Любов

ЛЮБО́В — почу­т­тя глибокої сердечної прихильності. Л. — багато­значне поня­т­тя: Л. батьків до дітей (материн. і батьків. Л.), дит. Л. до батьків, Л. до свого народу, Батьківщини, Бога, людини, ідеї, справи тощо. Найтаємничішим і най­глибшим видом є Л. між чоловіком і жінкою, індивідуал. статева (ерот.) Л.-коха­н­ня, що є неодмін. умовою щастя. Для цієї Л. характерна найвища емоц.-духовна напруженість, що ґрун­тується на осягнен­ні макс. цін­ності людини, яка є обʼєктом коха­н­ня. Це Л. двох людей, які прагнуть повної єд­ності з коханою людиною. Ерот. Л. — складне по­єд­на­н­ня окультурених біол. потреб із морал.-естет. і психол. порива­н­нями особистості. Ідея поляризації та одночас. притяга­н­ня чол. і жін. начал виражена в міфі, до якого звернувся давньогрец. філософ Платон у діалозі «Συμπόσιον» («Бен­кет»). Згідно з цим міфом, колись чоловік і жінка були однією істотою, а пізніше їх було роз­ділено на половинки; від­тоді кожна з них приречена шукати другу (саме свою), щоб стати єдиним цілим. Є думка, що тільки в Л. і завдяки їй людина стає людиною. Без Л. людина є неповноцін. істотою, по­збавленою справж. життя і не­здатною адекватно пі­знати інших і себе, ефективно й творчо діяти. Для кожної молодої людини нового поколі­н­ня Л. залишається таємницею, яку треба пі­знати і пере­жити. До того ж одна справа знати, що таке Л., а інша — звідати почу­т­тя Л. Поня­т­тя «Л.-коха­н­ня» ви­значають по-різному, причому як суто гетеросексуал. почу­т­тя. Найчастіше вживане ви­значе­н­ня: Л. — морал.-естет. почу­т­тя, базоване на емоц.-духов. пере­живан­ні, зацікавленості, сим­патії, що виражається у цілеспрямов. прихильності до пред­мета Л., без­корисливому і самовід­даному прагнен­ні до нього. При цьому у Л. виділяють два протилежні аспекти: романт. і тілес. (зумовлений фізіол.-сексуал. потребами). У психології та сексології коха­н­ня характеризують як емоцію сильної (пал­кої) прихильності й особливої від­даності обʼєктові коха­н­ня. Важливими аспектами коха­н­ня є повага і турбота, оскільки їх наявність дає можливість від­різнити позитивне коха­н­ня від коха­н­ня-хвороби, манії. Психол. моделі коха­н­ня ви­значають через наявність тих чи ін. емоцій або особистіс. складових. За концепцією амер. психолога Р. Стернберґа, кохан­ню притаман­ні три ключові компоненти: а) симпатія (інтимна близькість), що складається з на­да­н­ня й отрима­н­ня взаєм. емоц. під­тримки партнерів, а також ін. видів поведінки, що створюють теплоту у любов. стосунках, — від­вертого та чесного спілкува­н­ня, здатності ділитися горем і радістю, від­чу­т­тя спіл. щастя від спілкува­н­ня, вмі­н­ня дорожити коханою людиною; б) пристрасне захопле­н­ня охоплює не тільки сексуал. компонент стосунків, а й потребу самоповаги, встановле­н­ня стосунків з ін. людьми від­повід­но до дис­позицій закоханої пари; в) ріше­н­ня-зобовʼяза­н­ня, яке пе­редбачає, що певна людина любить іншу, а також зобовʼяза­н­ня у довго­строковій пер­спективі зберегти це коха­н­ня. Найгармонійнішим, згідно з цією концепцією, є довершене коха­н­ня, у якому по­єд­нано всі компоненти. В антич. Греції роз­різняли чотири види Л.: ерос, філіа, агапе і сторге. Ерос — палка закоханість, тілесна і духовна пристрасть, буйний потяг до володі­н­ня коханою людиною (цей вид Л. притаман­ний пере­важно чоловікам). Філіа — Л.-дружба, духовніше і спокійніше, ніж ерос, почу­т­тя (властиве молодим дів­чатам). Агапе — альтру­їст., духовна Л., сповнена жертовності і самозрече­н­ня (найбільше подібна до материнської). Сторге — Л.-ніжність, сімейна Л., сповнена теплої уваги до коханої людини. З по­гляду психол. фаз Л. характеризують як закоханість (сексуал. тип), Л.-при­страсть (ерот. тип) і Л.-прихиль­ність (духов. тип). Ірланд. та англ. філософ К.-С. Льюїс виділив такі види: Л.-потреба, прихильність; Л.-оцінка, закоханість; Л.-дар, милосердя. У давньоінд. трактаті «Ананга ранга» («Гілки персика») записано: «Три джерела мають людські потяги: душа, розум і тіло. Потяг душ породжує дружбу. Потяг ро­зуму породжує повагу. Потяг тіла породжує бажа­н­ня. По­єд­на­н­ня цих трьох потягів породжує любов». Упродовж історії характер Л. змінювався. Перша нероз­винена форма індивідуал. статевої Л., в якій пере­важав статевий потяг, повʼязується з т. зв. пастушою Л. На­ступна вища форма Л. — лицарська. За своїм характером вона була вільною, романт., позашлюбною (шлюби між феодалами роз­глядали як засіб закріпле­н­ня політ., екон. могутності чи добробуту); у ній домінувало емоц.-духовне став­ле­н­ня до жінки свого чи вищого кола. На­ступна форма — пра­гмат. ставле­н­ня до Л. Ринк. від­носини формували примітивно-фізіол. ставле­н­ня до жінки, і нерідко Л. зводилася до задоволе­н­ня фізіол. потреб, ототож­нювалася із сексуал. насолодою. Для доброчес. буржуа любовна пристрасть через її некерованість необхідно вилучити з центр. жит­тєвих цін­ностей. Не випадково, що саме з цього часу спо­стерігається найвищий сплеск про­ституції. З роз­витком су­­спільства феномен Л. та її ро­зумі­н­ня змінювалися, все більше наповнюючись соц., морал. і естет. змістом. Проте це далеко не чисто про­гресив. процес. Австр. богослов і філософ А. Лаун стверджував, що світ вільного Заходу наскрізь сексуалізований, усі закликають до сексу в думках, словах і справах, а Інтернет серед усього іншого ви­ступає у ролі мисленого сексуал. гріха. Більшість міфів, казок, повістей і романів, майже вся поезія, художні фільми, увесь люд. досвід усіх часів і народів свідчить про те, що у світі немає нічого, у чому б людина мала більшу потребу, ніж у Л. Філософи виражають своє ро­зумі­н­ня Л. за допомогою системи абстракцій, понять, адресованих перед­усім теор. рівню сві­домості мисле­н­ня людини (читача або слухача), а митці — через художні образи, апелюючи до людини як ціліс. вільної особистості, насамперед до її уявлень і почут­тів. Норми стосунків між людьми, які кохають одне одного, є на­стільки «гнучкими», що іноді взагалі не під­даються морал. канонам. Л. — прояв свободи людини. Вона «виводить» людей за рамки загально­при­йнятого, буден­ного, насамперед прагмат. ставле­н­ня до дійсності. Люблять не «за те, що...», а «за все що...». Почу­т­тя Л. є не тільки моральним, а й естетичним. Л. — одна з найвищих форм пере­боре­н­ня від­чуженості людини від людини, тому її вважають вершиною морал. (точніше — всього істин­но людського) став­ле­н­ня до людини. На думку хри­стиян. теолога Авґустина Аврелія, ми пі­знаємо на­стільки, на­скільки любимо. За словами нім. філософа Ґ. Геґеля, Л. «знімає» однобокість, виключе­н­ня, всі межі чеснот. Л. — не щаслива випадковість, а високе мистецтво (згадаймо дослідж. нім.-амер. психолога та філософа Е. Фром­ма «The Art of Loving» — «Мистецтво любові», Нью-Йорк, 1961), що вимагає від людини самовдосконале­н­ня, здатності до роз­­витку від­повід. якостей, творчості, внутр. свободи. У христи­янстві Л. роз­глядають як новий божествен. заповіт, принцип, згідно з яким Л. є вершиною здібностей людини. Йдеться на­самперед про Л. до ближнього. Правда, при цьому за­значається, що не існує Л. до ближнього, яка не ґрунтувалася б на Л. до Бога. Люди, які кохають одне одного, не завжди здатні бути справж. друзями. Це пояснюється різними видами їх діяльності, сфер інтелектуал. інтересів, різ­ними рівнями інтелектуал. інтересів та інтелектуал. потреб. Не випадково, що маючи кохану людину, ми дуже часто від­чуваємо потребу в друзях. І в цьому немає антагоніст. суперечності. Л., як і милосердя, є однією з най­істотніших християн. чеснот. Це Л. без під­стави, причини, кори­сті, яка здатна покрити будь-які недоліки, про­ступки, злочини. Християнство вимагає від своїх послідовників любити ближніх своїх (усіх людей), як самого себе і любити себе як творі­н­ня Боже і Його образ. Християн. Л. — одна із трьох гол. чеснот поряд із вірою і надією. Церква вчить, що Л. (милосердя) — це Л. до Бога та водночас до ближнього, причому друга без першої нічого не варта. За своєю сутністю християн. Л. нагадує батьків. і материн. Л. до дитини, яку бать­ки люблять, не дивлячись ні на що. На від­міну від батьківської, християн. Л. не залежить від родин. звʼязків, віку, статі, різниці у соц. статусі тощо. Ця Л. спонукає до служі­н­ня людині, породжує бажа­н­ня допомогти ближньому, захистити його, не рахуючись із влас. інтересами. У християнстві роз­межовують божествен­ну і люд. Л. Люд. Л. після гріхопаді­н­ня роз­глядають як недосконалу, заражену егоїзмом і гріхом. «Заповідь нову даю вам, — читаємо у Біблії, — щоб любили одне одного, як Я вас полюбив». Заповіт любити ближнього є на­стільки гуманістичний, що викликає від­гук у душах навіть іновірців та невіруючих.

Завантажити статтю