Любимівка

ЛЮБИ́МІВКА (до 1859 — Мокрець, Злодіївка, 1859–1920 — Воздвиженськ, 1920–58 — Мануїльськ, 1958–63 — Сос­нівка) — село Вишгородського району Київської області. Любимів. сільс. раді підпорядк. села Андріївка та Сичівка. Знаходиться на р. Жидівка (притока Дніпра; раніше мала довж. понад 25 км, зменшилася унаслідок створення Київського водосховища та затоплення колиш. гирла; нині у межах села на ній — частково заболочений ставок), за 50 км від обл. центру, за 56 км від райцентру, за 60 км від смт Іванків і за 20 км від смт Димер (Вишгород. р-ну; обидва — Київ. обл.). Площа 3,6 км². За переписом насел. 2001, у селі мешкали 391; станом на 2017 — 406 осіб; переважно українці. Побл. Л. досліджено давньорус. городище, оточене квадрат. валом, і 8 давніх курганів. Уперше згаду­ється у писем. джерелах 1640 під назвою Мокрець. Здавна тут була болотиста місцевість та рос­ли великі ліси. Потім перейменовано на Злодіївку. На поч. Визв. війни під проводом Б. Хмельницького село увійшло до скла­ду Київ. полку. Жит. брали участь у козац. повстаннях під проводом овруц. полковника Децика (1665), фастів. полковника С. Па­лія (1703) та ін. Після Андрусів. пе­­ремир’я 1667 — знову у складі Польщі. За 2-м поділом Польщі 1793 відійшло до Рос. імперії. 1797–1919 — село Радомисл. пов.; 1797–1925 — Київ. губ. Деякий час підпорядковувалося Горностайпіл. волості. 1858 місц. поміщик І. Лукомський заклав му­­ров. церкву Воздвиження Хреста Господнього (у рад. період отримала статус пам’ятки архітектури УРСР, нині місц. значення; діє реліг. громада УПЦ МП), яку на поч. наступ. року освятили. Відтоді — Воздвиженськ. У процесі спорудження храму виявлено поклади глини, придатної для виготовлення цегли, мергелового вапна та заліз. руди. Будівля церкви з елементами класицизму, однобанна, увінчана дерев’я­ним 8-гран. барабаном. На поч. 1860-х рр. у Воздвиженську мешкали бл. 400, у Сичівці — понад 200 осіб. 1877 у селі в спадкоємців М. Шебякіної купив 68 дес. землі та 377 дес. лісу історик, краєзнавець Похилевич Лаврентій Іванович (10. 08. 1816, с. Горошків Таращан. пов. Київ. губ., нині Тетіїв. р-ну Київ. обл. — 18. 03. 1893, Воздвиженськ), де й прожив останні 16 р. 1833 він закін. Київ. духовне училище, 1839 — семінарію. Традиція священнослужителів у його родині охоплювала багато поколінь, зокрема від 1-ї пол. 18 ст. Похилевичі були настоятелями церкви св. Михайла у с. Багатирка (нині Ставищен. р-ну Київ. обл.; храм зберігся донині), збудували низку церков на Київщині (напр., св. Іоанна Богослова у с. Любча, нині Ставищен. р-ну). Батько Лаврентія заразився холерою та помер у с. Литвинівка (нині Жашків. р-ну Черкас. обл.), куди поїхав ховати свого тестя, настоятеля церкви св. Іоанна Богослова Івана Панасевича. Л. Похилевич душпастирював у Свято-Богослов. церкві у рідному селі, потім працював у Київ. духов. консисторії, губерн. комітеті із забезпечення сільс. духовенства, повіт. суді, брав участь у роботі Київ. статист. комітету. 1864 у Ки­єві опубл. його унікальне на той час вид. «Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи» (1865 отримав за нього Малу Уварів. премію С.-Петербур. АН; 2005 і 2013 перевидано у м. Біла Церква Київ. обл.), 1865 — «Монастыри и церкви г. Кіева», 1887 — «Уѣзды Кіевскій и Радо­­мысль­­скій» (1-й вип. запланованого ним ґрунт. істор.-статист. опису Київ. губ.). Від 1869 — у відставці. Л. Похилевича поховали у храм. садибі, з вівтар. боку церкви Воздвиження Хреста Господнього у Воздвиженську. Нині на його могилі — сучас. граніт. хрест, збереглася лита надгробна плита (1898), прикрашена зображенням розгорнутої кн. «Сказанія».

1900 тут мешкали 826 осіб. Під час воєн. дій наприкінці 1910-х рр. влада неодноразово змінювалася. 1920 більшовики перейменували село на честь компарт. діяча Д. Мануїльського. У 1-й третині 20 ст. складалося з центр. села та числен. хуторів по 10–15 дворів. На х. Німецьке мешкали німці, які застосовували прогресивні тоді методи оброблення землі та розведення великої рогатої худоби. У Мануїлівці та її поселеннях-супутниках також займалися обробленням шкіри та деревини, зокрема виготовляли діжки, вози, сани, хомути, дуги. Під час колективізації, якій тут чинили опір, замож. селян розкуркулили, а хутори ліквідували. Донині достовірно встановлено прізвища 16-ти любимівців, які померли від штуч. голодомору 1932–33. Жит. зазнали сталін. репресій. 1919–23 — село Чорнобил. пов.; 1923–30 — Київ. округи; від 1932 — Київ. обл.; 1923–62 — Димер., 1962–73 — Іванків., від 1973 — Вишгород. р-нів. Від серпня 1941 до листопада 1943 — під нім.-фашист. окупацією. 1970 проживали 884 особи. Нині у Л. — заг.-осв. школа; клуб, б-ка; фельдшер.-акушер. пункт. 1978 створ. ботан. заказник Дмитрівський (16,6 га; у сосново-берез. насадженнях зростає конвалія травнева), 1984 — Любимівський (23,2 га; у сосново-берез. насадженнях — зарослі чорниці; обидва — місц. значення). Встановлено пам’ят­­ник воїнам, які загинули під час 2-ї світової війни, пам’ятний знак жертвам голодомору. У Л. мешкала співачка, засл. арт. УРСР Л. Гримальська (див. дует «Два кольори»).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю