Макраме

МАКРАМЕ́ (від араб. мigramah — тасьма, тороки; франц. macramé — нашивка з плетеного шнура) — текстильна техніка, в основі якої — в’язан­­ня вузлів; декоративні вироби (метражні та об’ємно-просто­­рові), виготовлені у техніці вузлового в’язання; різновид мережива. Техніка в’язання вузлів відома з доістор. часів, про що свідчать археол. речові пам’ят­­ки: її застосовували у виготовленні ловец. і рибал. сітей. Вузли використовували у рибал. та мор. справах завдяки міцності і надійності (частина мор. вузлів стала основою М.). Вузлове в’я­­зання відоме в давніх культурах Єгипту, Вавилона, Ассирії, Греції, Персії, Китаю, Перу. В’язаними тороками — мережив. каймою, завершеною пов’язаними у пасма різноманіт. величини та конфігурації китицями — оздоблювали одяг (сорочки, плащі, шарфи-палантини). Колір, довжина й декоративність френзелів вказували на заможність і соц. статус власника. Вірогідно, в Європу техніка в’язання вузлів потрапила від 13 ст. завдяки майстрам-ткачам із країн Араб. Сходу. Спершу поширилася в Іспанії, згодом — в Італії, де значно розповсюдилася упродовж 15–16 ст. (особливо в р-нах Лігурії), пізніше — у Франції, Голландії, Бельгії, Англії. Вузлове в’язання використовували для оздоблення (одяг духовенства, церк. інтер’єр­­ні тканини, світське вбрання), а також у виготовленні виробів госп. призначення (канати, шнури, кінська упряж, сіті). В Англії М. поширилося у 17 ст. завдяки королеві Марії ІІ. 1843 англ. королева Шарлотта, захоплена давніми зразками з італ. Ґенуї, відкрила школу М. для дітей бідних. Наприкінці 19 ст. у вікторіан. період цей спосіб виготовлення декор. виробів став надзвичайно популяр. видом рукоділля; у текстил. термінології для визначення техніки вузлового в’язання поширився термін «М». Мереживне оздоблення у техніці М. експортували з Європи в Пн. та Пд. Америку. Наприкінці 19 — у 1-й пол. 20 ст. М. використовували для виготовлення й декорування одягу, предметів інтер’єру: мережива, шалей, торбинок, гаманців, абажурів, подушок, ламбрекенів, штор, покривал, кошиків тощо. Соціокультурні чинники 1-ї пол. 20 ст. (поширення пром. текстилю, механізація виробництва, модні тенденції, емансипація жіноцтва, вій­ни) негативно вплинули на розвиток М. (як і багатьох текстил. технік) упродовж кількох десятиліть. Нова хвиля зацікавлення М. у Європі й США припала на 1970-і рр. — із розповсюдженням та популяризацією виробів, у виготовленні яких застосовували ручну працю. Знач. мірою М. поширилося завдяки культурі гіпі, які в одязі використовували велику кількість різноманіт. прикрас (браслетів, кулонів, поясків, шнурів, торбин). Особливої популярності набуло М. Кавандолі (гобеленове М.): названо на честь італійки В. Кавандолі, яка 1915 у Турині заснувала «Будинок Сонця» для дітей-сиріт (навчала їх створювати вироби за допомогою вузлів). Технол. прийом Кавандолі полягає у використанні пряжі переважно двох (інколи більше) кольорів із застосуванням вертикал. і горизонт. репсових вузлів, комбінація яких утворює щільну структуру рисунка, що нагадує вишивку. У техніці Кавандолі в’язали гаманці, торбинки, пояси, панно, облямівки, футляри для оптики, доріжки, килимки тощо. На поч. 21 ст. Кавандолі особливо поширене у виготовленні прикрас, де текстил. матеріали поєднують із дорогоцін. металами, деревом, склом, керамікою; у створенні автор. декор. панно, картин. На укр. землях у 11–13 ст. вузловим в’язанням виготовляли вбрання й оздоблення (опліччя, жін. головні убори «повойники», декор. шнури, стрічки, тороки) та ужитк. вироби (кінську упряж, сагайдаки, сіті). У 14 — на поч. 19 ст. із лляної, бавовняної, сріб., золотої та метал. ниток у цехах виробляли різноманітні галуни, тасьми, ажурну облямівку, китиці, якими декорували одяг знаті та духовенства. Із розвитком жін. мист.-профес. освіти наприкінці 19 — у 1-й третині 20 ст. вивчення М. увели у навч. програми фахових шкіл, що базувалися на зх.-європ. досвіді. Також технол. прийомам М. навчали на спец. курсах рукоділля. Зразки та способи виготовлення М. друкували у часописах для жіноцтва. Завдяки цьому розвивалося місц. виготовлення М. — як альтернатива привізному: ним прикрашали дит. вбрання, спідню, постіл. та столову білизну, інтер’єрні вироби, торбинки. В укр. традиц. мистецтві прийоми вузлового в’я­­зання поширилися у декорі нар. одежі та інтер’єр. тканин (житл. і церк.) від поч. 20 ст.: нижній край жін. фартухів-запасок (Бойківщина, Лемківщина, Зх. Поділля, Опілля, Покуття), вужчі кінці тканих і плетених поясів, ажурне оздоблення хустин, скатертин, простирадл, рушників тощо. Побутували 2 способи вив’язу­­вання кайми: 1) з осн. полотна (лляного, конопляного) виробу виторочували поперечні нитки, ділили їх на пасма, які з’єднували за допомогою вузлів: так утворювалася ажурно-декор. орнам. сітка, яку викінчували довгими тороками («френдзлями», «стряпками», «торочками», «бахромою»); 2) для в’язаного оздоблення до виробу добирали пряжу ін. ґатунку, переважно пром. виробництва — з полиском, фактурну, різної щільності скручування, що підсилювало мист., естет. цінність виробу. У 1920–30-х рр. ускладнено ажурність та орнаментацію сітки, оскільки збільшено кількість декор. «фантазій.» вузлів та удосконалено прийоми їхнього в’язання: комірки різної форми і розмірів, різноманітні елементи та мотиви орнаменту («листочки», «квіти», «зиґ­­заґи»). Популярність М. зросла у 1960–80-х рр. у зв’язку з виникненням у сільс. і міського населення естет. потреби прикрашати предмети побуту та вбрання. З’явилися нові типи в’язаних виробів, відмінні від традиційних: взуття, обплетення для пляшок, ваз і годинників, шкатулки, цукерниці, корзинки, кашпо, портьєри, крісла, гамаки, настінні композиції «Сова», «Метелик», «Вітрильник», а також декор. сюжетні панно. Більшість зразків М. і технол. прийомів виконання друкують у журналах для рукоділля, окремих виданнях, варіативність вузлів вивчають на спец. курсах. Наприкінці 20 — на поч. 21 ст. М. широко практикують у виготовленні біжутерії (начіл. стрічки, браслети, кулони, ланцюжки, підвіски), аксесуарів (пояси, торбинки, гаманці, футляри, брелки), творів образотвор. мистецтва (сюжетні й орнам. гобелени, картини, ікони), а також у твор. інтерпретаціях художників-текстильників, дизайнерів одягу. Для М. використовують матеріали різного ґатунку: базові — нитки (вовняні, лляні, бавовняні, шовкові, муліне, синтет., металеві), мотузки та стрічки, додаткові — бісер, дерев’яні, пластик., керам., металеві, скляні намистини різної конфігурації, натурал. і штуч. камені, висушені плоди й зернята тощо. Для роботи необхідні подушка (підставка) та допоміжні інструменти: шпильки, в’язал. гачок, шпиці, ножиці. У М. застосовують прості й складні вузли: «плоский» (правосторон., лівосторон.), «одинар. плоский», «подвій. плоский», «квадратний», «петельний», «через руку», «фриволіте», «репсовий» (горизонт., вертикал., похилий), «брида», «геркулесів», «вузликове піко», «турецький» та ін., які у поєднанні та варіативності створюють різноманітні декор. візерунки — «ланцюжок», «сітку», «стрілочку», «шишку», «листочки», «ромб», «ялинку», «мережку», «павутинку», «шахівницю» та ін. Художні особливості М. залежать від кольору, якості матеріалів, кількості використаних вузлів. За колористикою розрізняють одноколірні (монохромні, ахроматичні) та багатоколірні (поліхромні) вироби. У виготовленні монохром. М. осн. роль відводять декор. вузлам та їх поєднанню, за рахунок чого створюють однотон. фактур. об’єм. (тех.) орнамент. Щоб підсилити ажурність, для М. роблять «підкладку» з тканини контраст. тону та кольору (т. зв. сліпа ажурність). Для поліхром. М. характерна обмежена кількість вузлів, якими з використанням пряжі різних кольорів ви­­в’язують щільне візерунчасте тло виробу, що нагадує вишивку чи ткання; переважають геом. і геометризов. орнаменти.

Завантажити статтю