Література пригодницька

ЛІТЕРАТУ́РА ПРИГО́ДНИЦЬКА – умовний термін, яким прийнято об’єднувати художні твори, побудовані за сюжетно-композиційними законами чарівних ка­зок. Герой твору через порушення священ. заборони повинен вирушати в далеку й смертельно небезпечну подорож; дорогою він зустрічає ворогів і помічників – перших у різні способи ней­тралізує, других робить спільниками, друзями; зрештою, знаходить гол. антагоніста і знищує його; повертається додому в ін. якості: напр., пішов Іваном-дурником, а став Іваном-царевичем. Звісно, з цією сюжетно-композиц. матрицею автори пригодн. творів поводяться досить вільно. Мотив священ. заборони часто трансформується в порушення заведених правил, випадково підслухану таємницю, фатал. помилку чи нещас. випадок, в якому герой не винен. Розрізняють піджанр. видозміни Л. п.: детектив, епос, комікс, легенда, літературна казка, фентезі, подорож, шпигун., фантаст., наук.-популярні, «колоніал.», військ. твори, вестерн, бойовик, роман-журналіст. розслідування, «екшин» та ін. Витоки Л. п. слід шукати в сивій давнині. Гомерові поеми «Ἰλιάς» («Іліада») й «Οδύσσεια» («Одіссея») – пригодн. твори 8 ст. до н. е. Певною мірою можна вважати пригодниць­кими деякі новели зі зб. «Deca­meron» («Декамерон», Венеція, 1492) Дж. Бокаччо, романів «Inge­nioso Hidalgo Don Quijote de la Mancha» («Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі», Мадрид, 1605–15) М. де Сервантеса, «Ro­binson Crusoe» («Робінзон Крузо», Лондон, 1719) Д. Дефо, «Gulliver’s Travels» («Мандри Ґул­­лівера», Лондон, 1726) Дж. Свіфта та ін. У 19 ст. романтизм, а згодом і позитивізм дали нові поштовхи для розвитку Л. п. Серед романт. пригодн. творів чи не найбільшої популярності набули романи-детективи та готичні оповідання Е. По, істор. романи «Ivanhoe» («Айвенго», 1820), «Quentin Durward» («Квен­тін Дорвард», 1823; обидва – Лондон) та ін. В. Скотта. Знач. популярністю користувалися також твори з елементами романтизму й сентименталізму. Втім, слід відзначити, що таким романам бракувало композиц. стрункості й динамічності (Ч. Дік­кенз), вираз. і психологічно переконливих характерів (А. Дюма-батько, М. Рід, Ф. Купер, Е. Мало). Більшість із них нині вже не користуються такою популярністю, як у часи виходу в світ, навіть у підлітк. аудиторії. У вікторіан. епоху письменники бездоганно володіли композицією і вражали читача витонч. стилем. Їхні твори були більш компактними, насиченими подіями й пригодами, підпорядков. жорсткій мотивації та потребам розвитку сюжету. Фантаст. романи Ж. Верна, «Nils Holgers­sons underbara resa genom Sve­rige» («Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми», Стокгольм, 1906–07) С. Лаґерлеф, «колоніал.» романи Дж.-Р. Кіп­лінґа, оповідання про Шерлока Холмса, істор. та воєнні романи А.-К. Дойля, різножанр. твори Г. Веллса, дилогія «The adven­tures of Tom Sawyer» («Пригоди Тома Сойєра», Торонто, 1876) і «The adventures of Huckleberry Finn» («Пригоди Геклберрі Фінна», Нью-Йорк, 1884) Марка Твена і роман «Treasure island» («Острів скарбів», Лондон, 1883) Р.-Л. Сті­­венсона орієнтовані на масового читача, насамперед на підлітків, друкувалися великими накладами, ще за життя авторів перекладені багатьма європ. мовами, стали заг.-визнаною класикою жанру. Рідко в яких творах форма пригодн. роману є самодостатньою, здебільшого вона допомагає авторам у привабливому сюжеті втілити певну ідею, власні морал. й ідеол. цінності. Автори пригодн. творів ставили різні завдання. Ж. Верн переслідував просвітн. цілі, розповідаючи про географію, фізику, хімію, творив прогнози (зі 100 наук. передбачень не здійснилися тільки 3), «вбираючи» знання в захопливі пригодн. шати, нагороджуючи героїв надзвич. морал. якостями. Щоб уникнути притаманної наук.-популяр. літературі монотонності, письменник-фантаст укладав наук. інформацію в пригодн. сю­жет, сповнений небезпек і не завжди вірогід. поворотів. С. Ла­ґерлеф у казці про Нільса також намагалася познайомити читача з географією та історією рідного краю, але казк. композиція (а кожна з його пригод водночас є притчею з вираз. морал., пед. змістом – досить своєрід. жанр. симбіоз) вражає читача, забезпечує його незгасне зацікавлення, і не лише читача юного.

У 20 ст. Л. п. відійшла на периферію літ. процесу: великі пись­менники практично не зверталися до цього жанру, залишаючи його тим авторам, які творили більш масову літературу. Р. Сабатіні, Дж. Лондон, Дж. Конрад, Дж.-Р. Толкін – безперечно, талановиті автори, хоч і не стали Нобелів. лауреатами чи володарями престиж. літ. премій, дуже багато зробили для розвитку жанру. Вочевидь, саме їм належить заслуга в тому, що згодом література постмодернізму пішла здебільшого шляхом зрощення динам. пригодн. сюжету з глибоким філос. осмисленням життя і людини. Насамперед тут варто згадати творчість У. Еко, який у своїх романах «Il nome della rosa» («Ім’я Рози», 1980), «Il pendolo di Foucault» («Маятник Фуко», 1988), «L’isola del giorno» («Острів напередодні», 1994; усі – Мілан) вибудував багатоповерх. сюжет, у якому є місце пригодн. фабулі, істор. екс­курсам і філос. розмислам.

В Україні першим пригодн. твором можна вважати видану у Франції повість «Маруся» (1878) Марка Вовчка, хоча на батьківщині з нею читачі змогли ознайомитися на поч. 20 ст. Книга користувалася великою популярністю, оскільки французи екстраполювали зміст твору на ситуацію в Ельзасі, окупов. німцями. Згодом з’явилися твори А. Кащенка. Справж. розквіт Л. п. в Україні припадає на 1920–30-і рр. Хоча це й досить дивно виглядає, адже в усьому СРСР казк., фантаст. і авантюр. книжка були заборонені для вжитку у вихов. процесі: юнац. аудиторію – найактивнішого користувача таких книжок, штучно вилучено з кола читачів пригодн. творів. Перші ластівки жанру адресовано винятково дорослій аудиторії, тільки в 1930-і рр. пригоди в книжках повернулися до підлітків. Книги «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (1925) М. Йогансена, «Господарство доктора Гальванеску» (1929; обидві – Харків) Ю. Смолича, «Шляхом бурхливим. Повість кінця ХVІІ ст.» (К., 1925) Г. Бабенка, «Зоряна фортеця» (1933), «Батьківщина» (1936), «Школа над морем» (1937; усі – Харків; Одеса) О. Донченка, «Лах­так» (Х.; О., 1935), «Шхуна “Колумб”» (О., 1940) та ін. твори Ми­коли Трублаїні – художня вартість цієї літ-ри була різною. Повість Г. Бабенка і трилогія Ю. Смо­лича побудовані майстерно, ви­нахідливо, мають яскраво прописані образи. Тоді як пригодн. твори О. Донченка – досить невисокого ґатунку, сьогодні вони мають винятково істор.-літ. значення. Насамперед так сталося через надмірну заідеологізованість, спрощеність викладу (щоб догодити парт. кер-ву). Ця тенденція тривала і в повоєнні роки, коли почалося «панування» в дит. літературі Ю. Збанацького та письменників з його оточення.

Лише наприкінці 1950-х рр., коли в літературу для дітей та підлітків прийшли письменники-шістдесятники, ситуація докорінно змінилася. Саме з літ-ри для юних почалося відродження жанру. Казк. повість «В Країні Соняч­них Зайчиків» (1959) В. Нестайка, героїчна казка «Земля Світлячків» (1979; обидві – Київ) В. Близ­неця, іронічні, ігрові твори А. Кос­тецького і В. Рутківського засвідчили нову якість пригодн. творів в Україні згодом покликали до життя й дорослу пригодн., детективну літературу. Найбільш популярними серед читачів були істор. романи, в яких за істор. паралелями автори приховували дуже актуал. у 1970–80-і рр. проблеми збереження нац. свідомості, патріотизму, української мови. Найпопулярнішими були істор. романи П. За­гребельного «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1986; усі – Київ), Р. Іваничука, В. Малика та ін. Утім, Л. п., яку традиційно в Україні вважають складовою культури масової, не могла належ. чином розвиватися, оскільки масова культура як безпосеред. і найшвидший засіб виховання космополітизму, відгороджування від нац. культури була дозволена тільки в РФ.

Після 1991 розпочався новий період у розвитку Л. п. в Україні. З’явилися романи В. Кожелянка «Дефіляда в Москві» (2000), «Конотоп» (2001), «Тероріум» (2002; усі – Львів) та ін., романи-антиутопії «Час смертохристів: Міражі 2077 року» (2011), «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» (2012), «Час тирана. Прозріння 2084 року» (2014; усі – Київ) Ю. Щербака, «Львівська сага» (Л., 2010) П. Яценка, новими барвами заграла проза В. Рутківського. Його «Джури козака Швайки» (К., 2007) – яскравий приклад поєднання істор. роману з динам. розвитком подій, захопливою фабулою. Те ж можна сказати й про повість для дітей З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» (Л., 2006). Захопливі фантаст. твори, адресов. підліткам, з’являються з-під пера Г. Малик, В. Пузія. Розширюється жанр. палітра, з’яв­ляється специфікація адресата (Г. Малик, З. Мензатюк, Л. Воронина пишуть переважно для дітей молодшого шкіл. віку, тоді як В. Рутківський, В. Пузій адресують свої твори підліткам, серед. шкіл. віку). Водночас відчутна й відсутність у літ. просторі цілих жанрів, які сьогоді складають основу зх. масової культури. Звісно, охоплення нац. літ-рою цілої жанр. палітри не є обов’яковим, адже навіть матеріалу для певних різновидів Л. п. в Україні немає, тож дивно, якби, скажімо, у нас був популярним жанр роману про журналіст. розслідування – хоча б тому, що результативність самого розслідування в зх. країнах веде до істот. очищення суспільства і сусп. моралі, а в Україні не веде нікуди. Але справа ще й у тому, що сучасні укр. письменники все ж таки тяжіють до «серйоз.» тем, із певною зневагою ставляться до масової культури і не бажають віддавати свої зусилля на її творення. Ще однією вагомою причиною є те, що в Україні робота письменників цілковито позбавлена матеріал. зацікавлення. Більшість видавництв ви­плачують цілком символ. автор. гонорари, тож стимулів працювати в цьому напрямку немає.

В укр. літературознавстві немає синтет. розвідок, присвяч. проблемам Л. п.

С. С. Іванюк

Фотоілюстрації

Читати у файлі PDF