Манн Томас

МАНН Томас (Mann Thomas; 06. 06. 1875, м. Любек, Німеч­чина — 12. 08. 1955, м. Цюріх, Швейцарія) — німецький письмен­ник, романіст, новеліст, есе­їст. Брат Г. Манна. Походив із впливового міського патриціату, «ганзейські» духовні традиції якого стали для письмен­ника найвищим взірцем гуманістично впорядкованої нім. «бюрґер. культури». Як послідов. альтернативи пізньобуржуаз. цивілізації, з усіма формами знелюдне­н­ня у ній, М. полемізував усе своє життя. Системат. освіти, внаслідок склад. сімей. об­ставин, письмен­ник не мав, однак спромігся само­стійно оволодіти колосал. зна­н­нями у царині гуманітар. і природн. наук, всією історією світ. культури від біблій. доби та античності аж до всіх авангардист. напрямів 20 ст. Уже в першому романі — «Budden­brooks» («Буд­денброки», т. 1–2, 1901; Нобелівська премія, 1929), — створ. у ви­гляді сімей. хроніки любец. купец. родини на під­креслено автобіогр. основі, романіст-початківець з над­звич. худож. пере­конливістю подав як «пізнє перед­смертне цвіті­н­ня» зга­даної «бюрґер. культури», так і понуру появу нових жит­тєвих форм, хижац. або анархічних. М. і в романі-дебюті, і в перших своїх новелах ретельно від­творив ці антиполюси тодіш. європ. цивілізації з її боліс. метаморфозами. Філос.-світо­гляд. під­ґрунтям цього конфлікту для письмен­ника по­стає очевидне проти­стоя­н­ня гуманіст. спадщини минулого і її «іррац.» ревізії Шопенгауером–Ніцше. Це проти­стоя­н­ня як гол. чин­ник сучасності і як необхідність його усунути чи, принаймні, помʼякшувати і стало першозмістом усієї подальшої творчості М. Саме під кутом цього протиріч­чя письмен­ник у 1900-х рр. створив цикл т. зв. новел про митців, у яких мистецтво і його носії марно ховаються від довколиш. дійсності — «Tristan» («Трі­стан», 1902), «Tonió Kröger» («Тоніо Креґер», 1903), «Der Tod in Venedig» («Смерть у Венеції», 1911) та ін. Про труднощі пере­бува­н­ня «духовного» у недуховному роз­повід­ає і роман М. «Königliche Ho­­heit» («Його королівська високість», 1909). Водночас темою письмен­ника по­стає і протиріч­чя у самій царині мист.-духовного, в якій спо­стерігається роз­кол поміж високими поривами люд. духу і намага­н­ням обмежитися сферою чут­тєвого або ж суто формальними, під­креслено самоцін. аспектами творчості. Під час 1-ї світової вій­ни М., під кутом тих своїх по­глядів на без­на­стан. конфлікт поміж «бюрґер. культурою» і «буржуаз. цивілізацією», духов. впорядкованістю першої і его­їст. індивідуалізмом другої подав кн. «Betrachtungen eines Unpolitischen» («Спо­стереже­н­ня аполітичного», 1918), в якій світ. конфлікт пред­ставлено-містифіковано як похідне від вищезга­даного конфлікту. Нині ця книга видається фундам. світо­гляд. помилкою автора. Після вій­ни та революції, яка ту вій­ну завершила, М. почав шукати нові шляхи культур. і соц. роз­вою, шляхи, на яких має по­стати синтез класич. європ. гуманіст. спадщини і гідна від­повідь на без­жальну, але далеко не завжди справедливу критику тієї спадщини. Критику, що стала осн. змістом т. зв. кінця віку (остан­ні десятиріч­чя 19 ст.) та во­йовничого авангарду на­ступ. столі­т­тя, символічно пред­ставлену по­ста­т­тю Ф. Ніцше. Роман «Der Zauberberg» («Зачарована гора», 1924) від­дає спробу М. до такого синтезу: тут, у специф. «оранжерей.» умовах високогір. швейцар. санаторію для «легенових» хворих у нескінчен­них діалогах-дебатах — і взагалі у всій архітектоніці роману — роз­глядаються-осмислюються найсут­тєвіші змісти люд. існува­н­ня, ставиться діа­гноз сучасності і про­гноз можливого майбутнього. У ті ж роки письмен­ник, у продовже­н­ня тієї ж про­блематики, створив немалу суму культурол., історіософ. та власне політ. публіцистики, у якій на­стійливо попереджує сучасників про можливу тотал. ката­строфу гуманітар. проектів культури — під тиском тих чи ін. тоталітар. тенденцій, що до краю вульгаризували зга­дану ір­раціоналіст. критику гуманізму. Отож, у звʼязку з на­ступом фашист. варварства, яке визивно апелювало до міфа, М., на противагу тоталітар. екс­плуатації міфолог. статей, у ті роки при­ступив до створе­н­ня грандіоз. біблій. тетралогії «Jo­­seph und seine Brüder» («Йосиф і його брати», 1933–43), де, використовуючи всі сучасні йому зна­н­ня про біблійну і взагалі архаїку, надає патетику народже­н­ня людяного, сві­домої сусп. солідарності із імперсонал., дорац. глибин міфу. За його словами, «націонал-соціаліст. ката­строфу» нім. (як, зрештою, і всієї європ.) історії письмен­ник зустрів саме як ката­строфу, намагаючись, уже в еміграції, у США (від 1938), від­дати першо­причини, світо­гляд. родовід тієї ката­строфи. Наслідком тих роз­думів М. стала, за його висловом, «потаємна сповідь» — роман «Dok­­tor Faustus» («Доктор Фаустус», 1943–47). Його герой — геніал. композитор Адріан Леверкюн, особливим чином пере­твор. «порт­рет» Ф. Ніцше, «музичне» його інобу­т­тя у великих ката­строфах 20 ст. — створює песиміст. візію-у-звуках тих ката­строф, створює, слідом за власне Фаустом, на основі свого пакту з дияволом. «Доктор Фаустус» — унікальна у всьому світ. літ. обігу художня енциклопедія як пере­мог, так і поразок люд. духу у його європ. виконан­ні. А особливо тих його напрямів, які заблукали на тоталітар. чорнотропах минулого столі­т­тя. Противагою тим напрямам є роман «Lotta in Weimar» («Лотта у Ва­ймарі», 1939), що, у ви­гляді блискучої худож. гіпотези, від­творює зу­стріч реал. героїні-прототипа славетних «Страж­дань молодого Вертера» з його вже зовсім немолодим автором. Якщо «Доктор Фаустус» — енциклопедія європ. дека­дансу, то «Лотта у Ва­ймарі» — худож. компендіум європ. гуманізму, найвеличнішим символіч. втіле­н­ням якого став саме Ґете. «Лотта у Ва­ймарі» — уславле­н­ня шляху однієї люд. особистості до іншої. В остан­ні роки життя М., не при­ймаючи «холод. вій­ни», повернувся в Європу, працював над романом-сатирою «Bekenntisse des Hoch­­staplers Felix Krull» («Сповідь авантюриста Фелікса Круля», 1954), який від­дає его­їст. «маскарад» сучас. цивілізації, в якій індивідуаліст, не маючи тривкої бут­тєвої основи, без­на­стан­но і без­від­повід­ально міняє свої поведінк. моделі й орієнтації. Усі за­знач. твори опубл. у Берліні. Укр. мовою окремі твори М. пере­клали Є. Попович, Р. Осадчук.

Завантажити статтю