Лютеранство

Визначення і загальна характеристика

ЛЮТЕРА́НСТВО  — протестантська течія, що об’єднує послідовників учення М. Лютера (1483–1546). Виникло у 16 ст. в ході нім. Реформації, за якої М. Лютера (священика і проф. теології Віттенбер. університету, який виступив за реформу Зх. Церкви, натомість здійснив ревізію катол. вчення та літургії), відлученого 1521 від Церкви, підтримала частина нім. князів, що прагнули обмеження духов. диктату Папи Римського і незалежності від імператора Священ. рим. імперії нім. нації. Після повстання нім. лицарів (1522–23), Селян. війни у Німеччині (1524–25) і Шпейєр. райхс­таґу (1529), на якому 6 князів-лютеран і представники 14-ти нім. міст виголосили громадян. права сповідників нової віри, було сформовано помірк. крило Реформації, фактично очолене М. Лютером. Його сподви­жник, проф. Віттенбер. університету Ф. Меланхтон (1497–1560), виклав ос­нови лютеран. вчення в «Авґсбур­зькому віросповіданні» (1530). Імператор Карл V не визнав цей документ, і лютеран. князі за підтримки деяких імпер. міст і у союзі з франц. королем Генріхом II перемогли Карла V в 2-й Шмалькаден. війні (1552). Уклав­ши Авґсбур. реліг. мир (1555), катол. і протестант. володарі вста­новили межі свободи віросповідання (визнана за імпер. станами — курфюрстами, князями, лицарями — і вільними містами), втілені згодом у принципі «cujus region — ejus religio» («чия країна, того і віра»). Ці події спри­чинили нові політ. конфлікти в Європі, боротьбу між Протестан. унією і Катол. лігою (1608–09), Тридцятилітню війну (1618–48) та поширення Л. у пн.-зх. землях Німеччини, країнах Скандинавії та Балтики, Франції, Нідер­ландах, Угорщині, Австрії, Поль­щі, завдяки еміграц. процесам 17–19 ст. — у Пн. Америці. Формування Л. як окремої протестант. традиції відбувалося у ході суперечок М. Лютера з ін. нім. (А. Карлштадт, 1477–1541) і швей­цар. (У. Цвінґлі, 1484–1531) реформаторами. М. Лютер відкинув радикалізм анабаптистів і вчення У. Цвінґлі про Євхаристію, вбачаючи реформу Церкви насамперед у відновленні авторитету Біблії та поверненні до апостол. принципів церк. життя. Богослов’я Л. ґрунтується на працях М. Лютера, Ф. Меланхтона, М. Хемніца (1522–86) та ін., у яких переосмислено спадщину отців Церкви та актуалізовано вчення св. Авґустина про спасіння. Доктринал. система Л. викладена у 6-ти символ. кни­гах: Малому (1528) та Великому (1529) катехізисах і «Шмалькальденських членах» (1537) М. Лю­тера, «Авґсбурзькому віро­сповіданні» (1530) та «Апології авґсбурзького віросповідання» (1531) Ф. Меланхтона, «Формулі згоди» (1577; від 1580 — «Книга згоди», що узагальнила вчення Л. у його розбіжностях з ін. протестант. течіями, які постали в ході Реформації). Л. визнає Апостол., Нікей. (із збереженням filioque) та Афанасієвий символи віри та догмат. рішення перших 6-ти Вселен. соборів, однак гол. авторитетом віри вважає лише Біблію як єдине джерело божествен. істини (доктрина Sola Scriptura). У цент­рі Л. — вчення М. Лютера про виправдання однією вірою як гол. умову спасіння (доктрина Sola Fide). Згідно з ним, прощення гріхів людина набуває не за посередництва та заступництва Церкви й духовенства, не шляхом виконанням формал. церк. приписів («добрих діл») і не завдяки своїм заслугам, а винятково благодаттю Господа. Це — дар Божий, даний людині поза всяких умов лише внаслідок її увірування у страждання і смерть Христа, а те, що входить до поняття «добрих діл» (обряди, традиції, табу, чернечі обітниці, вшанування мощів і реліквій), не є завдатком Божої благодаті. Скасування посередниц. ролі Церкви у справі спасіння переосмислило функцію священства. У Л. немає поділу на клір і мирян — останні також служать Господу будь-якою сферою жит­тя в міру своїх дарувань і прагнень (доктрина Sola Gratia). Завдяки щирій вірі та гідним виконанням сімей., профес., сусп. обов’язків віруючі у Господа ста­ють істин. святими. Тому Л. заперечує святих як особл. групу людей, що накопичили церк. «доб­рі діла», якими можуть поділитися з іншими. Сукупність істин. святих складає істинну Церкву, що є не «зовн.» установою, а духов. співтовариством. У ній проповідують Євангеліє і чинять таїнства відповідно до Біблії. Наслідуючи вчення М. Лю­тера про видиму і невидиму Церк­ви, Л. відкинуло формал. ознаки приналежності до Церкви (за місцем проживання чи національністю). Сповідуючи богоодкровенність однієї Біблії, Л. визнає лише два християн. таїнства: Хрещення і Причастя. Вони встановлені Христом і передають божественну обітницю благодаті, однак без віри тих, хто чинить і приймає таїнства, не мають рятів. сили. Катол. трансубстанцію (вчення про пе­ретворення хліба та вина в тіло і кров Христові під час Євхаристії) замінено консубстанцією (за якої поряд з хлібом і вином у містич. спосіб виявляють свою присутність також тіло та кров Христові), таїнство миропомазання — обрядом конфірмації (публіч. актом ініціації у склад громади та прийняття у євхарист. спільність з Церквою). Не мають статусу таїнства також вінчання, відспівування та ординація. Щоправда останню вважають завдатком отримання свя­щеником особл. Божих дарів, тому він може відпускати гріхи. Церк. структура: консисторіал. упр. із синодом, як вищим органом, інститут єпископів (целібат відхилено), від кін. 19 ст. — спіль­ноти, що ведуть чернече життя. Як складова магістер. (помірк.) Реформації, Л. прагнуло зберегти зв’язок зі Вселен. Церквою, тому залишило в культі (лише спростивши її) літургію, в центрі якої — проповідь пастора, атрибутику (розп’яття, свічки, ікони, у нім. парафіях — орган), одяг священиків. Лютерани свя­т­кують християн. свята і мають власні церковні (День Реформації). За соц. етикою Л., світська влада поставлена Богом і діє за Його Законом. Виявляючи слухняність державі чи працедавцеві, віруючий служить насамперед Господу. Тому Л. під­тримує і монарх. (Швеція, Данія, Норвегія), і респ. (США, Фін­лян­дія, Ісландія) режими, демонструючи непротивлення владі, навіть тоталітар. (у СРСР лютерани не приєдналися до опозиції, яку виявили комуніст. владі пра­вославна Катакомбна Церква, підпілля УГКЦ і євангел. громади). Водночас Лютеран. Церква визнає право віруючого на участь у політ., сусп., культур. діяльності. Прикладом особистого вибору є створення під час 2-ї світової війни пронацист. Нім. Єван­геліч. Церкви, в опозицію до якої перейшла значна частина віруючих і пасторів. Вони об’єд­налися у Сповідал. Церкву Німеччини, що ухвалила Бармен. декларацію (1934), де заперечила співпрацю з нацист. режимом (богослов Д. Бонгоффер взяв участь у змові проти А. Гіт­лера та був страчений). Сучасне Л. демонструє різні погляди на суспільно-політ. життя і богослов. ортодоксію. Ліберал. лютерани активні у політиці, екуменіч. русі, заперечують прозелітизм, водночас дозволяють критику окремих книг Біблії, визнають жін. священство, у де­яких країнах (напр., Швеції) — ординацію геїв і лесбіянок та одностатеві шлюби; конфесійні лютерани консервативні у став­ленні до Біблії і вчення М. Лютера, політики та екуменізму, відкидають ліберал. теологію, натомість активні у місіонерстві. Відтак Л. поділено на Всесвітню лютеран. федерацію (засн. 1947, об’єднує 147 Церков, ліберал. традиція) та Конфесійну євангел. лютеран. конф. (засн. 1993, об’єднує 30 Церков, консервативна традиція). Існує також низка автоном. спільнот, які дотримуються конгрегаціоналізму (незалежності поміс. Церков). У 1980-х рр. у сере­довищі Л. започатковано харизмат. рух. Нині Л. поширене у багатьох країнах світу (загалом від 75-ти до 80-ти млн віруючих), однак домінує лише у Пн. Європі: в Ісландії його дотримуються 92 % насел., у Данії — 89 %, Нор­вегії — 85 %, Фінляндії — 80 %, Шве­ції — 75 %. Парафіянами Єван­гел.-Лютеран. Церкви Німеччини (об’єднує лютеран., реформат. і лютеран.-реформат. громади) є 45 % насел. країни. Більшість лютеран. Церков у Європі та Євангел.-Лютеран. Церква Аме­рики (5 % насел. США) належать до ліберал. традиції і входять до Всесвіт. ради Церков (керів. центр світ. екуменізму). 1999 в Авґсбурзі Всесвітня лютеран. федерація і РКЦ ухвалили «Декларацію стосовно доктрини виправдання», у якій зняли взаємні засудження лютеран і католиків 16 ст. Документ не визнали конфесійні лютерани: Місурій. і Вісконсін. синоди США, консервативні Церкви Бразилії, Канади, деяких європ. країн та ін. Тривалий час Лютеран. Церк­ва була державною у Фінляндії (до 1919) і Швеції (до 2000), фор­мально зберігає цей статус у Норвегії, Данії, Ісландії. Серед т. зв. країн третього світу Л. поширене у Папуа–Новій Ґвінеї (25 % насел.), Індонезії, Ефіопії, Пд.-Афр. Респ. (по 2 %), Танзанії (5 %), на Мадаґаскарі (7 %). У СРСР Лютеран. Церква існувала (зі знач. обмеженнями) переважно у країнах Балтії та регіонах нім. колонізації (в Україні, Поволжі, Казахстані). Нині вона має порівняно високу питому вагу в Естонії (36 % насел.) і Лат­вії (18 %). Діє низка об’єднань і у РФ (170 тис. віруючих). Ліберал. традиції дотримуються Нім. Євангел.-Лютеран. Церква Росії (складова Нім. Євангел.-Лютеран. Церкви Росії, України, Казахстану і Середньої Азії) та Євангел.-Лютеран. Церква Інгрії (фін.-швед. гілка). Консервативну традицію репрезентують Конфес. Лютеран. Церква Латвії, Євангел.-Лютеран. Церк­ва «Конкордія» (РФ), найбільші Лютеран. Церкви Білорусі та Молдови. На укр. землях перші лютеран. громади засн. у серед. 16 ст. переважно нім. колоністами за підтримки польс. шляхти. Маючи незначне поширення (з десяток громад на Холмщині, Поділлі, у Підляшші, Галичині, Закарпатті), вони залишили слід у просвітн. діяльності (біблійні переклади та богослов. твори Яна Секлюціяна, Станіслава Лю­томирського, Самуеля Домбровського, Матвія Твердохліба). Розвиток протестантизму зупинили Визв. війна під проводом Б. Хмельницького та подальша Руїна. Відновлення Л. розпочалося наприкінці 18 ст. На пд.-сх. укр. землях існували громади у нім. колоніях Мюнхен (Харків. губ.), Рорбах, Вормс, Баден, Кассель (усі — Таврій. губ.), в Одесі, Києві (1765 засн. першу громаду, 1857 збудовано храм); на зх. — у колоніях Бріґідау, Дорнфельд, Унтерваль­ден, м. Перемишль (нині Польща), Львові, Дрогобичі, Стані­славі (нині Івано-Франківськ). У 1920–30-х рр. у Галичині діяло найбільше в Сх. Європі протестант. об’єднання з домінацією нім. громад — Союз Церков Єван­гел.-Авґсбур. і Гельвец. визнан­ня. 1925 колишні греко-катол. священики організували Укр. Лютеран. Церкву із суперінтендатурою в Станіславі. До 1939 вона мала кілька десятків громад у Галичині та на Волині, 15 пасторів і до 2-х тис. парафіян; виявляла активність у видавн. (ж. «Прозри!», «Стяг», «Новий світ», переклади лютеран. творів) і культ.-осв. діяльності. За рад. часів поширення Л. знову призупинилося, від поч. 1990-х рр. відновлюється. Нині воно представлено декількома об’єднан­нями (заг. кількість віруючих — 25 тис. осіб). Нім. Євангел.-Лютеран. Церква України (відновлена 1991 як складова Нім. Євангел.-Лютеран. Церкви Росії, України, Казахстану і Середньої Азії) має парафії у Києві (храм св. Катерини) та місцях колиш. нім. колонізації: у Львові, Луцьку, Одесі (суперінтендатура, храм св. Павла), Херсоні, Миколаєві, Сім­ферополі, Севастополі, Запоріз., Полтав., Харків., Дніпроп. обл. (на поч. 2015 — 41 громада і біблійна школа у с. Петродолинське Овідіопол. р-ну Одес. обл.). Репрезентує ліберал. Л., помітна у культ.-осв. діяльності, благодійництві, екуменізмі. Укр. Лю­теран. Церква (поєднує лютеран. вчення і сх. літургію, дотримується юліан. календаря) включає Київ., Галиц. і Таврій. єпархії (єпископат у Києві) та семінарію св. Софії у Тернополі (на поч. 2015 — 41 громада). Видає ж. «Стяг», бере участь у підготовці укр. перекладів праць М. Лютера, лютеран. класики, ж. «Добра звістка». Представляє консервативне Л., хоча й відкрита до міжцерк. діалогу; зорієнтована на укр. культуру та мову, активна у філантропії. Синод Євангел.-Лютеран. Церков України об’єднує 17 громад (найбільші — на Пд. України) брат. лютеран, що тяжіють до пієтизму (рух у Л., прихильники якого виступають проти богослов. ортодоксії та церк. формалізму), має семінарію «Конкордія» (с. Усатове Біляїв. р-ну Одес. обл.), молодіжну спілку «Альфа та Омега» (Дніпро), місію у Сімферополі.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю