Література української діаспори

ЛІТЕРАТУ́РА УКРАЇ́НСЬКОЇ ДІА́СПОРИ — складова літератури української, створена емі­грантами й роз­вивається на чужині, як етно­психо­естетичний феномен збе­рігає у своїх символах та образах ір­раціональну сферу етнічного, зна­н­ня про свій етнос і втілює ментально-архетипну па­мʼять. Ін. назва — емі­грант. (еміграц.) літ-ра. Про­блему змісту й обсягу цього поня­т­тя належно не роз­роблено. Терміни «еміграція» і «діаспора» здебільшого вважають тотожними. Най­прийнятнішою є точка зору Б.-Т. Руб­чака, котрий вважає, що літературу укр. зарубіж­жя слід називати «емі­грантською», оскільки більшість її творців — справді пере­міщ. особи, які не з влас. волі опинилися за межами Батьківщини; ґрунт під їхніми ногами став порожнечею, своєрід. анти­простором, а досвід пере­житого пере­творився на центр різниці, іншості, з якого й ведеться діалог з Україною та її культурою. Ознаками еміграційності є не тільки мотиви чужини й самотності у творах. Серед малодослідж. сторінок історії пе­реселен. рухів — укр. еміграція 17–18 ст., коли після ухвали польс. сейму 1658 про примус. пере­хід усіх проте­стантів у католицизм багато українців, не бажаючи при­ймати унію, покинули пн.-зх. землі (Волинь, При­буж­жя, Берестейщину) і пере­­їхали до Нідерландів, Німеч­чини, Англії, Франції і навіть США (шт. Пенсильванія); т. зв. мазепин. еміграція, коли після Полтав. битви 1709 вояки геть­мана, які під­тримували швед. короля Карла ХІІ, зна­йшли притулок у Бес­сарабії. Не зараховують до еміграції й тих українців, які від­давна живуть у Польщі, Чехії, Словач­чині та Румунії, хоча у Польщі є укр. еміграція — ті українці, котрих під час акції «Вісла» депортовано у пн. і зх. воєводства. Не набули значе­н­ня як окремий вид еміграції пред­ставники мішаних шлюбів у Європі, Азії, Африці, Америці і ди­сиденти (П. Григоренко, С. Караванський, В. Мороз, Л. Плющ та ін.), які в роки «за­стою» депортов. за кордон, а також ті, хто ви­їхав до Ізраїлю, США, Канади, Бразилії, Арґентини. Віт­чизн. джерела чітко засвідчують 3 хвилі пере­селен. руху: 1-а — з остан. чверті 19 ст. до поч. 1-ї світової війни; 2-а — період між двома світ. війнами; 3-я — після 2-ї світової війни. Роз­різняють 3 психологічно від­мін­ні генези укр. еміграції. Так, укр. еміграція в Канаді і США, коли до 1-ї світової війни туди виїхало бл. 400 тис. пере­селенців, по­стала пере­важно через нестерпне соц.-екон. становище в Україні. Укр. література 1-ї хвилі еміграції створ. під впливом уснопоет. нар. творчості. Домінує поезія, якій притаман­на стабільність сюжетів, мотивів, жанрів, специф. семантика текс­тів з їх від­повід. функціон. звʼязками, часом зі слідами «при­мітив.» мисле­н­ня, певною зрощеністю з думами, істор. піснями, казками через запозиче­н­ня, стилізацію, наслідува­н­ня, пере­співи, цитува­н­ня, символ. пере­осмисле­н­ня міфол. реліктів. Яр Славутич зарахував до перших укр. письмен­ників у Канаді й США поетів, які друкувалися у 1890-х рр. на сторінках г. «Свобода» та ін. часописів, — М. Ґовду, І. Збуру, П. Крата, С. Паламарюка, Д. Рараговського, Т. Федика, С. Чернецького. 2-а хвиля еміграції зумовлена подіями 1-ї світової війни, роз­падом Австро-Угор. імперії та загарба­н­ням знач. укр. етніч. територій ін. державами. У між­воєн. час на теренах Чехословач­чини ви­зріло неформал. обʼ­єдн. поетів «Празь­ка школа», ре­презентов. іменами Ю. Дараґана, Ю. Липи, Н. Лівицької-Холодної, О. Лятуринської, Галі Мазуренко, Є. Маланюка, О. Ольжича, О. Стефановича, О. Теліги, В. Хмелюка та ін. «Праз. школа» не мала статуту та єдиної естет. платформи, поетів споріднювали ідеологія і світо­гляд: вони вірили в «окремішність української духовності», пере­могу своєї «само­стійної держави». Духовна традиція у Л., історії, фольклорі стала їхньою гол. спонукою до творчості: О. Лятуринська й О. Ольжич шукали державниц. ідеалів в історії княжої доби, Ю. Липа — у козац.-барок. епосі, Є. Маланюк — у своєрід. історіософії. І все ж сучасні дослідники звертають увагу на спільність стилю пошуків «пражан», ви­окремлюючи, напр., неоромантизм, екс­­пресіонізм, симбіоз символізму та неокласики. Водночас кожен із поетів створив власну поет. концепцію з непо­втор. образ. домінантою. Так, поезія Ю. Дараґана просякнута яскравим історизмом, мотивами язичництва; Н. Лівицька-Холодна наповнювала вірші еротизмом; О. Стефанович роз­винув мотив антич. гармонії душі й тіла; зі своїх наук. зацікавлень вивів поет. ідеї О. Ольжич; пере­роджену психологію нації втілив у символ. образи Земної Мадон­ни та Сте­пової Ел­лади Є. Маланюк. Вагому роль у роз­витку укр. еміграц. поезії ві­діграла створ. 1929 у Вар­шаві з ініціативи Ю. Липи літ. група «Танк», до якої при­єд­налися Н. Лівицька-Холодна, А. Крижанівський, Є. Маланюк, П. Холодний (молодший), О. Теліга, Б. Ольхівський, П. Зайцев та ін. Група по­стала унаслідок полеміки твор. молоді з Д. Донцовим, схильним до націоналіст. заангажованості та недооцінюва­н­ня естет. якостей худож. творів, під­порядкува­н­ня творчості ідей. доктрині. Так, Ю. Липа 1929 писав до нього: «Щодо Ваших ласкавих за­просин писати вір­ші і кинути писати новелі, — то, на жаль, мушу заявити, що в літературній своїй діяльности так само мало шукаю у Вас порад, як Ви, скажімо, у мене в сво­їй політичній». Формуючи державниц. Л., орієнтуючись на синтез «героїзму, господарності, волі», «танківці» намагалися врівноважити критерії правди і краси, усунути їхнє проти­стоя­н­ня, об­стоювати творчу автономію нац. митця, не від­межовану від його громадян. обо­вʼязків, — про це йшлося у вид. «Стат­ті про “Танк”» (Варшава, 1929), де містилися про­грамні «Лист до літераторів» Ю. Липи та ст. «Група “Танк”» Є. Маланюка. Група роз­палася 1929, однак її ідеї реалізувалися пізніше на сторінках ж. «Ми», г. «На­зу­стріч», до автор. колективів яких входили колишні «танківці». Серед ін. груп, які заявили про себе у між­воєн. період, — «Ми», обʼ­єд­нана довкола однойм. квартальника, що ви­йшов у Варшаві навесні 1922. Очевидно, що автори й видавці прагнули впливати на істор.-літ. процес і водночас бути незалеж. від політ. тиску «Вістника» Д. Донцова. Всі вони були прихильниками ідей С. Петлюри і належали до Укр. наук. ін­ституту у Варшаві. На сторінках журналу друкували твори Б.-І. Антонич, С. Гординський, В. Лесич, Р. Кедр, Б. Лепкий, Є. Маланюк, Н. Ліви­цька-Холодна, І. Чернява, О. Тар­навський, Ірина Вільде, Ю. Косач, А. Крижанівський, Б. Ольхівський. Проте після публікації числен. філіп­пік А. Крижанівського проти Д. Дон­цова і роз­гром. ст. «Поет тьми і хаосу» («Ми», 1936, № 4) на зб. «Земна Мадон­на» Є. Маланюка (ці матеріали ви­дано окремою брошурою «Донцовщина», Варшава, 1938) від групи ві­ді­йшли Є. Маланюк, а потім ін. 3-я хвиля еміграції мала здебільшого політ. характер. Серед категорії «пере­міщенців» були ті, хто разом із родичами пере­жили сталін. ре­пресії і стали «ворогами народу», колишні заможні верстви, які втратили влас­ність і привілеї, молодь, котру силоміць вивезено до Німеч­чини, і вона не наважилася повернутися в СРСР, колишні військовополонені, вояки УПА, ко­лабораціоністи. На чужині опинилася плеяда ви­знач. письмен­ників: Е. Андієвська, І. Багряний, Василь Барка, Зиновій Бережан, О. Веретенченко, Віра Вовк, В. Гаврилюк, А. Галан, А. Гарасевич, Д. Гу­мен­на, Лідія Далека, В. Державин, Діма (Д. Ходимчук), О. Зуєвський, М. Ка­литовська, П. Карпенко-Криниця, І. Качуровський, О. Коверко, Г. Костюк, І. Кошелівець, В. Кубі­йович, Т. Курпіта, Ю. Лавріненко, Л. Лиман, Б. Нижанківський, Д. Нитченко, П. Одарченко, Борис Олександрів, Т. Осьмачка, Лео­нід Полтава, У. Самчук, М. Ситник, Яр Славутич, О. Тарнавський, Ганна Черінь, Ю. Шерех (Ю. Ше­вельов) та ін. — ціла «літ. держава» на еміграції. 1945 у м. Нюрн­берґ (Німеч­чина) організовано Мистецький український рух (МУР). До ініціатив. групи належали І. Багряний, В. Домонтович (В. Петров), Ю. Косач, І. Костецький, І. Майстренко і Ю. Шерех, голова — У. Самчук. У декларації обʼ­єд­на­н­ня за­значено: «…У високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». МУР збирав роз­порошені після вій­ни мист. сили, провів 3 зʼ­їзди та кілька конф., ставши центром твор. дис­кусій між пред­ставниками різних стилів і напрямів. Ви­йшло 3 дискус. зб. «МУР», од­нойм. худож. альманах, кілька вид. «Малої бібліотеки МУРу»; під маркою «Золота брама» на­­друковано книги І. Багряного, Василя Барки, В. Домонтовича, Д. Гумен­ної, Юрія Клена (О. Бурґ­гардта), Ю. Косача, І. Костецького, Б. Кравціва, Т. Осьмач­ки, У. Самчука, Яра Славутича, С. Пар­фанович та ін. За кілька років табір. життя ви­дано понад 1200 книг і памфлетів, бл. 250 із них — оригін. поет., проз. і драм. твори. Уся книговидавнича і пропагандист. робота МУРу наснажена ідеєю «великої Л.», яку об­ґрунтував у доповіді на 1-му зʼ­їзді МУРу в м. Ашаф­фенбурґ (Німеч­чина) У. Самчук і її під­тримали у ви­ступах І. Багряний, О. Грицай, Ю. Шерех та ін. Хоча, як слушно за­уважив Г. Грабович, «в своїх глибин­них і в усій правдоподібності несві­домих структурах про­грама МУРу деякими основними прикметами паралельна саме тому зненавидженому соцреалізмові», бо виправдовувала своє право на існува­н­ня позаліт. метою. Незабаром МУР, унаслідок пере­селе­н­ня більшості мешканців таборів для пере­міщ. осіб в ін. країни, фактично пере­став існувати, його голова У. Самчук пере­їхав 1948 до Торонто, а заст. Ю. Шерех та деякі провід­ні члени — у Нью-Йорк. Вагому роль у роз­витку укр. емі­грант. літ-ри ві­ді­грав польс. ж. «Kultura», що видавав у Парижі 1947–2000 Є. Ґед­ройц. Від першого номера часопис багато уваги приділяв укр. питан­ню; у ньому опубл. стат­ті укр. авторів М. Глобенка, І. Ке­дрина-Рудницького, Юрія Клена, І. Кошелівця, Ю. Лавріненка, Б. Левицького, І. Лисяка-Рудницького, Є. Маланюка, Л. Мо­сендза, Б. Осадчука, Ю. Шереха; у пере­кладі польс. мовою на­друковано поезії І. Багряного, С. Гординського, М. Зерова, Юрія Клена, Б. Кравціва, Є. Маланюка, М. Рильського, П. Филиповича та ін. Восени 1957 Є. Ґедройц ініціював створе­н­ня антології укр. літ-ри 1920-х рр. під на­звою «Роз­стріляне Від­родже­н­ня», по­просивши Ю. Шереха упорядкувати книгу, але той за­пропонував Ю. Лавріненка. Ви­дана 1959 у Парижі, антологія набрала характеру монум. праці і спричинила великий резонанс у колах укр. еміграції. Згодом у кишеньк. форматі її випустило видавництво «Пролог» (Нью-Йорк) для легшої нелегал. до­ставки в Україну. У травні 1977 у ж. «Кultura» оприлюднена «Deklaracja w spra­wie ukraińskiej», текст якої був досить обережний, проте від­крито порушував про­блему незалежності України: «У нашій декларації ми перед­усім наголошуємо на українцях як найбільшій у рамках СРСР поневоленій нації, але й нації, що найнаполегливіше — поряд з литовцями — прагне вибороти собі не­залежне державне буття». Під декларацією під­писалися поляки Є. Ґедройц, Ю. Чапський, Ґ. Гер­лінґ-Ґрудзінський, Ю. Лободовський, Д. Моравський, О. Смоляр та З. Бирський, чех П. Тіґрід, уго­рець Т. Мераї, росіяни А. Амальрик, В. Буковський, Н. Горбаневська, В. Некрасов і В. Максимов. Без­перечно, концепція Є. Ґедройця щодо само­стійності України, її належ. місця в Європі, ви­зна­н­ня її культури вплинула на подола­н­ня старих стереотипів і побудову нової дійсності. Ви­да­н­ня у польс., нім., франц., італ. та ін. перекл. романів «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» І. Багряного, «Жовтий князь» Василя Барки, «Волинь» і «Марія» У. Самчука, повістей та пʼєс І. Костецького, творів письмен­ників «Роз­стріляного Від­родже­н­ня», поетів «Праз. школи» і «Нью-Йоркської групи», — все це заслуга Є. Ґедройця й кола однодумців, згуртов. довкола журналу. Після пере­їзду більшості письмен­ників до США та Канади знову на­зріла обʼєктивна по­треба обʼ­єд­нати роз­порошених письмен­ників у профес. організацію. 26 червня 1954 у Нью-Йорку засн. Обʼ­єдн. укр. письмен­ників в емі­грації «Слово», 19 січня 1957 при­йнято його статут, чл.-засн. стали 22 особи. Згодом по­стала Нью-Йорк. група, до якої уві­­йшли Б. Бойчук, Ю. Тарнавський, Б.-Т. Рубчак, П.-Н. Вор­рен, Е. Ан­дієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська та ін. 1991–2015 на еміграції опинилося багато пись­мен­ників, зокрема П. Гринчишин, Т. Девдюк, Л.-О. Дмитришин, С. Іщенко, О. Луцишина-Кішко, В. Махно, О. Пресич, С. Ткаченко. Вони творять на чужині свою літературу. Про життя в чужій країні, долю укр. емі­грантів можна ді­знатися із поет. зб. «Думки пое­зії лукаві» П. Гринчишина (Нью-Йорк; Торонто, 1996), «По чужині» В. Івченко (Мін­неаполіс, 1992), проз. кн. «Сповідь» Л.-О. Дмитришин (Нью-Йорк, 1996), зб. по­езії «Я слухаю пісню Америки» (2010), роману «Любовне життя» (2015; обидві — Львів) О. Лучишиної-Кішко, поет. зб. «38 віршів про Нью-Йорк» (К., 2004) та «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом: Ви­брані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк» (2013), кн. вір­шів і есеїв «Ровер» (2015; обидві — Тернопіль) В. Махна та ін. Вагомий внесок у роз­виток укр. літ-ри роблять письмен­ники, які не належать до укр. еміграції, а народилися й проживають в ін. країнах: М. Волощук, К. Ірод, І. Ковач, М. Корсюк, М. Ласло-Куцюк, П. Романюк (Румунія), Ю. Гаврилюк, В. Грабан, Я. Гриц­ковʼян, І. Златокудр, Т. Карабович, П. Мурянка, В. Назарук (Польща), А. Галчак, І. Гвать, В. Дацей, М. Дробняк, Й. Збіглей, Ф. Ковач, М. Мольнар, М. Мушинка, М. Няхай, І. Яцканин (Словач­чина), М. Рамач (Сербія). Сюди мож­на зарахувати і тих, хто народилися поза діаспор. ареалом і ідентифікують себе з укра­їнством: Л. Ґавур, І. Забитко, А. Мельничук, В. Ткач (США), Є. Небесняк (Велика Британія), К. Горбач, І. Коваль, М. Левицька (Німеч­чина), Л. Богуславець, Г. Кошарська, М. Павлишин (Ав­стралія), І.-Р. Макарик (Канада). Про­блема емі­грант. літ-ри завжди пере­бувала в центрі уваги науковців, зокрема роз­­­глянута у фундам. праці «Історія української літератури» В. Радзикевича (Детройт, 1955–56, т. 1–3), «Українська літерату­ра» В. Петрова, Д. Чижевського, М. Глобенка (Мюнхен; Л., 1994) та П. Одарченка (К., 1995); про­аналізували у своїх працях найпомітніші знак. явища емі­грант. літ-ри також В. Державин, Ю. Шевельов, Юрій Бойко, Г. Костюк, І. Качуровський, Ю. Лавріненко, Яр Славутич, І. Кошелівець, Б.-Т. Рубчак, Б. Стебельський, Г. Грабович, І. Фізер. За роки незалежності України здійснено низку ви­дань і пере­ви­дань творів багатьох укр. еміграц. письмен­ників, а також деяких синтет. праць, зокрема кн. «Хрестоматія з нової укра­їнської літератури» (Л., 1993), хрестоматії укр. літ-ри та літ. критики 20 ст. «Українське слово» (у 4-х т., К., 1994–95), хрестоматії «Празька школа» (Д., 2004), антологій «Поза традиції: Антологія української мордерної поезії в діяспорі» (К.; Торонто; Едмонтон; От­тава, 1993), «Листок з вирію: Поезія української діаспори» (у 2-х т., К., 2002), «Поети “Нью-Йоркської групи”» (2003; 2009), «Празька поетична школа» (2004; 2009; усі — Харків), «Пів­столі­т­тя напів­тиші: Антологія поезії Нью-Йоркської групи» (2005), «25 поетів української діаспори» (2006; обидві — Київ), «Празька літературна школа» (Д., 2008); 2-том. історії укр. літ-ри поч. 20 ст., яку видав Ін­ститут літ-ри НАНУ (Київ), де вперше вміщено стат­ті та нариси про письмен­ників укр. діаспори, серії «Література української діаспори» (Ніжин, 1992–97, вип. 1–15); низки синтет. моно­графій О. Ас­тафʼєва, Г. Грабовича, М. Жулинського, М. Ільницького, Ю. Коваліва, П. Куценка, В. Моренця, С. Пав­личко, Ф. Погребен­ника, В. Про­салової, Р. Радишевського, Р. Рахман­ного, Т. Са­лиги, М. Сла­бошпицького, М. Тка­чука та ін. Особливі труднощі і зав­да­н­ня повʼязані з характером досліджув. конкрет. над­звичайно актуал. матеріалу. Укр. емі­грант. література повертається у скарбницю укр. літ-ри, цілісно вона ще не дослідж. в істор.-теор. аспекті, між тим, саме в її знак. універсаліях приховано багато такого, що потім набуло роз­витку, заверше­н­ня та продовже­н­ня у літературі на­ступ. поколінь, зокрема й сучасній.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю