Митець

МИТЕ́ЦЬ — узагальнена назва особи, основним фаховим заня­т­тям якої є один чи декілька видів мистецтва; творець, художник, автор художнього твору. Оскільки здібність до худож. творчості є заг.-люд. потенцією, то кожен індивід у певній мірі є М., здатним створювати та спри­ймати прекрасне. М. повинен мати творчу обдарованість у мистецтві (талант), профес. освіченість та ви­учку — майстерність; сукупність філос., етико-естет. по­глядів, від­ображених у його світо­гляді. Дії М. — початок мистецтва, у результаті чого зʼявляється витвір; нероз­діл. сплав раціонального та ір­раціонального (емоційного), природж. таланту і набутих майстерності, досвіду та ім­провізації, по­єд­на­н­ня традиції та новаторства. Особисте авторство усві­домлюється та ви­знається не у всіх культурах. Особу М. можуть вважати несут­тєвою, якщо автора роз­глядають тільки як пере­давача твор. енергії, заг. джерелами якої є фольклор, вищі сфери, без­посередньо ін­спірована (навіяна) божеством у реліг. мистецтві. Виділяють персон. і колективне авторство; проте колективність не означає без­особовість, адже ролі у твор. колективі можна чітко роз­поділити (ді­йові особи у ви­ставі, партії в оркестрі, функції кіно­групи). З усві­домле­н­ням авторства як невід­ʼєм. складової твор. процесу виникли поня­т­тя автор. права (див. Авторське право і суміжні права), свободи творчості, автор. від­повід­альності. Пита­н­ня про природу худож. творчості та роль М. у худож. процесі залишається дис­кусійним. У давнину М. роз­глядали як майстер. творця, зодчого або одержимого (давньогрец. філософ Платон вважав артист. натхне­н­ня різновидом без­умства). Психологи та нейрофізіологи ви­вчають особливості нерв. системи і психіки людини, зокрема приховані механізми творчості. Завдяки соц. аспектам роз­ширено діапазон факторів, задіяних у формуван­ні особистості М. та його автор. позиції. Вибудувати єдиний алгоритм худож. творчості неможливо, оскільки кожний М. і кожний його витвір зʼявляються як результат унікал. конфігурації об­ставин, до того ж результат творчості не обовʼязково спів­падає з твор. задумом. Із роз­шире­н­ням худож. і культур. традицій та становле­н­ням мистецтва як соц. ін­ституту можливості проявляти індивідуальність М. звужувалися, що при­звело до про­блематизації авторства і навіть заяв про «смерть автора» (франц. літературо­знавець Р. Барт). Статус М. змінювався у процесі істор. роз­витку. Коли мистецтво не ви­окремлювали із синкретич. єд­ності з релігією та магією, М. зливався із жерцем чи шаманом. Першим щаблем професіоналізації М. став його пере­хід до ремісників (первісно це поня­т­тя не мало негат. забарвле­н­ня). У добу античності та середньовіч­чя до М. зараховували й ремісників, зокрема зброярів, ювелірів. На поч. Нового часу (кін. 16 ст.) намітився вихід художників із ряду ремісників; на межі 18–19 ст. (період перед­романтизму і романтизму) це проти­ставле­н­ня стало загально­прийнятим. Якщо ремісник — насамперед людина досвіду, то М. — вільна творча особистість, геній, який сам встановлює правила своєї поведінки. Хоч таке уявле­н­ня про М. почасти зберігається і нині, проте тиск політ.-ідеол. сфери і роз­виток худож. ринку все більше ставлять під сумнів реальність цього образу. Мистецтво все більше втягують в ідеологію, роз­ваги та обслуговува­н­ня. Водночас традиція екс­перим. мистецтва 20 ст. демонструє по­стійне прагне­н­ня об­стоювати само­стійність М.

Завантажити статтю