Лісомеліорація

ЛІСОМЕЛІОРА́ЦІЯ – cукупність лісогосподарських заходів, спрямованих на докорінне поліпшення біокліматичного та господарського потенціалу територій за допомогою захисного впливу створених на них лісових насаджень різного цільового призначення; науковий напрям, що розробляє засади розміщення та конструювання лісомеліоративних насаджень та їхніх систем, методи вирощування, організаційні форми і технології лісомеліоративних робіт. До заходів Л. належать лісорозведення (лісонасаджен­ня), зміна пород. чи вікового складу деревно-чагарник. порід, оптимізація співвідношення залісених та безлісих площ, рац. розміщення лісомеліорат. насаджень у межах окремих територ. структур. Об’єктами Л. є порушені с.-г. та несільськогосп. землі, піски, кам’янисті місцевості, водні об’єкти, річк. долини та заплави, транспортні шляхи, насел. пункти, осушув.-зволожув. мережі тощо. Л. поліпшує умови ведення с. господарства, створює сприятливі умови для корис. флори і фауни – водний, повітр., тепл. і ґрунт. режими, режими вологості, температури і швидкості руху повітр. мас у призем. шарі повітря; сприяє оздоровленню місцевості та поліпшує середовище до рівня, який визначає інтенсивність меліорації. Лісомеліорат. комплекси здатні ефективно функціонувати протягом десятків років без знач. капітал. витрат і є засобом постій. дії, тому їх називають докорін., або капітал. (ін. види меліорацій розрах. на значно менший термін дії). Осн. складові Л.: степ. масивне і смуг. полезахисне лісорозведення; проти­ерозійна Л.; закріплення та освоєння пісків; лісорозведення на меліоров. землях; гір. захисне лісорозведення; лісорозведення для потреб тваринництва та ін. Наук. і практ. Л. тісно пов’язана з лісівництвом, ґрунтознавством, кліматологією, гідрологією, біо­логією та ін.

Л. як спосіб поліпшення параметрів середовища перебування й госп. діяльності людини шляхом застосування дерев. і чагарник. рослин відомі здавна. Історія цивілізації нерозривно пов’язана з удосконаленням використання дерев. рослин у різних сферах побут., вироб. і культур. діяльності. Виділяють декілька етапів становлення Л., які не мають чітких часових меж. Перший – інтуїтив., пристосувал., коли діяльність людини корегувалася й пристосовувалася до ліс. об’єктів, базувалася на використанні їхніх корис. властиво­стей. Для другого етапу характерне формування наук. знань про властивості ліс. насаджень, окремих порід, застосування комбінацій різних порід для одержання насаджень із певними корис. властивостями. Третій етап по­в’язаний з формуванням принципів товар. природокористування. Актуал. стали питання охорони використаних угідь у зв’язку з початком пром. експлуатації дерев. ресурсів. Цьому етапу властиве застосування принципів лісоповернення, тобто від­творення ліс. насаджень і захист використаних ділянок від руйнування й деградації. Закінчився він наприкінці 18 ст. зі створенням у Росії Ліс. департаменту. На четвертому етапі закладено перші цільові лісомеліорат. насадження (поч. 19 ст.). Відома діяльність зі створення лісів обер-форсмейстерів фон Борґа та Халчевского (1805) і лісівника Лихоніна (1816). У 1804 І. Данилевський створив сосн. бір на рухомих пісках свого маєтку Пришиб у Харків. губ. (пл. бл. 1 тис. дес.). П’ятий етап розвитку Л. пов’язаний з організацією 1843 держ. (казен.) лісорозведення в Катериносл., Херсон. і Таврій. губ. у формі лісництв, у складі яких було по кілька ліс. дач. Засн. низку лісництв: Великоанадол. (1843), Бердян. (1846), Великомихайлів. (1867), Міуське (1872), Чорноліське (1875), Херсон. (1875), Одес. (1875), Володимирів. (1875), Рацин. (1875), Ялинське (1876), Азов. (1879), Верхньодніпров. (1876), Олександрів. (1876), Єлисаветгр. (1876), Євпаторій. (1895) та ін. На цьому етапі значну увагу приділяли розробленню і вдосконаленню методів, правил і прийомів лісорозведення, особливо в степ. умовах, у зв’язку з чим його назвють етапом захис. і степ. лісорозведення. Завершився він наприкінці 90-х рр. 19 ст. Шостий етап (іменують докуча­євським, або етапом становлення наук. систем. лісомеліорат. заходів) ознаменований створенням 1892 особл. експедиції та обґрунтуванням наук. основ перетворення природи степів. 1893–1906 під керівництвом В. Докучаєва закладено дослідні ліс. ділянки на 3-х вододілах рік Волга–Дон (Кам’яностепова, Воронез. губ.), Дон–Сіверський До­нець (Старобільська, Харків. губ.) і Сіверський Донець–Дніпро (Ве­ликоанадольська, Катериносл. губ.). Наприкінці цього періоду (кін. 30-х рр. 20 ст.) в Україні закладено бл. 270 тис. га захис. ліс. насаджень. Сьомому етапу притаманні планомірне збільшенням площ і розширення категорій захис. ліс. насаджень, розвиток н.-д. робіт. Ідеї В. Докучаєва покладено в основу по­станови від 24 жовтня 1948 «Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР» (ві­дома за назвою «План перетворення природи»). Восьмий етап розпочався зі здобуттям Україною незалежності. Перше його десятиліття характеризують знач­не зниження темпів лісомеліорат. робіт, недостатнє фінансування наук. дослідж., невизначеність законодав. бази тощо. 2013 КМ України схвалив концепцію розвитку агролісомеліорації в Україні, яку передбачено реалізувати 2014–25. Її метою є визначення напрямів інституц. змін та вдосконалення законодавства, що забезпечить оптимізацію площ захис. ліс. насаджень ліній. типу за зонал. принципом, ефективне ведення господарства в них і стане екол. передумовою для збаланс. розвитку агроландшафтів.

Знач. внесок у розвиток Л. зробили В. Скаржинський, А. де Карієр та І. Корніс, котрі заклали основи лісорозведення у степу. В. Ломиковський став засн. полезахис. лісорозведення в Україні, а також першого в історії лісомеліорат. комплексу. Важливе значення у становленні наук. напряму мало створення лісів у степу поміщиками, зокрема Шмідтом (побл. Одеси), Шмаковим (Євпаторія, нині АР Крим), Кохановим, Ломиковським (Харківщина), А. Фальц-Фейном (Херсонщина). В. Каразін обґрунтував кліматорегулювал., сан.-гіг. та ґрунтоводоохоронне значення захис. лісів. У 20 ст. розвитку Л. сприяли праці Г. Висоцького, П. Погребняка, М. Долгілевича, О. Бельгарда, В. Бодрова, В. Юх­новського та ін. Див. також Агролісомеліорація.

Літ.: Гладун Г. Б. Агролісомеліорація в Україні: на шляху від гіпотези до док­трини // Лісівництво і агролісомеліорація. Х., 2000. Вип. 97; Лохматов Н. А., Гладун Г. Б. Лесные мелиорации в Украине: история, состояние, перспективы. Х., 2004; Фурдичко О. І., Гладун Г. Б., Лавров В. В. Ліс у степу: основи сталого розвитку. К., 2006; Гладун Г. Б., Лохматов Н. А. В. В. Докучаев и лесные мелиорации. Х., 2007.

Г. Б. Гладун

Рекомендована література

1. Гладун Г. Б. Агролісомеліорація в Україні: на шляху від гіпотези до док­трини // Лісівництво і агролісомеліорація. Х., 2000. Вип. 97;
   Google Scholar Internet
2. Лохматов Н. А., Гладун Г. Б. Лесные мелиорации в Украине: история, состояние, перспективы. Х., 2004;
   Google Scholar Internet
3. Фурдичко О. І., Гладун Г. Б., Лавров В. В. Ліс у степу: основи сталого розвитку. К., 2006;
   Google Scholar Internet
4. Гладун Г. Б., Лохматов Н. А. В. В. Докучаев и лесные мелиорации. Х., 2007.
   Google Scholar Internet

завантажити статтю