Література української діаспори

ЛІТЕРАТУ́РА УКРАЇ́НСЬКОЇ ДІА́СПОРИ — складова літератури української, створена емігрантами й розвивається на чужині, як етнопсихоестетичний феномен зберігає у своїх символах та образах ірраціональну сферу етнічного, знання про свій етнос і втілює ментально-архетипну пам’ять. Ін. назва — емігрант. (еміграц.) літ-ра. Проблему змісту й обсягу цього поняття належно не розроблено. Терміни «еміграція» і «діаспора» здебільшого вважають тотожними. Найприйнятнішою є точка зору Б.-Т. Рубчака, котрий вважає, що літературу укр. зарубіжжя слід називати «емігрантською», оскільки більшість її творців — справді переміщ. особи, які не з влас. волі опинилися за межами Батьківщини; ґрунт під їхніми ногами став порожнечею, своєрід. антипростором, а досвід пережитого перетворився на центр різниці, іншості, з якого й ведеться діалог з Україною та її культурою. Ознаками еміграційності є не тільки мотиви чужини й самотності у творах. Серед малодослідж. сторінок історії переселен. рухів — укр. еміграція 17–18 ст., коли після ухвали польс. сейму 1658 про примус. перехід усіх протестантів у католицизм багато українців, не бажаючи приймати унію, покинули пн.-зх. землі (Волинь, Прибужжя, Берестейщину) і переїхали до Нідерландів, Німеччини, Англії, Франції і навіть США (шт. Пенсильванія); т. зв. мазепин. еміграція, коли після Полтав. битви 1709 вояки гетьмана, які підтримували швед. короля Карла ХІІ, знайшли притулок у Бессарабії. Не зараховують до еміграції й тих українців, які віддавна живуть у Польщі, Чехії, Словаччині та Румунії, хоча у Польщі є укр. еміграція — ті українці, котрих під час акції «Вісла» депортовано у пн. і зх. воєводства. Не набули значення як окремий вид еміграції представники мішаних шлюбів у Європі, Азії, Африці, Америці і дисиденти (П. Григоренко, С. Караванський, В. Мороз, Л. Плющ та ін.), які в роки «застою» депортов. за кордон, а також ті, хто виїхав до Ізраїлю, США, Канади, Бразилії, Арґентини. Вітчизн. джерела чітко засвідчують 3 хвилі переселен. руху: 1-а — з остан. чверті 19 ст. до поч. 1-ї світової війни; 2-а — період між двома світ. війнами; 3-я — після 2-ї світової війни. Розрізняють 3 психологічно відмінні генези укр. еміграції. Так, укр. еміграція в Канаді і США, коли до 1-ї світової війни туди виїхало бл. 400 тис. переселенців, постала переважно через нестерпне соц.-екон. становище в Україні. Укр. література 1-ї хвилі еміграції створ. під впливом уснопоет. нар. творчості. Домінує поезія, якій притаманна стабільність сюжетів, мотивів, жанрів, специф. семантика текстів з їх відповід. функціон. зв’язками, часом зі слідами «примітив.» мислення, певною зрощеністю з думами, істор. піснями, казками через запозичення, стилізацію, наслідування, переспіви, цитування, символ. переосмислення міфол. реліктів. Яр Славутич зарахував до перших укр. письменників у Канаді й США поетів, які друкувалися у 1890-х рр. на сторінках г. «Свобода» та ін. часописів, — М. Ґовду, І. Збуру, П. Крата, С. Паламарюка, Д. Рараговського, Т. Федика, С. Чернецького. 2-а хвиля еміграції зумовлена подіями 1-ї світової війни, розпадом Австро-Угор. імперії та загарбанням знач. укр. етніч. територій ін. державами. У міжвоєн. час на теренах Чехословаччини визріло неформал. об’єдн. поетів «Празька школа», репрезентов. іменами Ю. Дараґана, Ю. Липи, Н. Лівицької-Холодної, О. Лятуринської, Галі Мазуренко, Є. Маланюка, О. Ольжича, О. Стефановича, О. Теліги, В. Хмелюка та ін. «Праз. школа» не мала статуту та єдиної естет. платформи, поетів споріднювали ідеологія і світогляд: вони вірили в «окремішність української духовності», перемогу своєї «самостійної держави». Духовна традиція у Л., історії, фольклорі стала їхньою гол. спонукою до творчості: О. Лятуринська й О. Ольжич шукали державниц. ідеалів в історії княжої доби, Ю. Липа — у козац.-барок. епосі, Є. Маланюк — у своєрід. історіософії. І все ж сучасні дослідники звертають увагу на спільність стилю пошуків «пражан», виокремлюючи, напр., неоромантизм, експресіонізм, симбіоз символізму та неокласики. Водночас кожен із поетів створив власну поет. концепцію з неповтор. образ. домінантою. Так, поезія Ю. Дараґана просякнута яскравим історизмом, мотивами язичництва; Н. Лівицька-Холодна наповнювала вірші еротизмом; О. Стефанович розвинув мотив антич. гармонії душі й тіла; зі своїх наук. зацікавлень вивів поет. ідеї О. Ольжич; перероджену психологію нації втілив у символ. образи Земної Мадонни та Степової Еллади Є. Маланюк. Вагому роль у розвитку укр. еміграц. поезії відіграла створ. 1929 у Варшаві з ініціативи Ю. Липи літ. група «Танк», до якої приєдналися Н. Лівицька-Холодна, А. Крижанівський, Є. Маланюк, П. Холодний (молодший), О. Теліга, Б. Ольхівський, П. Зайцев та ін. Група постала унаслідок полеміки твор. молоді з Д. Донцовим, схильним до націоналіст. заангажованості та недооцінювання естет. якостей худож. творів, підпорядкування творчості ідей. доктрині. Так, Ю. Липа 1929 писав до нього: «Щодо Ваших ласкавих запросин писати вірші і кинути писати новелі, — то, на жаль, мушу заявити, що в літературній своїй діяльности так само мало шукаю у Вас порад, як Ви, скажімо, у мене в своїй політичній». Формуючи державниц. Л., орієнтуючись на синтез «героїзму, господарності, волі», «танківці» намагалися врівноважити критерії правди і краси, усунути їхнє протистояння, обстоювати творчу автономію нац. митця, не відмежовану від його громадян. обов’язків, — про це йшлося у вид. «Статті про “Танк”» (Варшава, 1929), де містилися програмні «Лист до літераторів» Ю. Липи та ст. «Група “Танк”» Є. Маланюка. Група розпалася 1929, однак її ідеї реалізувалися пізніше на сторінках ж. «Ми», г. «Назустріч», до автор. колективів яких входили колишні «танківці». Серед ін. груп, які заявили про себе у міжвоєн. період, — «Ми», об’єднана довкола однойм. квартальника, що вийшов у Варшаві навесні 1922. Очевидно, що автори й видавці прагнули впливати на істор.-літ. процес і водночас бути незалеж. від політ. тиску «Вістника» Д. Донцова. Всі вони були прихильниками ідей С. Петлюри і належали до Укр. наук. інституту у Варшаві. На сторінках журналу друкували твори Б.-І. Антонич, С. Гординський, В. Лесич, Р. Кедр, Б. Лепкий, Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, І. Чернява, О. Тарнавський, Ірина Вільде, Ю. Косач, А. Крижанівський, Б. Ольхівський. Проте після публікації числен. філіппік А. Крижанівського проти Д. Донцова і розгром. ст. «Поет тьми і хаосу» («Ми», 1936, № 4) на зб. «Земна Мадонна» Є. Маланюка (ці матеріали видано окремою брошурою «Донцовщина», Варшава, 1938) від групи відійшли Є. Маланюк, а потім ін. 3-я хвиля еміграції мала здебільшого політ. характер. Серед категорії «переміщенців» були ті, хто разом із родичами пережили сталін. репресії і стали «ворогами народу», колишні заможні верстви, які втратили власність і привілеї, молодь, котру силоміць вивезено до Німеччини, і вона не наважилася повернутися в СРСР, колишні військовополонені, вояки УПА, колабораціоністи. На чужині опинилася плеяда визнач. письменників: Е. Андієвська, І. Багряний, Василь Барка, Зиновій Бережан, О. Веретенченко, Віра Вовк, В. Гаврилюк, А. Галан, А. Гарасевич, Д. Гуменна, Лідія Далека, В. Державин, Діма (Д. Ходимчук), О. Зуєвський, М. Калитовська, П. Карпенко-Криниця, І. Качуровський, О. Коверко, Г. Костюк, І. Кошелівець, В. Кубійович, Т. Курпіта, Ю. Лавріненко, Л. Лиман, Б. Нижанківський, Д. Нитченко, П. Одарченко, Борис Олександрів, Т. Осьмачка, Леонід Полтава, У. Самчук, М. Ситник, Яр Славутич, О. Тарнавський, Ганна Черінь, Ю. Шерех (Ю. Шевельов) та ін. — ціла «літ. держава» на еміграції. 1945 у м. Нюрнберґ (Німеччина) організовано Мистецький український рух (МУР). До ініціатив. групи належали І. Багряний, В. Домонтович (В. Петров), Ю. Косач, І. Костецький, І. Майстренко і Ю. Шерех, голова — У. Самчук. У декларації об’єднання зазначено: «…У високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». МУР збирав розпорошені після війни мист. сили, провів 3 з’їзди та кілька конф., ставши центром твор. дискусій між представниками різних стилів і напрямів. Вийшло 3 дискус. зб. «МУР», однойм. худож. альманах, кілька вид. «Малої бібліотеки МУРу»; під маркою «Золота брама» надруковано книги І. Багряного, Василя Барки, В. Домонтовича, Д. Гуменної, Юрія Клена (О. Бурґгардта), Ю. Косача, І. Костецького, Б. Кравціва, Т. Осьмачки, У. Самчука, Яра Славутича, С. Парфанович та ін. За кілька років табір. життя видано понад 1200 книг і памфлетів, бл. 250 із них — оригін. поет., проз. і драм. твори. Уся книговидавнича і пропагандист. робота МУРу наснажена ідеєю «великої Л.», яку обґрунтував у доповіді на 1-му з’їзді МУРу в м. Ашаффенбурґ (Німеччина) У. Самчук і її підтримали у виступах І. Багряний, О. Грицай, Ю. Шерех та ін. Хоча, як слушно зауважив Г. Грабович, «в своїх глибинних і в усій правдоподібності несвідомих структурах програма МУРу деякими основними прикметами паралельна саме тому зненавидженому соцреалізмові», бо виправдовувала своє право на існування позаліт. метою. Незабаром МУР, унаслідок переселення більшості мешканців таборів для переміщ. осіб в ін. країни, фактично перестав існувати, його голова У. Самчук переїхав 1948 до Торонто, а заст. Ю. Шерех та деякі провідні члени — у Нью-Йорк. Вагому роль у розвитку укр. емігрант. літ-ри відіграв польс. ж. «Kultura», що видавав у Парижі 1947–2000 Є. Ґедройц. Від першого номера часопис багато уваги приділяв укр. питанню; у ньому опубл. статті укр. авторів М. Глобенка, І. Кедрина-Рудницького, Юрія Клена, І. Кошелівця, Ю. Лавріненка, Б. Левицького, І. Лисяка-Рудницького, Є. Маланюка, Л. Мосендза, Б. Осадчука, Ю. Шереха; у перекладі польс. мовою надруковано поезії І. Багряного, С. Гординського, М. Зерова, Юрія Клена, Б. Кравціва, Є. Маланюка, М. Рильського, П. Филиповича та ін. Восени 1957 Є. Ґедройц ініціював створення антології укр. літ-ри 1920-х рр. під назвою «Розстріляне Відродження», попросивши Ю. Шереха упорядкувати книгу, але той запропонував Ю. Лавріненка. Видана 1959 у Парижі, антологія набрала характеру монум. праці і спричинила великий резонанс у колах укр. еміграції. Згодом у кишеньк. форматі її випустило видавництво «Пролог» (Нью-Йорк) для легшої нелегал. доставки в Україну. У травні 1977 у ж. «Кultura» оприлюднена «Deklaracja w sprawie ukraińskiej», текст якої був досить обережний, проте відкрито порушував проблему незалежності України: «У нашій декларації ми передусім наголошуємо на українцях як найбільшій у рамках СРСР поневоленій нації, але й нації, що найнаполегливіше — поряд з литовцями — прагне вибороти собі незалежне державне буття». Під декларацією підписалися поляки Є. Ґедройц, Ю. Чапський, Ґ. Герлінґ-Ґрудзінський, Ю. Лободовський, Д. Моравський, О. Смоляр та З. Бирський, чех П. Тіґрід, угорець Т. Мераї, росіяни А. Амальрик, В. Буковський, Н. Горбаневська, В. Некрасов і В. Максимов. Безперечно, концепція Є. Ґедройця щодо самостійності України, її належ. місця в Європі, визнання її культури вплинула на подолання старих стереотипів і побудову нової дійсності. Видання у польс., нім., франц., італ. та ін. перекл. романів «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» І. Багряного, «Жовтий князь» Василя Барки, «Волинь» і «Марія» У. Самчука, повістей та п’єс І. Костецького, творів письменників «Розстріляного Відродження», поетів «Праз. школи» і «Нью-Йоркської групи», — все це заслуга Є. Ґедройця й кола однодумців, згуртов. довкола журналу. Після переїзду більшості письменників до США та Канади знову назріла об’єктивна потреба об’єднати розпорошених письменників у профес. організацію. 26 червня 1954 у Нью-Йорку засн. Об’єдн. укр. письменників в еміграції «Слово», 19 січня 1957 прийнято його статут, чл.-засн. стали 22 особи. Згодом постала Нью-Йорк. група, до якої увійшли Б. Бойчук, Ю. Тарнавський, Б.-Т. Рубчак, П.-Н. Воррен, Е. Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська та ін. 1991–2015 на еміграції опинилося багато письменників, зокрема П. Гринчишин, Т. Девдюк, Л.-О. Дмитришин, С. Іщенко, О. Луцишина-Кішко, В. Махно, О. Пресич, С. Ткаченко. Вони творять на чужині свою літературу. Про життя в чужій країні, долю укр. емігрантів можна дізнатися із поет. зб. «Думки поезії лукаві» П. Гринчишина (Нью-Йорк; Торонто, 1996), «По чужині» В. Івченко (Міннеаполіс, 1992), проз. кн. «Сповідь» Л.-О. Дмитришин (Нью-Йорк, 1996), зб. поезії «Я слухаю пісню Америки» (2010), роману «Любовне життя» (2015; обидві — Львів) О. Лучишиної-Кішко, поет. зб. «38 віршів про Нью-Йорк» (К., 2004) та «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом: Вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк» (2013), кн. віршів і есеїв «Ровер» (2015; обидві — Тернопіль) В. Махна та ін. Вагомий внесок у розвиток укр. літ-ри роблять письменники, які не належать до укр. еміграції, а народилися й проживають в ін. країнах: М. Волощук, К. Ірод, І. Ковач, М. Корсюк, М. Ласло-Куцюк, П. Романюк (Румунія), Ю. Гаврилюк, В. Грабан, Я. Грицков’ян, І. Златокудр, Т. Карабович, П. Мурянка, В. Назарук (Польща), А. Галчак, І. Гвать, В. Дацей, М. Дробняк, Й. Збіглей, Ф. Ковач, М. Мольнар, М. Мушинка, М. Няхай, І. Яцканин (Словаччина), М. Рамач (Сербія). Сюди можна зарахувати і тих, хто народилися поза діаспор. ареалом і ідентифікують себе з українством: Л. Ґавур, І. Забитко, А. Мельничук, В. Ткач (США), Є. Небесняк (Велика Британія), К. Горбач, І. Коваль, М. Левицька (Німеччина), Л. Богуславець, Г. Кошарська, М. Павлишин (Австралія), І.-Р. Макарик (Канада). Проблема емігрант. літ-ри завжди перебувала в центрі уваги науковців, зокрема розглянута у фундам. праці «Історія української літератури» В. Радзикевича (Детройт, 1955–56, т. 1–3), «Українська література» В. Петрова, Д. Чижевського, М. Глобенка (Мюнхен; Л., 1994) та П. Одарченка (К., 1995); проаналізували у своїх працях найпомітніші знак. явища емігрант. літ-ри також В. Державин, Ю. Шевельов, Юрій Бойко, Г. Костюк, І. Качуровський, Ю. Лавріненко, Яр Славутич, І. Кошелівець, Б.-Т. Рубчак, Б. Стебельський, Г. Грабович, І. Фізер. За роки незалежності України здійснено низку видань і перевидань творів багатьох укр. еміграц. письменників, а також деяких синтет. праць, зокрема кн. «Хрестоматія з нової української літератури» (Л., 1993), хрестоматії укр. літ-ри та літ. критики 20 ст. «Українське слово» (у 4-х т., К., 1994–95), хрестоматії «Празька школа» (Д., 2004), антологій «Поза традиції: Антологія української мордерної поезії в діяспорі» (К.; Торонто; Едмонтон; Оттава, 1993), «Листок з вирію: Поезія української діаспори» (у 2-х т., К., 2002), «Поети “Нью-Йоркської групи”» (2003; 2009), «Празька поетична школа» (2004; 2009; усі — Харків), «Півстоліття напівтиші: Антологія поезії Нью-Йоркської групи» (2005), «25 поетів української діаспори» (2006; обидві — Київ), «Празька літературна школа» (Д., 2008); 2-том. історії укр. літ-ри поч. 20 ст., яку видав Інститут літ-ри НАНУ (Київ), де вперше вміщено статті та нариси про письменників укр. діаспори, серії «Література української діаспори» (Ніжин, 1992–97, вип. 1–15); низки синтет. монографій О. Астаф’єва, Г. Грабовича, М. Жулинського, М. Ільницького, Ю. Коваліва, П. Куценка, В. Моренця, С. Павличко, Ф. Погребенника, В. Просалової, Р. Радишевського, Р. Рахманного, Т. Салиги, М. Слабошпицького, М. Ткачука та ін. Особливі труднощі і завдання пов’язані з характером досліджув. конкрет. надзвичайно актуал. матеріалу. Укр. емігрант. література повертається у скарбницю укр. літ-ри, цілісно вона ще не дослідж. в істор.-теор. аспекті, між тим, саме в її знак. універсаліях приховано багато такого, що потім набуло розвитку, завершення та продовження у літературі наступ. поколінь, зокрема й сучасній.