Межиріч

МЕЖИ́РІЧ — село Лебединського ра­йону Сумської області; осередок гончарства. Межиріц. сільс. раді під­порядк. с. Гостробури. Лежить у межиріч­чі Псла, який протікає за 2 км, та його правої притоки Олешні (бас. Дні­пра). Між М. і Пслом (уздовж русла село витягнуте на 10 км) — великий масив іригац. ка­налів. У околицях зростають значні ліс. насадже­н­ня. Обʼєкти природно-заповід. фонду: памʼятки природи Шелехівське озеро (пл. 7 га, гідрол., заг.-держ. значе­н­ня) та Межиріцька шовковиця (ботан.), Шелехів. заказник (481 га, гідрол.; обидва — місц. значе­н­ня). М. знаходиться за 39 км від обл. центру та за 15 км від райцентру. Пл. М. 9,175, Гостробурова — 0,254 км². За пере­писом насел. 2001, у М. проживали 1794, у Гостробурах — 7 осіб; станом на 2017 — від­повід­но 1205 і 3 особи; пере­важно українці. На межиріц. землях зна­йдено кремʼяні знаря­д­дя праці періоду палеоліту. На думку більшості дослідників, у цій місцевості до монголо-татар. навали існувало поселе­н­ня Городець. М. заснували 1642 козаки. За нар. пере­казами, першими поселенцями були Онуфрій Супрун, 2 його сини та брат. Для захисту від нападів загонів крим. татар на цих землях споруджено фортецю. Від 1658 — центр Межиріц. сотні Сум. Слобід. полку, 1765–80 — Межиріц. комісарства. Межиріц. козаки брали участь у Пн. війні 1700–21, межиріц. військ. обиватилі — у ремонтуван­ні мостів і гусар. конюшень у Сумах, буд-ві фортець у Олександрівці (нині Запоріж­жя), Бахмуті (нині Донец. обл.), Кременчуці (нині Полтав. обл.), Азові, Таганрозі (нині обидва — Ростов. обл., РФ). 1759–75 за сприя­н­ня архімандрита Києво-Печер. лаври Л. Білоуса та на пожертви полк. судді І. Пустовойтова й на­двір. радника Ф. Яцини у М. зведено Свято-Успен. собор, який нині є памʼяткою архітектури нац. значе­н­ня. Під час роз­робле­н­ня його проекту за зразок узято храм у м. Охтирка (нині Сум. обл.; 1728–38, не зберігся). Свято-Успен. собору притаман­ний рідкіс. храм. стиль Слобожанщини з елементами бароко. Має ви­гляд палацу, побілений. 1773 було 743 двори, мешкали 7209 осіб. Від 1797 — казен­на слобода. У 19 — на поч. 20 ст. — центр Межиріц. волості. 1765–80, 1797–1835 — у складі Слобід.-Укр., 1835–1925 — Харків. губ.; 1780–96 — Харків. намісництва; 1780–96, 1802–1923 — Лебедин., 1797–1802 — Сум. пов. На­прикінці 18 ст. за казен. рахунок у М. намагалися виростити сади шовковиць для роз­веде­н­ня шовкопрядів, на поч. 19 ст. діяли 2 содові заводи, збирали великий щоріч. ярмарок. 1831 від епідемії холери померли бл. 100, 1848 — 226 осіб. 1855 від­крито міністер. початк. училище (від 1900 — 2-класне). 1864 мешкали 5894, 1914 — 10 209 осіб. На поч. 20 ст. працювали цегел. завод, водяний і 41 вітряний млини, 2 крупорушки, діяли 8 церков та 4 церк.-парафіял. школи. У червні 1905 від­бувалися чисел. селян. заворуше­н­ня. Під час воєн. дій на­прикінці 1910-х рр. влада неодноразово змінювалася, 29 листопада 1919 остаточно встановлено більшовицьку. 1923–30 — село Сум. округи; 1932–39 — Харків., від 1939 — Сум. обл.; від 1923 — Лебедин. р-ну. Жит. чинили опір примус. колективізації, за що потім потерпали від голодомору 1932–33, за­знали сталін. ре­пресій. За наказом парт. керівництва у селі зруйнували 7 церков. У Свято-Успен. соборі ро­зібрали баню та дзвіницю, на церк. по­двірʼї — огорожу; знищили давні ікони та старо­друки, зокрема й «Тріодь» (К., 1743) з дарчим написом Л. Білоуса. Від 10 жовтня 1941 до 2 вересня 1943 — під нім.-фашист. окупацією. Діяло рад. під­пі­л­ля. Є 2 брат. могили рад. воїнів, які загинули під час визволе­н­ня М. На фронтах 2-ї світової вій­ни воювали 1150 жит., з них 558 загинули. У рад. період функціонувала дільниця з видобутку торфу. Здавна жит. за­ймалися хліборобством, тютюн­ництвом і багатьма промислами, зокрема гончарством, бондарством, ткацтвом, поши­т­тям одягу, ковальством. Значна кількість чоловіків чумакувала та ви­їжджала на сезон­ні роботи на Бахмут. солеварні промисли. 1772 у М. працювали 447 ремісників, зокрема 46 гончарів, 45 шевців, 40 ткачів, 17 ковалів. Найбільше прославилося село майстрами гончар. справи. Гончарі обирали свого старосту, який збирав замовле­н­ня, отримував за вироби плату, а потім ділив її. Пізніше гончарі мали свого пред­ставника у волос. правлін­ні. На­прикінці 19 ст. мешканці понад 100 дворів за­ймалися гончарством. На поч. 20 ст. діяла засн. по­друж­жям Василем і Варварою Капністами навч.-гончарна майстерня, якою керував майстер декор. глиняної скульптури Ф. Падалка. Межиріц. гончарі проживали пере­важно на кутку Олешня, глину копали на Кисилівці; виготовляли простий ужитк. посуд, теракотовий і по-ливʼяний, роз­мальовували рідко; виробляли горщики, миски, полумиски, макітри, тазки (пасківники), глечики, барила, ринки, банки, кубушки, іграшки-свистунці, зооморфні фігурки з місц. червоного глею, а також глиняні димарі, що стали фірм. знаком села. До 1920-х рр. майстри створювали також «чорну» (димлену) кераміку. У 1920–30-х рр. частину гончарів примусово обʼ­єд­нали в артіль, однак більша половина продовжувала працювати ку­старно, за що декого оголосили «некооперованою буржуазією» і вислали до Сибіру. До 1941 у М. працювали бл. 60 гончарів. У 1940–60-х рр. діяв Межиріц. цегел. завод Лебедин. заводо­управлі­н­ня, 1970–93 функціонував Межиріц. гончарно-керам. цех — філія Лебедин. рай­­промкомбінату. Вироби межиріц. гончарів зберігаються у Нац. музеї-заповід­нику укр. гончарства (смт Опішня Зіньків. р-ну Полтав. обл.), НМУНДМ (Київ), Лебедин. і Сум. краєзн. музеях, Сум. ХМ. Нині у М. — заг.-осв. школа, дитсадок; Будинок культури, б-ка; фельдшер.-акушер. пункт. Реліг. громади: УПЦ МП і євангел. християн-баптистів. Встановлено па-мʼятник воїнам, які загинули під час 2-ї світової вій­ни, памʼятний знак жертвам голодомору 1932–33. Серед видат. уродженців — вет. лікар І. Калашник, лікар-окуліст О. Кудіна, фахівець у галузі обчислюв. машин і систем М. Тернюк; поет М. Дубовик; графік, живописець, засл. художник Укра­їни М. Сіробаба, майстер худож. кераміки Я. Падалка; учасник 2-ї світової вій­ни, Герой Радянського Союзу П. Парфилов. 6 червня 1859 у селі про­їздом побував Т. Шевченко.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю