Миколая
МИКОЛА́Я — християнське свято на честь святителя Миколая, архієпископа Мірлікійського. Християни, представники інших релігій і навіть атеїсти виявляють пошану до нього: складають пісні й легенди (відомий український кант «Ой хто, хто Миколая любить»), зображають на іконах і корогвах, на його честь будують храми, засновують монастирі (науковці засвідчують, що тільки в Києві за тисячу років на честь Миколая освячено 48 храмів, каплиць і вівтарів, зокрема Миколая Святого костел у Києві, Миколи Набережного церква у Києві, Миколи Притиска церква у Києві), називають міста (Миколаїв). Іще за життя майбутній святий мав дар зцілювати хворих, воскрешати померлих, рятувати від смерті на морі. Народився Миколай 270 року у м. Патара (провінція Лікія, Римська імперія). З юних літ вів побожне й аскетичне життя. Його дядько, також Миколай, що був єпископом у цьому ж місті, висвятив його на священика. Вирушивши у Палестину на поклоніння святим місцям, дядько тимчасово доручив племінникові керівництво єпархією. Майбутній святитель піклувався про свою паству так само ревно. Ставши власником великого багатства після смерті батьків, він усе роздав бідним парафіянам. Відомий факт врятування від розпусти трьох дочок збіднілого багача: таємно вночі Миколай закинув їм три мішки золота у вікно, завдяки чому вони успішно вийшли заміж. Очевидно, саме звідси походить звичай дарувати дітям подарунки в ніч на св. Миколая. Згодом він вирушив до Палестини поклонитися святим місцям, повернувшись до Лікії, мав намір усамітнитися у монастирі, однак після смерті архієпископа м. Міри Миколай очолив Лікійську митрополію. У цьому високому сані він був для пастви прикладом істинно християнського ставлення до життя. Коли 319 у Римській імперії знову почалися гоніння на християн, Миколай був увʼязнений за проповідування християнства. Брав участь у Першому Вселенському соборі (325), який утвердив догмати православної віри (відомі як «Символ віри»). Після собору архієпископ повернувся до пастви й далі був для неї справжнім духовним отцем і заступником. Помер 6(19) грудня 343, його тіло покладено в соборній церкві м. Міри. Невдовзі нетлінні мощі почали виділяти духмяне миро, помазавшись яким вірні одержували зцілення від душевних і тілесних хвороб. 1087 мощі св. Миколая перенесені в італ. м. Бар, на честь цієї події 9(22) травня встановлено свято. Св. Миколай отримав від Бога благодать захищати мандрівників і рятувати людей на водах. За переказами, один із таких випадків трапився у Києві, за князювання Всеволода I (1078–93). Міщанин із дружиною та немовлям плив до Вишгорода (нині місто Київ. обл.), щоб поклонитися святим мощам Бориса і Гліба й чудотворному образу св. Миколая. На зворотному шляху мати задрімала і впустила в річку немовля, яке одразу потонуло. А вранці паламарі Софійського собору в Києві знайшли дитину на хорах перед образом св. Миколая Чудотворця. Відтоді той образ відомий під іменем Миколи Мокрого ікона, а на честь тієї події на Подолі споруджено церкву Миколи Набережного, в якій він і досі зберігається.
Свято Миколая, зародившись у Барі, мало локальний характер, звідси воно поступово поширилося на українські землі, де швидко стало одним з улюблених, а традиції його святкування набули всеукраїнського характеру. Від кінця 12 століття почали фіксувати й власні українські оповідання про чуда, які творив Миколай не лише у Візантії, а й в Україні-Русі. Св. Миколай користувався в українського народу більшою повагою порівняно, напр., зі св. Петром: його імʼя часто зустрічалося в різних замовляннях та молитвах і майже не вживалося в анекдотичних чи гумористичних оповідях. Здавна відзначали зимове (19 гру-дня) і весняне (22 травня) свято Миколая. Зимовий Миколай виступав уособленням самої зими. Гуцули, зрештою, так і звали зиму св. Миколою, весну — св. Юрієм, літо — св. Петром, а осінь — св. Дмитром. На Острогожчині на зимового Миколу починали сватання. Цього дня ті, хто задумав женитися, правили молебень, і тому народні приповідки нарікали, що св. Микола «занадто молебні любить». За традицією, старші господарі села на свято збиралися, щоб зварити пшеничного пива і влаштовувати святкові розваги. На Харківщині три дні (17, 18, 19 грудня) називали Миколиними святами, тоді варили кутю й узвар, щоб у наступному році був урожай на овочі та ячмінь. Із зимовим Миколою повʼязували деякі прикмети, зокрема в Карпатській Україні казали: «Яка година на Миколи, така буде й на Різдво», на Волині зауважували: «Як на Миколи іній, буде овес...». Весняний Микола став, як і св. Юрій, опікуном веснування. Таке календарне «сусідство» зумовило те, що в день св. Миколи проводили дії, що, зазвичай, робили на св. Юрія (виганяли худобу на пашу). М. Грушевський згадував, що билинно-легендарний образ ідеалізованого весняного орача Микули склався не без впливу весняного Миколи, — зокрема вказують на це билинні варіанти, де Микула виступає з плугом у дорогих шатах. Із весняним Миколою повʼязана й приповідка: «До Миколи не сій гречки, не стрижи овечки...», бо ще можуть вернутися морози.
Звичаю дарувати щось дітям на Миколая в Україні раніше не було. Він походить з середньовічної Німеччини, де діти отримували солодощі (горіхи, сухофрукти та особливі солодкі хлібці), шкільне приладдя, зрідка іграшки, які клали в нові чи полагоджені й начищені старі черевики. Діти, котрі протягом року не слухалися батьків, діставали цього дня різочки. В англомовних країнах, зокрема США, Миколая ототожнюють із Санта-Клаусом, а в Італії — з міфологічним персонажем Бефаною. З Німеччини цей звичай поширився на сусідні країни — Австрію, Нідерланди, Чехію, Словаччину, Польщу, звідки, ймовірно, перейшов і на українські землі. Підтверджується це й тим, що звичай класти дітям подарунки під подушку зберігся передусім на Правобережній Україні, яка довгий час перебувала у складі Речі Посполитої. У радянський період, який характеризувався войовничим атеїзмом, боротьбою з релігією й вірою, свято Миколая не відзначали, однак серед сільського населення, особливо Західної України, яка належала до СРСР значно менший проміжок часу, ця традиція добре збереглася. У незалежній Україні відбулося відродження святкування дня св. Миколая. Свято стало популярним у всіх регіонах України, особливо його люблять діти, які отримують у цей день подарунки. Прикметно, що нині на Миколая популярними є доброчинні заходи не лише у церковних громадах, а й світські благодійні проекти, спрямовані на виявлення турботи про тих, хто її потребує. У школах напередодні свята проводять уроки, на яких розповідають про життя Миколая, його добрі справи, вчать дітей бути чуйними, слухняними, допомагати іншим, у листах, які діти пишуть до св. Миколая, не лише просити про подарунки, а й правдиво розповідати про свої добрі справи й гарні вчинки. На день св. Миколая у багатьох містах України розпочинаються різдвяно-новорічні свята, запалюють ялинку, відкривають будиночки св. Миколая. У Львові щороку проходить акція «Миколай тебе не забуде!», діє «Фабрика святого Миколая», куди жителі приносять подарунки та пожертви для сиріт. У Івано-Франківській області створено комплекс «Садиба Святого Миколая», у парку «Гуцульщина» — маєток св. Миколая.
