Медієвістика

Визначення і загальна характеристика

МЕДІЄВІ́СТИКА (від лат. medium aevum — середня доба) — роз­діл історичної науки, що ви­вчає західноєвропейське середньовіч­чя. Існують різні варіанти датува­н­ня цього періоду, залежно від того, який аспект середньовічної історії вважається найхарактернішим. Традиц. для зх. М. є версія 5–15 ст. Нижній хронол. рубіж об­умовлено паді­н­ням Зх. Рим. імперії, верх­ній — роз­падом ієрархіч. системи васально-лен­них від­носин. Новації 16 ст. — Реформація в Європі та Великі геогр. від­кри­т­тя — спри­ймаються як ознаки ран­нього модер. часу (див. Модерн). У рад. історіо­графії пере­важала версія 5 — серед. 17 ст. як часу формува­н­ня, роз­квіту та занепаду феод. соц.-екон. формації. Межею, що умовно від­окремлювала середньовіч­чя від Нового часу, вважали Англ. революцію серед. 17 ст. Дослідж. істориків 19 ст., які ви­вчали як про­блеми середньовіч. маєтку — сень­йорії, так і характер та еволюцію «шляхет.» трима­н­ня землі та, від­повід­но, від­носини всередині феод. ієрархії, довели, що час існува­н­ня сень­йоріал. устрою набагато триваліший, ніж період функціонува­н­ня в су­спільстві васально-лен­них звʼязків. Враховуючи це, франц. історик Ж. Ле Ґофф (пред­ставник школи «Ан­налів») висунув у 1960-х рр. концепцію «довгого середньовіч­чя», яке тривало ще з рим. часів (3 ст.) до кін. 18 ст., тобто охоплювало епоху панува­н­ня в аграр. сфері сень­йоріал. від­носин. Йшлося, насамперед, про спів­існува­н­ня великого землеволоді­н­ня та дрібного індивід. господарства, притаман. як пізньому Риму, так і середньовіч. та ран­ньомодер. Європі. Фахівці, які ви­вчають добу Від­родже­н­ня, роз­глядають її як особл. етап, що за змістом від­різнявся від середньовіч­чя, хоча міг з ним збігатися у часі через асинхрон­ність роз­витку окремих країн. Термін «М.» став популярним лише у 2-й пол. 20 ст., причому спочатку зʼявився термін «медієвіст» (на поч. 20 ст. так називали письмен­ників періоду середньовіч­чя), який з часом набув сучас. значе­н­ня. Ці терміни про­йшли довгий шлях до ви­зна­н­ня, зокрема В. Бузескул у праці «Всеобщая история и ее пред­ставители в Рос­сии в XIX и начале XX века» (Ленин­град, 1929, ч. 1; 1931, ч. 2) лише у виключних випадках використовував один із них, причому в написан­ні, яке під­креслювало його екзотичність («медиэвист»); О. Вайнштейн у дослідж. «Историо­графия средних веков в связи с развитием исторической мысли от начала средних веков до наших дней» (Москва; Ленин­град, 1940) вживав, хоча й нечасто, обидва. Термін «М.», сприйнятий словʼян., роман., а також нім. мовами, залишився поза ме­­жами англійської. В англофон. історіо­графії дослідж. у галузі середньовіч. історії по­значають як medieval studies (середньовічні студії), а фахівців цього напрямку називають medievalists (медієвалістами). М. як явище виникла значно раніше своєї назви. Першим медієвістом іноді називають італ. гуманіста-ерудита Ф. Біо­ндо, який написав працю «Historiarum ab inclinatione romanorum imperii» («Декади історії від паді­н­ня Римської імперії», Венеція, 1483), що за часом охоплювала 1000 р. (від 410 до 1410). У ній він хронологічно ви­окремив середньовіч­чя, від­мовившись від пануючої на той час схеми 4-х монархій (Ас­сиро-Вавилон., Мідо-Персид., Греко-Македон. і Рим.), а також не тільки викори­став матеріали істор. документів, а й намагався їх критично аналізувати. У становлен­ні М. особливу роль ві­діграли вчені-«антиквари» 16–18 ст., які за­ймалися збира­н­ням, коментува­н­ням та публікацією першоджерел; мавристи — ченці Конгрегації св. Мавра, створ. 1618 всередині ордену бенедиктинців з центром у париз. абатстві Сен-Жермен-де-Пре (збирали і друкували не лише джерела з історії Церкви, а й істор. і літ. памʼятки з історії Франції); боландисти — єзуїти, які здійснили критичне ви­да­н­ня житій християн. святих («Acta Sanctorum»). Духовні лідери доби Просвітництва, як правило, негативно ставилися до епохи середньовіч­чя (Вольтер називав його добою жахів та чудес, яку варто знати лише для того, щоб зневажати), однак саме у їхніх творах 18 ст. (А. де Буленвільє, Ш. Мон­­тескʼє) вперше зʼявився термін «феодалізм», який згодом почали широко застовувати щодо середньовіч­чя. Романтизм 1-ї пол. 19 ст. з його захопленістю середньовіч. минулим європ. народів створив сприятливе сере­довище для роз­витку академ. студій у цій галузі, які успішно продовжувалися й у 2-й пол. вже під впливом філософії позитивізму. Науковці Німеч­чини, Франції, Великої Британії, Росії фактично від­творили М. як особл. галузь істор. науки, що спиралася на критич. аналіз даних письмових джерел, наук. і навч. дисципліну. Най­впливовіші фігури цього процесу — Л. фон Ранке, Ґ.-Г. Перц, Ґ. Вайц (усі — Німеч­чина), О. Тьєрі, Ф. Ґізо, Ж. Мішле (усі — Франція). У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. знач. вплив на сучасників мали праці нім. історика Ґ. фон Мауера та його послідовників — нім. вчених О. Ґірке, А. Мейцена, британ. — Г.-С. Мена, Е. Фрімена, рос. — Т. Грановського, М. Ковалевського та ін. Великий внесок у роз­виток М. зробили ви­значні франц. історики 1870-х рр. — 1-ї третини 20 ст., які належали до позитивіст. напряму в історіо­графії: Ґ. Моно, Ґ. Фаньє, Ш. Сеньобос, Ш. Ланглуа. У від­повід. тематиці працював медієвіст-англо­знавець Д. Петрушевський. 1911–36 у Великій Британії ви­йшла друком колективна багатотомна заг. праця з історії середніх віків — «Cam­­bridge Medieval History» («Кембриджська історія середніх віків»), 1998 започатковано новий проект — «The New Cambridge Medie­­val History» («Нова Кембриджська історія середніх віків»). У перші десятилі­т­тя 20 ст. європ. М. поповнилася низкою робіт, присвяч. середньовіч. культурі, зокрема нідерланд. історика та культуролога Й. Гейзинги, франц. дослідників Е. Жільсона, Ж. Марітена, італ. — Дж. Тоф­фаніна. У цьому ж напрямі вели наук. дослідж. історики Новорос. університету в Одесі В. Крусман і П. Біціл­лі. Від серед. 19 ст. і до встановле­н­ня більшов. тоталітар. режиму на тер. Росії та України М. успішно роз­вивалася в університет. центрах як орган. частина європ. науки. Дослідж. П. Вино­градова з історії англ. манору (маєтку) доби норманд. завоюва­н­ня та роз­відки О. Савіна з історії англ. села за правлі­н­ня Тюдорів були не просто ві­домі на Заході, але й стали класикою європ. історіо­графії, як і твори І. Лучицького з історії реліг. війн у Франції 16 ст. Початок роз­витку М. як спец. істор. дисципліни у Рос. імперії традиційно по­­вʼязують із по­ста­т­тю Т. Грановського, який від 1839 працював у Моск. університеті. Однак ще 1834 письмен­ник М. Гоголь, який тоді викладав у С.-Петербур. університеті історію стародав. світу та серед. віків, написав низку статей з історії зх. та сх. середньовіч­чя, серед яких — «О движении народов в конце V века» та «О средних веках». Першим осередком роз­вит­ку М. в Україні (й у тодіш. Рос. імперії) став на поч. 1830-х рр. Харків. університет завдяки середньовіч. студіям М. Луніна та В. Циха (від 1834 викладав в Університеті св. Володимира у Києві). Саме ці два навч. і наук. центри ві­ді­гравали провід­ну роль у роз­витку М. поряд із Моск. і С.-Петербур. університетами. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. до них при­єд­нався Новорос. університет зі своїми досягне­н­нями у ви­вчен­ні середньовіч. культури. В остан­ні десятиріч­чя 19 ст. тут викладали також ві­домі візантиністи Ф. Успенський і Н. Кондаков. З Харків. університетом у серед. і 2-й пол. 19 ст. повʼязана наук. та викладац. діяльність медієвістів М. Петрова, А. Вʼязигіна, Л. Шепелевича. Серед медієвістів Університету св. Володимира — І. Лучицький, В. Клячин, Д. Петрушевський, В. Пі­скорський, М. Любович, Ф. Фортинський, його учень В. Ля­скоронський, М. Бубнов, П. Ардашев. Традиції вітчизн. М. продовжував у перші десятилі­т­тя 20 ст. Л. Беркут (також учень Ф. Фортинського) — автор низки дослідж. з історії боротьби герман. імператорів з рим. папами за інве­ституру, а також середньовіч. історіо­графії. Праці Л. Беркута з М., зокрема «Етюди з джерело­знавства середньої історії», присвяч. істор. творам нім. авторів доби ран­нього середньовіч­чя, стали першими, які були ви­дані українською мовою (К., 1927–28). Встановле­н­ня комуніст. режиму негативно вплинуло на роз­виток М. Ідеол. тиску та за­проваджен­ню «єдино правильної» марк­­сист.-ленін. методології з її класовим під­ходом до ви­вче­н­ня минулого, особливо згубних для науки за часів сталінізму, за­знала й М., не­зважаючи на її хронол. від­даленість від ідеол. боротьби сучасності. Медієвісти СРСР опинилися у штуч. ізоляції від своїх закордон. колег (т. зв. бурж. учених), утратили можливість проводити дослідж. в архівах та книго­сховищах країн, історію яких ви­вчали, деякі за­знали політ. ре­пресій. Становище в укр. М. було ще гіршим через припине­н­ня надходжень до б-к Києва, Одеси, Харкова та ін. зх. наук. літ-ри та періодики з питань історії середніх віків. Від­булася не­пропорц. централізація науки: Москва та Ленін­град (нині С.-Петербург), б-ки яких, хоч і не в повному обсязі, але отримували необхідні матеріали, стали гол. центрами роз­витку М. у рад. період. 1936 у Мос­­кві створ. Ін­ститут історії АН СРСР, який включав сектор історії середніх віків. 1968 з нього ви­окремився Ін­ститут всесвіт. історії АН СРСР, кілька секторів якого й нині за­ймаються ви­вче­н­ням різних аспектів історії середніх віків та ран­нього модер. часу. Не­зважаючи на політ. та ідеол. пере­шкоди, науковці рад. періоду написали низку праць з М., що стали загальнові­домими. Так, М. Граціанський, О. Неусихін, О. Корсунський ви­вчали сусп. лад франків та ін. «варвар.» спільнот доби ран­нього середньовіч­чя. Ціла плеяда авторів присвятила себе ви­вчен­ню виникне­н­ня та жит­тєдіяльності середньовіч. міста у різних регіонах Європи: В. Стоклицька-Терешкович, Ф. Полянський, Я. Левицький, С. Стам, А. Сванідзе, Л. Рєпіна та ін. Дослідже­н­ня Є. Косминського та М. Барга з аграр. устрою Англії 11–13 ст. отримали між­нар. ви­зна­н­ня навіть за часів «заліз. завіси». М. Барг також автор ві­домих праць з історії Англ. революції серед. 17 ст., сусп. думки англ. Від­родже­н­ня та Просвітництва, а також з теорії історії. До про­блем аграр. історії країн Зх. Європи звертались у різні часи С. Сказкін, А. Конокотін, Л. Котельникова, М. Абрамсон, О. Люблінська та ін. Античні витоки середньовіч. культури, творчість Северина Боеція, Флавія Кас­сіодора, Ісидора Севільського роз­глянула В. Уколова. Різним аспектам епохи Від­родже­н­ня, творчості її митців присвяч. праці істориків літ-ри І. Голенищева-Кутузова, В. Жирмунського, Р. Хлодовського та ін. У зх. М. 20 ст. най­впливовішим напрямом став за­пропонований франц. істориками школи «Ан­налів». Серед пред­ставників — Ж. Ле Ґофф, Ж. Дюбі, Е. Ле Руа Лядюрі, Ф. Арʼєс. Від 1970-х рр. у СРСР традиції школи «Ан­налів» роз­вивали у склад. соц.-політ. умовах Ю. Без­смертний та А. Гуревич. Під впливом цієї школи М. набула ознаки полідисциплінар. наук. напряму, тісно повʼязано­­го з етнологією, археологією, гео­графією, соціологією тощо, який, окрім традиц., використовує їхні джерела та методи дослідже­н­ня. Виникло поня­т­тя Антропології соціальної і культурної, яке поширилося й на М. У широкому значен­ні термін «М.» за­стосовують також щодо студій із середньовіч. історії країн Сх. Європи та ін. регіонів світу. Досить широко ним послуговуються укр. фахівці з від­повід. періоду вітчизн. історії. Нині в Україні різні аспекти М. досліджують Б. Боднарюк, Л. Войтович, О. Головко, О. Дьомін, С. Копилов, П. Котляров, С. Лиман, І. Нємченко, С. Сорочан та ін.

Літ.: E. Fueter. Geschichte der neueren Historiographie. München; Berlin, 1911; G. P. Gooch. History and Historians in the Nineteenth Century. Longmans, 1913; Барг М. А. Эпохи и идеи: Становление историзма. Москва, 1957; Косминский Е. А. Историо­графия средних ве­­ков. Москва, 1963; Гутнова Е. В. Историо­графия истории средних веков (середина XIX в. — 1917 г.). Москва, 1974; H. Damico, J. B. Zavadil. Medieval Scho­­larship: Biographical Studies on the For­­mation of a Discipline. Vol. 1–2. New York, 1995–98; G. G. Iggers. Historiography in the Twentieth Century. Hannover, 1997; Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіо­графія XX столі­т­тя. Л., 2001; Яковенко Н. Вступ до історії. К., 2007; Свешников А. Советская медиевистика в идеологической борьбе конца 1930–1940-х годов // Новое лит. обозрение. 2008. № 90; Головко О. Б. Історики-медієвісти сучасної України: Довід. Камʼянець-Подільський, 2016.

І. В. Нємченко

Медієвістика літературна — галузь літературо­знавства, що ви­вчає писемні памʼятки середньовіч­чя або загалом давню літературу. Зародже­н­ня укр. М. л. від­булося у 1820–40-і рр. По­гляд на давнє письменство тоді ви­значили два чин­ники: романтизм у літературі і народниц. світо­гляд. Вони ви­знавали давнину лише в певних межах. Зверне­н­ня до джерел було вибірковим. Романт. пафос живили во­йовн. князі та билин­ні герої, а принцип народності диктував від­бір за такими ознаками, як «рідне», «селянське», від­кидаючи знач. масив давньоукр. літ-ри, пронизаної реліг.-християн. духом. Одним із перших виявив актив. інтерес до давньої словесності М. Максимович. Його зуси­л­ля у її ви­вчен­ні під­хопили І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Костомаров, П. Куліш, О. Огоновський, М. Петров. Новим етапом у роз­витку М. л. стала наук. діяльність І. Франка, який виявив, опублікував, про­аналізував та узагальнив чимало памʼяток давнього письменства. Крім суто наук. мети, повʼя­заної із систематизацією, ви­вче­н­ням та моделюва­н­ням «роз­вою» (історії) давньої укр. літ-ри, І. Франко ставив перед собою і таке актуал. зав­да­н­ня, як нац. ідентифікація літ-ри, що на тлі дослідж. рос. істориків письменства мало полеміч. характер. Знач. внесок у ви­вче­н­ня давнього письменства зробили М. Грушевський і М. Возняк, автори фундам. праць з історії давньої укр. літ-ри. Вони засвідчили свою прихильність до культурно-істор. школи і ви­значили осн. критерії, що можуть за­стосовуватися до літ. явищ давньої доби: філол.-естет. трактува­н­ня, яке полягає у «студії словес. форми літ. творів»; соціол. трактува­н­ня, що спрямоване на роз­гляд «словесності як функції люд. соц. життя, від­би­т­тя в словес. творчості реал. буття, взаємовід­носин творця і його соц. окруже­н­ня». У 20 ст. давню літературу роз­глядали у своїх синтет. працях з історії укр. письменства Б. Лепкий, С. Єфремов, В. Перетц, М. Гнатишак, Д. Чижевський, котрі орієнтувалися здебільшого на естет. критерії в оцінці давніх писем. памʼяток, культивували філол. метод у їхньому дослідж., за­стосовували стильовий під­хід до літ. явищ давнини. Однак їхня наук. позиція та проведені дослідж. не були викори­стані укр. медієвістикою, оскільки вона опинилася під впливом рад. ідеології, а спроби адекват. прочита­н­ня укр. літ-ри комуніст. режим від­кидав і засуджував, як свідчить про це політ. інцидент із кн. «Нарис історії української літератури» (К., 1945). Загалом, у часи рад. влади М. л. пере­бувала в тіні рос. науки, не мала знач. досягнень у цій галузі, хоча праці О. Білецького, В. Крекотня, О. Мишанича, вид. у 1960-х рр. 8-томна «Історія української літератури» певною мірою під­тримали належ. наук. рівень вітчизн. медієвістики. Нині вона пере­живає своє під­несе­н­ня і пред­ставлена такими іменами, як М. Сулима, Ю. Пелешенко, М. Корпанюк, Р. Радишевський, О. Александров, Б. Криса, П. Білоус, В. Соболь, Л. Ушкалов, Н. Поплавська, В. Шевчук, В. Яременко, О. Сліпушко, О. Матушек та ін. За кілька остан. десятиліть ви­дано чимало давніх текс­тів, опубл. моно­графії, стат­ті, наук. зб. «Медієвістика» (Одеса), «Львівська медієвістика». Змінився і методол. під­хід до ви­вче­н­ня давнього письменства з урахува­н­ням досягнень сучас. світ. літературо­знавства. Результатом цих зусиль є 1-й і 2-й т. 12-том. «Історії української літератури», ви­дані у 2013–14.

Літ.: Огоновський О. Історія літератури руської. Ч. 1. Л., 1887; Куліш П. Нарис історії словесності русько-української // Куліш П. Твори. Т. 4. К., 1901; Гнатишак М. Історія української літератури. Кн. 1. Прага, 1941; Нарис історії української літератури. К., 1945; Франко І. Історія української літератури // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 40. К., 1983; Лепкий Б. Начерк історії української літератури. Мюнхен, 1991; Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. Кн. 1. Л., 1992; Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. Т. 1. К., 1993; Петров В. Українська література // Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Укр. літ-ра. Мюнхен; Л., 1994; Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. Т., 1994; Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1995; Максимович М. Полемическое обозрение малорос­сийской словесности // Історія укр. літ. критики та літературо­знавства: Хрестоматія у 3 кн. Кн. 1. К., 1996; Костомаров Н. Обзор сочинений, написан­ных на малорос­сийском языке // Там само; Білоус П. Вступ // Історія укр. літ-ри: У 12 т. Т. 1. К., 2013.

П. В. Білоус

Медієвістика музична — галузь музико­знавства, що досліджує музику середньовіч­чя. Осн. досягне­н­ня музики серед. віків торкаються перед­усім церк. монодії — як на Сході у Візантії та її культур. просторі, разом із пд. і сх. словʼянами, так і на Заході — григоріан. спів. Церк. монодія стала осн. формою роз­витку профес. музики середньовіч­чя: упорядкувала ладові системи, сприяла виникнен­ню та роз­витку нотації, кри­сталізувала форми і жанри церк. пісне­співів, стимулювала роз­виток муз. освіти і вихова­н­ня профес. кадрів. В Укра­їні вона має два етапи роз­витку, які роз­різняють за нотац. системами: невмен­на (кулизмяна), що охоплює 11 — серед. 16 ст., та лінійно-мензурал. (київ.) з остан. чверті 16 ст., що хоч і виходить за рамки серед. віків, та муз. стилістика залишилася майже не­змін­ною. Певного роз­витку набула та-кож світська музика, а носіями пісен­но-інструм. творчості були трубадури, трувери, майстерзінґери, скоморохи у Київ. Русі. Першими працями у галузі М. м. вважають джерел. публікації, зокрема монаха М. Ґерберта, який зібрав та опублікував у 3-х т. трактати про музику «Scriptores eccle-siastici de musica sacra» («Церковні письмен­ники про священ­ну музику», Санкт-Блазін, 1784), Е. Кусмакера, який видав працю у 4-х т. «Scriptorum de mu-sica medii aevi nova series» («Середньовічні письмен­ники про музику», Париж, 1864–76). Поет. природу текс­тів візант. музики від­крив кардинал Ж. Пітра «Hym-nographie de ľEglise grecque» («Гімно­графія грецької церкви», Рим, 1867), В. Кріст та М. Паранікіс опублікували антологію грец. християн. пісень (1871). Отець П. Крипʼякевич досліджував і видав грец. богородичні пісні (1914, 1917). Знач. внесок у ви­вче­н­ня словʼяно-руської музики середньовіч­чя зробили рос. (Д. Разумовський, С. Смоленський, В. Метал­лов, Н. Фіндейзен, А. Преображенський, у новіт. час — М. Успенський, В. Бражников, Ю. Келдиш, Н. Серьогіна, Т. Владишевська), болгар. (П. Ди-нев, Е. Тончева, С. Куюмджієва) та серб. (Д. Стефанович, Д. Петрович) науковці. У Польщі її досліджували А. Хибінський, З. Яхімецький, Г. Файхт, Я. Стеншевський, З. Швейковський, Я. Пікулік. Музику серед. віків (зх., словʼян. та українську) ви­вчали й укр. дослідники — П. Бажанський, Т. Пасічинський, М. Залєський, Ф. Стешко (1929), у повоєн. час на еміграції — П. Маценко, М. Антонович. Нині в Україні сформувалися 2 школи музико­знавців-медієвістів — київ. (О. Шреєр-Ткаченко, Н. Герасимова-Персидська, Л. Корній, О. Шевчук, І. Чижик, О. Путятицька, Є. Ігнатенко) та львів. (О. Цалай-Якименко, Ю. Ясіновський, Н. Сиротинська, Б. Кіндратюк, М. Качмар), які досліджують нотацію, поетику монодич. пісне­співів, дзвонар. культуру, візант. монодію, григоріаніку. Опубліковано нотні ірмологіони (Ю. Ясіновський, І. Задорожній), антології церк. монодії (Л. Корній, Ю. Ясіновський), теор. трактати (О. Цалай-Якименко). Виходять спеціаліз. зб. «Старовин­на музика» (Київ), «Калофонія» (Львів), «Musica Medii Aevi» (Краків).

Літ.: Бажаньскій П. Історія руского церковного пінія. Л., 1890; Залєский М. Основи візантийської ритміки // Альм. укр. богословів. Л., 1914; Стешко Ф. Джерела до історії початкової доби церковного співу на Україні // Пр. Укр. високого пед. ін­ституту ім. М. Драгоманова у Празі. Прага, 1929; E. Wellesz. A History of Byzantine Music and Hymnography. Oxford, 1949; H. Feicht. Studia nad muzyką polskiego średniowiecza. Kraków, 1975; Ясиновський Ю. Кулизмʼяні нотовані памʼятки княжої доби // Зап. НТШ: Пр. Музикозн. комісії. Л., 1996. Т. 232; Його ж. Візантійська гимно­графія і церковна монодія в українській рецепції ран­ньомодерного часу. Л., 2011; Сиротинська Н. «Перло многоцѣн­ное»: Музично-поетичний світ богородичної гимно­графії. Л., 2014; Антологія стихир літургійного року на основі українських рукописних ірмолоїв XVI–XVIII cтоліть. Л., 2016.

Ю. П. Ясіновський

Завантажити статтю