Митницький Едуард Маркович
МИТНИ́ЦЬКИЙ Едуард Маркович (04. 08. 1931, Київ — 31. 10. 2018) — режисер, театральний діяч, педагог. Професор (1994). Народний артист УРСР (1988), РФ (2004). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1981). Повний кавалер ордена «За заслуги» (1998, 2004, 2016). Премії НСТДУ «Тріумф» (2001) та ім. С. Данченка (2005), «Київська пектораль» (2010). Закін. Київ. пед. інститут (1956) та інститут театр. мистецтва (1964). Працював реж. театру Будинків культури м. Бориспіль (Київ. обл., 1956–59) і заводу «Більшовик» (Київ, 1958–63 та 1967–74); 1959–61 — реж.-постановник Крим. рос. драм. театру ім. М. Горького, Севастоп. рос. драм. театру ім. А. Луначарського; 1961–63 — реж., ред. літ.-драм. мовлення Укр. радіо, де здійснив запис 30 фонд. вистав (Київ); 1963–66 — реж., гол. реж. Рязан. театру драми (РФ); 1966–74 — реж., 1993–94 — худож. кер. Нац. театру рос. драми ім. Лесі Українки (Київ); 1974 — гол. реж. Київ. театру оперети; 1976–78 — викладач Київ. училища естрадно-цирк. мистецтва; від 1978 — гол. реж., від 1987 — худож. кер., від 1989 — директор Київ. театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра; водночас від 1980 — викладач Київ. інституту театр. мистецтва. Серед учнів — О. Лісовець, Д. Богомазов, Ю. Одинокий. Під керівництвом М. здійснено низку постановок, зокрема — «Пізно лякати…» за В. Сигарьовим та Л. Проталіним (2011), «Дзвінок з минулого» А. Крима (2012), «Сімейні сцени» Г. Яблонської (2014), «20 років без повітря» за п’єсою Г. Яблонської «Язичники» (2015). Досліджує теорію режисури та проблеми театр. справи, педагогіки, критики. Автор рец. на вистави, твор. портретів діячів культури і мистецтва. Режисура М. вирізняється філос. осмисленням дійсності, інтелектуальністю, увагою до проблем свого часу, внутр. світу людини, актуал. прочитанням класики, яскравою формою та широкою палітрою сцен. засобів.
Додаткові відомості
- Основні твори
- Ми живемо, доки любимо. 1998; Леля. 2006 (співавт.); Знать, для чего живешь. 2011; Я люблю такой театр. 2014 (усі — Київ).
- Основні вистави
- «Живий труп» (1963), «Анна Кареніна» (2000) Л. Толстого (1963), «Традиційний збір» В. Розова (1967), «Варшавська мелодія» Л. Зоріна (1968), «У цьому милому старому домі» О. Арбузова (1972), «Варвари» (1973), «Зикови» (1977) М. Горького, «Тихий Дон» за М. Шолоховим (1982), «Гамлет» В. Шекспіра, «Вечір» О. Дударева (обидві — 1984), «Украдене щастя» І.Франка, «Скрипаль на даху» за Шолом-Алейхемом (обидві — 1987), «Я завжди твоя наречена» О. Іоселіані (1988), «Самогубець» М. Ердмана (1989), «П’ять пудів кохання» за п’єсою А. Чехова «Чайка» (1990), «Я вам потрібний, панове!» за п’єсою О. Островського «На всякого мудреця доволі простоти» (1991), «Ревізор» М. Гоголя (1992), «Єлисейські поля у Нью-Орлеані» за п’єсою Т. Вільямса «Трамвай “Бажання”» (1995), «Так закінчилося літо…» за І. Шоу (1999), «Море… Ніч… Свічки» Й. Бар-Йосефа (2003), «Три сестри» А. Чехова (2010).
Завантажити статтю
Людина 
