Митець

Визначення і загальна характеристика

МИТЕ́ЦЬ  — узагальнена назва особи, основним фаховим заняттям якої є один чи декілька видів мистецтва; творець, художник, автор художнього твору. Оскільки здібність до худож. творчості є заг.-люд. потенцією, то кожен індивід у певній мірі є М., здатним створювати та сприймати прекрасне. М. повинен мати творчу обдарованість у мистецтві (талант), профес. освіченість та виучку — майстерність; сукупність філос., етико-естет. поглядів, відображених у його світогляді. Дії М. — початок мистецтва, у результаті чого з’являється витвір; нерозділ. сплав раціонального та ірраціонального (емоційного), природж. таланту і набутих майстерності, досвіду та імпровізації, поєднання традиції та новаторства. Особисте авторство усвідомлюється та визнається не у всіх культурах. Особу М. можуть вважати несуттєвою, якщо автора розглядають тільки як передавача твор. енергії, заг. джерелами якої є фольклор, вищі сфери, безпосередньо інспірована (навіяна) божеством у реліг. мистецтві. Виділяють персон. і колективне авторство; проте колективність не означає безособовість, адже ролі у твор. колективі можна чітко розподілити (дійові особи у виставі, партії в оркестрі, функції кіногрупи). З усвідомленням авторства як невід’єм. складової твор. процесу виникли поняття автор. права (див. Авторське право і суміжні права), свободи творчості, автор. відповідальності. Питання про природу худож. творчості та роль М. у худож. процесі залишається дискусійним. У давнину М. розглядали як майстер. творця, зодчого або одержимого (давньогрец. філософ Платон вважав артист. натхнення різновидом безумства). Психологи та нейрофізіологи вивчають особливості нерв. системи і психіки людини, зокрема приховані механізми творчості. Завдяки соц. аспектам розширено діапазон факторів, задіяних у формуванні особистості М. та його автор. позиції. Вибудувати єдиний алгоритм худож. творчості неможливо, оскільки кожний М. і кожний його витвір з’являються як результат унікал. конфігурації обставин, до того ж результат творчості не обов’язково співпадає з твор. задумом. Із розширенням худож. і культур. традицій та становленням мистецтва як соц. інституту можливості проявляти індивідуальність М. звужувалися, що призвело до проблематизації авторства і навіть заяв про «смерть автора» (франц. літературознавець Р. Барт). Статус М. змінювався у процесі істор. розвитку. Коли мистецтво не виокремлювали із синкретич. єдності з релігією та магією, М. зливався із жерцем чи шаманом. Першим щаблем професіоналізації М. став його перехід до ремісників (первісно це поняття не мало негат. забарвлення). У добу античності та середньовіччя до М. зараховували й ремісників, зокрема зброярів, ювелірів. На поч. Нового часу (кін. 16 ст.) намітився вихід художників із ряду ремісників; на межі 18–19 ст. (період передромантизму і романтизму) це протиставлення стало загальноприйнятим. Якщо ремісник — насамперед людина досвіду, то М. — вільна творча особистість, геній, який сам встановлює правила своєї поведінки. Хоч таке уявлення про М. почасти зберігається і нині, проте тиск політ.-ідеол. сфери і розвиток худож. ринку все більше ставлять під сумнів реальність цього образу. Мистецтво все більше втягують в ідеологію, розваги та обслуговування. Водночас традиція експерим. мистецтва 20 ст. демонструє постійне прагнення обстоювати самостійність М.

Завантажити статтю