МАРТО́ВИЧ Лесь (Олекса Семенович; псевд. і крипт.: Олекса Семенів, Лесь М., Л. М., М.; 12. 02. 1871, с. Торговиця Пільна, нині Торговиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. — 11. 01. 1916, с. Погарисько, нині Жовківського р-ну Львівської обл., похований у сусідньому с. Монастирок того ж р-ну) — письмен­ник, юрист, громадський діяч. Народився в сімʼї сільського писаря, який здобув освіту само­стійно. На­вчався в гімназіях у Коломиї (нині Івано-Франківська область, 1882–90), звідки, як не­вдовзі і його друг В. Стефаник, виключений за «політику» (обидва належали до таємного гуртка, захоплювалися радикальним рухом, проводили просвітницьку роботу в Дрогобичі та селах, 1890–92). Від­тоді студіював право в Чернівецькому університеті (через матеріальні труднощі провчився недовго), екс­терном склав іспит у Львівському університеті (1909). У 1914 здобув ступінь доктора права, та вже, тяжко хворий, не мав часу за­йматися юридичною роботою. Усе трудове життя пере­бивався випадковими заробітками — пере­важно як помічник адвоката в малих містах і селах Галичини (Снятин, Коломия, Кути, Городок, Щирець). Від початку 1890-х рр. — член Русько-української радикальної партії, друкувався в її часописах «Народ», «Хлібороб». 1895–96 служив в австро-угорській армії. 1897–98 на за­проше­н­ня партії редагував у Львові газету «Громадський голос». 1898 агітував на Тернопіл­лі за обра­н­ня І. Франка депутатом ав­стрійського парламенту. Згодом (1911) його самого партія висунула кандидатом у парламентарі, та, не маючи сил протистояти під­ступам і фальші в перед­виборчій боротьбі, він зняв свою кандидатуру. У червні 1911 без­робітний, знеможений не­статками й недугою М. поселився у свого друга, адвоката І. Кунціва, на хуторі Улицько-Зарубане (по­близу с. Середкевичі, нині Яворівського ра­йону Львівської області). Під час Першої світової війни садиба І. Кунціва за­знала руйнува­н­ня, що від­повід­но й від­билося на архіві М. Остан­ні місяці життя провів у Погариську, куди при­значений адміністратором покинутих через війну господарств. 

Як письмен­ник, за влучною характеристикою К. Трильовського, «неоцінен­ний своїм гумором і сатирою». Уже в шостому класі гімназії (1888) він написав гумористичне оповіда­н­ня «Нечитальник» (первісно — «Рудаль»), яке дуже високо оцінив Михайло Павлик, але яке не сподобалося І. Франкові. І хоч пізніше І. Франко висловлювався про його творчість із захопле­н­ням, це назавжди вселило в М. якусь непевність щодо свого таланту, й не раз до писа­н­ня треба було його за­охочувати. На думку В. Стефаника, який допоміг М. видати «Нечитальника» окремою книжечкою (Чернівці, 1889) і був натхнен­ником та певною мірою спів­творцем другого гімназійного оповіда­н­ня М. «Лумера» (1891), присвяченого М. Павликові, М. — «геніальний письмен­ник». 1900 під на­звою «Нечитальник» у Львові побачила світ перша збірка оповідань і новел М. Згодом там само ви­дано його збірки «“Хитрий Панько” і інші оповіда­н­ня» (1903), «“Стрибожий дарунок” і інші оповіда­н­ня» (1905). Твори «Смертельна справа» і «Війт», публікації яких у газеті «Свобода» (1903, № 48 і 1904, № 3) конфісковані «прокураторією» (перший частково, другий повністю), ви­йшли, кожен окремо — 1904, а 1907 — разом, в одній книжці. 1910 в Коломиї А. Крушельницький видав збірку «Українська новела. (Вибір нарисів і новел Василя Стефаника, Івана Семанюка, Леся Мартовича)» — з біо­грамами письмен­ників. 1911 була готова до друку повість М. «Забобон», проте опублікована лише 1917. 

Майже всі твори М. — про галицьке село, яке він знав досконало. Очевидно, юридична практика роз­винула в ньому особливу спо­стережливість, увагу до деталей. Марко Черемшина на­звав його «сатириком-фото­графом». Загалом викривальний пафос творів М. стосується кричущої щодо українського селянства не­справедливості австро-угорської влади, яку в Галичині уособлювали пере­важно поляки. Непосильні податки, штрафи, без­просвітні злидні часто штовхали селянина в залежність від пана, лихваря, а ті вже вміли так «узяти його в крепи, що й умерти ніяк» («Мужицька смерть»). Просвітницькі твори М. вчили селян, що за кращу долю потрібно боротися. З неабиякою силою сарказму він засуджує рабську покору ніби-людей «мус­сікусів» у памфлеті-алегорії «Від­найдений рукопис про руський край». На ви­гляд нормальну людину, а на­справді хруня, що цілує панську руку, яка його бʼє, змальовано в оповідан­ні «Іван Рило». Типаж у творах М., а також топоніміка, — це нерідко самохарактеристики: пігмей Рило, пан Дери­шкірський, отець Кабанович, суддя Кривдунський, село Тупівці. Найчастіше в соціальній сатирі М. критикуються ав­стрійські вибори («Хитрий Панько», «Війт», «Квіт на пʼятку», «Смертельна справа»), судова система («Зле діло», «За топливо»). Як юрист М. написав і видав своїм коштом працю «Реформа по­дружного закона» (1906). Щодо повісті «Забобон» — то це «широко закроєна і різка картина всіх верств сільської людності: селянства, духовенства та дрібної шляхти…» (М. Зеров). Власне, це перша частина своєрідного літопису галицького життя, який був задуманий як трилогія. 

У юні роки М. записував народну творчість. У перед­мові до свого ви­да­н­ня «Галицько-руських народних приповід­ок» (1905) І. Франко за­значив, що серед джерел викори­став і «збірочку приказок із Русова та інших сіл Снятинського повіту», яку уклав М. 

У рідному селі засновано Мартовича Леся Літературно-меморіальний музей, встановлено погру­д­дя М. (1980-і рр., скульптор С. Дзиндра).