ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Encyclopedia of Modern Ukraine
A

Література Українська

ЛІТЕРАТУ́РА УКРАЇ́НСЬКА Поставши в сиву давнину від злиття двох культур. систем – народної творчості й писем. літ-ри, укр. мистецтво слова спричинило виникнення літературоцентрич. культур. моделі, в якій худож. слову належала місія формування і збереження нац. самобутності, укр. способу життя. Письменники в Україні – не лише літератори, а й духовні на­ставники, пророки, морал. еталони. Такими були Нестор Літописець, І. Вишенський, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Митрополит Іларіон (І. Огієнко), В. Стус та багато ін. духов. подвижників, для яких Слово ніколи не втрачало своєї святості. Л. у. – синтез нар. словесності та європ. літ. традиції. З прийняттям християнства 988 вона адаптувала візант. духовну спадщину і стала потуж. культур. осередком, який справив глибокий вплив на формування євроазій. цивілізац. моделі в добу середньовіччя. Переклади візант. і європ. авторів, оригін. твори укр. письменників через поширення слов’ян. писемності зробили Л. у. органіч. частиною заг.-європ. культур. простору. Духовне життя України ніколи не втрачало зв’язків із Заходом через розвиток освіт. системи європ. зразка, друкарство і книговидання, діяльність братств, формування нац. інтелігенції. Духовна і світська література доби середньовіччя еволюціонувала в нац. стиль укр. бароко. Літописна традиція лягла в основу низки козац. літописів; духовну літературу збагатили твори Мелетія Смотрицького, Кирила Ставровецького, Івана Величковського, Димитрія Туптала, Стефана Яворського та ін.; на межі фольклору і писем. слова з’явилася різноманітна світська література, зокрема бурлескна творчість дяків. Нова Л. у. постала на межі 18–19 ст. у творчості І. Котляревського, набула розвитку у творах укр. романтиків (див. Романтизм), потужно утвердилася як самобут. феномен європ. мистецтва у творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін.

1900–20-і рр.: ранній український модернізм і «Розстріляне Відродження». Новітня Л. у. розвивала, модернізувала і збагачувала класичні традиції світ. мотивами, розмикаючи етнічні рамки й органічно вливаючись у заг.-європ. культур. процес. На зламі 19–20 ст. у Л. у. працювали представники різних поколінь – Т. Бордуляк, С. Васильченко, В. Винниченко, М. Во­роний, П. Карманський, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, А. Кримський, Б. Лепкий, О. Ма­ковей, Л. Мартович, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, Олександр Олесь, Н. Романович-Ткаченко, В. Самійленко, Л. Старицька-Черняхівська, В. Стефаник, А. Тесленко, Леся Українка, М. Філянський, І. Франко, Г. Хот­кевич, Марко Черемшина, С. Чер­касенко, М. Чернявський, Г. Чупринка, М. Яцків; розпочали літ. діяльність М. Рильський, М. Семенко, П. Тичина, Гео Шкурупій та ін. Наприкінці 19 – поч. 20 ст. відбулася диференціація двох осн. напрямів літ. розвитку: народництва і модернізму. На зміну реаліст. класиці з її переважно позитивіст. настановами прийшла «нова школа» Л. у., просвітител. об’єктивізм та емпіризм заступили творча суб’єктивність, худож. інтуїтивізм, синкретичність, а тенденційність і моралізаторство – філос.-етич. проблематика, психол. аналіз індивідуал. характерів, дослідж. сфери підсвідомого, соц. та масової психології тощо. Виразно антинародниц. спрямованість простежується у творчості Олександра Олеся, Г. Чупринки та деяких ін. письменників, особливо М. Філянського – предтечі неокласицизму. Проте й позитивіст. Л. у. зазнала модернізації, долучаючись до ширших культур. контекстів. Послідовне прагнення вивести Л. у. на світ. рівень властиве представникам усіх естет. орієнтацій. В актив. дискусіях поч. 20 ст. закладено підвалини оновлення укр. літ. життя, які на хвилі ідей нац. і соц. визволення розвивалися до культур. відродження 1920-х рр. Нові мист. ідеї, відображені в альманахах «З-над хмар і з долин» (1903), «Багаття» (1905; обидва – Одеса), «Перша ластівка» (Хн., 1905), «Терновий вінок» (К., 1908), викликали жваві дискусії, часом неприйняття, проте дедалі глибше проникали у творчість письменників старшого покоління (М. Вороний, О. Кобилянська, Н. Кобринська, А. Кримський, М. Славинський, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко, Леся Українка, М. Чернявський та ін.). Найвиразніше ранній укр. модернізм оформився після появи 1907 маніфесту літ. угруповання «Мо­лода муза» (П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб, С. Чарнецький), який загалом спрямов. проти народниц., етногр.-побут. стилю. У творчості представників групи втілилася одна з ключових ідей. колізій світ. модернізму: безнадій. пошук гармонії індивіда і соціуму, подолання трагіч. суперечності між ними. Ранні модерніст. течії групувалися навколо модерніст. вид.: «Молода муза», «Дзвін», «Українська хата». Психологію індивіда трактували в контексті «нової соціальності» (В. Винниченко, М. Могилянський, Леся Українка), гасла якої згодом перехопить теорія «пролетар. культури». Перші два десятиліття 20 ст. в Україні позначені драм. істор. подіями. У Л. у. відбулася зміна письменниц. поколінь. Смерть М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, еміграція Олександра Олеся, С. Черкасенка, М. Шаповала, В. Винниченка, М. Вороного, В. Самійленка, розстріл Г. Чупринки (1921) позначили завершення раннього етапу укр. модернізму з його потуж. нац.-культур. міфотворенням, програмою гуманізації та універсалізації світу, мист. проектами гармоній. синтезу індивідуал., нац. і соц. буття. Характер. рисою укр. модернізму є поєднання худож. елементів багатьох течій (імпресіонізм, неореалізм, неоромантизм, символізм та ін.), що спричинило здебільшого умовне віднесення творчості письменників до певного стилю. Найвизначніші представники символізму – М. Во­роний, Д. Загул, П. Карманський, В. Кобилянський, Р. Купчинський, Б. Лепкий, Олександр Олесь, Т. Осьмачка, В. Пачовський, Є. Плуж­ник, Я. Савченко, О. Слі­саренко, М. Терещенко, Д. Фаль­ківський, М. Філянський, С. Чер­касенко, Г. Чупринка, В. Ярошенко; елементи символізму простежуються у творчості Василя Блакитного, А. Заливчого, Г. Михайличенка, В. Чумака, ранніх творах А. Головка, М. Хви­льового. Одним із перших осередків укр. символістів була літ.-мист. група «Біла студія», створ. 1918 у Києві. До її складу входили Лесь Курбас, В. Поліщук, П. Савченко, М. Семенко, М. Терещенко, П. Тичина та ін. Твори символістів, опубл. у вид. «Літературно-критичний альманах» (1918) і «Музагет», належать до 2-го етапу укр. символізму (Д. За­гул, В. Кобилянський, Ю. Меженко, М. Терещенко, П. Тичина, Я. Савченко, частково – М. Бажан, І. Дніпровський, М. Куліш, Ю. Липа, Т. Осьмачка, М. Хвильовий), наближеного до експресіонізму, класич. представниками якого є В. Стефаник та О. Турянський. Символісти й футуристи 1918 об’єдналися у товариство «Музагет» (Д. Загул, М. Терещенко, П. Тичина, П. Филипович та ін.), згодом утворили самост. організації з влас. програмами. Ще одна частина музагетівців приєдналася до літ. організації «Аспис» («Асоц. письменників», 1923–24), до складу якої входили Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, М. Рильський, Н. Романович-Ткаченко та ін. Вони утверджували високі естет. критерії мистецтва, визнаючи це пріоритет. принципом влас. творчості й організац. діяльності. 1924 «Аспис» розпався, з нього утвор. два самост. угруповання: «Неокласики» (поети О. Бурґгардт, М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович та близькі до них прозаїки і вчені – М. Могилянський, А. Ніковський, В. Петров) та «Ланка» (Б. Антоненко-Давидович, І. Багряний, М. Галич, Я. Качура, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Я. Савченко, Б. Тенета та ін.), яке 1926 змінило назву на «МАРС» («Майстерня рев. слова») і об’єднало найбільшу кількість «попутників» (письменників не робітн.-селян. походження, «класово непевних»). 1913 розпочали літ. діяльність М. Семенко (найактивніший ідеолог і організатор укр. футуризму), М. Бажан, Гео Коляда, Я. Савченко, О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол (М. Яловий) та ін. Під різними назвами («Фламінго», 1919; «Комкосмос», 1921; «Аспанфут», 1922; «Нова генерація», 1927) групи укр. футуристів проіснували до 1930. У Києві 1919 відкрилися «Льох мистецтва» (А. Петрицький, В. Ярошенко та ін.), де виступали укр. поети, музиканти, актори Молодого теа­тру, створ. 1916 Лесем Курбасом; «Хлам» («Художники, літератори, артисти, музиканти»), у якому відбувалися мист. вечірки. Подібні осередки характерні для «кав’яр. пе­ріоду», коли відбувався процес початк. диференціації літ. сил. У цей час здійснено перші спроби об’єднання розпорошених сил пролетар. письменників, видання ж. «Ми­стецтво» (1919, ред. Г. Михайличенко та М. Семенко, відп. секр. В. Чумак), де друкувалися Д. Загул, М. Івченко, К. Поліщук, П. Тичина, В. Чумак); ж. «Жовтень» (1921), завданням якого було об’єднати рад. письменників і виробити нову спіл. творчу платформу; ж. «Шля­хи мистецтва» (1921–23, ред. Василь Блакитний, Г. Коцюба, згодом – В. Коряк), який публікував твори ще не поділених літ. організаціями письменників – Василя Блакитного, М. Драй-Хмари, М. Йогансена, Г. Косинки, Г. Коцюби, І. Кулика, Г. Михайличенка, М. Семенка, В. Сосюри, П. Тичини та ін. Колишні «спільники» згодом опинялися в різних літ. угрупованнях, причому художні й естет. позиції недавніх однодумців нерідко ви­являлися майже полярними. На поч. 1920-х рр. виникли перші масові літ. організації, найпомітнішими з яких є найчисленніша організація «селян.» письменників «Плуг» (1922–32; ініціатор С. Пи­липенко, активні члени – А. Головко, Д. Гуменна, В. Ґжицький, Г. Епік, І. Кириленко, Ф. Кириченко, О. Копиленко, А. Панів, П. Панч, І. Сенченко, П. Усенко, А. Шабленко, І. Шевченко та ін.). Просвітян.-народниц. настанова на «масовізм» виявилася непродуктивною й навіть шкідливою, оскільки знижувала мист. критерії й відкривала шлях для письменників посередніх і малоосвічених. «Гарт» – спілка пролетар. письменників (1923–25), кер. Василь Блакитний, до організації входили: І. Дніпровський, О. Дов­женко, М. Йогансен, І. Кулик, В. Поліщук, І. Сенченко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Організація порівняно нечисленна, об’єднала найбільшу групу талановитих письменників, які невдовзі розчарувалися в надмір. заідеологізованості спілки. «Клас. підхід» породжував нездорові взаємини між письменниками. Влада сприяла цьому, намагаючись дедалі жорсткіше підпорядковувати організац. процес своєму контролю, тому організація проіснувала недовго, частина з її членів перейшла до естетично орієнтов. групи – ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетар. літ-ри, 1925–28). Утворена як альтернатива «масовізму», вона стала осередком профес. удосконалення, законодавцем літ. смаку. Гол. фундатором і генератором ідей був М. Хвильовий, президентами – М. Яловий (пізніше М. Куліш), секр. – А. Любченко. До організації увійшли письменники молодшого покоління М. Бажан, В. Вра­жливий, І. Дніпровський, О. Довженко, О. Досвітній, Г. Епік, М. Йогансен, О. Копиленко, Г. Ко­цюба, А. Любченко, М. Майський, П. Панч, Я. Савченко, О. Слісаренко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Ю. Яновський. Осн. мист. та організац. настанови ВАПЛІТЕ обґрунтував М. Хвильовий у памфлетах і статтях («Камо грядеши[?]», 1925; «Апологети писаризму», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?», усі – 1926), які спричинили одне з найпомітніших явищ укр. «Розстріляного Відродження» (Ю. Лавріненко) – Літературну дискусію в Україні 1925–28 – і відіграли в ній ключову роль. Публіцистика М. Хвильового на­креслювала шляхи розвитку нової Л. у., виступаючи проти «про­світянства», літ. «масовізму» плужан. Письменник обстоював незалежність укр. духовності від імпер. центру вимогою до нової літ-ри «Геть від Москви!», проголосив пріоритетом культур. розвитку орієнтацію на «психол. Європу» і джерела світ. літ-ри («Європа – це досвід багатьох віків», «Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона»), відвів Україні роль першої держави на чолі «азіат. Ренесансу». У дискусії взяли участь письменники і громад. діячі: О. Дорошкевич, М. Зеров, С. Пилипенко, М. Скрипник, А. Хвиля, С. Щупак та ін., опублікувавши понад 1000 статей. Дискусія набула загрозливого для влади мас­штабу й була обірвана політ. звинуваченнями учасників, що спричинило низку дискримінац. явищ у літ. житті. Ідеол. пресинг змусив до саморозпуску ВАПЛІТЕ і «МАРС», їхнім актив. учасникам висунули політ. обвинувачення, які невдовзі спричили політ. репресії. СП «Західня Україна» (1925–33, очолювали Д. Загул, пізніше Мирослав Ірчан), яка спочатку була секцією спілки «Плуг», 1926 відокремилася, налічувала понад 50 митців – вихідців із зх. укр. земель (В. Атаманюк, В. Бобинський, В. Ґадзінський, Л. Дмитерко, М. Козоріс, Мирослава Сопілка, М. Тарновський, А. Турчинська та ін.); більшість репресовано, після сталін. концтаборів живими залишилися лише кілька письменників (В. Ґжицький, Ф. Малицький, М. Марфієвич та ін.). На противагу мистецьки орієнтованим літ. угрупованням виникали відверто «класові» провладні організації: Спілка комсомол. письменників «Молодняк» (1926–32, С. Воскрекасенко, Я. Гримайло, А. Клоччя, Б. Коваленко, О. Корнійчук, В. Кузьмич, О. Кундзіч, І. Момот, Л. Первомайський, Л. Смілянський, П. Усенко, М. Шеремет, А. Шиян та ін.), ВУСПП (1927–32, В. Ґадзінський, М. Клоков, Н. Забіла, Д. Загул, Б. Коваленко, В. Коряк, І. Кулик, Іван Ле, І. Микитенко, Л. Первомайський, Я. Савченко, Л. Смілянський, В. Со­сюра, М. Терещенко, А. Шми­гельський, С. Щупак та ін.), завданням якої було взяти під контроль усе літ. життя Украї­ни. Вульгар. соціологізм, «голобел. критика», політ. звинувачення набули небаченого розмаху наприкінці 1920-х рр. Влада вдалася до прямого ідеол. пресингу, готуючи ґрунт для репресій наступ. десятиліття.

Частина письменників після поразки УНР емігрувала. Осередки укр. літ. руху виникли у Росії, Польщі, Чехо-Словаччині, Угорщині, Швейцарії, Німеччині, Франції, Канаді, США. Найпомітнішим у 1-й пол. 20 ст. став укр. літ. осередок у Чехо-Словаччині, «Празька школа» (О. Бурґгардт, Ю. Дараґан, І. Ірлявський, Ю. Липа, О. Лятуринська, Галя Мазуренко, Є. Маланюк, Л. Мо­сендз, О. Ольжич, О. Стефанович, О. Теліга та ін.). Представники цієї умовно об’єднаної групи витворили своєрідну поет. мову, долучивши укр. літ. традицію до європ. мист. досвіду, запровадивши нові художні стратегії інтелектуалізму, історіософ. поезії, мист. інтерпретації філософії (під впливом Д. Донцова) тощо. Не менш істот. внесок у розвиток укр. літ. процесу належить і прозі «пражан», зокрема Ю. Липи, літ.-крит. розвідкам Є. Маланюка. Підсумком укр. літ. відродження 1901–30-х рр. стало пробудження величез. твор. сил. Попри драм. істор. процеси в Україні відбулося становлення культурно-мист. інфраструктури: утвор. Всеукр. спілку «Просвіта», відкрито Держ. укр. університет, постала Укр. АМ та ВУАН, відновлено укр. шкільництво, інтенсивно розвивалася видавн. справа. На зх.-укр. землях виходили численні вид. – «Ар­тистичний вісник», «Будучність», «Ілюстрована Україна», «Молода Україна», «Неділя», «Світ» та ін., почали друкувати різноманітні часописи, у яких значне місце відведено літ. публікаціям: щоденна г. «Рада», ж. «Нова громада», «Рідний край», «Сяйво», «Шершень» та ін., багато укр. видань з’явилося в Росії та за кордоном. 1912 у світі функціонувало понад 80 укр. газет і журналів (проти 13 у 1892), зокрема у Галичині – понад 50, у Сх. Україні – 12. У 1917 діяло вже 106 друков. видань, 1918 – 212 (див. також Літературна періодика). Особливо великого розвитку набуло книгодрукування: 1917 виникло 78 видавництв, у 1918 їх діяло 104. У 1921 видано 214 назв книжок українською мовою, 1928 – 3220, а 1931 – вже 6455. Проте в наступні роки процес пішов у зворот. напрямі. Наприкінці 1920-х рр. відбулося згортання демократ. розвитку укр. культури під тиском більшов. влади. У суспільстві припинено будь-які дискусії, країна вступила у період жорсткої уніфікації. Готували «полювання на відьом», небувалий в історії масовий злочин – винищення мільйонів «класово ворожих елементів». Для інтелігенції він почався наприкінці 1920-х рр., а від 1930, зі сфабриков. процесу СВУ, перетворився на планове знищення «неблагонадійних». У цих умовах владі непотрібними стали різноманітні літ. угруповання, які вже виконали організац. місію в структуруванні нац. культури. Добре налагоджене книгодрукування з розвинутою полігр. базою, періодикою, уком­плектоване фаховими кадрами, використовували як потужне знаряддя парт. пропаганди, в якій літературі відводили роль покір. ілюстратора «перемож. поступу» й «натхненника трудящих мас». Закінчився цей процес остаточ. утвердженням силовими прийомами єдиного методу рад. літ-ри – соцреалізму, проголошеного 1932 на 1-му з’їзді СП СРСР, у якій на довгі десятиліття завмерло літ. життя України. Ідеол. кампанії в літературі й мистецтві сягнули крит. температури. У грудні 1932 і в січні 1933 відбулися пленуми ЦК ВКП(б), що мали фатал. значення для України; 14 грудня 1932 і 24 січня 1933 прийняті постанови ЦК ВКП(б), в яких гострій критиці піддано «помилки» КП(б)У у проведенні колективізації та в нац. політиці. «Чистка» охопила усі рівні та ланки культур. структури, нар. освіти, літ-ри й мистецтва. Відразу після провокац. убивства С. Кірова схоплено й розстріляно 26 груд­ня 1934 Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Влизька, К. Буревія. Жертвами репресій стали реж. Лесь Курбас, художники М. Бойчук і представники школи «бойчукістів», письменники Остап Вишня, М. Куліш, О. Досвітній, дещо пізніше – В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Семенко, Гео Шкурупій, В. Поліщук, О. Слісаренко та ін. За деякими підрахунками, в роки терору репресовано майже три чверті укр. письменників. Розправи над укр. інтелігенцією відбувалися в атмосфері кривавого терору, штуч. голоду, спланов. геноциду, що призвів до загибелі мільйонів українців.

1930-і рр.: ідеологічний диктат соцреалізму. Постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) стала віхою остаточ. підпорядкування літ-ри ідеол.-парт. диктату. Письменники, яким вдалося вижити, змушені були йти на угоду з владою. Так 1934 виникла єдина СП СРСР, у якій укр. письменниц. організації відведено роль провінц. філії. На 1-му з’їзді СП задекларов. єдиний «твор. метод» рад. літ-ри – соц­реалізм, що став одним із найпохмуріших замінників мист. принципів у тоталітар. суспільстві. У штучно сконструйов. системі соцреалізму використали структурні принципи класицизму: ієрархія жанрів («високі» – «оптимістична» трагедія, громадян. поезія, вироб. роман; «низькі» – комедія, «колгоспна» п’єса, гумореска тощо), вершину піраміди жанрів визначали канонізов. твори, написані здебільшого на парт. замовлення, – романи «Бур’ян» (2-а ред., 1927) і «Мати» (1932–34) А. Головка, «Знак терезів» (1932) М. Рильського, п’єса «Загибель ескадри» (1933) О. Корнійчука, зб. «Партія веде» (1934) П. Тичини та ін. У Л. у. запроваджували жорстку ідеол. цензуру, замовні кампанії щодо розроблення певної тематики (напр., вироб. роман), канонічні твори ставали зразками для наслідування сюжет. колізій, групування персонажів, соц.-клас. «громадян.» еталон витісняв із поезії ліричне переживання, у критиці панував вульгар. соціологізм, класична спадщина зазнавала тотал. клас. ревізії, виникали материки «білих плям» і спотворень історії. Насильниц. за­провадження соц­реалізму мало фатал. наслідки для укр. літ-ри, породило численні антитоталітарні виступи в діаспорі («Слово за тобою, Сталіне!» В. Винниченка, романи У. Самчука, І. Багряного та ін.). Соцреалізм, який у Л. у. охопив 1930–80-і рр., – явище неоднорідне. Незважаючи на агресивну антигуманність і нищівні для мистецтва принципи, він спонукав письменників на пошук «обхід. шляхів», а часом позбавляв літературу тотал. ідеол. пресингу. Так відбувалося в 1930-х рр., коли ще остаточно не виробився інструментарій контролю над Л. у. і час від часу з’являлися твори високої мист. вартості, напр., М. Бажана, О. Довженка, І. Кочерги, М. Куліша, Я. Мамонтова, Є. Плужника, Ю. Яновського; під час 2-ї світової війни влада була змушена дати дозвіл на використання могут. патріот. потенціалу нац. історії; після смерті Й. Сталіна, у період хрущов. «відлиги», відбулася остання спроба зламу соцреаліст. канону, спричинивши хвилю відродження 1960-х рр. Уже у 1920–30-х рр. у Л. у. з’являлися нові жанри: поема-симфонія («Сковорода» П. Тичини), роман-антиутопія («Сонячна машина» В. Вин­ниченка), наук.-фантаст. роман («Останній Ейджевуд» та «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича), роман у новелах («Чотири шаблі» і «Вершники» Ю. Яновського), соц.-психол. («Смерть» Б. Антоненка-Давидовича) та філос.-психол. («Місто» В. Підмогильного; «Дівчина з ведмедиком» і «Доктор Серафікус» В. Пе­трова) романи, знач. розвитку набула Література для дітей та підлітків («Дуже добре» і «Десятикласники» О. Копиленка; «Лах­так», «Мандрівники» і «Шхуна “Колумб”» М. Трублаїні; «Школа над морем» і «Карафуто» О. Дон­ченка). Постав новий для Л. у. жанр – кіноповість («Арсенал», «Земля» О. Довженка). Нові жанр. різновиди драматургії виникли у творчості М. Куліша та експерим. театрі «Березіль» Леся Курбаса. Проте не все укр. письменство 1930–40-х рр. існувало в прокрустовому ложі соцреалізму. Умови літ. розвитку в Зх. Україні, попри всі суперечності й утиски, були вільнішими, ніж в УРСР. Важливими осередками укр. культури в різні роки ставали також Прага, Мюнхен, після війни укр. учені, митці розгорнули діяльність у Канаді та США. На зх.-укр. землях, де неперервність традицій відчувалася значно помітніше, ніж у Наддніпрян. Україні, у цей час працювали Т. Бордуляк, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник. Їхня творчість переважно пов’язана з різними течіями модернізму поч. 20 ст. Поетика європ. модернізму приваблювала й представників нового літ. покоління – Б.-І. Антонича, В. Бо­бинського, Мирослава Ірчана, С. Тудора. Водночас серед частини молоді зміцнювалися прорад. орієнтації, захоплення романтикою соц. перетворень, ілюзії щодо розквіту пролетар. мистецтва. Хоча держ. кордон і ускладнював контакти, все ж можна говорити про спорідненість і близькість худож. процесів. «Ліві» видання («Світло», «Вікна», «Нова культура») орієнтувалися на Рад. Україну. Тут співпрацювали В. Бобринський, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор, друкували твори сх.-укр. і рос. письменників. Протилежні позиції обстоював «Літературно-науковий вісник» (ред. Д. Донцов). Контакти між укр. митцями по різні боки рад. кордону невдовзі стали неможливими, і така ізоляція була згубною для розвитку літ. процесу.

1940–50-і рр.: література Другої світової війни й повоєння. Після репресій 1930-х рр. укр. письменство зазнало трагіч. втрат, тому поч. 2-ї світової вій­ни породжував різні настрої. На сторінках укр. рад. преси, в ефірі, усних виступах письменників переважали мотиви патріот. піднесення, бажання відстояти рідну землю, заклики до справедливої боротьби, священна ненависть до загарбників. Патріот. вірші, статті укр. рад. поетів опубл. у газетах уже 23–24 червня 1941. У г. «Правда» вміщено українською мовою «Ми йдемо на бій» П. Тичини, по радіо читали вірш «Клятва» М. Бажана, поезії М. Рильського, П. Тичини, Л. Первомайського. Частина письменників опинилася в евакуації, дехто залишався на окупов. території. 109 членів СПУ перебувало на фронті. Багато з них активно співпрацювали з респ., фронт. період. вид., зокрема г. «За Радянську Україну!», «Комуніст». Як актив. засіб пропаганди ідей визволення і патріотизму використовували радіо. Від кін. 1941 до серед. 1944 з Москви транслювали українською мовою передачі радіостанції «Радянська Україна» (тут працювали Д. Білоус, О. Копиленко, П. Панч). У м. Саратов (РФ) у цей час налагодила роботу Радіостанція ім. Т. Шевченка, де перебували В. Владко, Я. Галан, К. Гордієнко, I. Цюпа та ін. Від травня 1943 до лютого 1944 діяла пересувна прифронт. радіостанція «Дніпро». Одним із провід. літ. жанрів стала публіцистика. Упродовж вій­ни написані поема «Похорон друга» (1942) П. Тичини, кіноповість «Україна в огні» (1943–62) О. Довженка, вірш «Любіть Україну» В. Сосюри, поема «Мандрівка в молодість» М. Рильського (обидва – 1944), драма «Ярослав Мудрий» (1944–46) І. Кочерги. Офіц. органи, СПУ, деякі редакції, видавництва перебували в Башкортостані (РФ). Тут від грудня 1941 під керівництвом І. Ко­черги виходив тижневик «Література і мистецтво», 1943 відновлено ж. «Україна» (ред. Ю. Смо­лич) та ж. «Перець» (ред. Л. Паламарчук). Ю. Яновський редагував в Уфі ж. «Українська література», де надруковано більшість творів укр. літераторів, написаних під час війни. Проте письменники усвідомлювали, що і фашист., і сталін. режими не можуть сприяти розвиткові укр. культури, становленню Української Держави. Якщо в декого й були ілюзії щодо ставлення гітлерівців до України, то вони швидко розвіялися. Певний час деякі письменники робили спроби до співпраці з новою владою в надії на пом’якшення утисків щодо укр. культури. Але уже в перші місяці війни будь-які ілюзії були спростовані. У Харкові виходила г. «Нова Україна», де кілька місяців співпрацювали А. Любченко, Ю. Шевельов. Багато уваги літ. справам приділяла редагов. У. Самчуком г. «Волинь». Терор проти укр. діячів почав поступово наростати. Укр. видання в Києві («Українське слово», «Литаври») були закриті, а їх організатори, зокрема О. Теліга, І. Ірлявський, знищені ґе­стапо. Найдовше центром укр. культур. життя залишався Львів. Тут публікували ж. «Наші дні», діяло «Українське видавництво», яке організувало конкурс, відзначивши на ньому твори «Старший боярин» Т. Осьмачки, «Тигролови» І. Багряного, «Юність Василя Шеремети» У. Самчука. Проте на поч. 1944 ці період. органи припинили існування, когорта митців була змушена емігрувати. Уже в перші повоєнні роки в літературу повернувся ідеол. тиск, наростала хвиля цькування і нищів. критики мало не всіх талановитих укр. митців. На догоду сумнозвіс. постановам ЦК ВКП (б) «Про журнали “Звезда” і “Ленинград”» (1946), «Про оперу В. Мураделі “Велика дружба”» (1948) прийняті подібні документи ЦК КП(б)У, напр., про перекручення і помилки у висвітленні історії Л. у. у кн. «На­рис історії української літератури», про ж. «Вітчизна», «Перець». 1947 на пленумі СПУ та у пресі нищів. критики зазнали романи «Жива вода» Ю. Яновського та «Його покоління» І. Сенченка, повість «Голубі ешелони» П. Пан­ча. 1951 така ж доля спіткала вірш «Любіть Україну» В. Сосюри. Фінал сталін. режиму ознаменов. зловіс. реакцією в усьому сусп. житті, зокрема й літ.-мистецькому. І лише викриття культу особи принесло зміни. Найяскравішою сторінкою укр. літ. процесу 1940–50-х рр. стало заснування восени 1945 «МУРу», який об’єднав письменників-емі­грантів. Опинившись в еміграції, представники укр. інтелігенції попри всі несприятливі зовн. обставини прагнули консолідувати розпорошені сили, налагодити видавн. діяльність. МУР задекларував вимогу високомист. творчості, яка принесе Л. у. міжнар. визнання. До МУРу увійшла низка талановитих укр. письменників – І. Багряний, Василь Барка, О. Бурґгардт, С. Гор­динський, К. Гриневичева, Ю. Ко­сач, І. Костецький, І. Кошелівець, Б.-Ю. Кравців, О. Лятуринська, Є. Маланюк, Михайло Орест, Т. Осьмачка, В. Петров, Леонід Полтава, У. Самчук, Ю. Шевельов та ін. Об’єднання налагодило видавн. діяльність, зокрема уклало альманах «МУР» (1946), де вміщено вірші В. Лесича, Л. Лимана, Є. Маланюка, поему Михайла Ореста «Повстання мертвих», уривки з поеми «Попіл імперій» О. Бурґгардта, повість «Еней і життя інших» Ю. Ко­сача, малу прозу І. Костецького («Ціна людської назви»), В. Петрова («Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці»). У розділі критики зі статтями виступили В. Державин, У. Самчук, Ю. Шевельов. У збірнику літ.-мист. проблематики «МУР» (1946–47, вип. 1–3) пу­блікували матеріали теор. конф. та з’їздів. Предметом жвавих дискусій стали доповіді голови правління МУРу У. Самчука, членів спілки Ю. Косача, І. Костецького та ін. Поставлена МУРом проблема «великої літ-ри» (назва доповіді У. Самчука на 1-му з’їзді) закликала письменників служити нац. ідеї.

1960-і рр.: хрущовська «відлига». Каталізаторами літ. процесу в материк. Україні стали публікація кіноповістей О. Дов­женка («Зачарована Десна», 1956; «Повість полум’яних літ», «Поема про море», обидві – 1957) і поява нової хвилі – шістдесятників, молодих талановитих пое­тів, прозаїків, критиків. Нетривале послаблення режим. тиску в 1-й пол. 1960-х рр. призвело до заг. позитив. зрушення в культур. житті України. Виникли нові продуктивні тенденції у Л. у., відбулося піднесення заг. ідейно-худож., інтелектуал.-філос. рівня в мистецтві, «третє цвітіння» старших майстрів пера М. Бажана, А. Малишка, В. Мисика, І. Муратова, Л. Первомайського, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини, творче оновлення письменників-фронтовиків П. Во­ронька, М. Гірника, О. Гончара, М. Стельмаха, Б. Степанюка, Н. Ти­хого, прихід нової хвилі в поезії, прозі, критиці. Наприкінці 1950-х рр. дебютували Л. Кос­тенко, Д. Павличко, у літературі з’я­вилося яскраве покоління шістдесятників: М. Вінграновський, Є. Гуцало, І. Драч, В. Дрозд, Р. Іваничук, В. Коротич, Б. Олійник, Р. Полонський, В. Симоненко, М. Сингаївський, Р. Третьяков, Гр. Тютюнник, Р. Федорів, Валерій Шевчук та ін., а згодом А. Бортняк, В. Голобородько, П. Засенко, І. Калинець, Р. Кудлик, П. Мовчан, Б. Нечерда та ін. У серед. і 2-й пол. 1960-х рр. у поезію прийшли В. Базилевський, В. Бойко, Н. Гнатюк, Л. Гор­лач, Г. Гордасевич, С. Жолоб, В. Забаштанський, П. Засенко, С. Йовенко, В. Корж, Р. Лубківський, Д. Онкович, П. Осадчук, С. Пушик, Г. Світлична, Л. Скир­да, Л. Талалай, С. Тельнюк, Д. Че­редниченко та ін. Обличчя прози визначали твори Н. Бічуї, О. Гон­чара, С. Жураховича, П. Загребельного, В. Логвиненка, Ю. Му­шкетика, Я. Стецюка, Г. Тютюн­ника, Б. Харчука, Ю. Яновського та ін. Молоду критику репрезентували праці І. Дзюби, І. Світ­личного, Є. Сверстюка та ін., які підходили до мистецтва з критеріями підвищ. вимогливості, протистояли вульгар. соціологізму. Л. у. стала виразником ідей, настроїв, почуттів покоління, зриваючи луску фальші, голої декларативності соцреалізму. Менш помітні художні успіхи драматургії (М. Зарудний, О. Ко­ломієць, О. Левада, М. Руденко), де майже до кін. 1970-х рр. домінував «театр Корнійчука» – соцреаліст. театр. система, що утвердилася в 1930-х рр. і худож.-ідеол. контролем стримувала розвиток жанру. Заг. пожвавлення літ., мист., наук. життя в Україні, звично пов’язуване лише з хрущов. «відлигою», насправді є відгомоном глобал. зрушень у політ., соц., куль­турно-мист. прогресі людства: ці роки позначені рішучою боротьбою за соц. справедливість, права людини в різних країнах, крахом колоніал. системи, виникненням опору в «соціаліст. таборі» (угор., чехословац. події), студент. заворушеннями, рухом «сердитих молодих людей», по­явою нових мист. форм, що заперечували культуру традиційну й активно революціонізували мист. життя (поширення рок- і поп-музики, жанру антироману, театру абсурду та ін. авангард. напрямів у всіх без винятку видах мистецтв тощо). Наприкінці 1950-х рр. в Україні засн. нові ж. «Прапор» (1956, від 1990 – «Березіль»), «Радянське літературознавство» (1956, від 1990 – «Слово і час»), «Народна творчість і етнографія» (1957), «Все­світ» (1958), г. «Друг читача» (1960), цього ж року вийшов 1-й том УРЕ. Постановою РМ УРСР від 20 травня 1961 запроваджено Держ. премію України ім. Т. Шев­ченка. 1962 часопис «Літературна газета» перейменовано на «Літературна Україна». Великі письменниц. зібрання (4-й з’їзд письменників, 1959; 3-й пленум правління СПУ, 1960) прикметні поворотом до відживлення нац. джерел, заблоков. у попередні десятиліття. Одним із найпомітніших наслідків цього процесу стало повернення читаче­ві знач. частини худож. спадщини В. Бобинського, Д. Бузька, О. Влизь­ка, В. Ґжицького, І. Дніпровського, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, Г. Епіка, П. Капельгородського, Я. Качури, Г. Косинки, Г. Коцюби, М. Куліша, Я. Мамонтова, О. Слісаренка, С. Тудора, В. Чумака та ін. Ре­абіліт. В. Вражливого, М. Йогансена, В. Підмогильного, Є. Плужника, В. Свідзинського, М. Семенка, П. Филиповича, М. Філянського, Гео Шкурупія та ін., хоч їхні твори, як і раніше, не видавали. «Білі плями» культури заповнювали вибірково, а повернення в естет. обіг худож. творів позначалося неповнотою. Так, М. Куліш виходив без п’єс «Мина Мазайло», «Народний Малахій», Є. Плужник – без роману «Недуга» та числен. поезій, М. Зеров – без його критики й літературознавства, П. Тичина не видавав поему «Золотий гомін» і тетраптих «Скорбна мати», М. Бажан – без істор. пое­ми «Сліпці», В. Сосюра – роману «Третя рота» й поеми «Мазепа». Реабілітація обминула стороною М. Хвильового, М. Івченка, Г. Михайличенка, Г. Чупринку та ін. Ідеол. цензура на деякий час послабшала, однак і далі пильно опікала Л. у. Короткочасну хрущов. «відлигу» змінили брежнєв.-суслов. «заморозки», 1965 почалися нові арешти. Засудж. Ю. Бадзя, О. Бердника, В. Захарченка, І. Калинця, В. Марченка, Т. Мельничука, О. Різниченка, В. Рубана, І. Світличного, Є. Свер­­стюка, В. Стуса та ін. Під прес цензури потрапили романи «Со­бор» О. Гончара, повісті «Мертва зона», «Родинне вогнище» Є. Гуцала, «Мальви» Р. Іваничука, «Полтва» Р. Андріяшика, «Іван» І. Чендея, «Турецький міст» Р. Фе­доріва, «Неопалима купина» С. Плачинди і Ю. Колісниченка, «Меч Арея» І. Білика та ін. Відлучені від актив. творчості Б. Антоненко-Давидович, М. Лукаш, Г. Кочур, М. Коцюбинська, С. Ко­лесник, В. Голобородько, В. Іва­нисенко. Понад 15 р. минуло між 3-ю і 4-ю книжками Л. Костенко, десятиліття – між книжками 1960-х і 70-х рр. Валерія Шевчука. 20 р. не з’являвся на екранах фільм Ю. Іллєнка, поставлений за кіноповістю «Криниця для спраглих» І. Драча. Скоєно політ. вбивства талановитої художниці А. Горської, видат. композитора В. Івасюка. Постійно тривала критика тих чи ін. творів за відступи від соцреа­лізму («Гетьманівна» В. Мисика, «Гранослов» Д. Павличка, «Набережна, 12» Валерія Шевчука, оповідання Гр. Тютюнника, романи Б. Харчука).

1970–80-і рр.: література періоду «застою». Після бурхливої хвилі шістдесятників з’яви­лася за сутуж. обставин свого часу загалом «тиха» хвиля новобранців 1970-х – поч. 80-х рр.: поети Н. Білоцерківець, Ю. Буряк, П. Гірник, Л. Голота, Д. Іванов, Д. Кремінь, С. Майданська, Л. Таран, Г. Тарасюк, Л. Тома, І. Царинний та ін.; прозаїки В. Ле­вицький, В. Медвідь, О. Микитенко, А. Морговський, С. Носань, Ю. Олійник, Г. Пагутяк, В. Положій, В. Портяк, О. Романчук, В. Силь­ченко, В. Стефак, М. Суховецький, В. Тарнавський, А. Тютюнник, Л. Шевченко, В. Шкляр та ін.; драматурги В. Босович, Я. Верещак, В. Діброва, Я. Стельмах, Л. Хоролець та ін. У цей час активно працювали представники старшої генерації: виходили поет. зб. «Сонети подільської осені» (1973), «Сонети» (1978) Д. Павличка, зб. «Над берегами вічної ріки» (1977), істор. роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), зб. «Не­повторність» (1980) Л. Костенко, драм. поема «Дума про вчителя» (1977) І. Драча . У прозі – ро­мани «Лебедина зграя» (1971) В. Земляка, «Зорі й оселедці» (1972) В. Міняйла, «Циклон» (1970) і «Бригантина» (1972) О. Гончара, «Місяць над майданом» (1971) та «Хліб насущний» (1976) Б. Харчука, «Біла тінь» (1975) Ю. Мушкетика, істор. романи «Первоміст» (1972), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980) П. Загребельного, «Отчий світильник» (1978) Р. Федоріва, «Черлене вино» й «Манускрипт з вулиці Руської» (обидва – 1979) Р. Іваничука, зб. оповідань «Батьківські пороги» (1972) та «Коріння» (1976) Гр. Тютюнника, повісті «Шкільний хліб» і «Сільські вчителі» (1982) Є. Гуцала. Виникла «химерна» проза: «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця» О. Ільченка, «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» В. Земляка, «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі» В. Міняйла. У 1980-х рр. на повну силу розкрився поет. талант Л. Талалая («Глибокий сад», 1983), В. Базилевського («Допоки музика звучить», 1982; «Труди і дні», 1984), В. Затуливітра («Тектонічна зона», 1982; «Пам’ять глини», 1984; «Зоряна речовина», 1985); поміт. явищами в поезії стали зб. «Голос» (1982) і «Жолудь» (1983) П. Мовчана, «Струми» Ю. Буряка (1982), «Дзеркала осені» В. Осад­чого, «Заповіти мого роду» Д. Іва­нова (обидві – 1983) «Підземний вогонь» Н. Білоцерківець (1984) та ін. В Л. у. впродовж десятиліття повернулося багато худож. явищ, вилучених цензурою, і тих, що через ідеол. тиск не були опубліковані. З’я­вилися добірки віршів В. Стуса, М. Петренка, І. Калинця, книги репресов. у 1940–50-х рр. М. Са­мійленка («Із вирію», 1989; «Світ-однина», 1990), табірна поезія І. Гнатюка, Г. Кочура та ін. На естет. параметри поезії відчутно вплинуло оприлюднення віршів «постшістдесятників», майже на два десятиліття вилучених із літ. життя. Це книги представників «київ. школи», орієнтов. на асоціатив. вільний вірш, – М. Во­робйова («Пригадай на дорогу мені», 1986; «Ожина обрію», 1988; «Прогулянка одинцем», 1990), В. Кордуна («Славія», 1987; «Кущ вогню», 1990), М. Григоріва (перша книга віршів 1960–70-х рр. «Спорудження храму» вийшла 1992). У 1984 дочекався пер­шої автор. зб. С. Чернілевський («Руш­ник землі»),1987 – М. Саченко («Осінні вогнища»), 1989 – В. Рубан («Химера») та В. Ілля («За туманами ковалі»). У прозі публікували романи «Дім на горі» та «На полі смиренному» Валерія Шевчука, «Чотири броди» М. Стельмаха, «Журавлиний крик» Р. Іваничука, «Свято останнього млива» Ф. Рогового, повість «Самотній вовк» В. Дрозда, окремі твори А. Дімарова, Б. Харчука, Є. Гуцала та ін. авторів, заблоковані до цього через невідповідність ідеол. вимогам. 2-а пол. 1980 – поч. 90-х рр. – час появи на укр. літ. обріях оригін. когорти дебютантів (Ю. Андрухович, М. Воробйов, В. Герасим’юк, В. Діброва, О. Ірванець, В. Кордун, М. Кучеренко, О. Лишега, І. Малкович, К. Москалець, В. Не­борак, Є. Пашковський, Л. Пономаренко, І. Римарук). Розширився заг.-худож., жанр., стильовий, інтонац. спектр Л. у. Шістдесятники, а особливо поети наступ. поколінь, уже мали знач­но більші можливості знайомитися із літературою української діаспори. А літ. життя в діаспор. колах повоєн. часів було широким, змістов. і жвавим. Більшість із представників МУРу згодом перемістилася у США та Канаду, і невдовзі в Нью-Йорку виникла нова укр. письменниц. спілка «Слово» з видавництвом «Сучасність»; згодом виникла «Нью-Йоркська група» укр. поетів, яка успадкувала деякі риси пое­тики «пражан», засвоїла досягнення зх.-європ. поезії, а водночас і чимало з того, що покладено в основи естет. новаторства шістдесятників. Об’єд­нала вона здебільшого письменників молодшої генерації, які органічно приєдналися до модерніст. і постмодерніст. худож. рухів мист. Заходу (Е. Андієвська, Віра Вовк, Б.-Т. Рубчак). За ме­жами груп і гуртків у 1960-х рр. за кордоном продовжували активно працювати поети, які дебютували у 1920 – на поч. 30-х рр., але чия творчість не була відома читачам в Україні. Частина з них емігрувала після більшов. перевороту 1917 та під час 2-й світ. війни. Це передусім група поетів, відома під назвою «Праз. школи» (Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, Є. Маланюк, О. Стефанович), а також ті, хто до війни жили у Львові: С. Гординський, Б.-Ю. Кравців, Б. Нижан­ківський та ін. Активно працювали на еміграції Р. Бабовал, І. Багряний, Л. Далека, М. Калитовська, В. Ле­сич та ін.

1990–2010-і рр.: сучасна література. Історично нові, докорінно відмінні від поперед. умови й можливості відкрилися перед Л. у. після ухвалення ВР України «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 та «Акта проголошення незалежності України» 24 серпня 1991, всенар. референдуму 1 грудня 1991. Уперше нац. культура здобула цілісність, до українського народу почали повертати його історію, Л. у. у повноті досягнень у поезії, прозі, драматургії, літературі для дітей, перекладацтві, мемуаристиці, літературознавстві й критиці, що надбала впродовж 20 ст. укр. діаспора різних країн. Л. у., як і все духовне життя, позбулася ідеол.-парт. диктату. Значно пожвавилося літ. життя: з’яви­лося багато молодих талановитих письменників, до активу культури повернено числен. заборон. раніше авторів, розпочато видання й дослідж. їхніх текстів, інтеграцію в єдиному літ. процесі творчості письменників укр. зарубіжжя, засн. нові літ. організації, друков. вид., літ. премії та конкурси тощо. Активно засвоюється відчужена раніше культура Зх. – з’являються численні переклади класич. і сучас. творів, дослідж. видат. культур. діячів зарубіжжя. Зруйновано надзвичайно стійку й непіддатливу адм. систему. Від­булося організац. реструктурування літ. процесу: СПУ втратила функцію єдиного центр. органу, створ. альтернативну Асоціація українських письменників (АУП), виникли численні регіон. та локал. організації, гуртки, угруповання тощо. Наслідком цього процесу стала ліквідація літ. «вертикалі», ієрархіч. залежності від єдиного центру і повне ре­структурування літ. галузі. Значні зміни відбулися у сфері книгодрукування, де централізов. держ. видавництва витісняються числен. приватними. Комерціалізація Л. у. і боротьба за прибуток на книжк. ринку, поява на ньому потуж. гравців (рос. і зх. масової літ-ри), втрата позицій укр. періодики і відсутність держ. підтримки призвели до того, що Л. у. опинилася в доволі тісній периферій. ніші сучас. культур. процесу. Наслідками цих процесів стали відчутні корективи в розумінні понять професіоналізму, літ. менеджменту, автор. права та ін. Поставлена в комерц. рамки, сучасна Л. у. змушена підкорятися законам ринку, що призводить до істот. змін у підвалинах літ. процесу. Л. у. цього періоду стає осередком формування сусп. запиту на повернення гуманіст. цінностей. Новий рівень усвідомлення відповідальності перед правдою життя зумовили трагічні чорнобил. обставини. В Л. у. з’яви­лися поеми «Сім» Б. Олійника (1987) і «Чорнобильська Мадонна» І. Драча (1988), докум. повість «Чорнобиль» Ю. Щербака, роман «Марія з полином у кінці століття» В. Яворівського (обидва – 1987). В Л. у. активно виступають представники різних літ. поколінь. Продовжують писати літератори старшої генерації: І. Драч, М. Вінграновський, В. Голобородько, А. Дімаров, В. Дрозд, П. Загребельний, Р. Іва­ничук, І. Калинець, Л. Костенко, П. Мовчан, Ю. Мушкетик, Б. Олій­ник, Д. Павличко, Р. Федорів, Валерій Шевчук, Ю. Щербак та ін.; поруч із ними працюють Ю. Ан­друхович, В. Герасим’юк, П. Гір­ник, В. Діброва, О. Забужко, Б. Жолдак, В. Кордун, О. Лишега, І. Малкович, Г. Пагутяк, Є. Пашковський, І. Римарук, Я. Стельмах, В. Тарнавський, А. Тютюнник, І. Царинний, С. Чернілевський та ін. Найбільший кількісно і найпотужніший за якістю масив творів належав представникам старших поколінь. Стилістично це були вироблені в попередні десятиліття й дещо модернізов. течії, що у 1990-х рр. диференціювалися і втратили в основному свою цілісність. Ма­ститі письменники, передусім шістдесятники, поглиблюють свої індивідуал. творчі манери. У стильовому плані шістдесятництво вже у 1980-х рр. повністю втратило єдність, яка заступається вираз. індивідуалізацією, ограненням персон. ідіостилів окремих авторів. Між окремими пред­ставниками покоління шістдесятих можна помітити значно більше відмінного, ніж спільного, відтак їхня творчість диференціюється на цілу низку яскравих стильових тенденцій, часом представлених одним автором. Типологія літ. процесу з хронол., переважно політично детермінов. координат, дедалі послідовніше переходить у царину стилю. Представники старшого покоління в цілому тяжіють до традиц., об’єктивно реаліст. манери письма, до осмислення передусім проблем істор. пам’яті, морал.-духов. зв’язку часів, нац. святинь і традицій, то молодших відзначає нетрафаретність, екс­периментатор. пошук, критика застарілих канонів, гостра реакція на темат. табу тощо. Соц.-політ. й культурні процеси поч. 1990-х рр. стали благодат. ґрунтом для нової хвилі – письменників молодих, настроєних епа­тажно й виклично щодо поперед. літ. традиції. Вже у минулому десятилітті постають кілька явищ, тоді ще несміливих, які закладають підвалини своєрід. авангард. «бунту» 1990-х рр. Це перші презентації нових літ. гуртів: «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «ДАК» («Бахмац. школа»), які невдовзі породжують цілу низку подіб. організацій: «Пропала грамота», «Нова література», «Око», «П’ятсот», «Літописець», «Нова дегенерація», «Пси святого Юра» та ін. Згодом їхній досвід набуде знач. поширення, протягом наступ. десятиліть виникатимуть усе нові літ. угруповання. Маніфести, програми цих гуртів, як це часто буває, не завжди відповідатимуть реал. худож. практиці, проте і самі ці маніфести, і твори молодих письменників відіграватимуть надзвичайно важ­ливу роль у переформатуванні літ. процесу. Саме вони найбільшою мірою відповідали тогочас. читац. запиту, спричиняли численні дискусії, полеміки й просто суперечки в літ. пресі. Сусп. втома від дозов. правди, цензури, дидактизму тощо породжувала підвищену увагу до будь-яких виявів новіт. «вільнодумства»: часом навіть безпорадні з худож. погляду явища викликали читац. захоплення, численні відгуки в пресі, дискусії тощо. Атмосфера виходу з сусп. застою формувала своєрід. «горизонт очікувань», якому епатаж молодої літ-ри імпонував значно більше, ніж солідна поміркованість, мист. глибина творчості письменників старших поколінь. Осн. принципом, який єднав перші укр. літ. гурти після колапсу тоталітар. імперії, закономірно було огульне заперечення всіх соц. і мист. засад епохи стагнації. Через те єднало ці групи передусім аван­гардне спрямування, спрямов. передусім на руйнування стереотипів минулого. Це дало підстави кваліфікувати ці групи як укр. неоавангард, поряд із не менш поширеними визначеннями «постмодернізм» і «посттоталітаризм». Незважаючи на ви­давн. кризу, що дедалі загострювалася у 2000-х рр., Л. у. в своїх кращих зразках (передусім проз. і поет.) переборює успадков. від колоніал.-тоталітар. часів темат. неповноту чи темат.-образну заданість. Проза позбулася директивно нав’язаного їй вироб. роману з його фальшивою патетикою, «життєстверд. пафосом» і образом «будівника комунізму». Відпали і кон’юнктур­ні твори, що оспівували соціаліст. спосіб життя, рад. патріотизм, процеси зближення рад. народів тощо. Натомість з’яви­лися твори на заборонені раніше теми: духовне і морал.-етичне неблагополуччя суспільства (особливо у прозі «молодих»); не­однозначні армій. будні («армійські оповідання» Ю. Андруховича); еротика («епос–ерос» «Блуд» Є. Гуцала); безкровне винищення інтелігенції у застійні часи; сталін. репресії 1939–41 та масовий терор НКВС проти укр. населення 1945; героїчна боротьба УПА проти гітлеризму і сталінізму; винищувал. антиукр. політика кремлів. опричників та ін. За усталеною традицією пись­менників нової хвилі поділяють на сімдесятників (Б. Жолдак, О. Лишега, К. Москалець та ін.), вісімдесятників (Ю. Андрухович, О. Забужко, О. Ірванець, І. Малкович, В. Неборак, Є. Пашковський та ін.), дев’ятдесятників (І. Андрусяк, С. Жадан, Ю. Іздрик, Т. Прохасько та ін.), а також тих, хто розпочав творчу діяльність уже на поч. нового тисячоліття (Л. Дереш, Н. Сняданко та ін.). В укр. поезії на зламі 1980–90-х рр. відбувся стрімкий і багатоаспект. процес духовно-інтелектуал. оновлення, пов’язаний із розпадом єдиної й домінуючої естет. системи – соцреалізму. Це виявилося в радикал. децентрованості поет. свідомості, фактич. вивільненні її з-під абсолют. влади ідеол. догми, у поверненні Л. у. в річище світоглядно-мист. плюралізму. Тогочасна поезія розвиває кілька провід. худож.-філос. напрямів: традиц., модерну та авангардну лірику, а також виявляє перші ознаки постмодернізму (його безпосеред. по­передниками стали письменники київ. андеґраунду 1970–80-х рр. – В. Діброва, Б. Жолдак, О. Подерев’янський, а також «герметики» – прозаїки і поети В. Герасим’юк, В. Голобородько, О. Лишега, К. Москалець, В. Назаренко, Г. Пагутяк, А. Тютюнник). У прозі вперше після шістдесятників заявили про себе яскравими дебютами молоді письменники різних стильових орієнтацій, цікаві сміливими пошуками в царині форми. Аналіт., гостросоціал. повісті В. Тарнавського, насичені філос., казк. мотивами романи Г. Пагутяк, зорієнтована на відтворення мовлення персонажа, незрідка «монологічна» проза В. Медведя та ін. У 1980–90-х рр. у Л. у. утверджується нове покоління прозаїків: Ю. Винничук, В. Ґабор, В. Даниленко, Б. Жолдак, Є. Ко­ноненко, В. Левицький, Л. Пономаренко, В. Портяк, Л. Шев­ченко та ін. Пародійність, ґротеск, усезагал. іронічність, стихія мовної, словес. гри стали визначал. у поетиці романів і повістей Є. Пашковського, К. Мо­скальця, В. Діброви та ін. Знаковими постатями в літ. процесі стають О. Забужко та Ю. Андрухович. Принципи естетики постмодернізму найповніше втілилися в романі «Воцек» Ю. Іздрика (1997), навколо їхніх творів точаться гострі дискусії, в яких активно виступає нове покоління літ. критиків та літературознавців: С. Павличко, К. Мо­скалець, Т. Гундорова, В. Агеєва, Р. Харчук, Н. Зборовська, І. Бон­дар-Терещенко. Радикально еволюціонує і драматургія. Занепад моноліт. соцреаліст. «театру Корнійчука» (О. Левада, В. Канівець, Р. Полонський, А. Крим, Л. Дмитерко, О. Коломієць, М. Зарудний та ін.) у серед. 1970-х рр. спричинив «нову хвилю», зорієнтовану передусім на відродження нац. традицій у соц.-про­блем., соц.-психол., істор.-біогр. п’єсах В. Босовича, Я. Верещака, Д. Кешелі, Б. Стельмаха, Я. Стель­маха, Л. Хоролець, Ю. Щербака та ін. На зміну їй у 1990-х рр. прийшла «новітня хвиля», представники якої освоюють принципи постмодернізму, хоч і з вираз. нац. колоритом (А. Багряна, А. Вишневський, В. Діброва, О. Клименко, О. Миколайчук, Неда Неждана, О. Погребінська, Н. Симчич, Олекса Сліпець, С. Щученко та ін.). В укр. драматургії (як і в прозі й поезії) використовують окремі елементи пост­модерніст. поетики, оскіль­ки вони поєднуються з ін. стильовими тенденціями сучасності – неореалізмом, неоромантизмом, неосимволізмом, необароко, орнаменталізмом та ін. У п’єсах 2000-х рр. відбулася радикал. зміна жанр. рамок, вихід за межі драматургії в ін. види мистецтва й навіть за його межі. Процеси жанр. дифузії наявні і в прозі та драматургії, де поширюються новітні форми театралізов. презентації творів. Це «фестивалі», театралізов. автор. читання-розігрування, що мають виразні ознаки акціонізму, перформансу, коли читання худож. тексту поєднується з його мист. презентацією. Виникла низка нових жанрів (фентезі, чорний гумор, хорор та ін.), з’яв­ляється «мережева» література, що не передбачає і не потребує друку, органічно існуючи в інтернет-просторі. Тривале перебування в умовах окупов. культурно-інформ. простору (що після Революції Гідності набуло ознак медіа-війни), криза укр. книгодрукування та ін. фактори спричинили втрату укр. культурою традиц. літературоцентризму. Саме в межах літ. кіл формувалися потужні політ. імпульси до нац. визволення, письменники знач. мірою причетні до процесів здобуття Незалежності, проте вже від 1990-х рр. відбувається незворотна втрата Л. у. функцій ініціатора державниц. ідей. Мистецтво слова дедалі більше відсувається на периферію духов. буття народу. Еволюція сучас. Л. у. виявляє виразні ознаки криз. свідомості, дезорієнтації людини в умовах сучас. дійсності, втрати віри у вищий сенс люд. буття, світоглядно-філос. і морал. релятивізму, загостреного відчуття абсурдності реальності, есхатологізму сучасності. Ці мотиви даються взна­ки в поезії 1990-х рр. І. Андруся­ка, Н. Білоцерківець, П. Вольвача, В. Герасим’юка, С. Жадана, М. Кі­яновської, Р. Мельниківа, Т. Мель­ничука, П. Мідянки, І. Римарука, Р. Скиби, Т. Федюка, Н. Фурси та ін., у творчості представників «чорнуш. прози» – трилогії Є. Паш­ковського («Свято», 1989; «Вов­ча зоря», 1991; «Безодня», 1992) та романах Олеся Ульяненка («Сталінка», «Зимова повість», обидва – 1994; «Вогненне око», 1997; «Богемна рапсодія», «Дофін Сатани», обидва – 2000; «Син тіні», 2001), прозі Ю. Іздрика, С. Жадана (оповідання зі зб. «Біг Мак», 2003; роман «Депеш мод», 2004), Т. Прохаська (зб. новел «Лексикон таємних знань», 1998), Л. Дереша (роман «Архе: Монолог, який усе ще триває», 2004); це переконливо втілено в романі Л. Костенко «Записки українського самашедшого» (2010; усі – Київ). Жанр. синтез роману з публіцист. жанрами, істор. хронікою та ін. передає заг. атмосферу руйнування канонів, яка поширюється і на світ. історію, і на культуру, і на психологію особистості. Проте в романі відбувається не деструкція, а пошуки конструктив. критеріїв для побудови нової гуман. дійсності з віртуал. потоку інформації й хаотич. реал. життя, на межі яких балансує сучасна людина. Л. у. нового тисячоліття демонструє кілька важливих тенденцій, що долучають її безпосередньо до європ. культур. процесу і водночас надають цілком оригін. звучання. Передусім це повернення нац. історії, саморефлексія в рамках суверен. держави й влас. культурної традиції; по-друге, подолання негатив. спадщини тоталітар. минулого; нарешті, долучення до світ. культур. простору, активне освоєння новіт. філос.-мист. концепцій і худож. стратегій. Нині літ. процес в Україні розвивається у нерозрив. єдності з діаспорою, формуючи багатогран. мист. феномен. Поступово звільняючись від наслідувальності й меншовартості, недав. орієнтації на імпер. метрополію й сучасну – на «цивілізов. Захід», Л. у. вибудовує влас. культур. простір, повнокров. і багатогранний. У вільній творчості сучас. письменників Л. у. утверджується у нац. ідентичності як тисячоліт. худож. феномен світ. рівня.

Літ.: Єфремов С. Iсторiя українського письменства. К., 1917; К.; Ляйпціґ, 1919; К., 1995; Барвінський О. Г. Історія української літератури. Л., 1920. Ч. 1: 1-а і 2-а доба. Устна нар. творчість; 1921. Ч. 2: Третя (нар.) доба письменьства; Возняк М. Історія української літератури. Л., 1920. Т. 1, ч. 1: До кiн. ХV в.; 1921. Т. 2, ч. 1: ХVI–ХVIII; 1924. Т. 3, ч. 2: Вiки ХVI–ХVIII; Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. К.; Л., 1923. Т. 1, ч. 1, кн. 1; Т. 2, ч. 1, кн. 2; Т. 3, ч. 1, кн. 3; 1924. Т. 3, ч. 2: Віки 16–18; 1925. Т. 4: Устна творчість пізніх княжих і переходових віків 13–17; 1926–27. Т. 5: Культурні і літ. течії на Україні в 15–16 вв. і перше відродження (1580–1610-і рр.); К., 1993–96. Т. 1–6, кн. 1–9; Білецький Л. Історія української літератури. Калiш, 1923. Т. 1; Ів.-Ф., 2015. Т. 1: Нар. поезія; Т. 2: Вибр. ст. і дослідж.; Лейтес А. та ін. Десять рокiв української лiтератури (1917–1927). [Х.], 1928. Т. 1: Бiобiблiографiчний. Т. 2: Органiзац. та iдеол. шляхи укр. рад. лiт-ри; Гнатишак М. Історія української літератури. Прага, 1941. Кн. 1; Чижевський Д. І. Історія української літератури. Прага, 1942. Кн. 2; Шаховський С. М. Історія української літератури: Корот. нарис. К., 1951. Вип. 1; Радзикевич В. Історія української літератури. Т. 1: Давня і середня доба. Детройт, 1955; Історія української літератури: У 2 т. К., 1955. Т. 1: Дожовтн. літ-ра; 1956. Т. 2: Рад. літ-ра; Чижевський Д. Історія української літератури: від початків до доби реалізму. Нью-Йорк, 1956; К., 1999; Кирилюк Є. П. та ін. Історія української літератури: У 8 т. К., 1967. Т. 1: Давня літ-ра; 1967. Т. 2: Становлення нової літ-ри (2-а пол. 18 – 30-і рр. 19 ст.); 1968. Т. 3: Література 40–60-х рр. ХІХ ст.; Т. 5: Література поч. ХХ ст.; 1969. Т. 4, кн. 1, 2: Література 70–90-х рр. ХІХ ст.; 1970. Т. 6: Література періоду боротьби за перемогу со­ціалізму (1917–1932); 1971. Т. 7: Література періоду завершення будівництва соціалізму та Великої Вітчизн. війни (1933–1945); Т. 8: Література післявоєн. часу (1946–1967); Волинський П. К. Історія української літератури: Давня літ-ра. К., 1969; Поважна В. М. та ін. Історія української літератури другої половини XIX ст.: Під­­руч. 2-е вид. К., 1986; Дзеверін І. О. та ін. Історія української літератури: У 2 т. К., 1987. Т. 1: Дожовтн. літ-ра; 1988. Т. 2: Рад. літ-ра; Хропко П. та ін. Історія української літератури кінця XIX – початку XX ст. К., 1991; Дончик В. Г. та ін. Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. К., 1994. Кн. 2, ч. 1: 1940-і – 1950-і рр.; Ч. 2: 1960–1990-і рр.; 1995. Кн. 1: Перші десятиріччя ХІХ ст.; Грабович Г. До iсторiї української лiтера­тури: Дослiдж., есе, полемiка. К., 1997; Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко: Розмисел. Л., 1998; O. Pachlov­ska. Civiltà letteraria Uckraina. Roma, 1998; Українське слово: Хрестоматія укр. літ-ри та літ. критики ХХ ст. У 4 кн. 2-е вид. К., 2001; Наєнко М. К. Історія українського літературознавства: Підруч. 2-е вид. К., 2003; Шкляр В. І. Шляхи сподівань: Українська література кін. ХVIII – поч. ХХ ст.: Навч. посіб. К., 2003; Жулинський М. Г. та ін. Історія української літератури XIX ст.: Підруч.: У 2 кн. Кн. 1. К., 2005; Галич О. А. та ін. Історія української літератури та літературно-критичної думки кінця 19 – початку 20 ст.: Підруч. Лг., 2008; Історія української літератури: У 12 т. К., 2013. Т. 1: Давня література (Х – 1-а пол. ХVI ст.); 2014. Т. 2: Давня література (2-а пол. XVI–XVIII ст.); 2014. Т. 4: Т. Шевченко; Ковалів Ю. Історія української літератури (кін. ХІХ – поч. ХХІ ст.): У 10 т. К., 2013. Т. 1, 2: У пошуках іманент. сенсу; 2014. Т. 3: У сподіваннях і трагіч. зламах.

А. Є. Кравченко

Рекомендована література

  1. Єфремов С. Iсторiя українського письменства. К., 1917;
  2. К.; Ляйпціґ, 1919;
  3. К., 1995;
  4. Барвінський О. Г. Історія української літератури. Л., 1920. Ч. 1: 1-а і 2-а доба. Устна нар. творчість; 1921. Ч. 2: Третя (нар.) доба письменьства; Возняк М. Історія української літератури. Л., 1920. Т. 1, ч. 1: До кiн. ХV в.; 1921. Т. 2, ч. 1: ХVI–ХVIII; 1924. Т. 3, ч. 2: Вiки ХVI–ХVIII; Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. К.; Л., 1923. Т. 1, ч. 1, кн. 1;
  5. Т. 2, ч. 1, кн. 2;
  6. Т. 3, ч. 1, кн. 3;
  7. 1924. Т. 3, ч. 2: Віки 16–18;
  8. 1925. Т. 4: Устна творчість пізніх княжих і переходових віків 13–17;
  9. 1926–27. Т. 5: Культурні і літ. течії на Україні в 15–16 вв. і перше відродження (1580–1610-і рр.); К., 1993–96. Т. 1–6, кн. 1–9;
  10. Білецький Л. Історія української літератури. Калiш, 1923. Т. 1;
  11. Ів.-Ф., 2015. Т. 1: Нар. поезія; Т. 2: Вибр. ст. і дослідж.; Лейтес А. та ін. Десять рокiв української лiтератури (1917–1927). [Х.], 1928. Т. 1: Бiобiблiографiчний. Т. 2: Органiзац. та iдеол. шляхи укр. рад. лiт-ри; Гнатишак М. Історія української літератури. Прага, 1941. Кн. 1;
  12. Чижевський Д. І. Історія української літератури. Прага, 1942. Кн. 2;
  13. Шаховський С. М. Історія української літератури: Корот. нарис. К., 1951. Вип. 1;
  14. Радзикевич В. Історія української літератури. Т. 1: Давня і середня доба. Детройт, 1955;
  15. Історія української літератури: У 2 т. К., 1955. Т. 1: Дожовтн. літ-ра; 1956. Т. 2: Рад. літ-ра; Чижевський Д. Історія української літератури: від початків до доби реалізму. Нью-Йорк, 1956;
  16. К., 1999;
  17. Кирилюк Є. П. та ін. Історія української літератури: У 8 т. К., 1967. Т. 1: Давня літ-ра; 1967. Т. 2: Становлення нової літ-ри (2-а пол. 18 – 30-і рр. 19 ст.); 1968. Т. 3: Література 40–60-х рр. ХІХ ст.; Т. 5: Література поч. ХХ ст.; 1969. Т. 4, кн. 1, 2: Література 70–90-х рр. ХІХ ст.; 1970. Т. 6: Література періоду боротьби за перемогу со­ціалізму (1917–1932); 1971. Т. 7: Література періоду завершення будівництва соціалізму та Великої Вітчизн. війни (1933–1945); Т. 8: Література післявоєн. часу (1946–1967); Волинський П. К. Історія української літератури: Давня літ-ра. К., 1969;
  18. Поважна В. М. та ін. Історія української літератури другої половини XIX ст.: Під­­руч. 2-е вид. К., 1986;
  19. Дзеверін І. О. та ін. Історія української літератури: У 2 т. К., 1987. Т. 1: Дожовтн. літ-ра; 1988. Т. 2: Рад. літ-ра; Хропко П. та ін. Історія української літератури кінця XIX – початку XX ст. К., 1991;
  20. Дончик В. Г. та ін. Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. К., 1994. Кн. 2, ч. 1: 1940-і – 1950-і рр.; Ч. 2: 1960–1990-і рр.; 1995. Кн. 1: Перші десятиріччя ХІХ ст.; Грабович Г. До iсторiї української лiтера­тури: Дослiдж., есе, полемiка. К., 1997;
  21. Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко: Розмисел. Л., 1998;
  22. O. Pachlov­ska. Civiltà letteraria Uckraina. Roma, 1998;
  23. Українське слово: Хрестоматія укр. літ-ри та літ. критики ХХ ст. У 4 кн. 2-е вид. К., 2001;
  24. Наєнко М. К. Історія українського літературознавства: Підруч. 2-е вид. К., 2003;
  25. Шкляр В. І. Шляхи сподівань: Українська література кін. ХVIII – поч. ХХ ст.: Навч. посіб. К., 2003;
  26. Жулинський М. Г. та ін. Історія української літератури XIX ст.: Підруч.: У 2 кн. Кн. 1. К., 2005;
  27. Галич О. А. та ін. Історія української літератури та літературно-критичної думки кінця 19 – початку 20 ст.: Підруч. Лг., 2008;
  28. Історія української літератури: У 12 т. К., 2013. Т. 1: Давня література (Х – 1-а пол. ХVI ст.); 2014. Т. 2: Давня література (2-а пол. XVI–XVIII ст.); 2014. Т. 4: Т. Шевченко; Ковалів Ю. Історія української літератури (кін. ХІХ – поч. ХХІ ст.): У 10 т. К., 2013. Т. 1, 2: У пошуках іманент. сенсу; 2014. Т. 3: У сподіваннях і трагіч. зламах.
завантажити статтю

Інформація про статтю

Автор:

А. Є. Кравченко

Авторські права:

Cтаттю захищено авторським правом згідно з чинним законодавством України. Докладніше див. розділ Умови та правила користування електронною версією «Енциклопедії Сучасної України»

Бібліографічний опис:

Література Українська / А. Є. Кравченко // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-55764

Literatura Ukrainska / A. Ye. Kravchenko // Encyclopedia of Modern Ukraine [Online] / Eds. : I. М. Dziuba, A. I. Zhukovsky, M. H. Zhelezniak [et al.] ; National Academy of Sciences of Ukraine, Shevchenko Scientific Society. – Kyiv : The NASU institute of Encyclopedic Research, 2016. – Available at : https://esu.com.ua/article-55764

Том ЕСУ:

17-й

Дата виходу друком тому:

2016

Дата останньої редакції статті:

Цитованість статті:

переглянути в Google Scholar

переглянути в Scopus

Для навчання:

використати статтю в Google Classroom

Тематичний розділ сайту:

EMUIDідентифікатор статті на сайті ЕСУ

55764

Кількість переглядівдані щодо перегляду сторінок на сайті збираються від початку 2024 року

420

Схожі статті

Новий Сьвіт
Підприємcтва  |  Том 23  |  2021
М. О. Гринько
Життя і школа
Підприємcтва  |  Том 9  |  2009
М. О. Гринько
Мереф’янська скляна компанія
Підприємcтва  |  Том 20  |  2018
С. М. Куделко

ВСІ СТАТТІ ЗА АБЕТКОЮ

Нагору