Література Українська

ЛІТЕРАТУ́РА УКРАЇ́НСЬКА По­ставши в сиву давнину від зли­т­тя двох культур. систем — народної творчості й писем. літ-ри, укр. мистецтво слова спричинило виникне­н­ня літературоцентрич. культур. моделі, в якій худож. слову належала місія формува­н­ня і збереже­н­ня нац. самобутності, укр. способу життя. Письмен­ники в Україні — не лише літератори, а й духовні на­­ставники, пророки, морал. еталони. Такими були Нестор Літописець, І. Вишенський, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Митрополит Іларіон (І. Огієнко), В. Стус та багато ін. духов. подвижників, для яких Слово ніколи не втрачало своєї святості. Л. у. — синтез нар. словесності та європ. літ. традиції. З прийня­т­тям християнства 988 вона адаптувала візант. духовну спадщину і стала потуж. культур. осередком, який справив глибокий вплив на формува­н­ня євроазій. цивілізац. моделі в добу середньовіч­чя. Пере­клади візант. і європ. авторів, оригін. твори укр. письмен­ників через пошире­н­ня словʼян. писемності зробили Л. у. органіч. частиною заг.-європ. культур. простору. Духовне життя України ніколи не втрачало звʼязків із Заходом через роз­виток освіт. системи європ. зразка, друкарство і книгови­да­н­ня, діяльність братств, формува­н­ня нац. інтелігенції. Духовна і світська література доби середньовіч­чя еволюціонувала в нац. стиль укр. бароко. Літописна традиція лягла в основу низки козац. літописів; духовну літературу збагатили твори Мелетія Смотрицького, Кирила Ставровецького, Івана Величковського, Димитрія Туптала, Стефана Яворського та ін.; на межі фольклору і писем. слова зʼявилася різноманітна світська література, зокрема бурлескна творчість дяків. Нова Л. у. по­стала на межі 18–19 ст. у творчості І. Котляревського, набула роз­витку у творах укр. романтиків (див. Романтизм), потужно утвердилася як самобут. феномен європ. мистецтва у творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін.

1900–20-і рр.: ран­ній український модернізм і «Роз­стріляне Від­родже­н­ня». Новітня Л. у. роз­вивала, модернізувала і збагачувала класичні традиції світ. мотивами, роз­микаючи етнічні рамки й органічно вливаючись у заг.-європ. культур. процес. На зламі 19–20 ст. у Л. у. працювали пред­ставники різних поколінь — Т. Бордуляк, С. Васильченко, В. Вин­ниченко, М. Во­роний, П. Карманський, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, А. Кримський, Б. Лепкий, О. Ма­ковей, Л. Мартович, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, Олександр Олесь, Н. Романович-Ткаченко, В. Самійленко, Л. Старицька-Черняхівська, В. Стефаник, А. Тесленко, Леся Українка, М. Філянський, І. Франко, Г. Хот­кевич, Марко Черемшина, С. Чер­касенко, М. Чернявський, Г. Чу­принка, М. Яцків; роз­почали літ. діяльність М. Рильський, М. Семенко, П. Тичина, Гео Шкурупій та ін. На­прикінці 19 — поч. 20 ст. від­булася диференціація двох осн. напрямів літ. роз­витку: народництва і модернізму. На зміну реаліст. класиці з її пере­важно позитивіст. на­становами при­йшла «нова школа» Л. у., просвітител. обʼєктивізм та емпіризм за­ступили творча субʼєктивність, худож. інтуїтивізм, синкретичність, а тенденційність і моралізаторство — філос.-етич. про­блематика, психол. аналіз індивідуал. характерів, дослідж. сфери під­сві­домого, соц. та масової психології тощо. Виразно антинародниц. спрямованість простежується у творчості Олександра Олеся, Г. Чу­принки та деяких ін. письмен­ників, особливо М. Філянського — предтечі неокласицизму. Проте й позитивіст. Л. у. за­знала модернізації, долучаючись до ширших культур. контекс­тів. Послідовне прагне­н­ня вивести Л. у. на світ. рівень властиве пред­ставникам усіх естет. орієнтацій. В актив. дис­кусіях поч. 20 ст. закладено під­валини оновле­н­ня укр. літ. життя, які на хвилі ідей нац. і соц. визволе­н­ня роз­вивалися до культур. від­родже­н­ня 1920-х рр. Нові мист. ідеї, від­ображені в альманахах «З-над хмар і з долин» (1903), «Бага­т­тя» (1905; обидва — Одеса), «Перша ластівка» (Хн., 1905), «Терновий вінок» (К., 1908), викликали жваві дис­кусії, часом не­прийня­т­тя, проте дедалі глибше проникали у творчість письмен­ників старшого поколі­н­ня (М. Вороний, О. Кобилянська, Н. Кобринська, А. Кримський, М. Славинський, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко, Леся Українка, М. Чернявський та ін.). Найвиразніше ран­ній укр. модернізм оформився після появи 1907 маніфесту літ. угрупова­н­ня «Мо­лода муза» (П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб, С. Чарнецький), який загалом спрямов. проти народниц., етногр.-побут. стилю. У творчості пред­ставників групи втілилася одна з ключових ідей. колізій світ. модернізму: без­надій. пошук гармонії індивіда і соціуму, подола­н­ня трагіч. суперечності між ними. Ранні модерніст. течії групувалися навколо модерніст. вид.: «Молода муза», «Дзвін», «Українська хата». Психологію індивіда трактували в контекс­ті «нової соціальності» (В. Вин­ниченко, М. Могилянський, Леся Українка), гасла якої згодом пере­хопить теорія «пролетар. культури». Перші два десятилі­т­тя 20 ст. в Україні по­значені драм. істор. подіями. У Л. у. від­булася зміна письмен­ниц. поколінь. Смерть М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, еміграція Олександра Олеся, С. Черкасенка, М. Шаповала, В. Вин­ниченка, М. Вороного, В. Самійленка, роз­стріл Г. Чу­принки (1921) по­значили заверше­н­ня ран­нього етапу укр. модернізму з його потуж. нац.-культур. міфотворе­н­ням, про­грамою гуманізації та універсалізації світу, мист. проектами гармоній. синтезу індивідуал., нац. і соц. буття. Характер. рисою укр. модернізму є по­єд­на­н­ня худож. елементів багатьох течій (ім­пресіонізм, неореалізм, неоромантизм, символізм та ін.), що спричинило здебільшого умовне від­несе­н­ня творчості письмен­ників до певного стилю. Найви­значніші пред­ставники символізму — М. Во­роний, Д. Загул, П. Карманський, В. Кобилянський, Р. Купчинський, Б. Лепкий, Олександр Олесь, Т. Осьмачка, В. Пачовський, Є. Плуж­ник, Я. Савченко, О. Слі­саренко, М. Терещенко, Д. Фаль­ківський, М. Філянський, С. Чер­касенко, Г. Чу­принка, В. Ярошенко; елементи символізму простежуються у творчості Василя Блакитного, А. Заливчого, Г. Михайличенка, В. Чумака, ран­ніх творах А. Головка, М. Хви­льового. Одним із перших осередків укр. символістів була літ.-мист. група «Біла студія», створ. 1918 у Києві. До її складу входили Лесь Курбас, В. Поліщук, П. Савченко, М. Семенко, М. Терещенко, П. Тичина та ін. Твори символістів, опубл. у вид. «Літературно-критичний альманах» (1918) і «Музагет», належать до 2-го етапу укр. символізму (Д. За­гул, В. Кобилянський, Ю. Меженко, М. Терещенко, П. Тичина, Я. Савченко, частково — М. Бажан, І. Дні­провський, М. Куліш, Ю. Липа, Т. Осьмачка, М. Хвильовий), на­ближеного до екс­пресіонізму, класич. пред­ставниками якого є В. Стефаник та О. Турянський. Символісти й футуристи 1918 обʼ­єд­налися у товариство «Музагет» (Д. Загул, М. Терещенко, П. Тичина, П. Филипович та ін.), згодом утворили самост. організації з влас. про­грамами. Ще одна частина музагетівців при­єд­налася до літ. організації «Аспис» («Асоц. письмен­ників», 1923–24), до складу якої входили Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Під­могильний, М. Рильський, Н. Романович-Ткаченко та ін. Вони утверджували високі естет. критерії мистецтва, ви­знаючи це пріоритет. принципом влас. творчості й організац. діяльності. 1924 «Аспис» роз­пався, з нього утвор. два самост. угрупова­н­ня: «Неокласики» (поети О. Бурґгардт, М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович та близькі до них прозаїки і вчені — М. Могилянський, А. Ніковський, В. Петров) та «Ланка» (Б. Антоненко-Давидович, І. Багряний, М. Галич, Я. Качура, Г. Косинка, В. Під­могильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Я. Савченко, Б. Тенета та ін.), яке 1926 змінило назву на «МАРС» («Майстерня рев. слова») і обʼ­єд­нало найбільшу кількість «попутників» (письмен­ників не робітн.-селян. походже­н­ня, «класово непевних»). 1913 роз­почали літ. діяльність М. Семенко (най­активніший ідеолог і організатор укр. футуризму), М. Бажан, Гео Коляда, Я. Савченко, О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол (М. Яловий) та ін. Під різними на­звами («Фламінго», 1919; «Комкосмос», 1921; «Аспанфут», 1922; «Нова генерація», 1927) групи укр. футуристів про­існували до 1930. У Києві 1919 від­крилися «Льох мистецтва» (А. Петрицький, В. Ярошенко та ін.), де ви­ступали укр. поети, музиканти, актори Молодого теа­тру, створ. 1916 Лесем Курбасом; «Хлам» («Художники, літератори, артисти, музиканти»), у якому від­бувалися мист. вечірки. Подібні осередки характерні для «кавʼяр. пе­ріоду», коли від­бувався процес початк. диференціації літ. сил. У цей час здійснено перші спроби обʼ­єд­на­н­ня роз­порошених сил пролетар. письмен­ників, ви­да­н­ня ж. «Ми­стецтво» (1919, ред. Г. Михайличенко та М. Семенко, відп. секр. В. Чумак), де друкувалися Д. Загул, М. Івченко, К. Поліщук, П. Тичина, В. Чумак); ж. «Жовтень» (1921), зав­да­н­ням якого було обʼ­єд­нати рад. письмен­ників і виробити нову спіл. творчу платформу; ж. «Шля­хи мистецтва» (1921–23, ред. Василь Блакитний, Г. Коцюба, згодом — В. Коряк), який публікував твори ще не поділених літ. організаціями письмен­ників — Василя Блакитного, М. Драй-Хмари, М. Йогансена, Г. Косинки, Г. Коцюби, І. Кулика, Г. Михайличенка, М. Семенка, В. Сосюри, П. Тичини та ін. Колишні «спільники» згодом опинялися в різних літ. угрупова­н­нях, причому художні й естет. позиції недавніх однодумців нерідко ви­являлися майже полярними. На поч. 1920-х рр. виникли перші масові літ. організації, найпомітнішими з яких є найчислен­ніша організація «селян.» письмен­ників «Плуг» (1922–32; ініціатор С. Пи­липенко, активні члени — А. Головко, Д. Гумен­на, В. Ґжицький, Г. Епік, І. Кириленко, Ф. Кириченко, О. Копиленко, А. Панів, П. Панч, І. Сенченко, П. Усенко, А. Шабленко, І. Шевченко та ін.). Просвітян.-народниц. на­станова на «масовізм» виявилася не­продуктивною й навіть шкідливою, оскільки знижувала мист. критерії й від­кривала шлях для письмен­ників посередніх і малоосвічених. «Гарт» — спілка пролетар. письмен­ників (1923–25), кер. Василь Блакитний, до організації входили: І. Дні­провський, О. Дов­женко, М. Йогансен, І. Кулик, В. Поліщук, І. Сенченко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Організація порівняно нечислен­на, обʼ­єд­нала найбільшу групу талановитих письмен­ників, які не­вдовзі роз­чарувалися в надмір. заідеологізованості спілки. «Клас. під­хід» породжував не­здорові взаємини між письмен­никами. Влада сприяла цьому, намагаючись дедалі жорсткіше під­порядковувати організац. процес своєму контролю, тому організація про­існувала недовго, частина з її членів пере­йшла до естетично орієнтов. групи — ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетар. літ-ри, 1925–28). Утворена як альтернатива «масовізму», вона стала осередком профес. удосконале­н­ня, законодавцем літ. смаку. Гол. фундатором і генератором ідей був М. Хвильовий, президентами — М. Яловий (пізніше М. Куліш), секр. — А. Любченко. До організації уві­йшли письмен­ники молодшого поколі­н­ня М. Бажан, В. Вра­жливий, І. Дні­провський, О. Довженко, О. Досвітній, Г. Епік, М. Йогансен, О. Копиленко, Г. Ко­цюба, А. Любченко, М. Майський, П. Панч, Я. Савченко, О. Слісаренко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Ю. Яновський. Осн. мист. та організац. на­станови ВАПЛІТЕ об­ґрунтував М. Хвильовий у памфлетах і ста­т­тях («Камо грядеши[?]», 1925; «Апологети писаризму», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?», усі — 1926), які спричинили одне з найпомітніших явищ укр. «Роз­стріляного Від­родже­н­ня» (Ю. Лавріненко) — Літературну дис­кусію в Україні 1925–28 — і ві­діграли в ній ключову роль. Публіцистика М. Хвильового на­креслювала шляхи роз­витку нової Л. у., ви­ступаючи проти «про­світянства», літ. «масовізму» плужан. Письмен­ник об­стоював незалежність укр. духовності від імпер. центру вимогою до нової літ-ри «Геть від Москви!», проголосив пріоритетом культур. роз­витку орієнтацію на «психол. Європу» і джерела світ. літ-ри («Європа — це досвід багатьох віків», «Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона»), від­вів Україні роль першої держави на чолі «азіат. Ренесансу». У дис­кусії взяли участь письмен­ники і громад. діячі: О. Дорошкевич, М. Зеров, С. Пилипенко, М. Скрипник, А. Хвиля, С. Щупак та ін., опублікувавши понад 1000 статей. Дис­кусія набула за­гроз­ливого для влади мас­­штабу й була обірвана політ. звинуваче­н­нями учасників, що спричинило низку дис­кримінац. явищ у літ. житті. Ідеол. пресинг змусив до саморозпуску ВАПЛІТЕ і «МАРС», їхнім актив. учасникам висунули політ. обвинуваче­н­ня, які не­вдовзі спричили політ. ре­пресії. СП «Західня Україна» (1925–33, очолювали Д. Загул, пізніше Мирослав Ірчан), яка спочатку була секцією спілки «Плуг», 1926 від­окремилася, налічувала понад 50 митців — вихідців із зх. укр. земель (В. Атаманюк, В. Бобинський, В. Ґадзінський, Л. Дмитерко, М. Козоріс, Мирослава Сопілка, М. Тарновський, А. Турчинська та ін.); більшість ре­пресовано, після сталін. концтаборів живими залишилися лише кілька письмен­ників (В. Ґжицький, Ф. Малицький, М. Марфієвич та ін.). На противагу мистецьки орієнтованим літ. угрупова­н­ням виникали від­верто «класові» про­владні організації: Спілка комсомол. письмен­ників «Молодняк» (1926–32, С. Воскрекасенко, Я. Гримайло, А. Клоч­чя, Б. Коваленко, О. Корнійчук, В. Кузьмич, О. Кундзіч, І. Момот, Л. Первомайський, Л. Смілянський, П. Усенко, М. Шеремет, А. Шиян та ін.), ВУСПП (1927–32, В. Ґадзінський, М. Клоков, Н. Забіла, Д. Загул, Б. Коваленко, В. Коряк, І. Кулик, Іван Ле, І. Микитенко, Л. Первомайський, Я. Савченко, Л. Смілянський, В. Со­сюра, М. Терещенко, А. Шми­гельський, С. Щупак та ін.), зав­да­н­ням якої було взяти під контроль усе літ. життя Украї­ни. Вульгар. соціологізм, «голобел. критика», політ. звинуваче­н­ня набули небаченого роз­маху на­прикінці 1920-х рр. Влада вдалася до прямого ідеол. пресингу, готуючи ґрунт для ре­пресій на­ступ. десятилі­т­тя.

Частина письмен­ників після поразки УНР емігрувала. Осередки укр. літ. руху виникли у Росії, Польщі, Чехо-Словач­чині, Угорщині, Швейцарії, Німеч­чині, Франції, Канаді, США. Найпомітнішим у 1-й пол. 20 ст. став укр. літ. осередок у Чехо-Словач­чині, «Празька школа» (О. Бурґгардт, Ю. Дараґан, І. Ірлявський, Ю. Липа, О. Лятуринська, Галя Мазуренко, Є. Маланюк, Л. Мо­сендз, О. Ольжич, О. Стефанович, О. Теліга та ін.). Пред­ставники цієї умовно обʼ­єд­наної групи витворили своєрідну поет. мову, долучивши укр. літ. традицію до європ. мист. досвіду, за­провадивши нові художні стратегії інтелектуалізму, історіософ. поезії, мист. інтер­претації філософії (під впливом Д. Донцова) тощо. Не менш істот. внесок у роз­виток укр. літ. процесу належить і прозі «пражан», зокрема Ю. Липи, літ.-крит. роз­відкам Є. Маланюка. Під­сумком укр. літ. від­родже­н­ня 1901–30-х рр. стало пробудже­н­ня величез. твор. сил. Попри драм. істор. процеси в Україні від­булося становле­н­ня культурно-мист. інфра­структури: утвор. Всеукр. спілку «Просвіта», від­крито Держ. укр. університет, по­стала Укр. АМ та ВУАН, від­новлено укр. шкільництво, інтенсивно роз­вивалася видавн. справа. На зх.-укр. землях виходили числен­ні вид. — «Ар­тистичний вісник», «Будучність», «Ілюстрована Україна», «Молода Україна», «Неділя», «Світ» та ін., почали друкувати різноманітні часописи, у яких значне місце від­ведено літ. публікаціям: щоден­на г. «Рада», ж. «Нова громада», «Рідний край», «Сяйво», «Шершень» та ін., багато укр. ви­дань зʼявилося в Росії та за кордоном. 1912 у світі функціонувало понад 80 укр. газет і журналів (проти 13 у 1892), зокрема у Галичині — понад 50, у Сх. Україні — 12. У 1917 діяло вже 106 друков. ви­дань, 1918 — 212 (див. також Літературна періодика). Особливо великого роз­витку набуло книго­друкува­н­ня: 1917 виникло 78 видавництв, у 1918 їх діяло 104. У 1921 ви­дано 214 назв книжок українською мовою, 1928 — 3220, а 1931 — вже 6455. Проте в на­ступні роки процес пішов у зворот. напрямі. На­прикінці 1920-х рр. від­булося згорта­н­ня демократ. роз­витку укр. культури під тиском більшов. влади. У су­спільстві припинено будь-які дис­кусії, країна вступила у період жорсткої уніфікації. Готували «полюва­н­ня на від­ьом», небувалий в історії масовий злочин — винище­н­ня міль­йонів «класово ворожих елементів». Для інтелігенції він почався на­прикінці 1920-х рр., а від 1930, зі сфабриков. процесу СВУ, пере­творився на планове знище­н­ня «неблагонадійних». У цих умовах владі непотрібними стали різноманітні літ. угрупова­н­ня, які вже виконали організац. місію в структуруван­ні нац. культури. Добре налагоджене книго­друкува­н­ня з роз­винутою полігр. базою, періодикою, уком­плектоване фаховими кадрами, використовували як потужне знаря­д­дя парт. пропаганди, в якій літературі від­водили роль покір. ілюстратора «пере­мож. по­ступу» й «натхнен­ника трудящих мас». Закінчився цей процес остаточ. утвердже­н­ням силовими при­йомами єдиного методу рад. літ-ри — соцреалізму, проголошеного 1932 на 1-му зʼ­їзді СП СРСР, у якій на довгі десятилі­т­тя завмерло літ. життя України. Ідеол. кампанії в літературі й мистецтві сягнули крит. температури. У грудні 1932 і в січні 1933 від­булися пленуми ЦК ВКП(б), що мали фатал. значе­н­ня для України; 14 грудня 1932 і 24 січня 1933 прийняті по­станови ЦК ВКП(б), в яких го­стрій критиці під­дано «помилки» КП(б)У у проведен­ні колективізації та в нац. політиці. «Чистка» охопила усі рівні та ланки культур. структури, нар. освіти, літ-ри й мистецтва. Від­разу після провокац. убивства С. Кірова схоплено й роз­стріляно 26 груд­ня 1934 Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Влизька, К. Буревія. Жертвами ре­пресій стали реж. Лесь Курбас, художники М. Бойчук і пред­ставники школи «бойчукістів», письмен­ники Остап Вишня, М. Куліш, О. Досвітній, дещо пізніше — В. Під­могильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Семенко, Гео Шкурупій, В. Поліщук, О. Слісаренко та ін. За деякими під­рахунками, в роки терору ре­пресовано майже три чверті укр. письмен­ників. Роз­прави над укр. інтелігенцією від­бувалися в атмо­сфері кривавого терору, штуч. голоду, спланов. геноциду, що призвів до загибелі міль­йонів українців.

1930-і рр.: ідеологічний диктат соцреалізму. По­станова ЦК ВКП (б) «Про пере­будову літературно-художніх організацій» (1932) стала віхою остаточ. під­порядкува­н­ня літ-ри ідеол.-парт. диктату. Письмен­ники, яким вдалося вижити, змушені були йти на угоду з владою. Так 1934 виникла єдина СП СРСР, у якій укр. письмен­ниц. організації від­ведено роль провінц. філії. На 1-му зʼ­їзді СП задекларов. єдиний «твор. метод» рад. літ-ри — соц­реалізм, що став одним із найпохмуріших замін­ників мист. принципів у тоталітар. су­спільстві. У штучно сконстру­йов. системі соцреалізму викори­стали структурні принципи класицизму: ієрархія жанрів («високі» — «оптимістична» трагедія, громадян. поезія, вироб. роман; «низькі» — комедія, «колгоспна» пʼєса, гумореска тощо), вершину піраміди жанрів ви­значали канонізов. твори, написані здебільшого на парт. замовле­н­ня, — романи «Бурʼян» (2-а ред., 1927) і «Мати» (1932–34) А. Головка, «Знак терезів» (1932) М. Рильського, пʼєса «Загибель ескадри» (1933) О. Корнійчука, зб. «Партія веде» (1934) П. Тичини та ін. У Л. у. за­проваджували жорстку ідеол. цензуру, замовні кампанії щодо роз­робле­н­ня певної тематики (напр., вироб. роман), канонічні твори ставали зразками для наслідува­н­ня сюжет. колізій, групува­н­ня персонажів, соц.-клас. «громадян.» еталон витісняв із поезії ліричне пере­жива­н­ня, у критиці панував вульгар. соціологізм, класична спадщина за­знавала тотал. клас. ревізії, виникали материки «білих плям» і спотворень історії. Насильниц. за­­провадже­н­ня соц­реалізму мало фатал. наслідки для укр. літ-ри, породило числен­ні антитоталітарні ви­ступи в діаспорі («Слово за тобою, Сталіне!» В. Вин­ниченка, романи У. Самчука, І. Багряного та ін.). Соцреалізм, який у Л. у. охопив 1930–80-і рр., — явище неоднорідне. Не­зважаючи на агресивну антигуман­ність і нищівні для мистецтва принципи, він спонукав письмен­ників на пошук «обхід. шляхів», а часом по­збавляв літературу тотал. ідеол. пресингу. Так від­бувалося в 1930-х рр., коли ще остаточно не виробився інструментарій контролю над Л. у. і час від часу зʼявлялися твори високої мист. вартості, напр., М. Бажана, О. Довженка, І. Кочерги, М. Куліша, Я. Мамонтова, Є. Плужника, Ю. Яновського; під час 2-ї світової війни влада була змушена дати до­звіл на викори­ста­н­ня могут. патріот. потенціалу нац. історії; після смерті Й. Сталіна, у період хрущов. «від­лиги», від­булася оста­н­ня спроба зламу соцреаліст. канону, спричинивши хвилю від­родже­н­ня 1960-х рр. Уже у 1920–30-х рр. у Л. у. зʼявлялися нові жанри: поема-симфонія («Сковорода» П. Тичини), роман-антиутопія («Сонячна машина» В. Вин­ниченка), наук.-фантаст. роман («Остан­ній Ейджевуд» та «Прекрасні ката­строфи» Ю. Смолича), роман у новелах («Чотири шаблі» і «Вершники» Ю. Яновського), соц.-психол. («Смерть» Б. Антоненка-Давидовича) та філос.-психол. («Місто» В. Під­могильного; «Дівчина з ведмедиком» і «Доктор Серафікус» В. Пе­трова) романи, знач. роз­витку набула Література для дітей та під­літків («Дуже добре» і «Десятикласники» О. Копиленка; «Лах­так», «Мандрівники» і «Шхуна “Колумб”» М. Трублаїні; «Школа над морем» і «Карафуто» О. Дон­ченка). По­став новий для Л. у. жанр — кіноповість («Арсенал», «Земля» О. Довженка). Нові жанр. різновиди драматургії виникли у творчості М. Куліша та екс­перим. театрі «Березіль» Леся Курбаса. Проте не все укр. письменство 1930–40-х рр. існувало в прокрустовому ложі соцреалізму. Умови літ. роз­витку в Зх. Україні, попри всі суперечності й утиски, були вільнішими, ніж в УРСР. Важливими осередками укр. культури в різні роки ставали також Прага, Мюнхен, після війни укр. учені, митці роз­горнули діяльність у Канаді та США. На зх.-укр. землях, де неперервність традицій від­чувалася значно помітніше, ніж у Над­дні­прян. Україні, у цей час працювали Т. Бордуляк, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник. Їхня творчість пере­важно повʼязана з різними течіями модернізму поч. 20 ст. Поетика європ. модернізму приваблювала й пред­ставників нового літ. поколі­н­ня — Б.-І. Антонича, В. Бо­бинського, Мирослава Ірчана, С. Тудора. Водночас серед частини молоді зміцнювалися прорад. орієнтації, захопле­н­ня романтикою соц. пере­творень, ілюзії щодо роз­квіту пролетар. мистецтва. Хоча держ. кордон і ускладнював контакти, все ж можна говорити про спорідненість і близькість худож. процесів. «Ліві» ви­да­н­ня («Світло», «Вікна», «Нова культура») орієнтувалися на Рад. Україну. Тут спів­працювали В. Бобринський, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор, друкували твори сх.-укр. і рос. письмен­ників. Протилежні позиції об­стоював «Літературно-науковий вісник» (ред. Д. Донцов). Контакти між укр. митцями по різні боки рад. кордону не­вдовзі стали неможливими, і така ізоляція була згубною для роз­витку літ. процесу.

1940–50-і рр.: література Другої світової війни й повоє­н­ня. Після ре­пресій 1930-х рр. укр. письменство за­знало трагіч. втрат, тому поч. 2-ї світової вій­ни породжував різні на­строї. На сторінках укр. рад. преси, в ефірі, усних ви­ступах письмен­ників пере­важали мотиви патріот. під­несе­н­ня, бажа­н­ня від­стояти рідну землю, заклики до справедливої боротьби, священ­на ненависть до загарбників. Патріот. вірші, стат­ті укр. рад. поетів опубл. у газетах уже 23–24 червня 1941. У г. «Правда» вміщено українською мовою «Ми йдемо на бій» П. Тичини, по радіо читали вірш «Клятва» М. Бажана, поезії М. Рильського, П. Тичини, Л. Первомайського. Частина письмен­ників опинилася в евакуації, дехто залишався на окупов. території. 109 членів СПУ пере­бувало на фронті. Багато з них активно спів­працювали з респ., фронт. період. вид., зокрема г. «За Радянську Україну!», «Комуніст». Як актив. засіб пропаганди ідей визволе­н­ня і патріотизму використовували радіо. Від кін. 1941 до серед. 1944 з Москви транс­лювали українською мовою пере­дачі радіо­станції «Радянська Україна» (тут працювали Д. Білоус, О. Копиленко, П. Панч). У м. Саратов (РФ) у цей час налагодила роботу Радіо­станція ім. Т. Шевченка, де пере­бували В. Владко, Я. Галан, К. Гордієнко, I. Цюпа та ін. Від травня 1943 до лютого 1944 діяла пере­сувна прифронт. радіо­станція «Дні­про». Одним із провід. літ. жанрів стала публіцистика. Упродовж вій­ни написані поема «Похорон друга» (1942) П. Тичини, кіноповість «Україна в огні» (1943–62) О. Довженка, вірш «Любіть Україну» В. Сосюри, поема «Мандрівка в молодість» М. Рильського (обидва — 1944), драма «Ярослав Мудрий» (1944–46) І. Кочерги. Офіц. органи, СПУ, деякі редакції, видавництва пере­бували в Башкорто­стані (РФ). Тут від грудня 1941 під керівництвом І. Ко­черги виходив тижневик «Література і мистецтво», 1943 від­новлено ж. «Україна» (ред. Ю. Смо­лич) та ж. «Перець» (ред. Л. Паламарчук). Ю. Яновський редагував в Уфі ж. «Українська література», де на­друковано більшість творів укр. літераторів, написаних під час війни. Проте письмен­ники усві­домлювали, що і фашист., і сталін. режими не можуть сприяти роз­виткові укр. культури, становлен­ню Української Держави. Якщо в декого й були ілюзії щодо ставле­н­ня гітлерівців до України, то вони швидко роз­віялися. Певний час деякі письмен­ники робили спроби до спів­праці з новою владою в надії на помʼякше­н­ня утисків щодо укр. культури. Але уже в перші місяці війни будь-які ілюзії були спростовані. У Харкові виходила г. «Нова Україна», де кілька місяців спів­працювали А. Любченко, Ю. Шевельов. Багато уваги літ. справам приділяла редагов. У. Самчуком г. «Волинь». Терор проти укр. діячів почав по­ступово наро­стати. Укр. ви­да­н­ня в Києві («Українське слово», «Литаври») були закриті, а їх організатори, зокрема О. Теліга, І. Ірлявський, знищені ґе­стапо. Найдовше центром укр. культур. життя залишався Львів. Тут публікували ж. «Наші дні», діяло «Українське видавництво», яке організувало конкурс, від­значивши на ньому твори «Старший боярин» Т. Осьмачки, «Тигролови» І. Багряного, «Юність Василя Шеремети» У. Самчука. Проте на поч. 1944 ці період. органи припинили існува­н­ня, когорта митців була змушена емігрувати. Уже в перші повоєн­ні роки в літературу повернувся ідеол. тиск, наро­стала хвиля цькува­н­ня і нищів. критики мало не всіх талановитих укр. митців. На догоду сумнозвіс. по­становам ЦК ВКП (б) «Про журнали “Звезда” і “Ленин­град”» (1946), «Про оперу В. Мураделі “Велика дружба”» (1948) прийняті подібні документи ЦК КП(б)У, напр., про пере­круче­н­ня і помилки у висвітлен­ні історії Л. у. у кн. «На­рис історії української літератури», про ж. «Вітчизна», «Перець». 1947 на пленумі СПУ та у пресі нищів. критики за­знали романи «Жива вода» Ю. Яновського та «Його поколі­н­ня» І. Сенченка, повість «Голубі ешелони» П. Пан­ча. 1951 така ж доля спіткала вірш «Любіть Україну» В. Сосюри. Фінал сталін. режиму ознаменов. зловіс. реакцією в усьому сусп. житті, зокрема й літ.-мистецькому. І лише викри­т­тя культу особи принесло зміни. Най­яскравішою сторінкою укр. літ. процесу 1940–50-х рр. стало заснува­н­ня восени 1945 «МУРу», який обʼ­єд­нав письмен­ників-емі­­грантів. Опинившись в еміграції, пред­ставники укр. інтелігенції попри всі не­сприятливі зовн. об­ставини прагнули консолідувати роз­порошені сили, налагодити видавн. діяльність. МУР задекларував вимогу високомист. творчості, яка принесе Л. у. між­нар. ви­зна­н­ня. До МУРу уві­йшла низка талановитих укр. письмен­ників — І. Багряний, Василь Барка, О. Бурґгардт, С. Гор­динський, К. Гриневичева, Ю. Ко­сач, І. Костецький, І. Кошелівець, Б.-Ю. Кравців, О. Лятуринська, Є. Маланюк, Михайло Орест, Т. Осьмачка, В. Петров, Леонід Полтава, У. Самчук, Ю. Шевельов та ін. Обʼ­єд­на­н­ня налагодило видавн. діяльність, зокрема уклало альманах «МУР» (1946), де вміщено вірші В. Лесича, Л. Лимана, Є. Маланюка, поему Михайла Ореста «Пов­ста­н­ня мертвих», уривки з поеми «Попіл імперій» О. Бурґгардта, повість «Еней і життя інших» Ю. Ко­сача, малу прозу І. Костецького («Ціна людської назви»), В. Петрова («Роз­мови Екегартові з Карлом Ґоцці»). У роз­ділі критики зі ста­т­тями ви­ступили В. Державин, У. Самчук, Ю. Шевельов. У збірнику літ.-мист. про­блематики «МУР» (1946–47, вип. 1–3) пу­блікували матеріали теор. конф. та зʼ­їздів. Предметом жвавих дис­кусій стали доповіді голови правлі­н­ня МУРу У. Самчука, членів спілки Ю. Косача, І. Костецького та ін. По­ставлена МУРом про­блема «великої літ-ри» (назва доповіді У. Самчука на 1-му зʼ­їзді) закликала письмен­ників служити нац. ідеї.

1960-і рр.: хрущовська «від­лига». Каталізаторами літ. процесу в материк. Україні стали публікація кіноповістей О. Дов­женка («Зачарована Десна», 1956; «Повість полумʼяних літ», «Поема про море», обидві — 1957) і поява нової хвилі — шістдесятників, молодих талановитих пое­тів, прозаїків, критиків. Нетривале послабле­н­ня режим. тиску в 1-й пол. 1960-х рр. при­звело до заг. позитив. зруше­н­ня в культур. житті України. Виникли нові продуктивні тенденції у Л. у., від­булося під­несе­н­ня заг. ідейно-худож., інтелектуал.-філос. рівня в мистецтві, «третє цвіті­н­ня» старших майстрів пера М. Бажана, А. Малишка, В. Мисика, І. Муратова, Л. Первомайського, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини, творче оновле­н­ня письмен­ників-фронтовиків П. Во­ронька, М. Гірника, О. Гончара, М. Стельмаха, Б. Степанюка, Н. Ти­хого, прихід нової хвилі в поезії, прозі, критиці. На­прикінці 1950-х рр. дебютували Л. Кос­тенко, Д. Павличко, у літературі зʼя­вилося яскраве поколі­н­ня шістдесятників: М. Він­грановський, Є. Гуцало, І. Драч, В. Дрозд, Р. Іваничук, В. Коротич, Б. Олійник, Р. Полонський, В. Симоненко, М. Сингаївський, Р. Третьяков, Гр. Тютюн­ник, Р. Федорів, Валерій Шевчук та ін., а згодом А. Бортняк, В. Голобородько, П. Засенко, І. Калинець, Р. Кудлик, П. Мовчан, Б. Нечерда та ін. У серед. і 2-й пол. 1960-х рр. у поезію при­йшли В. Базилевський, В. Бойко, Н. Гнатюк, Л. Гор­лач, Г. Гордасевич, С. Жолоб, В. Забаштанський, П. Засенко, С. Йовенко, В. Корж, Р. Лубківський, Д. Онкович, П. Осадчук, С. Пушик, Г. Світлична, Л. Скир­да, Л. Талалай, С. Тельнюк, Д. Че­редниченко та ін. Облич­чя прози ви­значали твори Н. Бічуї, О. Гон­чара, С. Жураховича, П. Загребельного, В. Логвиненка, Ю. Му­шкетика, Я. Стецюка, Г. Тютюн­ника, Б. Харчука, Ю. Яновського та ін. Молоду критику ре­презентували праці І. Дзюби, І. Світ­личного, Є. Сверстюка та ін., які під­ходили до мистецтва з критеріями під­вищ. вимогливості, протистояли вульгар. соціологізму. Л. у. стала виразником ідей, на­строїв, почут­тів поколі­н­ня, зриваючи луску фальші, голої декларативності соцреалізму. Менш помітні художні успіхи драматургії (М. Зарудний, О. Ко­ломієць, О. Левада, М. Руденко), де майже до кін. 1970-х рр. домінував «театр Корнійчука» — соцреаліст. театр. система, що утвердилася в 1930-х рр. і худож.-ідеол. контролем стримувала роз­виток жанру. Заг. по­жвавле­н­ня літ., мист., наук. життя в Україні, звично повʼязуване лише з хрущов. «від­лигою», на­справді є від­гомоном глобал. зрушень у політ., соц., куль­турно-мист. про­гресі людства: ці роки по­значені рішучою боротьбою за соц. справедливість, права людини в різних країнах, крахом колоніал. системи, виникне­н­ням опору в «соціаліст. таборі» (угор., чехословац. події), студент. заворуше­н­нями, рухом «сердитих молодих людей», по­явою нових мист. форм, що заперечували культуру традиційну й активно революціонізували мист. життя (пошире­н­ня рок- і поп-музики, жанру антироману, театру абсурду та ін. авангард. напрямів у всіх без винятку видах мистецтв тощо). На­прикінці 1950-х рр. в Україні засн. нові ж. «Прапор» (1956, від 1990 — «Березіль»), «Радянське літературо­знавство» (1956, від 1990 — «Слово і час»), «Народна творчість і етно­графія» (1957), «Все­світ» (1958), г. «Друг читача» (1960), цього ж року ви­йшов 1-й том УРЕ. По­становою РМ УРСР від 20 травня 1961 за­проваджено Держ. премію України ім. Т. Шев­ченка. 1962 часопис «Літературна газета» пере­йменовано на «Літературна Україна». Великі письмен­ниц. зі­бра­н­ня (4-й зʼїзд письмен­ників, 1959; 3-й пленум правлі­н­ня СПУ, 1960) прикметні поворотом до відживле­н­ня нац. джерел, за­блоков. у попередні десятилі­т­тя. Одним із найпомітніших наслідків цього процесу стало поверне­н­ня читаче­ві знач. частини худож. спадщини В. Бобинського, Д. Бузька, О. Влизь­ка, В. Ґжицького, І. Дні­провського, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, Г. Епіка, П. Капельгородського, Я. Качури, Г. Косинки, Г. Коцюби, М. Куліша, Я. Мамонтова, О. Слісаренка, С. Тудора, В. Чумака та ін. Ре­абіліт. В. Вражливого, М. Йогансена, В. Під­могильного, Є. Плужника, В. Свідзинського, М. Семенка, П. Филиповича, М. Філянського, Гео Шкурупія та ін., хоч їхні твори, як і раніше, не видавали. «Білі плями» культури заповнювали вибірково, а поверне­н­ня в естет. обіг худож. творів по­значалося неповнотою. Так, М. Куліш виходив без пʼєс «Мина Мазайло», «Народний Малахій», Є. Плужник — без роману «Недуга» та числен. поезій, М. Зеров — без його критики й літературо­знавства, П. Тичина не видавав поему «Золотий гомін» і тетраптих «Скорбна мати», М. Бажан — без істор. пое­ми «Сліпці», В. Сосюра — роману «Третя рота» й поеми «Мазепа». Реабілітація обминула стороною М. Хвильового, М. Івченка, Г. Михайличенка, Г. Чу­принку та ін. Ідеол. цензура на деякий час послабшала, однак і далі пильно опікала Л. у. Короткочасну хрущов. «від­лигу» змінили брежнєв.-суслов. «заморозки», 1965 почалися нові арешти. Засудж. Ю. Бадзя, О. Бердника, В. Захарченка, І. Калинця, В. Марченка, Т. Мельничука, О. Різниченка, В. Рубана, І. Світличного, Є. Свер­­стюка, В. Стуса та ін. Під прес цензури потрапили романи «Со­бор» О. Гончара, повісті «Мертва зона», «Родин­не вогнище» Є. Гуцала, «Мальви» Р. Іваничука, «Полтва» Р. Андріяшика, «Іван» І. Чендея, «Турецький міст» Р. Фе­доріва, «Неопалима купина» С. Плачинди і Ю. Колісниченка, «Меч Арея» І. Білика та ін. Від­лучені від актив. творчості Б. Антоненко-Давидович, М. Лукаш, Г. Кочур, М. Коцюбинська, С. Ко­лесник, В. Голобородько, В. Іва­нисенко. Понад 15 р. минуло між 3-ю і 4-ю книжками Л. Костенко, десятилі­т­тя — між книжками 1960-х і 70-х рр. Валерія Шевчука. 20 р. не зʼявлявся на екранах фільм Ю. Іл­лєнка, по­ставлений за кіноповістю «Криниця для спраглих» І. Драча. Скоєно політ. вбивства талановитої художниці А. Горської, видат. композитора В. Івасюка. По­стійно тривала критика тих чи ін. творів за від­ступи від соцреа­лізму («Геть­манівна» В. Мисика, «Гранослов» Д. Павличка, «Набережна, 12» Валерія Шевчука, оповіда­н­ня Гр. Тютюн­ника, романи Б. Харчука).

1970–80-і рр.: література періоду «за­стою». Після бурхливої хвилі шістдесятників зʼяви­лася за сутуж. об­ставин свого часу загалом «тиха» хвиля ново­бранців 1970-х — поч. 80-х рр.: поети Н. Білоцерківець, Ю. Буряк, П. Гірник, Л. Голота, Д. Іванов, Д. Кремінь, С. Май­данська, Л. Таран, Г. Тарасюк, Л. Тома, І. Царин­ний та ін.; прозаїки В. Ле­вицький, В. Медвідь, О. Микитенко, А. Морговський, С. Носань, Ю. Олійник, Г. Пагутяк, В. Положій, В. Портяк, О. Романчук, В. Силь­ченко, В. Стефак, М. Суховецький, В. Тарнавський, А. Тютюн­ник, Л. Шевченко, В. Шкляр та ін.; драматурги В. Босович, Я. Верещак, В. Діброва, Я. Стельмах, Л. Хоролець та ін. У цей час активно працювали пред­ставники старшої генерації: виходили поет. зб. «Сонети подільської осені» (1973), «Сонети» (1978) Д. Павличка, зб. «Над берегами вічної ріки» (1977), істор. роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), зб. «Не­по­вторність» (1980) Л. Костенко, драм. поема «Дума про вчителя» (1977) І. Драча . У прозі — ро­мани «Лебедина зграя» (1971) В. Земляка, «Зорі й оселедці» (1972) В. Міняйла, «Циклон» (1970) і «Бригантина» (1972) О. Гончара, «Місяць над май­даном» (1971) та «Хліб насущний» (1976) Б. Харчука, «Біла тінь» (1975) Ю. Мушкетика, істор. романи «Первоміст» (1972), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980) П. Загребельного, «Отчий світильник» (1978) Р. Федоріва, «Черлене вино» й «Ману­скрипт з вулиці Руської» (обидва — 1979) Р. Іваничука, зб. оповідань «Батьківські пороги» (1972) та «Корі­н­ня» (1976) Гр. Тютюн­ника, повісті «Шкільний хліб» і «Сільські вчителі» (1982) Є. Гуцала. Виникла «химерна» проза: «Козацькому роду нема пере­воду, або ж Мамай і чужа молодиця» О. Ільченка, «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» В. Земляка, «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі» В. Міняйла. У 1980-х рр. на повну силу роз­крився поет. талант Л. Талалая («Глибокий сад», 1983), В. Базилевського («Допоки музика звучить», 1982; «Труди і дні», 1984), В. Затуливітра («Тектонічна зона», 1982; «Памʼять глини», 1984; «Зоряна речовина», 1985); поміт. явищами в поезії стали зб. «Голос» (1982) і «Жолудь» (1983) П. Мовчана, «Струми» Ю. Буряка (1982), «Дзеркала осені» В. Осад­чого, «Заповіти мого роду» Д. Іва­нова (обидві — 1983) «Під­земний вогонь» Н. Білоцерківець (1984) та ін. В Л. у. впродовж десятилі­т­тя повернулося багато худож. явищ, вилучених цензурою, і тих, що через ідеол. тиск не були опубліковані. Зʼя­вилися добірки віршів В. Стуса, М. Петренка, І. Калинця, книги ре­пресов. у 1940–50-х рр. М. Са­мійленка («Із вирію», 1989; «Світ-однина», 1990), табірна поезія І. Гнатюка, Г. Кочура та ін. На естет. параметри поезії від­чутно вплинуло оприлюдне­н­ня віршів «постшістдесятників», майже на два десятилі­т­тя вилучених із літ. життя. Це книги пред­ставників «київ. школи», орієнтов. на асоціатив. вільний вірш, — М. Во­роб­йова («Пригадай на дорогу мені», 1986; «Ожина обрію», 1988; «Прогулянка одинцем», 1990), В. Кордуна («Славія», 1987; «Кущ вогню», 1990), М. Григоріва (перша книга віршів 1960–70-х рр. «Спорудже­н­ня храму» ви­йшла 1992). У 1984 дочекався пер­шої автор. зб. С. Чернілевський («Руш­ник землі»),1987 — М. Саченко («Осін­ні вогнища»), 1989 — В. Рубан («Химера») та В. Ілля («За туманами ковалі»). У прозі публікували романи «Дім на горі» та «На полі смирен­ному» Валерія Шевчука, «Чотири броди» М. Стельмаха, «Журавлиний крик» Р. Іваничука, «Свято остан­нього млива» Ф. Рогового, повість «Самотній вовк» В. Дрозда, окремі твори А. Дімарова, Б. Харчука, Є. Гуцала та ін. авторів, за­блоковані до цього через невід­повід­ність ідеол. вимогам. 2-а пол. 1980 — поч. 90-х рр. — час появи на укр. літ. обріях оригін. когорти дебютантів (Ю. Андрухович, М. Вороб­йов, В. Герасимʼюк, В. Діброва, О. Ірванець, В. Кордун, М. Кучеренко, О. Лишега, І. Малкович, К. Москалець, В. Не­борак, Є. Пашковський, Л. Пономаренко, І. Римарук). Роз­ширився заг.-худож., жанр., стильовий, інтонац. спектр Л. у. Шістдесятники, а особливо поети на­ступ. поколінь, уже мали знач­но більші можливості зна­йомитися із літературою української діаспори. А літ. життя в діаспор. колах повоєн. часів було широким, змістов. і жвавим. Більшість із пред­ставників МУРу згодом пере­містилася у США та Канаду, і не­вдовзі в Нью-Йорку виникла нова укр. письмен­ниц. спілка «Слово» з видавництвом «Сучасність»; згодом виникла «Нью-Йоркська група» укр. поетів, яка успадкувала деякі риси пое­тики «пражан», засвоїла досягне­н­ня зх.-європ. поезії, а водночас і чимало з того, що покладено в основи естет. новаторства шістдесятників. Обʼєд­нала вона здебільшого письмен­ників молодшої генерації, які органічно при­єд­налися до модерніст. і постмодерніст. худож. рухів мист. Заходу (Е. Андієвська, Віра Вовк, Б.-Т. Рубчак). За ме­жами груп і гуртків у 1960-х рр. за кордоном продовжували активно працювати поети, які дебютували у 1920 — на поч. 30-х рр., але чия творчість не була ві­дома читачам в Україні. Частина з них емігрувала після більшов. пере­вороту 1917 та під час 2-й світ. війни. Це перед­усім група поетів, ві­дома під на­звою «Праз. школи» (Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, Є. Маланюк, О. Стефанович), а також ті, хто до війни жили у Львові: С. Гординський, Б.-Ю. Кравців, Б. Нижан­ківський та ін. Активно працювали на еміграції Р. Бабовал, І. Багряний, Л. Далека, М. Калитовська, В. Ле­сич та ін.

1990–2010-і рр.: сучасна література. Історично нові, докорін­но від­мін­ні від поперед. умови й можливості від­крилися перед Л. у. після ухвале­н­ня ВР України «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 та «Акта проголоше­н­ня незалежності України» 24 серпня 1991, всенар. референдуму 1 грудня 1991. Уперше нац. культура здобула цілісність, до українського народу почали повертати його історію, Л. у. у повноті досягнень у поезії, прозі, драматургії, літературі для дітей, пере­кладацтві, мемуаристиці, літературо­знавстві й критиці, що на­дбала впродовж 20 ст. укр. діаспора різних країн. Л. у., як і все духовне життя, позбулася ідеол.-парт. диктату. Значно по­жвавилося літ. життя: зʼяви­лося багато молодих талановитих письмен­ників, до активу культури повернено числен. заборон. раніше авторів, роз­почато ви­да­н­ня й дослідж. їхніх текс­тів, інтеграцію в єдиному літ. процесі творчості письмен­ників укр. зарубіж­жя, засн. нові літ. організації, друков. вид., літ. премії та конкурси тощо. Активно засвоюється від­чужена раніше культура Зх. — зʼявляються числен­ні пере­клади класич. і сучас. творів, дослідж. видат. культур. діячів зарубіж­жя. Зруйновано над­звичайно стійку й непід­датливу адм. систему. Від­­булося організац. ре­структурува­н­ня літ. процесу: СПУ втратила функцію єдиного центр. органу, створ. альтернативну Асоціація українських письмен­ників (АУП), виникли числен­ні регіон. та локал. організації, гуртки, угрупова­н­ня тощо. Наслідком цього процесу стала ліквідація літ. «вертикалі», ієрархіч. залежності від єдиного центру і повне ре­­структурува­н­ня літ. галузі. Значні зміни від­булися у сфері книго­друкува­н­ня, де централізов. держ. видавництва витісняються числен. приватними. Комерціалізація Л. у. і боротьба за прибуток на книжк. ринку, поява на ньому потуж. гравців (рос. і зх. масової літ-ри), втрата позицій укр. періодики і від­сутність держ. під­тримки при­звели до того, що Л. у. опинилася в доволі тісній периферій. ніші сучас. культур. процесу. Наслідками цих процесів стали від­чутні корективи в ро­зумін­ні понять професіоналізму, літ. менеджменту, автор. права та ін. По­ставлена в комерц. рамки, сучасна Л. у. змушена під­корятися законам ринку, що призводить до істот. змін у під­валинах літ. процесу. Л. у. цього періоду стає осередком формува­н­ня сусп. запиту на поверне­н­ня гуманіст. цін­ностей. Новий рівень усві­домле­н­ня від­повід­альності перед правдою життя зумовили трагічні чорнобил. об­ставини. В Л. у. зʼяви­лися поеми «Сім» Б. Олійника (1987) і «Чорнобильська Мадон­на» І. Драча (1988), докум. повість «Чорнобиль» Ю. Щербака, роман «Марія з полином у кінці столі­т­тя» В. Яворівського (обидва — 1987). В Л. у. активно ви­ступають пред­ставники різних літ. поколінь. Продовжують писати літератори старшої генерації: І. Драч, М. Він­грановський, В. Голобородько, А. Дімаров, В. Дрозд, П. Загребельний, Р. Іва­ничук, І. Калинець, Л. Костенко, П. Мовчан, Ю. Мушкетик, Б. Олій­ник, Д. Павличко, Р. Федорів, Валерій Шевчук, Ю. Щербак та ін.; поруч із ними працюють Ю. Ан­друхович, В. Герасимʼюк, П. Гір­ник, В. Діброва, О. Забужко, Б. Жолдак, В. Кордун, О. Лишега, І. Малкович, Г. Пагутяк, Є. Пашковський, І. Римарук, Я. Стельмах, В. Тарнавський, А. Тютюн­ник, І. Царин­ний, С. Чернілевський та ін. Найбільший кількісно і найпотужніший за якістю масив творів належав пред­ставникам старших поколінь. Стилістично це були вироблені в попередні десятилі­т­тя й дещо модернізов. течії, що у 1990-х рр. диференціювалися і втратили в основному свою цілісність. Ма­ститі письмен­ники, перед­усім шістдесятники, по­глиблюють свої індивідуал. творчі манери. У стильовому плані шістдесятництво вже у 1980-х рр. повністю втратило єд­ність, яка за­ступається вираз. індивідуалізацією, огране­н­ням персон. ідіостилів окремих авторів. Між окремими пред­­ставниками поколі­н­ня шістдесятих можна помітити значно більше від­мін­ного, ніж спільного, від­так їхня творчість диференціюється на цілу низку яскравих стильових тенденцій, часом пред­ставлених одним автором. Типологія літ. процесу з хронол., пере­важно політично детермінов. координат, дедалі послідовніше пере­ходить у царину стилю. Пред­ставники старшого поколі­н­ня в цілому тяжіють до традиц., обʼєктивно реаліст. манери письма, до осмисле­н­ня перед­усім про­блем істор. памʼяті, морал.-духов. звʼязку часів, нац. святинь і традицій, то молодших від­значає нетрафаретність, екс­периментатор. пошук, критика за­старілих канонів, гостра реакція на темат. табу тощо. Соц.-політ. й культурні процеси поч. 1990-х рр. стали благодат. ґрунтом для нової хвилі — письмен­ників молодих, на­строєних епа­тажно й виклично щодо поперед. літ. традиції. Вже у минулому десятиліт­ті постають кілька явищ, тоді ще несміливих, які закладають під­валини своєрід. авангард. «бунту» 1990-х рр. Це перші презентації нових літ. гуртів: «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «ДАК» («Бахмац. школа»), які не­вдовзі породжують цілу низку подіб. організацій: «Пропала грамота», «Нова література», «Око», «Пʼятсот», «Літописець», «Нова дегенерація», «Пси святого Юра» та ін. Згодом їхній досвід набуде знач. пошире­н­ня, протягом на­ступ. десятиліть виникатимуть усе нові літ. угрупова­н­ня. Маніфести, про­грами цих гуртів, як це часто буває, не завжди від­повід­атимуть реал. худож. практиці, проте і самі ці маніфести, і твори молодих письмен­ників ві­ді­граватимуть над­звичайно важ­ливу роль у пере­форматуван­ні літ. процесу. Саме вони найбільшою мірою від­повід­али тогочас. читац. запиту, спричиняли числен­ні дис­кусії, полеміки й просто суперечки в літ. пресі. Сусп. втома від дозов. правди, цензури, дидактизму тощо породжувала під­вищену увагу до будь-яких виявів новіт. «вільнодумства»: часом навіть без­порадні з худож. по­гляду явища викликали читац. захопле­н­ня, числен­ні від­гуки в пресі, дис­кусії тощо. Атмо­сфера виходу з сусп. за­стою формувала своєрід. «горизонт очікувань», якому епатаж молодої літ-ри імпонував значно більше, ніж солідна поміркованість, мист. глибина творчості письмен­ників старших поколінь. Осн. принципом, який єднав перші укр. літ. гурти після колапсу тоталітар. імперії, закономірно було огульне заперече­н­ня всіх соц. і мист. засад епохи стагнації. Через те єд­нало ці групи перед­усім аван­гардне спрямува­н­ня, спрямов. перед­усім на руйнува­н­ня стереотипів минулого. Це дало під­стави кваліфікувати ці групи як укр. неоавангард, поряд із не менш поширеними ви­значе­н­нями «постмодернізм» і «пост­тоталітаризм». Не­зважаючи на ви­давн. кризу, що дедалі загострювалася у 2000-х рр., Л. у. в своїх кращих зразках (перед­усім проз. і поет.) пере­борює успадков. від колоніал.-тоталітар. часів темат. неповноту чи темат.-образну за­даність. Проза позбулася директивно навʼязаного їй вироб. роману з його фальшивою патетикою, «жит­тєстверд. пафосом» і образом «будівника комунізму». Від­пали і конʼюнктур­ні твори, що оспівували соціаліст. спосіб життя, рад. патріотизм, процеси зближе­н­ня рад. народів тощо. Натомість зʼяви­лися твори на заборонені раніше теми: духовне і морал.-етичне неблагополуч­чя су­спільства (особливо у прозі «молодих»); не­одно­значні армій. будні («армійські оповіда­н­ня» Ю. Андруховича); еротика («епос–ерос» «Блуд» Є. Гуцала); без­кровне винище­н­ня інтелігенції у за­стійні часи; сталін. ре­пресії 1939–41 та масовий терор НКВС проти укр. населе­н­ня 1945; героїчна боротьба УПА проти гітлеризму і сталінізму; винищувал. антиукр. політика кремлів. опричників та ін. За усталеною традицією пись­мен­ників нової хвилі поділяють на сімдесятників (Б. Жолдак, О. Лишега, К. Москалець та ін.), вісімдесятників (Ю. Андрухович, О. Забужко, О. Ірванець, І. Малкович, В. Неборак, Є. Пашковський та ін.), девʼятдесятників (І. Андрусяк, С. Жадан, Ю. Іздрик, Т. Прохасько та ін.), а також тих, хто роз­почав творчу діяльність уже на поч. нового тисячолі­т­тя (Л. Дереш, Н. Сня­данко та ін.). В укр. поезії на зламі 1980–90-х рр. від­бувся стрімкий і багато­аспект. процес духовно-інтелектуал. оновле­н­ня, повʼязаний із роз­падом єдиної й домінуючої естет. системи — соцреалізму. Це виявилося в радикал. децентрованості поет. сві­домості, фактич. вивільнен­ні її з-під абсолют. влади ідеол. догми, у повернен­ні Л. у. в річище світо­глядно-мист. плюралізму. Тогочасна поезія роз­виває кілька провід. худож.-філос. напрямів: традиц., модерну та авангардну лірику, а також виявляє перші ознаки постмодернізму (його без­посеред. по­передниками стали письмен­ники київ. андеґраунду 1970–80-х рр. — В. Діброва, Б. Жолдак, О. Подеревʼянський, а також «герметики» — прозаїки і поети В. Герасимʼюк, В. Голобородько, О. Лишега, К. Москалець, В. Назаренко, Г. Пагутяк, А. Тютюн­ник). У прозі вперше після шістдесятників заявили про себе яскравими дебютами молоді письмен­ники різних стильових орієнтацій, цікаві сміливими пошуками в царині форми. Аналіт., гостросоціал. повісті В. Тарнавського, насичені філос., казк. мотивами романи Г. Пагутяк, зорієнтована на від­творе­н­ня мовле­н­ня персонажа, незрідка «монологічна» проза В. Медведя та ін. У 1980–90-х рр. у Л. у. утверджується нове поколі­н­ня прозаїків: Ю. Вин­ничук, В. Ґабор, В. Даниленко, Б. Жолдак, Є. Ко­ноненко, В. Левицький, Л. Пономаренко, В. Портяк, Л. Шев­ченко та ін. Пародійність, ґротеск, усезагал. іронічність, стихія мовної, словес. гри стали ви­значал. у поетиці романів і повістей Є. Пашковського, К. Мо­скальця, В. Діброви та ін. Знаковими по­статями в літ. процесі стають О. Забужко та Ю. Андрухович. Принципи естетики постмодернізму найповніше втілилися в романі «Воцек» Ю. Іздрика (1997), навколо їхніх творів точаться гострі дис­кусії, в яких активно ви­ступає нове поколі­н­ня літ. критиків та літературо­знавців: С. Павличко, К. Мо­скалець, Т. Гундорова, В. Агеєва, Р. Харчук, Н. Зборовська, І. Бон­дар-Терещенко. Радикально еволюціонує і драматургія. Занепад моноліт. соцреаліст. «театру Корнійчука» (О. Левада, В. Канівець, Р. Полонський, А. Крим, Л. Дмитерко, О. Коломієць, М. Зарудний та ін.) у серед. 1970-х рр. спричинив «нову хвилю», зорієнтовану перед­усім на від­родже­н­ня нац. традицій у соц.-про­блем., соц.-психол., істор.-біогр. пʼєсах В. Босовича, Я. Верещака, Д. Кешелі, Б. Стельмаха, Я. Стель­маха, Л. Хоролець, Ю. Щербака та ін. На зміну їй у 1990-х рр. при­йшла «новітня хвиля», пред­ставники якої освоюють принципи постмодернізму, хоч і з вираз. нац. колоритом (А. Багряна, А. Вишневський, В. Діброва, О. Клименко, О. Миколайчук, Неда Неж­дана, О. Погребінська, Н. Симчич, Олекса Сліпець, С. Щученко та ін.). В укр. драматургії (як і в прозі й поезії) використовують окремі елементи пост­модерніст. поетики, оскіль­ки вони по­єд­нуються з ін. стильовими тенденціями сучасності — неореалізмом, неоромантизмом, неосимволізмом, необароко, орнаменталізмом та ін. У пʼєсах 2000-х рр. від­булася радикал. зміна жанр. рамок, вихід за межі драматургії в ін. види мистецтва й навіть за його межі. Процеси жанр. дифузії наявні і в прозі та драматургії, де поширюються новітні форми театралізов. презентації творів. Це «фестивалі», театралізов. автор. чита­н­ня-ро­зі­грува­н­ня, що мають виразні ознаки акціонізму, перформансу, коли чита­н­ня худож. текс­ту по­єд­нується з його мист. презентацією. Виникла низка нових жанрів (фентезі, чорний гумор, хорор та ін.), зʼяв­ляється «мережева» література, що не перед­бачає і не потребує друку, органічно існуючи в інтернет-просторі. Тривале пере­бува­н­ня в умовах окупов. культурно-інформ. простору (що після Революції Гідності набуло ознак медіа-війни), криза укр. книго­друкува­н­ня та ін. фактори спричинили втрату укр. культурою традиц. літературоцентризму. Саме в межах літ. кіл формувалися потужні політ. імпульси до нац. визволе­н­ня, письмен­ники знач. мірою причетні до процесів здобу­т­тя Незалежності, проте вже від 1990-х рр. від­бувається незворотна втрата Л. у. функцій ініціатора державниц. ідей. Мистецтво слова дедалі більше від­сувається на периферію духов. буття народу. Еволюція сучас. Л. у. виявляє виразні ознаки криз. сві­домості, дезорієнтації людини в умовах сучас. дійсності, втрати віри у вищий сенс люд. буття, світо­глядно-філос. і морал. релятивізму, загостреного від­чу­т­тя абсурдності реальності, есхатологізму сучасності. Ці мотиви даються взна­ки в поезії 1990-х рр. І. Андруся­ка, Н. Білоцерківець, П. Вольвача, В. Герасимʼюка, С. Жа­дана, М. Кі­яновської, Р. Мельниківа, Т. Мель­ничука, П. Мідянки, І. Римарука, Р. Скиби, Т. Федюка, Н. Фурси та ін., у творчості пред­ставників «чорнуш. прози» — трилогії Є. Паш­ковського («Свято», 1989; «Вов­ча зоря», 1991; «Бе­зо­дня», 1992) та романах Олеся Ульяненка («Сталінка», «Зимова повість», обидва — 1994; «Вогнен­не око», 1997; «Богемна рапсодія», «Дофін Сатани», обидва — 2000; «Син тіні», 2001), прозі Ю. Іздрика, С. Жа­дана (оповіда­н­ня зі зб. «Біг Мак», 2003; роман «Депеш мод», 2004), Т. Прохаська (зб. новел «Лексикон таємних знань», 1998), Л. Дереша (роман «Архе: Монолог, який усе ще триває», 2004); це пере­конливо втілено в романі Л. Костенко «Записки українського самашедшого» (2010; усі — Київ). Жанр. синтез роману з публіцист. жанрами, істор. хронікою та ін. пере­дає заг. атмо­сферу руйнува­н­ня канонів, яка поширюється і на світ. історію, і на культуру, і на психологію особистості. Проте в романі від­бувається не де­струкція, а пошуки кон­структив. критеріїв для побудови нової гуман. дійсності з віртуал. потоку інформації й хаотич. реал. життя, на межі яких балансує сучасна людина. Л. у. нового тисячолі­т­тя демонструє кілька важливих тенденцій, що долучають її без­посередньо до європ. культур. процесу і водночас надають цілком оригін. звуча­н­ня. Перед­усім це поверне­н­ня нац. історії, саморефлексія в рамках суверен. держави й влас. культурної традиції; по-друге, подола­н­ня негатив. спадщини тоталітар. минулого; нарешті, долуче­н­ня до світ. культур. простору, активне освоє­н­ня новіт. філос.-мист. концепцій і худож. стратегій. Нині літ. процес в Україні роз­вивається у нерозрив. єд­ності з діаспорою, формуючи багато­гран. мист. феномен. По­ступово звільняючись від наслідувальності й меншовартості, недав. орієнтації на імпер. метрополію й сучасну — на «цивілізов. Захід», Л. у. вибудовує влас. культур. про­стір, повнокров. і багато­гран­ний. У вільній творчості сучас. письмен­ників Л. у. утверджується у нац. ідентичності як тисячоліт. худож. феномен світ. рівня.

Завантажити статтю