Любарський Іван Антонович

ЛЮБА́РСЬКИЙ Іван Антонович (15. 10. 1893, с. Сенькове, нині Купʼян. р-ну Харків. обл. — 25. 11. 1937, Вологод. обл., РФ) — мово­знавець. Володів 14-ма мовами (7 з яких знав досконало). Закін. Купʼян. духовне училище (1909), Харків. духовну семінарію (1914), Київ. духовну академію (1918), де отримав зва­н­ня магістра і працював на каф. грец. мови. Досліджував про­блеми історії роз­витку давньогрец. мови. У різних вид. Києва на­друкував перші наук. ст. «Взаємовід­ноше­н­ня вселюд­сько­го і національного в історії», «Сучасні західні студії по філології», «Історія грецької трагедії» (1917–18), «Про вимову у грецькій мові», «Фонетика сусідніх голосних звуків в мові Аристофана» (неопубл.). Від 1919 — приват-доцент Камʼянець-Поділ. університету (нині Хмельн. обл.), де викладав історію антич. літ-ри, грец. та лат. мови. Спів­автор під­ручників та посібників: «Лекції по історії грецької літератури», «Граматика грецької мови», «“Енеїда” Вергілія та Котляревського» (рукописи). Брав участь в організації укр. автокефал. церк. руху, сприяв українізації православ. Церкви, був одним із центр. діячів політики українізації на Камʼянеч­чині; у серпні 1928 уві­йшов до складу спец. комісії ІНО, яка пере­віряла грамотність чл. «Робосу». 1925–27 — завідувач кафедри історії, культури та економіки Поді­л­ля Камʼянець-Поділ. ІНО. У цей час активно захопився дослідж. діалектології, зокрема поділ. говірок. Під­готував В. Герасименка, В. Зборовця, Ф. Шумлянського та ін. 1928 був делегатом 1-го зʼ­їзду Всесоюз. асоц. робітників науки і техніки для сприя­н­ня соц. буд-ву та 1-го зʼїз­­ду укр. філії цієї організації, що під­тримувала політику КП(б)У. Після реорганізації Камʼянець-Поділ. ІНО в Ін­ститут соц. вихова­н­ня (1930) Л. очолював мовно-літ. каф. 1930 став чл. КП(б)У. 1931 пере­їхав до Києва, працював у НДІ мово­­знав­ства при ВУАН. На­прикінці 1932 заарешт., 31 грудня на допиті під фіз. тиском обмовив колег В. Гериновича, В. Зборовця, Н. Гаморака, О. Мельника та ін., які начебто за­ймалися шпигун. діяльністю. З метою контр­рев. роботи у краєзн. товаристві ректор В. Геринович нібито налагодив звʼязок із петлюрів. еміграцією, зокрема В. Січинським, який мешкав у Празі. Л. обмовив і себе: він по­ставив під сумнів можливість створе­н­ня єдиної інтернац. мови у випадку пере­моги на Землі комунізму. Ці та ін. «ворожі» по­гляди засуджувалися у пресі та мали назву фашист. і контр­рев. «любарщини». Під гаслом цієї боротьби в навч. закладах Поді­л­ля почалися масові арешти вчителів української мови, літ-ри, історії, інтелігенції, які активно за­ймалися українізацією, пробудже­н­ням нац. сві­домості укр. етносу; за схожими звинуваче­н­нями ре­прес. сотні вчителів, бібліотекарів, культ.-осв. працівників ін. професій. 20 вересня 1933 заарешт. і висланий до Сибіру. Від­бувши покара­н­ня, деякий час проживав у Вологод. обл., де 2 листопада 1937 знову заарешт., згодом роз­стріляний.

Завантажити статтю