Межиріч

МЕЖИ́РІЧ  — село Лебединського району Сумської області; осередок гончарства. Межиріц. сільс. раді підпорядк. с. Гостробури. Лежить у межиріччі Псла, який протікає за 2 км, та його правої притоки Олешні (бас. Дніпра). Між М. і Пслом (уздовж русла село витягнуте на 10 км) — великий масив іригац. каналів. У околицях зростають значні ліс. насадження. Об’єкти природно-заповід. фонду: пам’ятки природи Шелехівське озеро (пл. 7 га, гідрол., заг.-держ. значення) та Межиріцька шовковиця (ботан.), Шелехів. заказник (481 га, гідрол.; обидва — місц. значення). М. знаходиться за 39 км від обл. центру та за 15 км від райцентру. Пл. М. 9,175, Гостробурова — 0,254 км². За переписом насел. 2001, у М. проживали 1794, у Гостробурах — 7 осіб; станом на 2017 — відповідно 1205 і 3 особи; переважно українці. На межиріц. землях знайдено крем’яні знаряддя праці періоду палеоліту. На думку більшості дослідників, у цій місцевості до монголо-татар. навали існувало поселення Городець. М. заснували 1642 козаки. За нар. переказами, першими поселенцями були Онуфрій Супрун, 2 його сини та брат. Для захисту від нападів загонів крим. татар на цих землях споруджено фортецю. Від 1658 — центр Межиріц. сотні Сум. Слобід. полку, 1765–80 — Межиріц. комісарства. Межиріц. козаки брали участь у Пн. війні 1700–21, межиріц. військ. обиватилі — у ремонтуванні мостів і гусар. конюшень у Сумах, буд-ві фортець у Олександрівці (нині Запоріжжя), Бахмуті (нині Донец. обл.), Кременчуці (нині Полтав. обл.), Азові, Таганрозі (нині обидва — Ростов. обл., РФ). 1759–75 за сприяння архімандрита Києво-Печер. лаври Л. Білоуса та на пожертви полк. судді І. Пустовойтова й надвір. радника Ф. Яцини у М. зведено Свято-Успен. собор, який нині є пам’яткою архітектури нац. значення. Під час розроблення його проекту за зразок узято храм у м. Охтирка (нині Сум. обл.; 1728–38, не зберігся). Свято-Успен. собору притаманний рідкіс. храм. стиль Слобожанщини з елементами бароко. Має вигляд палацу, побілений. 1773 було 743 двори, мешкали 7209 осіб. Від 1797 — казенна слобода. У 19 — на поч. 20 ст. — центр Межиріц. волості. 1765–80, 1797–1835 — у складі Слобід.-Укр., 1835–1925 — Харків. губ.; 1780–96 — Харків. намісництва; 1780–96, 1802–1923 — Лебедин., 1797–1802 — Сум. пов. Наприкінці 18 ст. за казен. рахунок у М. намагалися виростити сади шовковиць для розведення шовкопрядів, на поч. 19 ст. діяли 2 содові заводи, збирали великий щоріч. ярмарок. 1831 від епідемії холери померли бл. 100, 1848 — 226 осіб. 1855 відкрито міністер. початк. училище (від 1900 — 2-класне). 1864 мешкали 5894, 1914 — 10 209 осіб. На поч. 20 ст. працювали цегел. завод, водяний і 41 вітряний млини, 2 крупорушки, діяли 8 церков та 4 церк.-парафіял. школи. У червні 1905 відбувалися чисел. селян. заворушення. Під час воєн. дій наприкінці 1910-х рр. влада неодноразово змінювалася, 29 листопада 1919 остаточно встановлено більшовицьку. 1923–30 — село Сум. округи; 1932–39 — Харків., від 1939 — Сум. обл.; від 1923 — Лебедин. р-ну. Жит. чинили опір примус. колективізації, за що потім потерпали від голодомору 1932–33, зазнали сталін. репресій. За наказом парт. керівництва у селі зруйнували 7 церков. У Свято-Успен. соборі розібрали баню та дзвіницю, на церк. подвір’ї — огорожу; знищили давні ікони та стародруки, зокрема й «Тріодь» (К., 1743) з дарчим написом Л. Білоуса. Від 10 жовтня 1941 до 2 вересня 1943 — під нім.-фашист. окупацією. Діяло рад. підпілля. Є 2 брат. могили рад. воїнів, які загинули під час визволення М. На фронтах 2-ї світової вій­ни воювали 1150 жит., з них 558 загинули. У рад. період функціонувала дільниця з видобутку торфу. Здавна жит. займалися хліборобством, тютюнництвом і багатьма промислами, зокрема гончарством, бондарством, ткацтвом, пошиттям одягу, ковальством. Значна кількість чоловіків чумакувала та виїжджала на сезонні роботи на Бахмут. солеварні промисли. 1772 у М. працювали 447 ремісників, зокрема 46 гончарів, 45 шевців, 40 ткачів, 17 ковалів. Найбільше прославилося село майстрами гончар. справи. Гончарі обирали свого старосту, який збирав замовлення, отримував за вироби плату, а потім ділив її. Пізніше гончарі мали свого представника у волос. правлінні. Наприкінці 19 ст. мешканці понад 100 дворів займалися гончарством. На поч. 20 ст. діяла засн. подружжям Василем і Варварою Капністами навч.-гончарна майстерня, якою керував майстер декор. глиняної скульптури Ф. Падалка. Межиріц. гончарі проживали переважно на кутку Олешня, глину копали на Кисилівці; виготовляли простий ужитк. посуд, теракотовий і по-лив’яний, розмальовували рідко; виробляли горщики, миски, полумиски, макітри, тазки (пасківники), глечики, барила, ринки, банки, кубушки, іграшки-свистунці, зооморфні фігурки з місц. червоного глею, а також глиняні димарі, що стали фірм. знаком села. До 1920-х рр. майстри створювали також «чорну» (димлену) кераміку. У 1920–30-х рр. частину гончарів примусово об’єднали в артіль, однак більша половина продовжувала працювати кустарно, за що декого оголосили «некооперованою буржуазією» і вислали до Сибіру. До 1941 у М. працювали бл. 60 гончарів. У 1940–60-х рр. діяв Межиріц. цегел. завод Лебедин. заводоуправління, 1970–93 функціонував Межиріц. гончарно-керам. цех — філія Лебедин. рай­промкомбінату. Вироби межиріц. гончарів зберігаються у Нац. музеї-заповіднику укр. гончарства (смт Опішня Зіньків. р-ну Полтав. обл.), НМУНДМ (Київ), Лебедин. і Сум. краєзн. музеях, Сум. ХМ. Нині у М. — заг.-осв. школа, дитсадок; Будинок культури, б-ка; фельдшер.-акушер. пункт. Реліг. громади: УПЦ МП і євангел. християн-баптистів. Встановлено па-м’ятник воїнам, які загинули під час 2-ї світової вій­ни, пам’ятний знак жертвам голодомору 1932–33. Серед видат. уродженців — вет. лікар І. Калашник, лікар-окуліст О. Кудіна, фахівець у галузі обчислюв. машин і систем М. Тернюк; поет М. Дубовик; графік, живописець, засл. художник Укра­їни М. Сіробаба, майстер худож. кераміки Я. Падалка; учасник 2-ї світової вій­ни, Герой Радянського Союзу П. Парфилов. 6 червня 1859 у селі проїздом побував Т. Шевченко.

Рекомендована література

1. Пахомова Г. Межиріч: 1642–1990. Факти, цифри, імена // Панорама Сумщини. 1990, 6 верес.;
   Google Scholar Internet
2. Дудченко В. Г. З історії Лебединщини. Лебедин, 1993;
   Google Scholar Internet
3. Чи оживе межиріцький промисел? // Життя Лебединщини. 1994, 15 січ.;
   Google Scholar Internet
4. Панічева Н., Шкурпела С. Сучасне і минуле гончарства Межиріча на Сумщині // Укр. гончарство: Нац.-культурол. щоріч. за 1994 рік. Опішня, 1995. Кн. 2;
   Google Scholar Internet
5. Ткаченко Б. І. Під чорним тавром: Історична розвідка про геноцид на Україні і, зокрема, на Лебединщині в 1932–1933 роках, скріплена найвищим суддею — людською пам’яттю. Лебедин, 1994;
   Google Scholar Internet
6. С., 2008;
   Google Scholar Internet
7. Його ж. Лебедія: Істор. нариси. С., 2000. Кн. 1;
   Google Scholar Internet
8. Х., 2014. Кн. 2;
   Google Scholar Internet
9. Гончарні осередки Сумщини: Бібліогр. покажч. С., 2000;
   Google Scholar Internet
10. Метка Л. Межиріцьке гончарство — слава Слобідської України // Шлях перемоги. 2005. № 17;
    Google Scholar Internet
11. Лебединщина — мій рідний край. С., 2008;
    Google Scholar Internet
12. Лебединщина в іменах. С., 2010;
    Google Scholar Internet
13. Метка Л. Гончарство Слобідської України в другій половині ХІХ — першій половині ХХ століття. П., 2011;
    Google Scholar Internet
14. Манько М. О. Межиріцькі сповіді. С., 2012;
    Google Scholar Internet
15. Федорина А. Село під замковою горою // Україна молода. 2012, 4 трав.
    Google Scholar Internet

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю