товарів, якими могла торгувати лише держава, а також до товарів, що становили казен­ну монополію. Осн. сировина поташ. буд — деревина листяних порід, серед яких перше місце за вмістом калію посідають вʼяз, берест, дуб, бук, верба, липа. За від­сутності цих порід використовували клен, граб, ясен, березу, осику. Поташ із хвой. порід мав низьку якість, тому з них майже не виготовлявся. Ліси України, порівняно з лісами Зх. Європи, Балтії, Польщі, вважали найбагатшими на «калійні» породи. Роз­по­всюджен­ню і роз­витку поташ. закладів сприяла також висока транс­портабельність продукції: 1 центнер поташу одержували пе­реробивши в середньому 300 м³ свіжозруб. деревини або бл. 1,5 га лісу. Вироб-во поташу з деревної сировини припинили на­прикінці 19 ст., коли його замінили дешевшими лугами — содою та мінерал. поташем. Виготовле­н­ня скла в Україні роз­почалося у 16 ст., роз­квіту сягнуло у 18 ст. Вироби зі скла (вікон­не скло, дзеркала, предмети з кришталю, скляний посуд) задовольняли не лише місц. ринок, їх вивозили й за кордон. Гути роз­міщували пере­важно на Волині, Київщині, Чер­нігівщині, Галичині й Прикарпат­ті, а також у лісистих місцевостях Поді­л­ля. Наявність лісу і піс­ку в цих р-нах створювала не­обхідні умови для роз­витку виробництва. У лісах, особливо поліс., знач. пошире­н­ня набули залізорудні промисли (рудні, гамарні), які також споживали велику кількість деревини (деревного вугі­л­ля). Пере­важали невеликі виробництва з ручними горнами, що виготовляли бл. 500–700 пудів металу на рік, хоча траплялися й рудні з обсягом виробництва у 5 тис. пудів металу на рік. Осн. залізоробні р-ни — Волинь, Київщина, Чернігівщина (роз­міщен­ню рудень сприяла наявність високо­якіс. болот. руд і ліс. ресурсів), у менших обсягах добували руду і виплавляли залізо на Полтавщині та Харківщині. Згорта­н­ня цього промислу повʼязане із роз­витком виробництва металу на базі заліз. руд і камʼя­ного вугі­л­ля Донбасу. В серед. 19 ст. також занепала ку­старна виплавка заліза в Галичині та Карпатах. На деревному паливі базувалося й виробництво селітри (велика кількість його йшла на багатораз. виварюва­н­ня лугів і пере­кри­сталізацію). У 1770–80-х рр. щороку виготовляли бл. 650 т селітри, яку від­правляли на порохові заводи Києва, С.-Пе­тербурга і Москви. Селітр. заклади (бурти) знаходилися пере­важно на Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині, Київщині, Поділ­лі. У 1830–40-х рр. з бурт. селітрою почала конкурувати привізна — чилійська, що зумовило спад її виробництва в Україні. Із викори­ста­н­ням лісу були також тісно повʼязані солеварі­н­ня, винокурі­н­ня, гончар. (див. Гончарство) та ін. промисли, де за­­стосовували деревне паливо. Свідче­н­ням пошире­н­ня Л. п. у минулому є назви сіл і ур­очищ, що й нині зу­стрічаються на території України, зокрема Поташня, Поташ, Буда, Май­дан, Бурти, Гута, Рудня, Гамарня.

Завантажити статтю