Микола II

МИКО́ЛА ІІ (Романов Николай Александрович; 06(18). 05. 1868, Царське Село, нині м. Пушкін у складі С.-Петербурга — 17. 07. 1918, м. Єкатеринбург, РФ) — остан­ній російський імператор. Отримав хорошу домашню освіту, серед викладачів — М. Бекетов, М. Драгомиров, В. Ключевський, М. Бунге. 1890–91 здійснив кругосвітню подорож. Вступив на престол 1894 після смерті батька — імператора Олександра ІІІ, коронований 1896 в Успенському соборі в Москві. Продовжував зовнішню і внутрішню політику свої попередників, спрямовану на зміцне­н­ня самодержавства, домінува­н­ня російського народу над іншими у складі імперії, під­трима­н­ня російського впливу в Європі, колоніальну екс­пансію на Далекому Сході. Зро­ста­н­ня селянського руху, страйки робітників, терористичні замахи, опозиція з боку ліберальної інтелігенції та студентства, під­несе­н­ня національних рухів пригноблених народів, зокрема українського, а також поразка в російсько-японській війні 1904–05 змусили М. ІІ піти на по­ступки і видати Маніфест 17 жовтня 1905 про забезпече­н­ня основних громадянських прав і сво­бод та створе­н­ня законодавчого органу — Державної думи Російської імперії. Це дало можливість частково легалізувати й поширити українську мову в освіті (але лише в 1-му класі початкових шкіл), пресі, видавництвах, уможливило створе­н­ня українських громадських, культурних і ко­оперативних установ тощо. Під­тримана М. ІІ Столипінська аграрна реформа, не­зважаючи на її політичні цілі, сприяла покращен­ню економічного становища заможної частини українського селянства.

Однак не­вдовзі М. ІІ повернувся до попереднього курсу обмеже­н­ня національних прав неросійських народів, неодноразово намагався взяти під конт­роль Державну думу. Обуре­н­ня громадськості викликала заборона 1914 проводити офіційні заходи та публічні збори з метою вшанува­н­ня 100-річчя від дня народже­н­ня Т. Шевченка, і навіть проведе­н­ня панахид по ньому. Політика на­си­­ль­ницької русифікації та роз­палюва­н­ня великоросійського шовінізму в національному питан­ні (М. ІІ вступив до чорносотен. «Союза рус­ского народа») особливо посилилася з початком 1-ї світової вій­ни, коли всі українські громадянські й культурні установи фактично було заборонено, а багатьох ві­домих діячів (зокрема і з зх.-укр. земель, які захопили у ході бо­йових дій рос. війська) вислано за межі України (М. Грушевського, Андрея Шептицького та ін.). На окупованих російськими військами землях Галичини, Буковини і Пося­н­ня існувала тимчасова адміністративно-територіальна одиниця — Галицько-Буковинське генерал-губернаторство (1914–17).

Невдачі та великі втрати на фронтах (М. ІІ 1915 став головнокомандувачем російської армії), не­стача продуктів й економічна криза в тилу, намага­н­ня зберегти самодержавні принципи та методи управлі­н­ня спричинили незадоволе­н­ня широких верств населе­н­ня і, як наслідок, Лютневу революцію 1917, після якої М. ІІ зрікся престолу. Тимчасовим урядом висланий у м. Тобольськ (нині Тюмен. обл., РФ), звідти — у Єкатеринбург. Роз­стріляний більшовиками разом із родиною та прислугою. 1981 канонізований РПЦ за кордоном, 2000 — РПЦ. 1998 у Петропавлівському соборі в С.-Петербурзі пере­поховано останки, ідентифіковані як останки родини Романових, однак пита­н­ня їхньої достовірності донині лишається від­критим.

Завантажити статтю