Літургія

Визначення і загальна характеристика

ЛІТУРГІ́Я (від грец. λειτουργία, букв. — громадська повин­ність, служі­н­ня) — головне богослужі­н­ня християнської Церкви, під час якого здійснюється таїнство Євхарис­тії. Завершеного ви­гляду набула в 6 ст. Тоді ж усталилися 2 гол. чини Л. — св. Іоан­на Златоуста й св. Василія Великого, що від­різняються тривалістю внаслідок певних структур. від­мін­ностей і регламентацією їхньої від­прави в річному циклі. В укр. муз. творчості провід­не місце посів чин св. Іоан­на Златоуста. Порівняно з ін. церк. чинопослідовностями (Вечірнею, Утренею, Всенічною), Л. вирізняється масш­табністю і сталістю структури, до якої входять проскомідія, Л. оглашен­них (оголошених), Л. вірних та Від­пуст. У межах кож­ного з на­званих роз­ділів сформовано «малі цикли», зокрема антифон. і пісне­співи Малого Входу в Л. оглашен­них, цикл Євхарист. канону у Л. вірних. Особливості роз­співу кожної зі структур. частин від­прави знач. мірою регламентуються можливостями спів­аків того чи ін. храму й потребами церк. громади. У Л. доби козач­чини й дещо пізніше використовували грец. текс­ти («Киріє», «Докса сі Киріє»), що засвідчували істотне значе­н­ня візант.-балкан. взірців як символів єд­ності православ. Церкви. Водночас викори­ста­н­ня дониконів. текс­тів у Службах М. Дилецького, написаних уже після реформ, свідчить про сві­доме дотрима­н­ня давніх пріоритетів укр. Церкви. Проте у Л. греко-катол., на поч. 20 ст. — автокефал. Церков грець­кі й старословʼян. текс­ти по­ступово замінювались українськими. Роз­спів молитов Л. спочатку здійснювався за законами осмо­глас­ся. Від 17 ст. до від­прав почали залучати автор. партесні композиції, що по­єд­нувалися з традиц. для певної місцевості роз­співами й молитов. піснями. На сучас. етапі в повсякден. богослужб. практиці традицію знамен. співу за тим чи ін. роз­співом (болгар., київ. тощо) втрачено. Участь у співі брали як священ­нослужителі, так і прихожани згідно з правилом всенар. співу, якому значну увагу було приділено на Єпархіал. і Поміс. соборах різних часів, особливо від 2-ї пол. 19 ст. (спец. по­станови УГКЦ й УАПЦ). Л. також є жанром композитор. творчості, що втілюється пере­важно в акапел. хор. цикл. композиціях, створ. на основі текс­тів і чинопослідовності однойм. церк. від­прави. На від­міну від Л.-богослужі­н­ня, Л. як жанр роз­рах. на викона­н­ня профес. або аматор. хор. колективами в церкві або концерт. умовах й перед­бачає роз­межува­н­ня слу­хачів і виконавців. В Україні церк.-спів­оча традиція активно вза­ємодіяла з фольклорно-пісен., від­так уже на 1-х етапах формува­н­ня Л. як муз. жанру було закладено під­валини для роз­витку в ній рис укр. нац. муз. мови знач. мірою внаслідок впливу хор. мистецтва, певною мірою — зх. богослужб. жанрів. За такої культурно-естет. ситуації дедалі більшого значе­н­ня в літург. пісне­співах набував специф. муз. зміст; їх канон. регламентна послідовність по­ступово транс­формувалася у цілісну муз. структуру. Наслідком інтенсивного проникне­н­ня нових композиц., стиліст. та формотвор. чин­ників стало впровадже­н­ня пере­мін­ного багатоголос­ся і стиліст. контраст. частин у автор. зразках Л. Остаточне ви­окремле­н­ня Л. як жанру від­булося на межі 16–17 ст. У на­ступні періоди жанр Л. функціонував на пере­тині культур. і питомо муз. тенденцій: поряд із усталеними частинами-пісне­співами іноді використовувалися тропарі, стихири, гімни; зберігалася мікстова основа муз. жанру. І хоча добір частин від­бувався довільно, структур. стрижнем автор. Л. були перед­усім не­змін­ні пісне­співи Євхарист. канону, а також деякі ін., покликані під­креслити циклічну єд­ність. Яскравим зразком роз­витку таких процесів є творчість М. Дилецького та його послідовників. Не випадково за­стосовувалися нетипові для попередньої епохи конкретизуючі назви Л. («Київська», «Препорціальна»). У той період спо­глядальність і сакральна континуальність світовід­чу­т­тя змінились емоційністю й не­стабільністю хронотопу, почали за­стосовуватися темат., тональні та ін. засоби обʼ­єд­на­н­ня циклу. Істот­ну роль у формотворен­ні, на від­міну від колиш. модальності, почали ві­ді­гравати варіантність і варіаційність. Взаємодія канон. і нац. богослужб. спів­очих традицій із суто муз.-мист. чин­никами від­крила широкі можливості для проявів автор. індивідуальності. Процес роз­витку автор. Л. не втрачає інтенсивності й надалі. Зокрема у 19 ст. жанр широко пред­ставлений у доробку М. Вербицького, І. Лав­рівського, П. Бажанського, І. Во­робкевича та ін.: в їхніх творах утверджувалися характерні моделі укр. пісен. інтонаційності, спе­циф. стиліст. формули та прин­ципи формотворе­н­ня, оскільки стилістика Л. галиц. митців була зорієнтована насамперед на місц. фольклорно-пісен­ні й церк.-спів­очі традиції.

На межі 19–20 ст. літургії укр. композиторів зберігали своє функц. при­значе­н­ня і створювалися насамперед для культур. потреб, від­значалися рельєфністю канон. закономірно­стей. Важливу роль мали цикли, скомпоновані як багатоголосі аранжува­н­ня (пере­кладе­н­ня) пісне­співів, як-от В. Петрушевського та ієромонаха Парфенія, засн. на роз­співах Києво-Печер. лаври. Водночас дедалі виразніше виявлялася роль нар.-пісен. чин­ників, що іноді синтезувалися зі стиліст. елементами знамен. роз­співу. Це зумовлювалося пра­гне­н­ням композиторів (М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Яциневича, О. Кошиця та ін.) під­креслити нац. основи церк.-муз. творчості. У їхніх літург. творах потужно виявлялися нові стиліст. тенденції, зокрема активізувалися різнорівневі структурно-семант. узгодже­н­ня, усклад­нювалися темат., інтонац. та ін. звʼязки, зокрема, чітко окреслилися опорні зони, арки, «малі цикли» тощо. Водночас способи організації муз. цілісності в Л. істотно урізноманітнилися: поряд із уже за­значеними традиц. способами дедалі більшої ваги набували принципи інтонац. роз­витку, метро-ритм. чин­ники як виразники сакрал. хроносу Л. У тлумачен­ні О. Кошицем, К. Стеценком, М. Леонтовичем та ін. низки «роз­осереджених» циклів (єктеній і пісне­співів, повʼя­заних із образом ангелоглас. співу — «Херувимська пісня», «Свят») виявилось їхнє індивід. ставле­н­ня до семант. аспектів Л. У творах О. Кошиця найпереконливіше від­творювалися до­барок. засади стилістики й ком­позиції Л., орієнт. на принципи монодич. мисле­н­ня., було досягнуто органіч. рівня в синтезуван­ні ознак знамен. роз­співу, укр. пісен­ності та барок. культур. композицій. Важливу роль у його Л. ві­діграла опора на традиц. дяків. на­співи Київщини, подібно до того, як у 19 ст. зх.-укр. композитори аналогіч. засобами прагнули зберегти спів­очі традиції регіону. У Л. К. Стеценка й М. Леонтовича за збереже­н­ня усталеної жанр.-драматург. моделі базового зна­че­н­ня набули закономірності нац. пісен. фольклору й хор. творчості кін. 19 — поч. 20 ст. Від 2-ї пол. 1920-х рр. до жанру Л. зверталися виключно композитори діаспори (О. Кошиць, А. Гнатишин, З. Злочовський, Р. Гурко та ін.). Оскільки особливості їхніх творів регламентувалися рівнем наявних хор. колективів й уподоба­н­нями церк. громад, роз­виток жанру загальмувався, а першочерг. значе­н­ня набуло збереже­н­ня нац. церк.-спів­очих традицій. В остан­ні десятилі­т­тя 20 ст. зверне­н­ня укр. композиторів до жанрів культур. музики, зокрема Л. Іоан­на Златоуста, повʼязане насамперед із потребою від­новле­н­ня та інтенсив. роз­витку питомих нац. традицій. Композиц. каркас Л. загалом залишається сталим за посиле­н­ня уваги до великих пісне­співів. Еволюція жанру від­бувається внаслідок викори­ста­н­ня засобів новіт. стилістики, домінува­н­ня рис концертності та зміще­н­ня первин. функцій в площину асо­ціат. звʼязків. Кардинал. наслідок цього процесу — виникне­н­ня літург. хор. концерту.

Про інтенсивність роз­витку ресурсів жанру свідчать Л. — Л. Дич­ко («Урочиста Літургія» для солістів та мішаного хору, 1999–2003), В. Камінського (Архі­­єрей. Божествен­на Л., Служба Божа, Вервична Служба), Є. Станко­вича (Л. для мішаного хору, 2003) та ін. Водночас, подібно до традицій 19 — 1-ї пол. 20 ст., поширилася практика компонува­н­ня на текс­ти окремих частин Л. Серед таких творів — «Херувимська» (1999), «Отче наш» (2002), «Заповіді блаженств» (2003) В. Польової, «Благослови, душе моя, Господа» (2000), «Святий Боже» М. Шуха (2000), «Вірую» О. Попової (2002), «Мо­литва Господня» («Отче наш») І. Алексійчук, «Отче наш» (2003) Ю. Іщенка, «Благослови, душе моя, Господа» В. Тиможинського, «До­стойно є» Б. Фільц На противагу посилен­ню секуля­ризац. тенденцій, зокрема кон­цертності, у творчості деяких укр. хор. колективів спо­стерігається зворот. процес: у викона­н­ня Л. вводяться традиц. священичі й дяків. проголоше­н­ня, чита­н­ня «Апостола». Цей виконав. при­йом сприяє концентрації на сакрал. змістові жанру Л.

Літ.: Бобровницкий И. О происхо­ждении и со­ставе римско-католической литургии и отличии ее от православной. К., 1857; 1873; Кудрик Б. Огляд історії української церковної музики. Л., 1937; 1995; Марусин М. Божествен­на Літургія. Рим, 1992; Федорів М. Українські богослужбові співи. Ів.-Ф., 1997; Костюк Н. Літургія Іоан­на Златоустого: еволюція і семантика жанру // УМ. 2000. Вип. 29; Середа Н. Системність жанрового канону Літургії та його втіле­н­ня в Літургії знамен­ного роз­співу // Роз­виток ін­новац. процесів у навч.-вихов. закладах. Про­блеми сучасності: культура, мистецтво, педагогіка. X., 2003.

Н. О. Костюк

Завантажити статтю