Мануїл

МАНУЇ́Л (Лемешевський Віктор Вікторович; 01(13). 05. 1884, м. Луга С.-Пе­тербур. губ., Росія — 12. 08. 1968, м. Куйбишев, нині Самара, РФ) — церковний діяч РПЦ, історик Церкви. Закін. Микол. класичну гімназію в м. Лібава (нині Лієпая, Латвія, 1903), навч. на юрид. факультеті С.-Пе­тербур. університету (залишив 1910 на остан. курсі), у Петрогр. духов. академії (нині С.-Пе­тер­­бург, 1916–18). У 1911 прийняв чернечий постриг і був висвяч. на ієродиякона, 1912 — на ієромонаха. Відтоді — пом. нач. Киргиз. духов. місії Омської єпархії у м. Семипалатинськ (нині Казахстан); від 1917 — пом. бібліотекаря Петрогр. духов. академії; від 1919 — настоятель Спаської домової церкви Олександро-Невського товариства тверезості в Петрограді; від 1923 — єпископ Лузь­­кий, вікарій Петрогр. єпархії. Активно боровся з обновленця­ми й іосифлянами. Домігся повернення у відання патріарха 83-х зі 115-ти обновлен. храмів, а також Олександро-Невської лаври та Новодівичого монастиря. 1924–28, 1931–32, 1933–36, 1939–44, 1948–55 перебував в ув’язненні у тюрмах і таборах. 1928–30 — єпископ Серпуховський і Каширський, вікарій Моск. єпархії; 1945–48 — єпископ Чкаловський і Бузулуцький. 1946 возвед. у сан архієпископа. 1956–60 — архієпископ Чебоксарський і Чуваський; 1960–65 — митрополит Куйбишевський і Сизрансь­­кий. Вперше в історії РПЦ зібрав біогр. довідки про всіх архієреїв від 992 до 1965 включно, опубл. у 2-х вид.: «Русские православ­­ные иерархи периода с 1893 — 1965 гг.» (т. 1–6, Эрланген, 1979–88), «Русские православные иерархи. 992–1892» (т. 1–3, Мос­ква, 2002–04). У 1990-х рр. порушили питання щодо канонізації М., однак Синодал. комісія, дослідивши архівні документи, з’ясувала, що він від кін. 1920-х рр. співпрацював із органами держ. безпеки, і відмовила.

Рекомендована література

1. Митрополит Иоанн (Снычев). Жизнь и служение митрополита Мануила. Самара, 1997.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю