Лютеранство

ЛЮТЕРА́НСТВО — проте­стантська течія, що обʼ­єд­нує послідовників уче­н­ня М. Лютера (1483–1546). Виникло у 16 ст. в ході нім. Реформації, за якої М. Лютера (священика і проф. теології Віт­тенбер. університету, який ви­ступив за реформу Зх. Церкви, натомість здійснив ревізію катол. вче­н­ня та літургії), від­лученого 1521 від Церкви, під­тримала частина нім. князів, що прагнули обмеже­н­ня духов. диктату Папи Римського і незалежності від імператора Священ. рим. імперії нім. нації. Після пов­ста­н­ня нім. лицарів (1522–23), Селян. війни у Німеч­чині (1524–25) і Шпейєр. райхс­таґу (1529), на якому 6 князів-лютеран і пред­ставники 14-ти нім. міст виголосили громадян. права сповід­ників нової віри, було сформовано помірк. крило Реформації, фактично очолене М. Лютером. Його сподви­жник, проф. Віт­тенбер. університету Ф. Мелан­хтон (1497–1560), виклав ос­нови лютеран. вче­н­ня в «Авґсбур­зькому віро­сповідан­ні» (1530). Імператор Карл V не ви­знав цей документ, і лютеран. князі за під­тримки деяких імпер. міст і у союзі з франц. королем Генріхом II пере­могли Карла V в 2-й Шмалькаден. війні (1552). Уклав­ши Авґсбур. реліг. мир (1555), катол. і проте­стант. володарі вста­новили межі свободи віро­сповіда­н­ня (ви­знана за імпер. станами — курфюрстами, князями, лицарями — і вільними містами), втілені згодом у принципі «cujus region — ejus religio» («чия країна, того і віра»). Ці події спри­чинили нові політ. конфлікти в Європі, боротьбу між Проте­стан. унією і Катол. лігою (1608–09), Тридцятилітню війну (1618–48) та пошире­н­ня Л. у пн.-зх. землях Німеч­чини, країнах Скандинавії та Балтики, Франції, Нідер­ландах, Угорщині, Австрії, Поль­щі, завдяки еміграц. процесам 17–19 ст. — у Пн. Америці. Формува­н­ня Л. як окремої проте­стант. традиції від­бувалося у ході суперечок М. Лютера з ін. нім. (А. Карлштадт, 1477–1541) і швей­цар. (У. Цвінґлі, 1484–1531) реформаторами. М. Лютер від­кинув радикалізм анабаптистів і вче­н­ня У. Цвінґлі про Євхаристію, вбачаючи реформу Церкви насамперед у від­новлен­ні авторитету Біблії та повернен­ні до апостол. принципів церк. життя. Богословʼя Л. ґрунтується на працях М. Лютера, Ф. Мелан­хтона, М. Хемніца (1522–86) та ін., у яких пере­осмислено спадщину отців Церкви та актуалізовано вче­н­ня св. Авґустина про спасі­н­ня. Доктринал. система Л. викладена у 6-ти символ. кни­гах: Малому (1528) та Великому (1529) катехізисах і «Шмалькальденських членах» (1537) М. Лю­тера, «Авґсбурзькому віро­­сповідан­ні» (1530) та «Апології авґсбурзького віро­сповіда­н­ня» (1531) Ф. Мелан­хтона, «Формулі згоди» (1577; від 1580 — «Книга згоди», що узагальнила вче­н­ня Л. у його роз­біжностях з ін. проте­стант. течіями, які по­стали в ході Реформації). Л. ви­знає Апостол., Нікей. (із збереже­н­ням filioque) та Афанасієвий символи віри та догмат. ріше­н­ня перших 6-ти Вселен. соборів, однак гол. авторитетом віри вважає лише Біблію як єдине джерело божествен. істини (доктрина Sola Scriptura). У цент­рі Л. — вче­н­ня М. Лютера про виправ­да­н­ня однією вірою як гол. умову спасі­н­ня (доктрина Sola Fide). Згідно з ним, проще­н­ня гріхів людина набуває не за посередництва та за­ступництва Церкви й духовенства, не шляхом викона­н­ням формал. церк. приписів («добрих діл») і не завдяки своїм заслугам, а винятково благода­т­тю Господа. Це — дар Божий, даний людині поза всяких умов лише внаслідок її увірува­н­ня у страж­да­н­ня і смерть Христа, а те, що входить до поня­т­тя «добрих діл» (обряди, традиції, табу, чернечі обітниці, вшанува­н­ня мощів і реліквій), не є завдатком Божої благодаті. Скасува­н­ня посередниц. ролі Церкви у справі спасі­н­ня пере­осмислило функцію священства. У Л. немає поділу на клір і мирян — остан­ні також служать Господу будь-якою сферою жит­тя в міру своїх дарувань і прагнень (доктрина Sola Gratia). Завдяки щирій вірі та гідним викона­н­ням сімей., профес., сусп. обовʼязків віруючі у Господа ста­ють істин. святими. Тому Л. заперечує святих як особл. групу людей, що накопичили церк. «доб­рі діла», якими можуть поділитися з іншими. Сукупність істин. святих складає істин­ну Церкву, що є не «зовн.» установою, а духов. спів­товариством. У ній проповід­ують Євангеліє і чинять таїнства від­повід­но до Біблії. Наслідуючи вче­н­ня М. Лю­тера про видиму і невидиму Церк­ви, Л. від­кинуло формал. ознаки приналежності до Церкви (за місцем прожива­н­ня чи національністю). Сповід­уючи богоодкровен­ність однієї Біблії, Л. ви­знає лише два християн. таїнства: Хреще­н­ня і Причастя. Вони встановлені Христом і пере­дають божествен­ну обітницю благодаті, однак без віри тих, хто чинить і при­ймає таїнства, не мають рятів. сили. Катол. транс­уб­станцію (вче­н­ня про пе­ретворе­н­ня хліба та вина в тіло і кров Христові під час Євхаристії) замінено консуб­станцією (за якої поряд з хлібом і вином у містич. спосіб виявляють свою присутність також тіло та кров Христові), таїнство миропомаза­н­ня — обрядом конфірмації (публіч. актом ініціації у склад громади та прийня­т­тя у євхарист. спільність з Церквою). Не мають статусу таїнства також вінча­н­ня, від­співува­н­ня та ординація. Щоправда остан­ню вважають завдатком отрима­н­ня свя­щеником особл. Божих дарів, тому він може від­пускати гріхи. Церк. структура: консисторіал. упр. із синодом, як вищим органом, ін­ститут єпис­копів (целібат від­хилено), від кін. 19 ст. — спіль­ноти, що ведуть чернече життя. Як складова магістер. (помірк.) Реформації, Л. прагнуло зберегти звʼязок зі Вселен. Церквою, тому залишило в культі (лише спростивши її) літургію, в центрі якої — проповідь пастора, атрибутику (роз­пʼя­т­тя, свічки, ікони, у нім. парафіях — орган), одяг священиків. Лютерани свя­т­кують християн. свята і мають власні церковні (День Реформації). За соц. етикою Л., світська влада по­ставлена Богом і діє за Його Законом. Виявляючи слухняність державі чи працедавцеві, віруючий служить насамперед Господу. Тому Л. під­­тримує і монарх. (Швеція, Данія, Норвегія), і респ. (США, Фін­лян­дія, Ісландія) режими, демонструючи не­противле­н­ня владі, навіть тоталітар. (у СРСР лютерани не при­єд­налися до опозиції, яку виявили комуніст. владі пра­вославна Катакомбна Церква, під­пі­л­ля УГКЦ і євангел. громади). Водночас Лютеран. Церква ви­знає право віруючого на участь у політ., сусп., культур. діяльності. Прикладом особистого вибору є створе­н­ня під час 2-ї світової війни пронацист. Нім. Єван­геліч. Церкви, в опозицію до якої пере­йшла значна частина віруючих і пасторів. Вони обʼєд­налися у Сповід­ал. Церкву Німеч­чини, що ухвалила Бармен. декларацію (1934), де заперечила спів­працю з нацист. режимом (богослов Д. Бонгоф­фер взяв участь у змові проти А. Гіт­лера та був страчений). Сучасне Л. демонструє різні по­гляди на су­спільно-політ. життя і богослов. ортодоксію. Ліберал. лютерани активні у політиці, екуменіч. русі, заперечують прозелітизм, водночас до­зволяють критику окремих книг Біблії, ви­знають жін. священство, у де­яких країнах (напр., Швеції) — ординацію геїв і лесбіянок та одно­статеві шлюби; конфесійні лютерани консе­рвативні у став­лен­ні до Біблії і вче­н­ня М. Лютера, політики та екуменізму, від­кидають ліберал. теологію, натомість активні у місіонерстві. Від­так Л. поділено на Всесвітню лютеран. федерацію (засн. 1947, обʼ­єд­нує 147 Церков, ліберал. традиція) та Конфесійну євангел. лютеран. конф. (засн. 1993, обʼ­єд­нує 30 Церков, консе­рвативна традиція). Існує також низка автоном. спільнот, які дотримуються конгрегаціоналізму (незалежності поміс. Церков). У 1980-х рр. у сере­довищі Л. започатковано харизмат. рух. Нині Л. поширене у багатьох країнах світу (загалом від 75-ти до 80-ти млн віруючих), однак домінує лише у Пн. Європі: в Ісландії його дотримуються 92 % насел., у Данії — 89 %, Нор­вегії — 85 %, Фінляндії — 80 %, Шве­ції — 75 %. Парафіянами Єван­гел.-Лютеран. Церкви Німеч­чини (обʼ­єд­нує лютеран., реформат. і лютеран.-реформат. громади) є 45 % насел. країни. Більшість лютеран. Церков у Європі та Євангел.-Лютеран. Церква Аме­рики (5 % насел. США) належать до ліберал. традиції і входять до Всесвіт. ради Церков (керів. центр світ. екуменізму). 1999 в Авґсбурзі Всесвітня лютеран. федерація і РКЦ ухвалили «Декларацію стосовно доктрини виправ­да­н­ня», у якій зняли взаємні засудже­н­ня лютеран і католиків 16 ст. Документ не ви­знали конфесійні лютерани: Місурій. і Вісконсін. синоди США, консе­рвативні Церкви Бразилії, Канади, деяких європ. країн та ін. Тривалий час Лютеран. Церк­ва була державною у Фінляндії (до 1919) і Швеції (до 2000), фор­мально зберігає цей статус у Норвегії, Данії, Ісландії. Серед т. зв. країн третього світу Л. поширене у Папуа–Новій Ґвінеї (25 % насел.), Індонезії, Ефіопії, Пд.-Афр. Респ. (по 2 %), Танзанії (5 %), на Мадаґаскарі (7 %). У СРСР Лютеран. Церква існувала (зі знач. обмеже­н­нями) пере­важно у країнах Балтії та регіонах нім. колонізації (в Україні, Поволжі, Казах­стані). Нині вона має порівняно високу питому вагу в Естонії (36 % насел.) і Лат­вії (18 %). Діє низка обʼ­єд­нань і у РФ (170 тис. віруючих). Ліберал. традиції дотримуються Нім. Євангел.-Лютеран. Церква Росії (складова Нім. Євангел.-Лютеран. Церкви Росії, України, Казах­стану і Середньої Азії) та Євангел.-Лютеран. Церква Інгрії (фін.-швед. гілка). Консе­рвативну традицію ре­презентують Конфес. Лютеран. Церква Латвії, Євангел.-Лютеран. Церк­ва «Конкордія» (РФ), найбільші Лютеран. Церкви Білорусі та Молдови. На укр. землях перші лютеран. громади засн. у серед. 16 ст. пере­важно нім. колоністами за під­тримки польс. шляхти. Маючи не­значне пошире­н­ня (з десяток громад на Холмщині, Поділ­лі, у Під­ляш­ші, Галичині, Закарпат­ті), вони залишили слід у просвітн. діяльності (біблійні пере­клади та богослов. твори Яна Секлюціяна, Станіслава Лю­томирського, Самуеля Домбровського, Матвія Твердохліба). Роз­виток проте­стантизму зупинили Визв. війна під проводом Б. Хмельницького та подальша Руїна. Від­новле­н­ня Л. роз­почалося на­прикінці 18 ст. На пд.-сх. укр. землях існували громади у нім. колоніях Мюнхен (Харків. губ.), Рорбах, Вормс, Баден, Кас­сель (усі — Таврій. губ.), в Одесі, Києві (1765 засн. першу громаду, 1857 збудовано храм); на зх. — у колоніях Бріґідау, Дорнфельд, Унтерваль­ден, м. Пере­мишль (нині Польща), Львові, Дрогобичі, Стані­славі (нині Івано-Франківськ). У 1920–30-х рр. у Галичині діяло найбільше в Сх. Європі проте­стант. обʼ­єд­на­н­ня з домінацією нім. громад — Союз Церков Єван­гел.-Авґсбур. і Гельвец. ви­знан­ня. 1925 колишні греко-катол. священики організували Укр. Лютеран. Церкву із суперінтендатурою в Станіславі. До 1939 вона мала кілька десятків громад у Галичині та на Волині, 15 пасторів і до 2-х тис. парафіян; виявляла активність у видавн. (ж. «Прозри!», «Стяг», «Новий світ», пере­клади лютеран. творів) і культ.-осв. діяльності. За рад. часів пошире­н­ня Л. знову призупинилося, від поч. 1990-х рр. від­новлюється. Нині воно пред­ставлено декількома обʼ­єд­нан­нями (заг. кількість віруючих — 25 тис. осіб). Нім. Євангел.-Лютеран. Церква України (від­новлена 1991 як складова Нім. Євангел.-Лютеран. Церкви Росії, України, Казах­стану і Середньої Азії) має парафії у Києві (храм св. Катерини) та місцях колиш. нім. колонізації: у Львові, Луцьку, Одесі (суперінтендатура, храм св. Павла), Херсоні, Миколаєві, Сім­ферополі, Севастополі, Запоріз., Полтав., Харків., Дні­проп. обл. (на поч. 2015 — 41 громада і біблійна школа у с. Петродолинське Овід­іопол. р-ну Одес. обл.). Ре­презентує ліберал. Л., помітна у культ.-осв. діяльності, благодійництві, екуменізмі. Укр. Лю­теран. Церква (по­єд­нує лютеран. вче­н­ня і сх. літургію, дотримується юліан. календаря) включає Київ., Галиц. і Таврій. єпархії (єпис­копат у Києві) та семінарію св. Софії у Тернополі (на поч. 2015 — 41 громада). Видає ж. «Стяг», бере участь у під­готовці укр. пере­кладів праць М. Лютера, лютеран. класики, ж. «Добра звістка». Пред­ставляє консе­рвативне Л., хоча й від­крита до між­церк. діалогу; зорієнтована на укр. культуру та мову, активна у філантропії. Синод Євангел.-Лютеран. Церков України обʼ­єд­нує 17 громад (найбільші — на Пд. України) брат. лютеран, що тяжіють до пієтизму (рух у Л., прихильники якого ви­ступають проти богослов. ортодоксії та церк. формалізму), має семінарію «Конкордія» (с. Усатове Біляїв. р-ну Одес. обл.), молодіжну спілку «Альфа та Омега» (Дні­про), місію у Сімферополі.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю