Майборода Георгій Іларіонович

Визначення і загальна характеристика

МА́ЙБОРОДА Георгій Іларіонович (18. 11(01. 12). 1913, х. Пелехівщина, нині село Глобин. р-ну Полтав. обл. — 06. 12. 1992, Київ) — композитор, диригент, культурно-громадський діяч. Брат Платона, батько Романа Майбород. Народний артист СРСР (1960). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1963). Премія ім. М. Лисенка (1983). Закін. Київську консерваторію (1941; кл. В. Косенка, Л. Ревуцького), де у 1950–58 й викладав. 1962–69 — секр. СК СРСР; 1967–69 — голова правлі­н­ня СКУ. Композитор лірич. обдарува­н­ня з орган. нац. світовід­чу­т­тям, образ. мисле­н­ням, муз. мовою, багатою на інтонац. виразну лексику й залучені жанр. джерела, М. роз­вивав традиції школи М. Лисенка та його послідовників, об­стоював до­ступність академ. музики, заперечуючи ускладненість стилістики. Пред­ставник по­стромантизму, часом у річищі фольклоризму. Талант і належна тех. під­готовка дали змогу М. лишити в різних галузях і жанрах укр. музики твори високого худож. ґатунку, по­значені етич. наснагою та одухотвореністю. Найкращі з них ставали знач. подіями муз. процесу 1940–80-х рр., під­носили рівень тогочас. мистецтва. Ранні твори М. тяжіли до симф. музики. Дебютував симф. поемою «Лілея» (за Т. Шевченком, від­значено 1-ю премією на між­консерватор. конкурсі), схвал. оцінку отримали також 1-а симф. (1940) і симф. поема «Каменярі» (1941, за твором І. Франка). Від­новле­н­ня після війни втрачених фахових навичок йшло перед­усім через освоє­н­ня різних жанрів. Писав пісні — масові («Ковпаківська», «Герої Краснодону», «Пісня миру»), дитячі («Горобчики», «Біля ялинки»), романси. Яскравою подією стала «Гуцульська рапсодія» для симф. оркестру (1949, 2-а ред. 1952) до 10-річчя воз­­зʼ­єд­на­н­ня укр. земель. Мальовничу панораму Карпат із 4-х кон­траст. картин (романт. гір. пейзаж, скорбот. спомин, звитяж. герць плотогонів із бурхливою річкою та запал. гуцул. танок) про­ймає тріумфал. заклична емблема-лейтобраз, що динамізує і обʼ­єд­нує композицію. Рапсодія належала до репертуар. творів, що свого часу презентували укр. музику. Прагне­н­ня роз­ширити жанр. палітру укр. музики ви­явилося в наполегливому освоєн­ні композитором опер. галузі, де ситуація в 1950-х рр. ви­знавалася критичною. М. — автор 4-х опер, що мали досить тривале сцен. життя, приваблюючи виконавців і публіку щедрістю мелодизму, адаптованими до сучас. сюжетів класич. формами. Першою стала опера «Милана» (1957, лібрето А. Турчинської), сюжет якої по­єд­нував соц.-політ. колізію 1939–44 з особистими долями українців Закарпа­т­тя, а жанр. особливості — риси героїч. конфлікту з лірико-психол. від­творе­н­ням пере­живань персонажів. Оперу ви­знано знач. здобутком галузі за виразність муз. характеристик героїв, смислову роль лейтмотивів і оркестр. засобів, етнічно багатий колорит музики. Найкращі арії з опери уві­йшли до концерт. обігу. В опері «Арсенал» (1960, лібрето О. Левади та А. Малишка; 1963 від­знач. Державною премією України ім. Т. Шевченка) по­єд­нано принципи нар. драми й лірико-психол. колізії. Драматургія твору збагатилася вираз. емблематикою, системою характерист. лейт­мотивів, сценами наскріз. роз­витку. Опера «Тарас Шевченко» (1964, лібрето власне) є спробою осмисле­н­ня феномену Т. Шевченка як творця й людини. Оригінальність задуму — в компонуван­ні 4-х новел із різних етапів життя поета (кожна з іншим складом ді­йових осіб із його оточе­н­ня). Особливу функцію виконує хор, що уособлює народ та провадить слово від автора в структур. частинах ви­стави — «Перед­мові» й «Післямові». Змістовно й динам. накреслено характеристику поета, роз­криту різними типами вокал. мовле­н­ня: оповід., екс­пресив. у викрит­ті, лірич. в аріозо-роз­думі, декламац. у монолозі-кредо тощо. Попри новац. задум, важливі знахідки в муз. кон­струкції опери, сцен. життя її було нетривалим. Остан­ню оперу М. — «Ярослав Мудрий» (за однойм. драмою І. Кочерги) завершено на поч. 1970-х рр. Художня концепція опери збагачує драму роз­кри­т­тям внутр. світу персонажів; музику вирізняє багатство мелосу, ліризм, роз­маї­т­тя характеристик, накресле­н­ня істор. колориту через вкрапле­н­ня церк. стилістики. Втім, критика слушно за­уважувала не­стачу належ. драматизму чи екс­пресії в найконфліктніших ситуаціях. Успішною була і праця М. у написан­ні музики до ви­став Київ. драм. театру ім. І. Франка: «Король Лір» В. Шек­спіра (1959) та пʼєси «Вірність» М. Зарудного (1970). У твор. еволюції композитора важливу роль посідають галузі камерно-вокал. і хор. музики. Ліричне обдарува­н­ня М., його чуття природи вокалу та закоханість у поезію роз­крилися в низці вокал. мініатюр, пере­важно романсах. Для ран­ньої творчості характерний добір класич. поезій (О. Пушкіна, Т. Шевченка, І. Франка, Г. Гайне), пошук вираз. інтонації та цілісності форми («Доля», «Спалений лист», «Роз­війтеся з вітром»). Найвище ви­зна­н­ня здобув соло­спів «Гаї шумлять» (1945) на вірш П. Тичини — як зразок поет. звукопису. Від 1950-х рр. писав романси на сл. В. Сосюри, А. Малишка, В. Симоненка, Д. Павличка, у яких посилив етичні мотиви, по­глибив інтимні на­строї («Лист», «Земле рідна», «Дивною і вічно молодою»). Окремий цикл. задум окреслився у добірці романсів остан. періоду творчості «Пісні проща­н­ня», написані пере­важно на сл. І. Франка з циклу «Зівʼяле листя». Тут пере­важають психол. аспекти, елегійні сумовиті на­строї. До поодиноких зразків у галузі інструм. музики належать Концерт для скрипки з орке­стром (1977) у 3-х частинах, що з успіхом виконувався в концертах (премʼєра з О. Бучинською) та «Симфонічні варіації» для віолончелі з симф. орке­стром. Спів­працював із Київ. кіностудією ім. О. Довженка, автор музики до к/ф «Якби камі­н­ня говорило» (1957), «Таврія» (1959; обидва — реж. Ю. Лисенко), «Солдатка» (1958, реж. — В. Денисенко), «Помилка Оноре де Бальзака» (1969), «Родина Коцюбинсь­­ких» (1970), «Довга дорога в короткий день» (1972; усі — реж. Т. Левчук). Має фонд. записи на Укр. радіо і телебачен­ні. Імʼя М. присвоєно Нац. капелі бандуристів України. У Києві на будинку, де мешкав композитор, йому встановлено мемор. дошку.

Тв.: вокально-симф. — кантата «Дружба народів» (сл. М. Рильського та О. Новицького, 1948), картина «Запорожці» (сл. Л. Забашти, 1954); для симф. оркестру — 4 симфонії (1940, 1952, 1976, 1989), сюїта «Король Лір» (1959), «Урочиста увертюра» (1985); для голосу з орке­стром — Концерт (1969); для скрипки з орке­стром — Концерт (1977); хори на сл. М. Рильського, В. Сосюри, Д. Павличка; соло­співи; обробки укр. нар. пісень.

Літ.: Герасимова Н. О творчестве Г. Май­­бороды // Укр. сов. музыка: Статьи. К., 1960; Гордійчук М. Георгій Іларіонович Майборода. К., 1963; Зінькевич О. Георгій Майборода. К., 1973; Тольба В. Георгий Майборода // Тольба В. Статьи. Воспоминания. К., 1986; Стецюк Р. Нелукавий діалог: До 85-річчя Г. Майбороди // Укр. культура. 1998. № 11–12; Черкашина М. «Колись театр був моїм рідним домом» (Запис бесіди з Г. Майбородою) // Музика. 2004. № 1–2.

Л. О. Пархоменко

Завантажити статтю