Любов

Визначення і загальна характеристика

ЛЮБО́В  — почуття глибокої сердечної прихильності. Л. — багатозначне поняття: Л. батьків до дітей (материн. і батьків. Л.), дит. Л. до батьків, Л. до свого народу, Батьківщини, Бога, людини, ідеї, справи тощо. Найтаємничішим і найглибшим видом є Л. між чоловіком і жінкою, індивідуал. статева (ерот.) Л.-кохання, що є неодмін. умовою щастя. Для цієї Л. характерна найвища емоц.-духовна напруженість, що ґрун­тується на осягненні макс. цінності людини, яка є об’єктом кохання. Це Л. двох людей, які прагнуть повної єдності з коханою людиною. Ерот. Л. — складне поєднання окультурених біол. потреб із морал.-естет. і психол. пориваннями особистості. Ідея поляризації та одночас. притягання чол. і жін. начал виражена в міфі, до якого звернувся давньогрец. філософ Платон у діалозі «Συμπόσιον» («Бен­кет»). Згідно з цим міфом, колись чоловік і жінка були однією істотою, а пізніше їх було розділено на половинки; відтоді кожна з них приречена шукати другу (саме свою), щоб стати єдиним цілим. Є думка, що тільки в Л. і завдяки їй людина стає людиною. Без Л. людина є неповноцін. істотою, позбавленою справж. життя і нездатною адекватно пізнати інших і себе, ефективно й творчо діяти. Для кожної молодої людини нового покоління Л. залишається таємницею, яку треба пізнати і пережити. До того ж одна справа знати, що таке Л., а інша — звідати почуття Л. Поняття «Л.-кохання» визначають по-різному, причому як суто гетеросексуал. почуття. Найчастіше вживане визначення: Л. — морал.-естет. почуття, базоване на емоц.-духов. переживанні, зацікавленості, сим­патії, що виражається у цілеспрямов. прихильності до пред­мета Л., безкорисливому і самовідданому прагненні до нього. При цьому у Л. виділяють два протилежні аспекти: романт. і тілес. (зумовлений фізіол.-сексуал. потребами). У психології та сексології кохання характеризують як емоцію сильної (пал­кої) прихильності й особливої відданості об’єктові кохання. Важливими аспектами кохання є повага і турбота, оскільки їх наявність дає можливість відрізнити позитивне кохання від кохання-хвороби, манії. Психол. моделі кохання визначають через наявність тих чи ін. емоцій або особистіс. складових. За концепцією амер. психолога Р. Стернберґа, коханню притаманні три ключові компоненти: а) симпатія (інтимна близькість), що складається з надання й отримання взаєм. емоц. підтримки партнерів, а також ін. видів поведінки, що створюють теплоту у любов. стосунках, — відвертого та чесного спілкування, здатності ділитися горем і радістю, відчуття спіл. щастя від спілкування, вміння дорожити коханою людиною; б) пристрасне захоплення охоплює не тільки сексуал. компонент стосунків, а й потребу самоповаги, встановлення стосунків з ін. людьми відповідно до диспозицій закоханої пари; в) рішення-зобов’язання, яке пе­редбачає, що певна людина любить іншу, а також зобов’язання у довгостроковій перспективі зберегти це кохання. Найгармонійнішим, згідно з цією концепцією, є довершене кохання, у якому поєднано всі компоненти. В антич. Греції розрізняли чотири види Л.: ерос, філіа, агапе і сторге. Ерос — палка закоханість, тілесна і духовна пристрасть, буйний потяг до володіння коханою людиною (цей вид Л. притаманний переважно чоловікам). Філіа — Л.-дружба, духовніше і спокійніше, ніж ерос, почуття (властиве молодим дів­чатам). Агапе — альтруїст., духовна Л., сповнена жертовності і самозречення (найбільше подібна до материнської). Сторге — Л.-ніжність, сімейна Л., сповнена теплої уваги до коханої людини. З погляду психол. фаз Л. характеризують як закоханість (сексуал. тип), Л.-при­страсть (ерот. тип) і Л.-прихиль­ність (духов. тип). Ірланд. та англ. філософ К.-С. Льюїс виділив такі види: Л.-потреба, прихильність; Л.-оцінка, закоханість; Л.-дар, милосердя. У давньоінд. трактаті «Ананга ранга» («Гілки персика») записано: «Три джерела мають людські потяги: душа, розум і тіло. Потяг душ породжує дружбу. Потяг розуму породжує повагу. Потяг тіла породжує бажання. Поєднання цих трьох потягів породжує любов». Упродовж історії характер Л. змінювався. Перша нерозвинена форма індивідуал. статевої Л., в якій переважав статевий потяг, пов’язується з т. зв. пастушою Л. Наступна вища форма Л. — лицарська. За своїм характером вона була вільною, романт., позашлюбною (шлюби між феодалами розглядали як засіб закріплення політ., екон. могутності чи добробуту); у ній домінувало емоц.-духовне став­лення до жінки свого чи вищого кола. Наступна форма — пра­гмат. ставлення до Л. Ринк. відносини формували примітивно-фізіол. ставлення до жінки, і нерідко Л. зводилася до задоволення фізіол. потреб, ототож­нювалася із сексуал. насолодою. Для доброчес. буржуа любовна пристрасть через її некерованість необхідно вилучити з центр. життєвих цінностей. Не випадково, що саме з цього часу спостерігається найвищий сплеск проституції. З розвитком су­спільства феномен Л. та її розуміння змінювалися, все більше наповнюючись соц., морал. і естет. змістом. Проте це далеко не чисто прогресив. процес. Австр. богослов і філософ А. Лаун стверджував, що світ вільного Заходу наскрізь сексуалізований, усі закликають до сексу в думках, словах і справах, а Інтернет серед усього іншого виступає у ролі мисленого сексуал. гріха. Більшість міфів, казок, повістей і романів, майже вся поезія, художні фільми, увесь люд. досвід усіх часів і народів свідчить про те, що у світі немає нічого, у чому б людина мала більшу потребу, ніж у Л. Філософи виражають своє розуміння Л. за допомогою системи абстракцій, понять, адресованих передусім теор. рівню свідомості мислення людини (читача або слухача), а митці — через художні образи, апелюючи до людини як ціліс. вільної особистості, насамперед до її уявлень і почуттів. Норми стосунків між людьми, які кохають одне одного, є настільки «гнучкими», що іноді взагалі не піддаються морал. канонам. Л. — прояв свободи людини. Вона «виводить» людей за рамки загальнопри­йнятого, буденного, насамперед прагмат. ставлення до дійсності. Люблять не «за те, що...», а «за все що...». Почуття Л. є не тільки моральним, а й естетичним. Л. — одна з найвищих форм переборення відчуженості людини від людини, тому її вважають вершиною морал. (точніше — всього істинно людського) став­лення до людини. На думку хри­стиян. теолога Авґустина Аврелія, ми пізнаємо настільки, наскільки любимо. За словами нім. філософа Ґ. Геґеля, Л. «знімає» однобокість, виключення, всі межі чеснот. Л. — не щаслива випадковість, а високе мистецтво (згадаймо дослідж. нім.-амер. психолога та філософа Е. Фром­ма «The Art of Loving» — «Мистецтво любові», Нью-Йорк, 1961), що вимагає від людини самовдосконалення, здатності до роз­витку відповід. якостей, творчості, внутр. свободи. У христи­янстві Л. розглядають як новий божествен. заповіт, принцип, згідно з яким Л. є вершиною здібностей людини. Йдеться на­самперед про Л. до ближнього. Правда, при цьому зазначається, що не існує Л. до ближнього, яка не ґрунтувалася б на Л. до Бога. Люди, які кохають одне одного, не завжди здатні бути справж. друзями. Це пояснюється різними видами їх діяльності, сфер інтелектуал. інтересів, різ­ними рівнями інтелектуал. інтересів та інтелектуал. потреб. Не випадково, що маючи кохану людину, ми дуже часто відчуваємо потребу в друзях. І в цьому немає антагоніст. суперечності. Л., як і милосердя, є однією з най­істотніших християн. чеснот. Це Л. без підстави, причини, кори­сті, яка здатна покрити будь-які недоліки, проступки, злочини. Християнство вимагає від своїх послідовників любити ближніх своїх (усіх людей), як самого себе і любити себе як творіння Боже і Його образ. Християн. Л. — одна із трьох гол. чеснот поряд із вірою і надією. Церква вчить, що Л. (милосердя) — це Л. до Бога та водночас до ближнього, причому друга без першої нічого не варта. За своєю сутністю християн. Л. нагадує батьків. і материн. Л. до дитини, яку бать­ки люблять, не дивлячись ні на що. На відміну від батьківської, християн. Л. не залежить від родин. зв’язків, віку, статі, різниці у соц. статусі тощо. Ця Л. спонукає до служіння людині, породжує бажання допомогти ближньому, захистити його, не рахуючись із влас. інтересами. У християнстві розмежовують божественну і люд. Л. Люд. Л. після гріхопадіння розглядають як недосконалу, заражену егоїзмом і гріхом. «Заповідь нову даю вам, — читаємо у Біблії, — щоб любили одне одного, як Я вас полюбив». Заповіт любити ближнього є настільки гуманістичний, що викликає відгук у душах навіть іновірців та невіруючих.

Завантажити статтю