Література пригодницька

ЛІТЕРАТУ́РА ПРИГО́ДНИЦЬКА — умовний термін, яким прийнято обʼ­єд­нувати художні твори, побудовані за сюжетно-композиційними законами чарівних ка­зок. Герой твору через поруше­н­ня священ. заборони повинен вирушати в далеку й смертельно небезпечну подорож; дорогою він зу­стрічає ворогів і помічників — перших у різні способи ней­тралізує, других робить спільниками, друзями; зрештою, знаходить гол. антагоніста і знищує його; повертається додому в ін. якості: напр., пішов Іваном-дурником, а став Іваном-царевичем. Звісно, з цією сюжетно-композиц. матрицею автори пригодн. творів поводяться досить вільно. Мотив священ. заборони часто транс­формується в поруше­н­ня заведених правил, випадково під­слухану таємницю, фатал. помилку чи нещас. випадок, в якому герой не винен. Роз­різняють піджанр. видо­зміни Л. п.: детектив, епос, комікс, легенда, літературна казка, фентезі, подорож, шпигун., фантаст., наук.-популярні, «колоніал.», військ. твори, вестерн, бо­йовик, роман-журналіст. роз­слідува­н­ня, «екшин» та ін. Витоки Л. п. слід шукати в сивій давнині. Гомерові поеми «Ἰλιάς» («Іліада») й «Οδύσσεια» («Одіс­сея») — пригодн. твори 8 ст. до н. е. Певною мірою можна вважати пригодниць­кими деякі новели зі зб. «Deca­meron» («Декамерон», Венеція, 1492) Дж. Бокач­чо, романів «Inge­nioso Hidalgo Don Quijote de la Mancha» («Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі», Мадрид, 1605–15) М. де Сервантеса, «Ro­binson Crusoe» («Робінзон Крузо», Лондон, 1719) Д. Дефо, «Gulliverʼs Travels» («Мандри Ґул­­лівера», Лондон, 1726) Дж. Свіфта та ін. У 19 ст. романтизм, а згодом і позитивізм дали нові поштовхи для роз­витку Л. п. Серед романт. пригодн. творів чи не найбільшої популярності набули романи-детективи та готичні оповіда­н­ня Е. По, істор. романи «Ivanhoe» («Айвенго», 1820), «Quentin Durward» («Квен­тін Дорвард», 1823; обидва — Лондон) та ін. В. Скот­та. Знач. популярністю користувалися також твори з елементами романтизму й сентименталізму. Втім, слід від­значити, що таким романам бракувало композиц. стрункості й динамічності (Ч. Дік­кенз), вираз. і психологічно пере­конливих характерів (А. Дюма-батько, М. Рід, Ф. Купер, Е. Мало). Більшість із них нині вже не користуються такою популярністю, як у часи виходу в світ, навіть у під­літк. аудиторії. У вікторіан. епоху письмен­ники без­доган­но володіли композицією і вражали читача витонч. стилем. Їхні твори були більш компактними, насиченими подіями й пригодами, під­порядков. жорсткій мотивації та потребам роз­витку сюжету. Фантаст. романи Ж. Верна, «Nils Holgers­sons underbara resa genom Sve­rige» («Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми», Стокгольм, 1906–07) С. Лаґерлеф, «колоніал.» романи Дж.-Р. Кіп­лінґа, оповіда­н­ня про Шерлока Холмса, істор. та воєн­ні романи А.-К. Дойля, різножанр. твори Г. Вел­лса, дилогія «The adven­tures of Tom Sawyer» («Пригоди Тома Сойєра», Торонто, 1876) і «The adventures of Huckleberry Finn» («Пригоди Геклбер­рі Фінна», Нью-Йорк, 1884) Марка Твена і роман «Treasure island» («Острів скарбів», Лондон, 1883) Р.-Л. Сті­­венсона орієнтовані на масового читача, насамперед на під­літків, друкувалися великими накладами, ще за життя авторів пере­кладені багатьма європ. мовами, стали заг.-ви­знаною класикою жанру. Рідко в яких творах форма пригодн. роману є самодо­статньою, здебільшого вона допомагає авторам у привабливому сюжеті втілити певну ідею, власні морал. й ідеол. цін­ності. Автори пригодн. творів ставили різні зав­да­н­ня. Ж. Верн пере­слідував просвітн. цілі, роз­повід­аючи про гео­графію, фізику, хімію, творив про­гнози (зі 100 наук. перед­бачень не здійснилися тільки 3), «вбираючи» зна­н­ня в захопливі пригодн. шати, нагороджуючи героїв над­звич. морал. якостями. Щоб уникнути притаман­ної наук.-популяр. літературі монотон­ності, письмен­ник-фантаст укладав наук. інформацію в пригодн. сю­жет, сповнений небезпек і не завжди вірогід. поворотів. С. Ла­ґерлеф у казці про Нільса також намагалася по­зна­йомити читача з гео­графією та історією рідного краю, але казк. композиція (а кожна з його пригод водночас є притчею з вираз. морал., пед. змістом — досить своєрід. жанр. симбіоз) вражає читача, забезпечує його незгасне зацікавле­н­ня, і не лише читача юного.

У 20 ст. Л. п. ві­ді­йшла на периферію літ. процесу: великі пись­мен­ники практично не зверталися до цього жанру, залишаючи його тим авторам, які творили більш масову літературу. Р. Сабатіні, Дж. Лондон, Дж. Конрад, Дж.-Р. Толкін — без­перечно, талановиті автори, хоч і не стали Нобелів. лауреатами чи володарями пре­стиж. літ. премій, дуже багато зробили для роз­витку жанру. Вочевидь, саме їм належить заслуга в тому, що згодом література постмодернізму пішла здебільшого шляхом зроще­н­ня динам. пригодн. сюжету з глибоким філос. осмисле­н­ням життя і людини. Насамперед тут варто згадати творчість У. Еко, який у своїх романах «Il nome della rosa» («Імʼя Рози», 1980), «Il pendolo di Foucault» («Маятник Фуко», 1988), «Lʼisola del giorno» («Острів напередодні», 1994; усі — Мілан) вибудував багатоповерх. сюжет, у якому є місце пригодн. фабулі, істор. екс­курсам і філос. роз­мислам.

В Україні першим пригодн. твором можна вважати ви­дану у Франції повість «Маруся» (1878) Марка Вовчка, хоча на батьківщині з нею читачі змогли озна­йомитися на поч. 20 ст. Книга користувалася великою популярністю, оскільки французи екс­траполювали зміст твору на ситуацію в Ельзасі, окупов. німцями. Згодом зʼявилися твори А. Кащенка. Справж. роз­квіт Л. п. в Україні припадає на 1920–30-і рр. Хоча це й досить дивно ви­глядає, адже в усьому СРСР казк., фантаст. і авантюр. книжка були заборонені для вжитку у вихов. процесі: юнац. аудиторію — най­активнішого користувача таких книжок, штучно вилучено з кола читачів пригодн. творів. Перші ластівки жанру адресовано винятково дорослій аудиторії, тільки в 1930-і рр. пригоди в книжках повернулися до під­літків. Книги «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (1925) М. Йогансена, «Господарство доктора Гальванеску» (1929; обидві — Харків) Ю. Смолича, «Шляхом бурхливим. Повість кінця ХVІІ ст.» (К., 1925) Г. Бабенка, «Зоряна фортеця» (1933), «Батьківщина» (1936), «Школа над морем» (1937; усі — Харків; Одеса) О. Донченка, «Лах­так» (Х.; О., 1935), «Шхуна “Колумб”» (О., 1940) та ін. твори Ми­коли Трублаїні — художня вартість цієї літ-ри була різною. Повість Г. Бабенка і трилогія Ю. Смо­лича побудовані майстерно, ви­нахідливо, мають яскраво прописані образи. Тоді як пригодн. твори О. Донченка — досить невисокого ґатунку, сьогодні вони мають винятково істор.-літ. значе­н­ня. Насамперед так сталося через надмірну заідеологізованість, спрощеність викладу (щоб догодити парт. кер-ву). Ця тенденція тривала і в повоєн­ні роки, коли почалося «панува­н­ня» в дит. літературі Ю. Збанацького та письмен­ників з його оточе­н­ня.

Лише на­прикінці 1950-х рр., коли в літературу для дітей та під­літків при­йшли письмен­ники-шістдесятники, ситуація докорін­но змінилася. Саме з літ-ри для юних почалося від­родже­н­ня жанру. Казк. повість «В Країні Соняч­них Зайчиків» (1959) В. Нестайка, героїчна казка «Земля Світлячків» (1979; обидві — Київ) В. Близ­неця, іронічні, ігрові твори А. Кос­тецького і В. Рутківського засвідчили нову якість пригодн. творів в Україні згодом покликали до життя й дорослу пригодн., детективну літературу. Найбільш популярними серед читачів були істор. романи, в яких за істор. паралелями автори приховували дуже актуал. у 1970–80-і рр. про­блеми збереже­н­ня нац. сві­домості, патріотизму, української мови. Найпопулярнішими були істор. романи П. За­гребельного «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Бог­дан» (1986; усі — Київ), Р. Іваничука, В. Малика та ін. Утім, Л. п., яку традиційно в Україні вважають складовою культури масової, не могла належ. чином роз­виватися, оскільки масова культура як без­посеред. і найшвидший засіб вихова­н­ня космополітизму, від­городжува­н­ня від нац. культури була до­зволена тільки в РФ.

Після 1991 роз­почався новий період у роз­витку Л. п. в Україні. Зʼявилися романи В. Кожелянка «Дефіляда в Москві» (2000), «Конотоп» (2001), «Тероріум» (2002; усі — Львів) та ін., романи-антиутопії «Час смертохристів: Міражі 2077 року» (2011), «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» (2012), «Час тирана. Про­зрі­н­ня 2084 року» (2014; усі — Київ) Ю. Щербака, «Львівська сага» (Л., 2010) П. Яценка, новими барвами заграла проза В. Рутківського. Його «Джури козака Швайки» (К., 2007) — яскравий приклад по­єд­на­н­ня істор. роману з динам. роз­витком подій, захопливою фабулою. Те ж можна сказати й про повість для дітей З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» (Л., 2006). Захопливі фантаст. твори, адресов. під­літкам, зʼявляються з-під пера Г. Малик, В. Пузія. Роз­ширюється жанр. палітра, зʼяв­ляється специфікація адресата (Г. Малик, З. Мензатюк, Л. Воронина пишуть пере­важно для дітей молодшого шкіл. віку, тоді як В. Рутківський, В. Пузій адресують свої твори під­літкам, серед. шкіл. віку). Водночас від­чутна й від­сутність у літ. просторі цілих жанрів, які сьогоді складають основу зх. масової культури. Звісно, охопле­н­ня нац. літ-рою цілої жанр. палітри не є обовʼяковим, адже навіть матеріалу для певних різновидів Л. п. в Україні немає, тож дивно, якби, скажімо, у нас був популярним жанр роману про журналіст. роз­слідува­н­ня — хоча б тому, що результативність самого роз­слідува­н­ня в зх. країнах веде до істот. очище­н­ня су­спільства і сусп. моралі, а в Україні не веде нікуди. Але справа ще й у тому, що сучасні укр. письмен­ники все ж таки тяжіють до «сер­йоз.» тем, із певною зневагою ставляться до масової культури і не бажають від­давати свої зуси­л­ля на її творе­н­ня. Ще однією вагомою причиною є те, що в Україні робота письмен­ників цілковито по­збавлена матеріал. зацікавле­н­ня. Більшість видавництв ви­плачують цілком символ. автор. гонорари, тож стимулів працювати в цьому напрямку немає.

В укр. літературо­знавстві немає синтет. роз­відок, присвяч. про­блемам Л. п.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю