Любимівка
ЛЮБИ́МІВКА (до 1859 — Мокрець, Злодіївка, 1859–1920 — Воздвиженськ, 1920–58 — Мануїльськ, 1958–63 — Соснівка) — село Вишгородського району Київської області. Любимів. сільс. раді підпорядк. села Андріївка та Сичівка. Знаходиться на р. Жидівка (притока Дніпра; раніше мала довж. понад 25 км, зменшилася унаслідок створення Київського водосховища та затоплення колиш. гирла; нині у межах села на ній — частково заболочений ставок), за 50 км від обл. центру, за 56 км від райцентру, за 60 км від смт Іванків і за 20 км від смт Димер (Вишгород. р-ну; обидва — Київ. обл.). Площа 3,6 км2. За переписом насел. 2001, у селі мешкали 391; станом на 2017 — 406 осіб; переважно українці. Побл. Л. досліджено давньорус. городище, оточене квадрат. валом, і 8 давніх курганів. Уперше згадується у писем. джерелах 1640 під назвою Мокрець. Здавна тут була болотиста місцевість та росли великі ліси. Потім перейменовано на Злодіївку. На поч. Визв. війни під проводом Б. Хмельницького село увійшло до складу Київ. полку. Жит. брали участь у козац. повстаннях під проводом овруц. полковника Децика (1665), фастів. полковника С. Палія (1703) та ін. Після Андрусів. перемирʼя 1667 — знову у складі Польщі. За 2-м поділом Польщі 1793 відійшло до Рос. імперії. 1797–1919 — село Радомисл. пов.; 1797–1925 — Київ. губ. Деякий час підпорядковувалося Горностайпіл. волості. 1858 місц. поміщик І. Лукомський заклав муров. церкву Воздвиження Хреста Господнього (у рад. період отримала статус памʼятки архітектури УРСР, нині місц. значення; діє реліг. громада УПЦ МП), яку на поч. наступ. року освятили. Відтоді — Воздвиженськ. У процесі спорудження храму виявлено поклади глини, придатної для виготовлення цегли, мергелового вапна та заліз. руди. Будівля церкви з елементами класицизму, однобанна, увінчана деревʼяним 8-гран. барабаном. На поч. 1860-х рр. у Воздвиженську мешкали бл. 400, у Сичівці — понад 200 осіб. 1877 у селі в спадкоємців М. Шебякіної купив 68 дес. землі та 377 дес. лісу історик, краєзнавець Похилевич Лаврентій Іванович (10. 08. 1816, с. Горошків Таращан. пов. Київ. губ., нині Тетіїв. р-ну Київ. обл. — 18. 03. 1893, Воздвиженськ), де й прожив останні 16 р. 1833 він закін. Київ. духовне училище, 1839 — семінарію. Традиція священнослужителів у його родині охоплювала багато поколінь, зокрема від 1-ї пол. 18 ст. Похилевичі були настоятелями церкви св. Михайла у с. Багатирка (нині Ставищен. р-ну Київ. обл.; храм зберігся донині), збудували низку церков на Київщині (напр., св. Іоанна Богослова у с. Любча, нині Ставищен. р-ну). Батько Лаврентія заразився холерою та помер у с. Литвинівка (нині Жашків. р-ну Черкас. обл.), куди поїхав ховати свого тестя, настоятеля церкви св. Іоанна Богослова Івана Панасевича. Л. Похилевич душпастирював у Свято-Богослов. церкві у рідному селі, потім працював у Київ. духов. консисторії, губерн. комітеті із забезпечення сільс. духовенства, повіт. суді, брав участь у роботі Київ. статист. комітету. 1864 у Києві опубл. його унікальне на той час вид. «Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи» (1865 отримав за нього Малу Уварів. премію С.-Петербур. АН; 2005 і 2013 перевидано у м. Біла Церква Київ. обл.), 1865 — «Монастыри и церкви г. Кіева», 1887 — «Уѣзды Кіевскій и Радомысльскій» (1-й вип. запланованого ним ґрунт. істор.-статист. опису Київ. губ.). Від 1869 — у відставці. Л. Похилевича поховали у храм. садибі, з вівтар. боку церкви Воздвиження Хреста Господнього у Воздвиженську. Нині на його могилі — сучас. граніт. хрест, збереглася лита надгробна плита (1898), прикрашена зображенням розгорнутої кн. «Сказанія».
1900 тут мешкали 826 осіб. Під час воєн. дій наприкінці 1910-х рр. влада неодноразово змінювалася. 1920 більшовики перейменували село на честь компарт. діяча Д. Мануїльського. У 1-й третині 20 ст. складалося з центр. села та числен. хуторів по 10–15 дворів. На х. Німецьке мешкали німці, які застосовували прогресивні тоді методи оброблення землі та розведення великої рогатої худоби. У Мануїлівці та її поселеннях-супутниках також займалися обробленням шкіри та деревини, зокрема виготовляли діжки, вози, сани, хомути, дуги. Під час колективізації, якій тут чинили опір, замож. селян розкуркулили, а хутори ліквідували. Донині достовірно встановлено прізвища 16-ти любимівців, які померли від штуч. голодомору 1932–33. Жит. зазнали сталін. репресій. 1919–23 — село Чорнобил. пов.; 1923–30 — Київ. округи; від 1932 — Київ. обл.; 1923–62 — Димер., 1962–73 — Іванків., від 1973 — Вишгород. р-нів. Від серпня 1941 до листопада 1943 — під нім.-фашист. окупацією. 1970 проживали 884 особи. Нині у Л. — заг.-осв. школа; клуб, б-ка; фельдшер.-акушер. пункт. 1978 створ. ботан. заказник Дмитрівський (16,6 га; у сосново-берез. насадженнях зростає конвалія травнева), 1984 — Любимівський (23,2 га; у сосново-берез. насадженнях — зарослі чорниці; обидва — місц. значення). Встановлено памʼятник воїнам, які загинули під час 2-ї світової війни, памʼятний знак жертвам голодомору. У Л. мешкала співачка, засл. арт. УРСР Л. Гримальська (див. дует «Два кольори»).
Фотоілюстрації
Завантажити статтю
