Михайловський Микола Костянтинович

Визначення і загальна характеристика

МИХАЙЛО́ВСЬКИЙ Микола Костянтинович (Михайловский Николай Кон­стантинович; псевд. — По­сторон­ний, Профан та ін.; 15(27). 11. 1842, м. Мєщовськ, нині Калуз. обл., РФ — 28. 01(10. 02). 1904, С.-Петербург) — російський публіцист, соціолог, літературний критик. Навч. у С.-Петербур. ін­ституті гірн. інж. (1856–63), слухав лекції в С.-Петербур. університеті. Літ. діяльність роз­почав 1860. Спів­­працював із ж. «Отечествен­ные записки», «Рус­ская мысль», «Рус­ское богатство» (1894–1904 — ред.), г. «Рус­ские ведомости» та ін. Як публіцист, М. користувався знач. популярністю у демократ. і рев. колах Рос. імперії кін. 19 ст. У своїх публікаціях («Литературные заметки», «Записки профана», «Письмо о правде и неправде», «Письма к уче-ным людям», «Письма по­сторон­него в редакцию “Отечествен­ных записок”») закликав рос. інтелігенцію до служі­н­ня інтересам народу, пробуджував почу­т­тя особистої від­повід­альності за долю країни, від­стоював демократ. традиції, ви­ступав проти ідей. реакції. М. вважав себе хранителем і продовжувачем традицій М. Чернишевського. У соціології йому нарівні з П. Лавровим належить роз­робле­н­ня ідеї про вільний вибір «ідеалу», філос. об­ґрунтува­н­ня можливості змінити сусп. роз­виток в обраному пере­довою інтелігенцією напрямку. Найповніше виявле­н­ня ця ідея отримала в т. зв. субʼєк­тив. методі соціології, що ви­значає окрему особистість вихід. пунктом істор. дослідже­н­ня і вищим критерієм сусп. про­гресу («Что такое про­гресс?», «Аналогический метод в обществен­ной науке», «Теория Дарвина и обществен­ная наука», «Что такое счастье?», «Борьба за индивидуальность»). Як політ. мислитель М. сформувався під впливом рев. народниц. руху 1870-х рр., зблизився з організацією «Народна воля», публікував стат­ті в її однойм. газеті. При­йшов до виснов­ку про необхідність докорін­но змінити політ. устрій у країні. 1879 написав знамениті «Письма социалиста», роз­вінчавши в них ідео­логію аполітизму. Роз­гром «Народної волі» та на­ступна політ. і сусп. реакція при­звели М. до ідей. кризи, яка вилилася у його теорію «героїв та натовпу», що пояснювала механізм колектив. дії схильністю людини до наслідува­н­ня («Герои и толпа», «На­учные письма (к во­просу о героях и толпе)», «Патологическая магия», «Еще о толпе»). На поч. 1890-х рр. ви­ступав проти рос. марксистів, звинувачуючи їх у захисті капіталізму і від­мові від «спадщини 60–70-х рр.». М.–критик роз­глядав письмен­ника як морал. суддю су­спільства, а літературу як голос совісті, що під­дає дійсність роз­бору з точки зору певного ідеалу. Автор статей про Л. Толстого, Ф. Достоєвського, Г. Успенського, І. Тургенєва, А. Чехова, М. Горького. М. сприяв публікації в ж. «Рус­ское богат­ство» творів укр. авторів у рос. пе­рекладі. І. Франко згадував М. у кількох ста­т­тях, від­гукнувся на його смерть некрологом «Микола Костянтинович Михайловсь­кий» («Літературно-науковий ві­ст­ник», 1904, т. 25). Згадки про М. є в пʼєсі М. Старицького «Хрест життя» (1901), листі Лесі Українки до матері (27 січня 1903).

Тв.: Сочинения. Т. 1–6. С.-Петербург, 1896–97; Полное со­брание сочинений. Т. 1–8, 10. С.-Петербург, 1906–14; Литературно-критические статьи. Мос­ква, 1957; Литературная критика. Статьи о рус­ской литературе XIX — начала XX века. Ленин­град, 1989; укр. перекл. — Не буду я на долю нарікати // Грабовський П. Ви­брані твори. Т. 1. К., 1985.

Літ.: Бялый Г. А. Николай Кон­стантинович Михайловский // История рус. критики. Т. 2. Мос­ква; Ленин­град, 1958; Слинько А. А. Н. К. Михайловский и рус­ское обществен­но-литературное движение второй половины XIX — начала XX века. Воронеж, 1982.

Н. М. Нагорна

Завантажити статтю