Міжнародне право

Визначення і загальна характеристика

МІЖ­НАРО́ДНЕ ПРА́ВО — сукупність правових принципів та норм, при­значених для регулюва­н­ня від­носин між державами та іншими субʼєктами між­народного устрою. Роль М. п. виявляється в забезпечен­ні мирного спів­існува­н­ня держав при гарантії їхньої незалежності. До найдавніших в історії людства договорів між­нар. характеру належать договір між правителями месопотам. міст Умма та Лагаш про недоторкан­ність кордону бл. 2550 р. до н. е. та договір між єгипет. фараоном Рамзесом II і царем хет­тів Хат­тушілем III про вічний мир 1296 р. до н. е. Прототипом М. п. у Стародав. світі стало рим. jusgentium — право народів. Воно надавало абсолютну недоторкан­ність послам-легатам, яких при­значали в Стародав. Римі для пред­ставле­н­ня позиції сенату щодо оголоше­н­ня вій­ни та укладе­н­ня пере­мирʼя, а також веде­н­ня пере­говорів з ін. державами. У часи Середньовіч­чя між­держ. від­носини пере­бували під впливом Церкви. Практ. необхідність побудови від­носин з під­кореними «нецивілізов.» народами в епоху великих геогр. від­крит­тів зумовила зародже­н­ня науки М. п. Одним із перших факт його існува­н­ня від­значив нідерланд. право­знавець Г. Ґроцій у трактаті «De jure belli ac pacis» («Право вій­ни та миру», Париж, 1625), у заг. вжиток за­провадив англ. філософ і право­знавець Дж. Бентам у праці «An Introduction to the Principles of Morals and Legislation» («Вступ до принципів моралі та законодавства», Оксфорд, 1789). Від 17 ст. практика укладе­н­ня між­держ. договорів набуває більшого пошире­н­ня. Найважливіший із договорів класич. М. п. — Вестфал. мирний договір 1648, що започаткував формува­н­ня сучас. системи між­держ. від­носин. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. між­нар.-правове ви­зна­н­ня отримала ідея про не­припустимість воєн, вона за короткий час стала ви­значал. для М. п. Формува­н­ня сучас. М. п. повʼязане зі створе­н­ням 1945 ООН. У 21 ст. спів­робітництво держав на між­нар.-правових засадах є запорукою протидії глобал. за­грозам, що по­стали перед людством, зокрема за­стосуван­ню зброї масового ураже­н­ня, екологічним глобальним про­блемам, та вчине­н­ням терорист. актів, які ви­значають нині тенденції подальшого роз­витку М. п. Норми М. п. виникають на під­ставі узгодже­н­ня волі його субʼєк­тів. Пере­лік авторитет. джерел М. п. вказаний у 38 ст. Статуту Між­народного Суду ООН як необхід. для виріше­н­ня спорів на його під­ставі. Осн. джерела М. п.: між­нар. договори, між­нар. звичаї та заг. принципи права, ви­знані цивілізов. націями. Між­нар. договір — між­нар. угода, укладена між субʼєктами М. п. і під­порядк. йому, незалежно від її конкрет. найменува­н­ня. Між­нар. звичай перед­бачає неписане правило поведінки субʼєктів М. п., що склалося внаслідок тривалого за­стосува­н­ня. Заг. принципи права, ви­знані цивілізов. націями, від­ображають основи юрид. мисле­н­ня, ві­домі більшості правових систем держав світу. Допоміжні джерела М. п. (судові ріше­н­ня та доктрини найкваліфікованіших фахівців із публіч. права різних націй) використовують для встановле­н­ня наявності та конкретизації змісту норм М. п. Все більшого значе­н­ня для між­нар.-правового регулюва­н­ня набувають резолюції та рекомендації між­нар. організацій. Формально-правовою перед­умовою дотрима­н­ня осн. принципів М. п. є 2 ст. Статуту ООН. До пере­ліку осн. принципів М. п. належать суверен­на рівність, неза­стосува­н­ня сили або за­грози силою, не­втруча­н­ня у внутр. справи, мирне виріше­н­ня між­нар. спорів, добросовісне викона­н­ня між­нар. зобовʼязань, спів­робітництво, рівноправність націй та народів, а також їхнє право на самови­значе­н­ня, захист прав людини, територ. цілісність держав, непорушність держ. кордонів. Між­нар.-правовий зміст осн. принципів роз­крито в Декларації про осн. принципи між­нар. права, що стосуються друж. від­носин та спів­робітництва між державами від­повід­но до Статуту ООН 1970 та Заключ. акту Наради з без­пеки і спів­робітництва у Європі 1975. Система між­нар.-правових норм складається з галузей та ін­ститутів, що впорядковують різні сфери та групи однорід. між­держ. від­носин. У доктрині М. п. ви­окремлюють право між­нар. договорів, право між­нар. організацій, дипломатичне право, між­нар. морське право, повітряне право, космічне право та ін. М. п. від­різняють від між­нар. приват. права, яке за­стосовують у приватноправових від­носинах з іноз. елементом. Для М. п. як правової системи притаман. процес кодифікації та про­грес. роз­витку. Суть кодифікації полягає у систематизації між­нар.-правових норм за критерієм предмету регулюва­н­ня. У результаті кодифікації норми звичаєвого характеру транс­формують у договірні, роз­робляють нові між­нар.-правові норми, а також конкретизують зміст існуючих. Важливу роль у процесі кодифікації ві­ді­грає створ. 1947 Комісія між­нар. права ООН. Категорія між­нар. правосубʼєкт­ності повʼязана з наявністю між­нар. прав та обовʼязків, а також участю у між­нар. правовід­носинах. Між­нар. правосубʼєктність знаходить прояв в укладен­ні між­нар. договорів та участі у формуван­ні звичаєвих норм, встановлен­ні дипломат. від­носин та здійснен­ні інших форм між­держ. спів­робітництва, а також забезпече­н­ня захисту своїх прав та інтере­сів у між­нар. судових ін­ституціях. Осн. субʼєктами М. п. є держави, правосубʼєктність яких має необмеж. характер. Вони володіють повною незалежністю у внутр. та зовн. справах, яка може бути обмежена тільки за їхньою влас. волею, насамперед взятими на себе між­нар. зобовʼязан­нями. Починаючи від серед. 20 ст. субʼєктами М. п., поряд з державами, ви­знають і між­нар. між­­­уряд. організації. Їхня правосубʼєкт­ність має обмежений характер та ви­значається цілями, перед­баченими установ. договорами. Окремими між­нар. правами та обовʼязками можуть володіти фіз. особи, зокрема щодо зверне­н­ня до між­нар. судових ін­станцій. За умови поруше­н­ня між­нар. зо­бовʼязань, держава добровільно несе між­нар.-правову від­повід­альність у формі ре­ституції, компенсації чи сатисфакції. Ре­ституція — від­новле­н­ня становища, що існувало до між­нар. правопоруше­н­ня; компенсація — грош. від­шкодува­н­ня заподіяної шкоди; сатисфакція — ви­зна­н­ня правопоруше­н­ня, офіц. вибаче­н­ня, запевне­н­ня, що подібні дії не по­вторяться. Санкції у М. п. вживають у від­повідь на між­нар. правопоруше­н­ня для того, щоб змусити припинити його вчине­н­ня.

Літ.: Курс международного права: В 7 т. Москва, 1989–93; Лукашук И. И. Международное право. Общая часть: Учеб. Москва, 1996; Маланчук П. Вступ до між­народного права за Ейкхерстом. Х., 2000; Між­народне право. Основи теорії: Під­руч. К., 2002; Між­народне право: Навч. посіб. К., 2006; M. Shaw. Inter­national Law. 8 ed. Cambridge, 2017.

А. О. Гачкевич

Завантажити статтю