Мемуари

МЕМУА́РИ (франц. mémoires, від лат. memoria — памʼять) — систематичні чи фрагментарні записи особистості про події минулого, в яких вона брала участь чи була очевидцем, що, за­звичай, су­проводжуються їхньою хронологічною фіксацією; літературний твір у формі спогадів про минувшину; за­старіла назва наукових праць чи записок ученого товариства; різновид письмових історичних джерел особового походже­н­ня (див. Мемуаристика). У типо-видовому плані немає чітких крите­ріїв, які ви­окремлюють М. з-поміж ін. джерел особового походже­н­ня. До М. традиційно від­носять записки, записники, діаріуші, автобіо­графії, подорожні нотатки, криптомемуари (уривки зі споминів в ін. джерелах), чернетк. нотки, стеногр. й літ. записи, спогади-анкети, а також, певною мірою, мемуарну та автобіогр. белетристику — романи-щоден­ники, автобіогр. твори, родин­ні хроніки тощо. Деякі вчені від­носять до М. і приват. епістолярій (див. Епістолярна література). Однак дис­кусії стосовно належності певних джерел (автобіо­графій, щоден­ників, подорож. описів та ін.) до М. тривають у істор. науці донині. Більшість дослідників вважає, що перші твори типу М. зʼявилися в античні часи. Класичні взір­ці — «À/naba/siv» («Анабасис») Ксенофонта і «Commentarii de Bello Gallico» («Записки про Гал­льську війну») Юлія Цезаря. Також існують припуще­н­ня про їхнє зародже­н­ня ще у Стародав. Єгипті та державах Стародав. Сходу. Формува­н­ня М. як літ. жанру повʼязане зі зростаючою самосві­домістю істор. людини та її спробами осягнути своє місце в часі й просторі. Цей процес роз­гортався зі становле­н­ням індивідуальності в культурі, котра прагнула висловити своє «Я», організувати про­стір особистого досвіду та подати власну візію як без­посеред., так і супут., сторон. щодо автора М. подій. До таких творів належить автобіогр. «Historia Calamitatum» («Історія моїх поневірянь», бл. 1136) франц. богослова П. Абеляра. Мемуарна практика у більш-менш від­рефлектов. ви­гляді сформувалася у добу Від­родже­н­ня, але широкого пошире­н­ня М. набули на­прикінці пізнього Середньовіч­чя — на поч. ран­ньомодер. часів. У Європі одним із перших творів, які від­носять до М., вважають «Memoires» («Спогади») франц. дипломата та хроніста Ф. де Ком­міна (1447–1511), уперше опубл. 1524. Ін. класич. взірець — автобіо­графія італ. скульптора та ювеліра Б. Чел­ліні «La Vita» («Життя»), написана 1558–66 (опубл. 1728). На укр. землях твори з елементами М. ві­домі з середньовіч. часів і ран­ньомодер. доби. Первісно вони пред­ставлені у ви­гляді окремих складових М., генетично повʼязаних з усними пере­казами, легендами, думами, літописами (пере­каз подій на основі влас. спогадів, автобіогр. ві­домості та ін.). Серед найдавніших — спогад Нестора про пере­несе­н­ня мощей засн. Києво-Печер. лаври св. Феодосія Печерського, ві­домий з «Повісті минулих літ» під 1091; опис подорожі в Палестину бл. 1106–08 ігумена Даниїла; автобіо­графія князя Володимира Мономаха, по­дана в остан. частині його «По­вча­н­ня дітям», вміщеного у Лаврентіїв. літописі. За­звичай, у М. часів пізнього Середньовіч­чя та ран­ньомодер. доби ре­презентов. досить типовий набір сюжетів. Насамперед, це подорожні записки різноманіт. осіб (церк. ієрархів, дипломатів, військовиків), які мандрували в дипломат., церк., торг., госп. та ін. справах. Напр., записки бурґунд. лицаря й дипломата Ґ. де Лан­нуа про подорож 1421 Україною, Молдовою та Кримом, зокрема від­відини ним м. Кафа (нині Феодосія, АР Крим), на­друк. у зб. «Записки Одес­скаго общества исторіи и древностей» (1853, т. 3); подорож. опис сирій. архідиякона Павла Халебського мандрівки свого батька — антіохій. патріарха Макарія III до Молдови, Валахії, України та Росії 1653–56 (опубл. у зб. «Чтенія въ императорскомъ обществѣ исторіи и древностей рос­сійскихъ при Московскомъ университетѣ», 1875, кн. 4; 1876, кн. 1). Вагоме місце серед тогочас. М. посідають записки про воєн­ні події чи пригоди. При цьому особл. цін­ність становлять спогади осіб, які були без­посеред. очевидцями воєн. подій, але не брали участі у військ. діях, напр., мемуарна хроніка рабина Натана Ган­новера — «Бог­данъ Хмѣльницкий. Лѣтопись еврея-современ­ника о событияхъ 1648–1652 гг. въ Малорос­сіи» (О., 1878), спогади дочки комен­данта м. Умань (нині Черкас. обл.) В. Кребс про події 1768 — «Уманская резня» (К., 1879). Цікаву інформацію, іноді з перших рук, містять М. про локал. чи місц. події, повʼязані з пошестями, стихій. лихами, будівництвом громад. та культових споруд, госп. й торг. практиками, реліг. обрядами, правн. актами тощо. Певні транс­формації М. від­булися у 18 ст. У цей період простежуються перші спроби авторефлексії мемуаристів щодо себе та свого твору, насамперед вирізне­н­ня особистої рецепції з боку автора-мемуариста, спроби осягнути своє місце серед описуваних подій та явищ, за­пропонувати певну візію або тлумаче­н­ня минувшини. У 2-й пол. 18 — на поч. 19 ст. сформувалися жанр. та видові особливості М., які традиційно повʼязують із сентименталізмом і романтизмом у європ. культурі. При цьому культивують особисті пере­жива­н­ня, екс­пресію, психологізм, екзотизм, ідеаліст.-субʼєктивне освоє­н­ня та зображе­н­ня довкі­л­ля. Ві­домі європ. письмен­ники й митці не тільки самі вели щоден­ники, але й досить часто навʼязували цю практику своїм уявним літ. героям. Най­простіший різновид М. — щоден­ник, у якому викладено події особистого життя на певному сусп. тлі або в контекс­ті від­повід. соціокультур. перед­умов. Його прикмет. особливостями, здебільшого, є від­сутність заг. пер­спективи і синхрон­ність записів описуваних подій. Від­так домінують фрагментарні нотатки, обʼ­єд­нані мемуаристом через власне світос­прийня­т­тя та по­гляди. Щоден­ники досить широко пред­ставлені серед укр. М. від 18 ст., хоча траплялися і раніше. Так, добре ві­домі щоден­ники ген. хорунжого М. Ханенка («Чтенія въ императорскомъ обществѣ исторіи и древностей рос­сійскихъ при Московскомъ университетѣ», Москва, 1858, кн. 1), ген. під­скарбія Я. Марковича (Москва, 1859, т. 1–2; К., 1893–97, т. 1–3; т. 4 — «Жерела до історії України-Руси», Л., 1913, т. 22), лубен. полковника, сина геть­мана Д. Апостола — П. Апостола («КС», 1894, № 11; 1895, № 7/8) та ін. Щоден­ники класифікують за обсягом, систематичністю та регулярністю записів, а також за мас­штабом охоплюваних подій (ви­окремлюють особисті, ділові, подорожні тощо). Крім того, роз­різняють т. зв. під­роблені або стилізов. М. (що­ден­ники). Публікація 1983 у ж. «Stern» (ФРН) під­роб. щоден­ників А. Гітлера спричинила публіч. скандал і судовий процес. Особл. місце посідають щоден­ники, пред­ставлені як результат худож. вимислу мемуариста (належать до белетризов. прози). Пере­важна більшість ві­домих щоден­ників написана у 19–20 ст. і висвітлює повсякден­ні, літ. та сусп. практики з обсягу європ. культури. Ви­знач. памʼятками сусп. думки та істор. джерелами 20 ст. є щоден­ники В. Вин­ниченка, О. Довженка, М. Драй-Хмари, С. Єфремова, Остапа Вишні, В. Стуса, П. Тичини, В. Симоненка, У. Самчука та ін. Власне спогади (мемуарна оповідь) належать до творів зі складнішою структурою, ніж щоден­ники, оскільки містять широку ретро­спективу, охоплюють значні просторово-часові межі, вирізняються осмисленими селектив. принципами добору факто­графії, складною композицією, інколи спираються на певні аксіол. (цін­нісні) приписи, своєрідну систему аргументації, певне коло джерел та автор. концепцію. Категорія мемуаристів, яким властиві такі мемуарні практики, ви­окремилася з-поміж широкого загалу сучасників під­вищеним усві­домле­н­ням влас. Его та загостреною рецепцією дійсності. Поява цього типу мемуариста повʼязана з пере­форматува­н­ням вертикал. соц. структури низки країн Європи 18–19 ст., пере­ходом від традиц. станової ієрархії до громадянського су­спільства нац. держави. Від­так до кола традиц. авторів М. (урядовці, дипломати, військовики, реліг. діячі, письмен­ники, митці та ін.) долучилися пред­ставники різних станів, прошарків, верств та груп (службовці, чиновники, науковці, інтелігенція та ін.). До таких М. належать спогади Д. Дорошенка, П. Скоропадського, П. Шелеста та ін. Важливий різновид М. — автобіо­графія. Первісно вона при­значалася для довіл. фіксації й пере­дачі інформації в руслі родин. історії (від батьків до дітей), згодом набула специфіч. функцій: виклад твор. і жит­тєвого шляху, осн. карʼєр. здобутків, фахових досягнень, уряд. нагород тощо. Водночас автобіо­графія науковця, митця, письмен­ника містить унікал. інформацію про творчість, мотиви, прагне­н­ня, інтелектуал. атмо­­сферу, культурне середовище праці. У такому контекс­ті значну цін­ність становлять авто­біо­­­графії ві­домих укр. істориків В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, М. Костомарова, М. Максимовича та ін. У 20 ст. автобіо­графія стала обо- вʼязк. складовою служб. практик, що ви­значили однотипність її походже­н­ня, універсальність форми та способу ре­презентації інформації, утилітарність при­значе­н­ня. В УРСР побутували автобіо­графії-анкети, написані для енциклопед. і довідк. ви­дань, за опитувал. листами різноманіт. форумів (парт. зʼ­їздів тощо). Ці риси дають під­стави деяким дослідникам роз­глядати служб. автобіо­графії як різновид масових джерел. Специфіч. різновидом М. є літ. запис — фіксація та виклад спец. особою-фахівцем (письмен­ником, журналістом, митцем, пом. або тех. працівником адм. апарату та ін.) спогадів конкрет. особи, яка була очевидцем або учасником певних подій. Своєрід. прообраз такого різновиду М. в укр. мемуаристиці 19 ст. — «Устное повествованіе бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губерніи и уѣзда, села Михайловки Никиты Леонтьевича Коржа» (О., 1842; Дн., 1991), записане ін. особою. Іноді літ. запис стає колектив. продуктом творчості кількох осіб: мемуариста та фахівця, який опрацьовує робочі матеріали, чернетк. варіанти текс­ту і навіть допомагає згадувати певні епізоди минувшини. Багато рад. М., насамперед воєн. і партизан., ре­презентов. саме у ви­гляді літ. запису. Напр., ві­домі спогади партизан. командира С. Ковпака «От Путивля до Карпат» (Москва, 1945; К., 1979) записані й оброблені письмен­ником Є. Герасимовим. За мас­штабом і хронол.-простор. межами описуваних подій роз­різняють М., присвяч. певній події або істор. особистості, конкрет. періодові життя мемуариста або істор. етапу, системат. викладу подій і фактів упродовж усього життя автора. Крім того, ви­окремлюють класичні М., що мають усі ознаки від­повід. жанру; звич. темат. формал. записи; сюжетні, чернетк. або подорожні нотатки; спогади, що ґрунтуються на анкет. опитуван­ні, викладені за роз­повід­дю ін. автора, під­готовлені до публікації після смерті рідними та близькими мемуариста; «дит. спогади», які зʼявилися на пострад. просторі у 1980–90-х рр. тощо. Чільне місце посідають М., що висвітлюють знакові події минувшини в послідов. викладі чи еволюц. цілісності (т. зв. сучасні історії). У 20 ст. пластичність та динамічність жанру М. виявилися в появі та побутуван­ні низки їхніх специфіч. різновидів і форм: «міні-спомини» — стислі М. на одну газетну колонку, при­знач. для період. преси; «нова таборова проза» — художні чи белетризов. М., присвяч. вʼязнич. або таборовому життю й побуту; усні роз­повіді; «спогади-інтер- вʼю», записані на різних електрон. носіях інформації та ін. Різновид «міні-споминів» досить широко пред­ставлений в укр. періодиці 20 ст. Низку таких М. вміщено на сторінках г. «Краківські вісті», напр., «Перші виклади проф. М. Грушевського у Львові» І. Раковського (1945, 11 лютого). М. класифікують також за етнонац. приналежністю. Як приклад — М. українців і М. іноземців про Україну. Від­повід­но до різних сфер соц. буття ви­­окремлюють су­спільно-політ., громад.-культурні, дипломат., побут., військ., подорожні, авантюрно-пригодн., мист., літ., театр., еміграц., приватні та ін. різновиди М. Не менш важливими, змістовними й цікавими є М. з викладом повсякден. по­дробиць життя пере­січ. людини, її вражень та спо­стережень жахливих і пере­лом. подій. Низку таких споминів на­друк. в укр. еміграц. часописах, приміром, на сторінках ж. «Визвольний шлях» (1948, № 10) під крипт. О. С. вміщено уривок із М. з на­звою «Я бачив пекло» про голодомор 1933 на Харківщині. Усві­домле­н­ня непо­втор. цін­ності, яку становлять щоден­ник. або мемуарні записи, при­звело до своєрід. культур. рухів у сучас. світі за збереже­н­ня щоден­ників приват. осіб: «Народний архів» (РФ), «Асоціація на захист автобіо­графії й автобіо­графічної спадщини» (Франція) та ін. Спроби системат. збереже­н­ня й вид. регіон.-мемуар. спадщини, пере­важно із Зх. України, здійснювали у діаспорі, зокрема у серії «Український архів» НТШ опубл. томи, присвяч. Юхнівщині (1960), Збаражчині (1965), Теребовлянщині (1968), Бережанщині, Тернопільщині (обидва — 1970), Бучач­чині (1972), Дрогобич­чині (1973, 1978), Чортків. окрузі (1974), Станіславщині (1975), Городенщині (1978), Стрийщині (1980) та ін. регіонам. На поч. 21 ст. ви­знач. явищем масової культури стали віртуал. щоден­ники on-line у мережі Інтернет — т. зв. блоги (англ. blog — мережевий журнал чи щоден­ник подій), що надають можливість інтер­актив. спілкува­н­ня з широкою аудиторією, коментува­н­ня викладених подій звич. читачами. За різними під­рахунками, кількість укр. блогів чи електрон. щоден­ників становить від 30-ти до 100 тис., проте автори більшої частини блогів здебільшого припиняють їх вести після 3–4-х місяців. Лейтмотивом, яким, за­звичай, керуються автори М., є намір зафіксувати для нащадків свою участь в істор. подіях, осмислити власне місце та роль, що найповніше виявляється на схилі життя тієї чи ін. особистості. Однак нині побутують й ін., від­мін­ні від традиц. міркувань, мотиви, скеров. на задоволе­н­ня потреби у саморе­презентації особистості та продукуван­ні скандал. чи сенсац. інформ. приводів. М. вирізняються під­вищеною субʼєктивізацією та ідеалізацією інформації, що повʼязане з особою мемуариста, а також містять унікал. інтимні та приватні ві­домості, які мають важливе значе­н­ня для біо­історіогр., персонол. студій, просопогр. досліджень. Водночас М. як вид письм. джерел потребують ретел. джерелозн. критики (встановле­н­ня рівня достовірності інформації, повноти змісту, ви­окремле­н­ня автор. стерео­типів та ін.), а також археогр. опрацюва­н­ня, текс­тол. й семантич. аналізу. У сучас. соціогуманітаристиці М. дедалі частіше роз­глядають як его-документи чи его-текс­ти, котрі до­зволяють пред­ставити минувшину в антропол. сенсі — акцентувати увагу не на викладі й описі подій, а на психол., культур., інтелектуал. та ін. станах, які пере­живала особа мемуариста. Комплекс­не ви­вче­н­ня М. здійснюють у межах спец. істор. дисципліни — мемуаристики.

Ви­значал. ознаками М. як літ. жанру є субʼєктивне поцінува­н­ня автором від­творюваних істор. реалій із вибірк. залуче­н­ням необхід. документів, неповнота інформації, іноді її однобічне по­да­н­ня. Істор. достовірність часто по­єд­нують з худож. домислом, факто­графічність, подієвість може бути штучною, приховувати по­двій. по­гляд письмен­ника, який сві­домо чи несві­домо залежить від влас. або корпоратив. інтере­сів. Іноді особа автора в цен­трі оповіді, іноді — усунута на маргінеси текс­ту. Особливості цього жанру можуть використовувати для містифікацій. М. поділяють на обʼєктні (спрямов. на довкі­л­ля, екс­травертивні) й субʼєктні (інтровертивні), синтетичні, в яких по­єд­нано обидві тенденції. Найпоширеніша форма М. — листи (епістолярна спадщина Лесі Українки, М. Хвильового, М. Рильського, Олександра Олеся, О. Ольжича та ін.), в яких адресант роз­мірковує над подіями сучасності; щоден­ники, в яких поточні факти зафіксов. у хронол. порядку, їм дають особистісну оцінку, часто не при­знач. для роз­голосу; записники (зокрема С. Васильченка, В. Чередниченко), що були сукупністю принагід. нотаток. Складнішою жанр. формою вважають літ. порт­рет, в якому від­творюють не так біо­графію певного героя, як особл. події та риси, характерні для зображуваної по­статі: «Письмен­ники зблизька» (1958, кн. 1; 1959, кн. 2; 1964, кн. 3), «Непередбачені зу­стрічі» (1969; усі — Львів) М. Рудницького, «Київські зу­стрічі» (1963) Є. Кротевича, «На Калиновім мості: повість минулих літ» (1965) П. Панча, «Червоний Парнас» (1972) В. Минка, «Думи і спогади» (1982; усі — Київ) М. Бажана тощо. Близькими до М. є есе Є. Маланюка, Ю. Шевельова, У. Самчука та ін. Кожна думка письмен­ника може роз­крити його естет. уподоба­н­ня, особливості світо­гляду, літ. та жит­тєвий контекст творів, тому М. важливі не лише для текс­тологів, а й для літературо­знавців, читачів-нефахів-ців. Історію цього жанру в укр. письменстві започатк. у добу Київ. Русі, літописів, «Книги шляхів і ловів» князя Володимира Мономаха, прочан. літ-ри; зʼявлялися М. і в період бароко. Важливі донині спогади І. Вернета про Г. Сковороду, М. Щепкіна про І. Котляревського тощо. Т. Шевченко («Журналъ») започаткував новий етап роз­витку укр. М. Популяр. також були спогади Я. Полонського, М. Костомарова, М. Новицького, І. Тургенєва, Л. Жемчужникова, О. Лазаревського про Т. Шевченка, на­друк. у колектив. зб. «Спогади про Шевченка» (1958), «Спогади про Тараса Шевченка» (1982; обидва — Київ). Поміт. внесок у роз­виток нац. М. зробили М. Драгоманов («Австро-руські спомини», Л., 1892), Х. Алчевська («Пере­думан­ное и пере­житое», Москва, 1912), О. Барвінський («Спомини з мого життя», ч. 1–2, Л., 1912–13), С. Русова («Мої спомини» // «За сто літ», 1928, кн. 2, 3), М. Білинський («З минулого пере­житого. 1870–1888» // «Україна», 1928, кн. 2), М. Мочульський («З остан­ніх десятиліть життя Івана Франка. 1896–1916. Спогади і причинки» // «За сто літ», 1928, кн. 3). По­стать І. Франка стала однією з центр. в укр. мемуаристиці 20 ст., про що свідчать зб. «І. Франко у спогадах сучасників» (Л., 1972), «Спогади про Івана Франка» (К., 1981). Цін­ними є й опубл. спогади про Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, В. Стефаника та ін. На поч. 20 ст. набули пошире­н­ня автобіогр. записки на зразок: Д. Маркович «З давно минулого. Спогади судового слідчого» // «По степах і хуторах: Оповіда­н­ня. Драма. Спогади» (К., 1991), М. Левицький «Спогади лікаря» (не опубл.); стали актуал. матеріали, присвяч. Визв. змага­н­ням 1917–21: М. Лозинський «Галичина в рр. 1918–1920» (Ві­день, 1922; Нью-Йорк, 1970), А. Чайковський «Чорні рядки» (Л., 1930) та ін. Тоді ж зʼявилися М.-мініатюри, часто подібні до новел, серед них — «З літ дитинства» (К., 1919) А. Заливчого, «В бурʼянах» (Торонто, 1925; Х.; К., 1931) Мирослава Ірчана, «З минулого» («Червоний шлях», 1926, № 10) В. Сосюри. Укр. літературу поповнили М. ре­прес. рад. владою письмен­ників Б. Антоненка-Давидовича, Н. Суровцової-Олицької, О. Коржа, І. Сенченка, Л. Крушельницької, Г. Снєгірьова та ін. Про них згадували їхні сучасники: «Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників» (Балтимор; Торонто), П. Дорошко «Від зорі до зорі», С. Журахович «Памʼяті пекучий біль: з пере­житого» (усі — 1987), С. Голованівський «Меморіал» (1988; усі — Київ). Поневіря­н­ня в еміграції змальовують твори Анатоля Гака «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку» (Новий Ульм, 1973), Д. Нитченка «Від Зінькова до Мельбурну: Із хроніки мого життя» (Мельбурн, 1990) та ін. Серед різновидів М. — «Спогади про Михайла Драгоманова» (К., 1926) Олени Пчілки, «Спогади про неокласиків» (Мюнхен, 1947) Юрія Клена, «Пʼять по дванадцятій» (Буенос-Айрес, 1954), «На білому коні» (1972), «Плянета Ді-Пі» (1979), «На коні вороному» (1990; усі — Він­ніпеґ) У. Самчука, «Роман памʼяті» (К., 1970) Тереня Масенка, «Корі­н­ня. Спогади про автора роману “Вир” Григорія Михайловича Тютюн­ника» («Ви­брані твори», К., 1981) Гр. Тютюн­ника, «Роз­мови по дорозі до себе. Фрагменти спогадів та інше» (Мюнхен, 1985; К., 1994) І. Кошелівця, «Дороги моїх днів» («Дзвін», 1990, № 1) В. Поліщука, «Повість мого життя» («Україна. Наука і культура», 1991, вип. 25) З. Тулуб, «Музей живого письмен­ника, або Моя довга дорога в ринок» (1994) В. Дрозда, «Ви­значні, ві­домі й “та інші…”: Спогади, есеї, нариси» (2002), «Ламані-пере­ламані і ...щасливі: Спогади, есеї, нариси» (2005) В. Пʼянова, «Спомини в біо­графії» (2003; усі — Київ) Б. Бойчука, «З матірʼю на самоті» (К., 2005) М. Сома, «Щоден­ники. 1940–1980» (П., 2006) Олекси Ізарського, «МУР і я в МУРі. Сторінки зі спогадів...» («Ви­брані праці», кн. 2, К., 2008) Ю. Шевельова.

Завантажити статтю