Метаморфізм

МЕТАМОРФІ́ЗМ – мистецький прийом, що виявляється в навмисній зміні зображення природних образів, наданні їм вигаданих, фантастичних або ґротескових рис і властивостей, перетворенні однієї субстанції на іншу. Див. також Алегорія, Ґротеск, Метафора, Містика, Сюрреалізм. М. використовують у літературі, арх-рі й візуал. мистецтві. М. був особливо притаманний міфол. свідомості, коли складалися гол. сюжети міфології та фольклору. Міфологія створювалася в єднанні людини з природою, що живе своїм таємничим життям і дає простір для люд. уяви, в атмосфері заг. одухотворення, коли були вигадані метаморфічні істоти (кентаври, мінотаври та ін.). У давньорим. поемі «Metamorphoses» («Метаморфози», 2–8 р. н. е.) Овідія описано еволюцію світу на основі грец. і рим. міфологій. Поет підтвердив думку грец. мислителів про те, що все на світі плинне, все міняється, ніщо не залишається незмінним і повсякчас перевтілюється. Митці найчастіше вдавалися до М. у тих часових умовах, для яких притаманна хаотичність; коли панів. стиль вже не відповідав новим естет. потребам, проте ще не сформувався інший. Чимало М. трапляється в Середньовіччі, напр., у творчості нідерланд. художника І. Босха, який майстерно поєднував форми тварин, людей і предметів. Стилістика високого Ренесансу, що випромінював ясність, гармонію та впевненість у люд. силах, переважно уникала застосування М.; він частіше зустрічався до і після нього. Так, на картині італ. живописця Я. дель Селайо «Орфей і Евридіка» (зберігається в Нац. музеї мистецтв ім. Б. і В. Ханенків, Київ) відтворено складну ситуацію переходу Евридіки з назем. до підзем. світу шляхом поєднання різних часових зображень. На картинах представника маньєризму італ. художника Дж. Арчімбольдо, якого вважають предтечею сюрреалізму, існує щонайменше два шари прочитання: з одного боку, майстерно написані натюрморти, а з другого — портрети відомих осіб, сповнені реал. схожості, адже художник застосував природні форми для створення ін. ментальності. М. є ознакою неоднозначності, непевності, розфокусування свідомості, що не властиво класицизму та реалізму, де дотримувалися чіткої побудови твору, донесення певної ідеї. М. відродився наприкінці 19 — на поч. 20 ст. у стилі модерн (або ж ар-нуво, як його називали у Франції й Бельгії, югендштиль — у Німеччині, сецесіон — в Австрії). В арх-рі для нього характерна відмова від прямих ліній та кутів на користь природ., вигнутих форм (напр., Будинок з химерами в Києві, 1901–02, арх. В. Городецький). Одним з організаторів перших сецесій у Європі наприкінці 1890-х рр. був нім. живописець і скульптор Ф. фон Штук (наставник В. Кандинського), який з новим поглядом змальовував сцени з життя метаморфіч. фавнів і кентаврів. Атмосферу надчуттєвості передавав австр. художник Ґ. Клімт. У міфічну казковість природи занурювали твори М. Врубеля та В. Васнецова. Та з найбільшою виразністю М. мав вияви в сюрреалізмі, що започаткували в 1920-х рр. у Франції іспан. живописець С. Далі, нім.-франц. художник М. Ернст і бельг. живописець Р. Маґріт. Тут він став гол. методом: фігурат. природні форми трансформували в картинах під впливом потуж. ментал. впливів для створення сюрреальності. М. відображає уявлення про інверсію усіх явищ, коли будь-який об’єкт може бути зміненим на щось інше. В Україні М. здавна підтримувався у фольклорі, створенні поет.-казк. персонажів. Особливого значення і високої худож. цінності набула творчість нар. художниці М. Приймаченко (свою самобутність їй довелося обстоювати в рад. період панування соцреалізму з його ідеол. канонами). Фантазія художниці, спираючись на М., з легкістю поєднувала риси людей, птахів і звірів, що загалом утворювали райдуж. безжур. світ, не розчленов. раціонально і не класифіков. за правилами. Андеґраунд, що також протистояв догмам рад. мистецтва, нерідко використовував М. для підкреслення розбіжності з ним. Від 1960–70-х рр. у творах неофіц. художників з’являлися своєрідні трансформов. образи, далекі від реально існуючих. М. зіграв роль символу вільного, незаангажов. мистецтва, як-от у творах М. Залевського, М. Трегуба, В. Баклицького, О. Костецького, О. Аксиніна та ін. У 21 ст., для мистецтва якого характерна постмодерніст. мінливість і нестабільність, не зникає продуктивність створення неоднознач. образів подвій. і навіть багатовимір. звучання. Цьому сприяє розширення тех. можливостей у мистецтві завдяки комп’ютер. та ін. технологіям і розвитку медіа-арту, специфіч. характеристиками якого є мережевість, нелінійність та морфінг. Мережевість — структура, для якої притаманна багатовекторність, поліцентризм, що забезпечує рівновартісність у складі мережі (за її відсутності стосується окремих частин площини). Нелінійність — неоднозначна відповідність між причиною й наслідком, спонтанність. Морфінг — перевтілення шляхом безперерв. деформацій. У цифр. палітрі використовують поліекран, трансформацію, зміну кольору, масштабу, накладання зображень, регулювання прозорості тощо. Так на новому етапі розвитку прийом М. набуває нових рис. Серед укр. митців, які використовують М., — Г. Вишеславський, О. Голуб, О. Дубовик, І. Ісупов, О. Левчишина, П. Маков, С. Марус, І. Марчук, О. Ройтбурд, А. Савадов, І. Семесюк, Ю. Соломко, О. Шупляк. Вони створюють роботи неоднознач. склад. прочитання, суттєвим компонентом для їхнього створення є М.

Літ.: Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. К., 1981; Овідій Назон Публій. Метаморфози / Пер. з лат. К., 1985; Сарабьянов Д., Автономова Н. Василий Кандинский. Москва, 1994; Маков П. Авторські книжки та щоденники. К., 2007; Чини М. Климт. Х.; Белгород, 2010; Климчук О. «Я єсмь…». Іван Марчук: Есей-біографія. К., 2013; Вышеславский Г. Тотальный театр Александра Аксинина // Антиквар. 2016. № 94; Ройтбурд. К., 2016; Голуб О. Свято непокори та будні андеґраунду. К., 2017.

О. Є. Голуб