Минко Василь Петрович

МИНКО́ Василь Петрович (01(14). 01. 1902, с. Минківка, нині Валків. р-ну Харків. обл. — 30. 01. 1989, Київ) — прозаїк, драматург. Після закінчення Валків. ремісн. училища був обраний до волос. ревкому, а потім виконкому, у якому завідував відділами нар. освіти і земельним. У цей час організував сільс. театр, де ставив та грав у влас. п’єсах. Від 1922 навч. на робітфаці Харків. с.-г. інституту, відвідував «понеділки» літ. організації «Плуг», актор. студію театру «Міссурі» та грав у самодіял. театрі Селян. будинку, видав перші книжки — агітац. п’єси для самодіял. театру: «Лісові круки», «Купала» (обидві — 1924), «Ой у полі жито» (1926). Зрозумівши своє літ. й театр. покликання, покинув с.-г. інститут, був призваний до війська. Повернувшись до Харкова, працював у ред. газет, вступив до літ. організації «Плуг», навч. у Харків. ІНО (1929–31). Написав низку нарисів та оповідань, які вийшли у Харкові окремими книжками — «Власть на місцях» (1927), «Люди повітря» (1928), «Беладонна» (1929), «Лісова бувальщина», «На переправі» (обидві — 1930), «Мій земляк» (1932); повісті «Штурмівці» (1931), «Ярина Черкас» (1936), «Творці краси» (1937), «У боях завойоване» (1938). Попри демонстративну лояльність письменника до рад. влади, його книжки нещадно критикувала ортодоксал. критика: повість «Беладонна» — за невміння знайти топове в соц. дійсності; «Штурмівці» — за паніч. страх перед тимчас. побут. труднощами в буд-ві металург. комбінату; кн. «Ярина Черкас» 1939 вилучено й знищено за правдиве відображення варвар. методів проведення колективізації. У час винищення укр. інтелігенції НКВС виписало ордер на арешт М., але чекісти помилилися і в будинку «Слово» зайшли в квартиру поверхом нижче, до В. Мисика. Той не подав виду, що прийшли не за адресою, й дав себе заарештувати, а дружину послав до М. з попередженням про арешт і порадою зникнути з Харкова. М. втік, а В. Мисик залишився в лабетах НКВС. Коли на наступ. день він звернув увагу слідчого на помилку, то почув, що НКВС ніколи не помиляється. Так ціною влас. життя В. Мисик врятував М. від репресій. У роки 2-ї світової вій­ни М. — кор. фронт. газет. Після вій­ни продовжив традиційну для себе творчість з оспівування перемог рад. народу у відбудові нар. господарства в повістях та зб. оповідань «Над річкою Хоролом» (1949), «Повна чаша» (1950), «Ясні зорі» (1951). Класич. надбаннями укр. літ-ри 20 ст. стали дві групи творів М. Перша — комедії: «Не називаючи прізвищ» (1952), «Мовчати заборонено» (1955), «На хуторі біля Диканьки» (1958), «Жених з Аргентини» (1960), «Соловей у міліції» (1962), «Давайте не будемо» (1962; 1983), «Комедія з двома інфарктами» (1967), «На душу населення» (1970), «Увага, Какаду!» (1972), «Притча про шлагбаум» (1976), «Його величність — коровай» (1978). Комізм М. спрямов. на висміювання реал. явищ соціаліст. дійсності, бездарності бюрократ. апарату, небажання розв’язувати пекучі для народу проблеми. М. писав про виродження комуніст. ідеї та неможливість її реал. втілення в життя; вона давно вже перетворилася на годівничку для різного роду пристосуванців. Особливо рев. значення мала перша комедія «Не називаючи прізвищ». Написана ще за часів сталінщини, вона стала актом подолання укр. літ-рою «теорії» безконфліктності, свідченням її оздоровлення на гуманіст. засадах. Друга група творів — це його мемуаристика: автобіогр. повісті «Моя Минківка» (1962; 1969), «Червоний Парнас» (1972), «Їхав козак на війноньку» (1979), кн. спогадів «З пером, як з багнетом» (1981), «З криниці пам’яті» (1988; усі — Київ). Можливо, в М. первісно й не було задуму писати літ. мемуари; перша частина повісті «Моя Минківка» (1962) розповідала про рев. події в селі. Але після появи трилогії Ю. Смо-лича «Розповіді про неспокій» і М. наважився розповісти про свій літ. шлях. Повість «Червоний Парнас» вже мала підзаголовок «Сповідь колишнього плужанина» й містила багато цікавих подробиць з літ. життя 1920-х рр. У наступ. книжках він подав портрети багатьох літ. сучасників.

Рекомендована література

1. Здоровега В. Й. Сучасна українська комедія. К., 1959;
   Google Scholar Internet
2. Вакуленко Д. Пером комедії й сатири // Дніпро. 1982. № 1;
   Google Scholar Internet
3. Костюк Г. Зустрічі і прощання. Едмонтон, 1987. Кн. 1;
   Google Scholar Internet
4. Едмонтон; Торонто, 1998. Кн. 2;
   Google Scholar Internet
5. К., 2008. Кн. 1–2.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю