Метаморфізм

МЕТАМОРФІ́ЗМ — мистецький при­йом, що виявляється в навмисній зміні зображе­н­ня природних образів, на­дан­ні їм вига­даних, фантастичних або ґротескових рис і властивостей, пере­творен­ні однієї суб­станції на іншу. Див. також Алегорія, Ґротеск, Метафора, Містика, Сюр­реалізм. М. використовують у літературі, арх-рі й візуал. мистецтві. М. був особливо притаман­ний міфол. сві­домості, коли складалися гол. сюжети міфології та фольклору. Міфологія створювалася в єд­нан­ні людини з природою, що живе своїм таємничим жи­т­тям і дає про­стір для люд. уяви, в атмо­сфері заг. одухотворе­н­ня, коли були вига­дані метаморфічні істоти (кентаври, мінотаври та ін.). У давньорим. поемі «Metamorphoses» («Метаморфози», 2–8 р. н. е.) Овід­ія описано еволюцію світу на основі грец. і рим. міфологій. Поет під­твердив думку грец. мислителів про те, що все на світі плин­не, все міняється, ніщо не залишається не­змін­ним і повсякчас пере­втілюється. Митці найчастіше вдавалися до М. у тих часових умовах, для яких притаман­на хаотичність; коли панів. стиль вже не від­повід­ав новим естет. потребам, проте ще не сформувався інший. Чимало М. трапляється в Середньовіч­чі, напр., у творчості нідерланд. художника І. Босха, який майстерно по­єд­нував форми тварин, людей і предметів. Стилістика високого Ренесансу, що ви­промінював ясність, гармонію та впевненість у люд. силах, пере­важно уникала за­стосува­н­ня М.; він частіше зу­стрічався до і після нього. Так, на картині італ. живописця Я. дель Села­йо «Орфей і Евридіка» (зберігається в Нац. музеї мистецтв ім. Б. і В. Ханенків, Київ) від­творено складну ситуацію пере­ходу Евридіки з назем. до під­зем. світу шляхом по­єд­на­н­ня різних часових зображень. На картинах пред­ставника маньєризму італ. художника Дж. Арчімбольдо, якого вважають предтечею сюр­реалізму, існує щонайменше два шари прочита­н­ня: з одного боку, майстерно написані натюрморти, а з другого — порт­рети ві­домих осіб, сповнені реал. схожості, адже художник за­стосував природні форми для створе­н­ня ін. ментальності. М. є ознакою неодно­значності, непевності, роз­фокусува­н­ня сві­домості, що не властиво класицизму та реалізму, де дотримувалися чіткої побудови твору, донесе­н­ня певної ідеї. М. від­родився на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. у стилі модерн (або ж ар-нуво, як його називали у Франції й Бельгії, югендштиль — у Німеч­чині, сецесіон — в Австрії). В арх-рі для нього характерна від­мова від прямих ліній та кутів на користь природ., вигнутих форм (напр., Будинок з химерами в Києві, 1901–02, арх. В. Городецький). Одним з організаторів перших сецесій у Європі на­прикінці 1890-х рр. був нім. живописець і скульптор Ф. фон Штук (на­ставник В. Кандинського), який з новим по­глядом змальовував сцени з життя метаморфіч. фавнів і кентаврів. Атмо­сферу надчут­тєвості пере­давав австр. художник Ґ. Клімт. У міфічну казковість природи занурювали твори М. Врубеля та В. Васнецова. Та з найбільшою виразністю М. мав вияви в сюр­реалізмі, що започаткували в 1920-х рр. у Франції іспан. живописець С. Далі, нім.-франц. художник М. Ернст і бельг. живописець Р. Маґріт. Тут він став гол. методом: фігурат. природні форми транс­формували в картинах під впливом потуж. ментал. впливів для створе­н­ня сюр­реальності. М. від­ображає уявле­н­ня про інверсію усіх явищ, коли будь-який обʼєкт може бути зміненим на щось інше. В Україні М. здавна під­тримувався у фольклорі, створен­ні поет.-казк. персонажів. Особливого значе­н­ня і високої худож. цін­ності набула творчість нар. художниці М. При­ймаченко (свою самобутність їй довелося об­стоювати в рад. період панува­н­ня соц­реалізму з його ідеол. канонами). Фантазія художниці, спираючись на М., з легкістю по­єд­нувала риси людей, птахів і звірів, що загалом утворювали райдуж. без­жур. світ, не роз­членов. раціонально і не класифіков. за правилами. Андеґраунд, що також протистояв догмам рад. мистецтва, нерідко використовував М. для під­кресле­н­ня роз­біжності з ним. Від 1960–70-х рр. у творах не­офіц. художників зʼявлялися своє­рідні транс­формов. образи, далекі від реально існуючих. М. зі­грав роль символу вільного, незаангажов. мистецтва, як-от у творах М. Залевського, М. Трегуба, В. Баклицького, О. Костецького, О. Аксиніна та ін. У 21 ст., для мистецтва якого характерна постмодерніст. мінливість і не­стабільність, не зникає продуктивність створе­н­ня не­одно­знач. образів по­двій. і навіть багатовимір. звуча­н­ня. Цьому сприяє роз­шире­н­ня тех. можливостей у мистецтві завдяки компʼю­тер. та ін. технологіям і роз­витку медіа-арту, специфіч. характеристиками якого є мережевість, нелінійність та морфінг. Мережевість — структура, для якої притаман­на багатовекторність, поліцентризм, що забезпечує рівновартісність у складі мережі (за її від­сутності стосується окремих частин площини). Нелінійність — неодно­значна від­повід­ність між причиною й наслідком, спонтан­ність. Морфінг — пере­втіле­н­ня шляхом без­перерв. деформацій. У цифр. палітрі використовують поліекран, транс­формацію, зміну кольору, мас­штабу, накла­да­н­ня зображень, регулюва­н­ня про­зорості тощо. Так на новому етапі роз­витку при­йом М. набуває нових рис. Серед укр. митців, які використовують М., — Г. Више­славський, О. Голуб, О. Дубовик, І. Ісупов, О. Левчишина, П. Маков, С. Марус, І. Марчук, О. Ройтбурд, А. Савадов, І. Семесюк, Ю. Соломко, О. Шупляк. Вони створюють роботи неодно­знач. склад. прочита­н­ня, сут­тєвим компонентом для їхнього створе­н­ня є М.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю