Китай, Китайська Народна Республіка

Визначення і загальна характеристика

КИТА́Й, Китайська Народна Республіка (Чжунго, Чжунхуа Женьмінь Гунхего) — держава у Східній і Центральній Азії. На Пн. Сх. межує з Пн. Кореєю та Росією, на Пн. — з Монголією, на Пн. Зх. — з Росією, Казах­станом і Киргиз­станом, на Зх. — з Таджики­станом й Афгані­станом, а також із Паки­станом (по т. зв. лінії контролю в Кашмирі), на Пд. Зх. і Пд. — з Індією, Непалом і Бутаном, на Пд. Сх. — з Мʼянмою, Лаосом і Вʼєтнамом. На Сх. і Пд. Сх. омивається Жовтим, Сх.-Китай. і Пд.-Китай. морями Тихого океану. Біля узбереж­жя — без­ліч о-вів (найбільші — Тайвань і Хайнань). Площа 9597 тис. км² (3-є м. у світі після Росії та Канади). Насел. 1,35 млрд осіб (без о-ва Тайвань, 2010; 1-е м. у світі; понад 1/5 жит. Землі): пере­важно китайці (93 %), проживають також понад 50 народностей і малих етніч. груп (чжуани, уйгури, монголи, тибетці, маньчжури, хуей, корейці та ін.). До серед. 20 ст. для К. був характерний високий рівень народжуваності (35–40 осіб на 1000 жит.). Однак через високу смертність (25–30 осіб на 1000 жит.) кількість насел. зро­стала по­ступово. Від 1950–70-х рр. із покраще­н­ням мед. обслуговува­н­ня, зро­ста­н­ням рівня сан. культури тощо значно скоротилася смертність насел. і, від­повід­но, збільшилися темпи його приросту (1953 — 594,4 млн, 1982 — 1,01 млрд осіб). У К. почали послідовно проводити демогр. політику, спрямов. на зниже­н­ня народжуваності (держ. під­тримка сімей з однією дитиною; від­сутність пільг та накла­да­н­ня значних штрафів для сімей з 2-ма та більше дітьми). Так, рівень народжуваності з 23,3 осіб на 1000 жит. 1987 скоротився до 12,1 у 2009. Від­повід­но природ. приріст насел. у цих роках становив 16,6 і 5,0 (при рівні фертильності 1,75 дитини на 1 жінку). Від 2007 у звʼязку зі старі­н­ням насел. у більшості р-нів К. за певних умов (якщо мати і батько були єдиними дітьми, або якщо перша дитина — дівчинка, оскільки батьками в старості опікувався саме син) до­зволено мати 2-х дітей. Міське насел. 2010 становило 47 %. Віро­сповіда­н­ня: конфуціанство, буд­дизм, даосизм. У Тибеті поширена особлива форма буд­дизму — тибет. буд­дизм, або ламаїзм. Перші писемні згадки про християнство у К. датовані 6–7 ст., хоча християн. проповіді були ві­домі ще від 1 ст. Катол. місіонери зʼявилися в К. у 13 ст., православні — у 17 ст. У серед. 20 ст. утвор. Китай. Автономну Православну Церкву. Проте­стантизм набув пошире­н­ня у 19 ст. Іслам (зʼявився у 7–8 ст.) став релігією низки народів (хуей, уйгури). Ви­знано су­спільно небезпечною і заборонено владою секту Фалуньгун (на поч. 21 ст. за неофіц. даними — до 100 млн прихильників). Держ. політика К. від­носно релігії за­знавала по­стій. змін: 1949–66 релігія була від­окремлена від держави; під час «культур. революції» 1966–76 усі види реліг. діяльності були заборонені; у 1980-х рр. від­новлено офіційно ви­знані реліг. організації. Від­повід­но до Кон­ституції, реліг. організації К. не можуть бути під­контрольні зарубіж. реліг. центрам. Держ. мова — китайська. Столиця — Пекін (12,5 млн осіб, 2010). Найбільші міста (з перед­містями; 2010, млн осіб): Шанхай (17,8), Чунцін (9,7), Ґуанчжоу (Кантон; 8,5), Ухань (8,3), Тяньцзінь (7,5), Сянґан (Гонконґ; 7,1), Шеньчжень (7,0), Шеньян (Мукден; 6,6), Сіань (5,1), Ханчжоу, Харбін (по 4,9), Шаньтоу (4,7), Ченду (4,6), Нанкін (4,3). Адм. поділ: 22 провінції (без Тайваню), 5 автоном. р-нів, 4 міста центр. під­порядкува­н­ня (Пекін, Шанхай, Тяньцзінь, Чунцін), а також спец. адм. р-ни Сянґан (Гонконґ) та Аоминь (Макао). Грош. одиниця — юань. Держ. устрій — республіка. Вищий орган держ. влади — Всекитай. збори нар. пред­ставників (ВЗНП), які обирають По­стій. комітет. Виконав. орган держ. влади і вищий держ. адм. орган — Держ. Рада. Глава держави — Сі Цзіньпін (також ген. секр. КП К.). Система органів влади функціонує під керівництвом КП К. Серед ін. партій — Рев. комітет Гомін­дану К., Демократ. ліга К., Асоц. демократ. нац. будівництва К., Робітн.-селян. демократ. партія К., Асоц. сприя­н­ня роз­витку демократії в К. Провід­ні політ. партії на Тайвані: Гомін­дан, Демократ. про­гресивна партія, Нова китай. партія. Член ООН, МВФ, СОТ.

Природа Китаю

Природа К. багата і різноманітна. Сх. частина країни зайнята пере­важно Великою Китай. рівниною, до якої на Зх. прилягають Лесове плато та Сичуан. западина, а на Пд. — г. Наньлін та Юн­нянь-Ґуйчжоус. нагірʼя. На Пн. Сх. — хребти Великий та Малий Хінґани, нагірʼя Ляосі, Маньчжуро-Корей. гори. У зх. частині — пустелі Ґобі й Такла-Макан, оточені з Пн. Зх. г. Алтай, Тянь-Шань, Памір, з Пд. — г. Куньлунь, Тибет. нагірʼям і хребтами Гімалаїв. У К. (на кордоні з Непалом) знаходиться найвища вершина світу — г. Джомолунґма (вис. 8848 м). Клімат сх. частини країни пере­важно мусон­ний. Середня температура січня від +18 °С на Пд. до –24 °С на Пн. Сх., липня — від­повід­но +28 °С і +20 °С. На Зх. — континентал. і різкоконтинентал. клімат пустель, на Тибет. нагірʼї — суворих гір. пустель з т-рами взимку до –24 °С. Нараховується понад 50 тис. річок та понад 2800 озер. Найбільші річки на Сх. і Пд. — Янцзи, Хуанхе, Сіцзян, на Пн. Сх. — Сунґарі, на Зх. — Тарім. Серед найбільших озер — Дунтінху, Кукунор, Лобнор, Нам-Цо. Пл. с.-г. угідь (2007) понад 500 млн га, з них орних земель — 153 млн га (пере­важно у сх. частині). Ліси за­ймають 1/6 тер. країни. Флора К. різноманітна. Нараховується понад 32 тис. видів рослин (одне з перших місць у світі), зокрема понад 7 тис. — деревних та чагарник. порід. У К. зро­стає понад 190 релікт. видів, зокрема ендеміки метасеквоя китайська, гінкго дволопатеве, китайське тюльпанове дерево, китайська аргірофіл­ла, тайванська флузіана, фуцзянський кипарис, давидія, тайванія та ін. За характером рослин­ності у К. виділяють 2 частини: аридну зх. і вологу сх. У зх. частині пере­важають пустелі, напів­пустелі та степи; у сх. — ліси, луки, степи. Фауна пред­ставлена понад 500 видами ссавців, понад 1200 — птахів, понад 400 — повзунів, бл. 350 — земноводних. У пустелях трапляються кінь Пржевальського, кулан, джейран, дикий двогорбий верблюд, тушканчики; у степах — дзерен, полівка Брандта, монгольська пискуха; у високогір. місцевості — дикий як, сніжний барс, ведмідь-пискухоїд, багато гризунів. К. за­ймає 1-е м. у світі за запасами камʼяного вугі­л­ля (20 % світ. покладів), вольфраму (25 %), молібдену, олова, сурми, бариту; також значні запаси заліза, марганцю, алюмінію, міді, нікелю, цинку, свинцю, ртуті, золота, нафти, природ. газу.

Історія Китаю

К. — осередок однієї з найдавніших цивілізацій планети. Землероб. цивілізація виникла бл. 4 тис. до н. е. До серед. 1 тис. до н. е. склалася етнічна спільнота китайців (хань) і була вина­йдена ієрогліфічна писемність. Від часу створе­н­ня централіз. імперії династії Цінь (кін. 3 ст. до н. е.) і протягом правлі­н­ня династії Хань (206 до н. е. — 220) китайці асимілювали народи тангутів, з метою захисту пн. кордонів від степ. кочівників (сюнну, монголів та ін.) продовжили будівництво Великої Китай. стіни (довж. у декілька тис. км). Від династії Цінь походить назва країни (у транс­крипції ін. сх. мов — Хіна або Чайна; рос. топонім К. має ін. походже­н­ня). У становлен­ні держави велику роль ві­діграли ідеї стародав. філософів та їхніх послідовників — Конфуція (засн. конфуціанства) щодо побудови від­носин су­спільства і держави, Лао-цзи (засн. даосизму) — щодо від­носин су­спільства і природи. У 3–6 ст. Китай. імперія роз­палася на низку самост. держав. На­прикінці 6 ст. країна обʼ­єд­нана під владою династії Суй. У період правлі­н­ня династії Тан (618–907) китайці під­корили тюрк. племена сх. частини Центр. Азії, встановили контроль над Монголією, Маньчжурією та Кореєю, вперше досягли Тибету. Столиця країни Сіань була на той час найбільшим містом світу, роз­вивалися культура і мистецтво, по­жвавився «шовковий шлях» із зх. країнами. В 13 ст. К. захопили монголи під проводом Чингісхана й започаткували монгол. династію китай. імператорів — Юань (1264–1368). Монголи обрали за столицю Хан-балик (сучасна назва — Пекін). Монголія, Маньчжурія і Корея уві­йшли до складу величез. країни від Байкалу і долини Амуру на Пн. до Гімалаїв і Вʼєтнаму на Пд. Після паді­н­ня Монгол. імперії у К. правила династія Мін (1368–1644). Згодом у К. встановлено правлі­н­ня маньчжур. династії Цін (до 1911). Протягом 19 ст. від­булося ослабле­н­ня К. через за­стій у роз­витку господарства в умовах феодал. гнобле­н­ня Цінської верхівки. Імперіаліст. держави Росія, Японія, Велика Британія, Франція, Німеч­чина боролися за сфери впливу на К., зокрема за допомогою системи нерівноправ. договорів. Сіньхай. революція (1911–13), велику роль у якій ві­ді­грав демократ. лідер Сунь Ятсен, пере­творила К. із монархії в респ. Пере­біг подій нац. революції (від 1925) повʼяз. із проти­стоя­н­ням 2-х потуж. політ. сил — Гомін­дану (кер. Чан Кайші) та КП К. (кер. Мао Цзедун). 1931 Японія захопила пн.-сх. частину К. і згодом створила там маріонетк. державу Маньчжоу-Го, а протягом 1937–44 захопила значну тер. рівнин. К. Після поразки Японії у 2-й світ. війні в К. від­булася громадян. війна, внаслідок якої до влади при­йшли комуністи. Послідовники Гомін­дану ві­ді­йшли на о-в Тайвань і зберегли за собою правона­ступництво Китай. Респ. 1949 континентал. частину К. проголошено Китай. Нар. Респ. 1950 китай. війська уві­йшли в Тибет. 1997 Сянґан (Гонконґ), а 1999 Аоминь (Макао) уві­йшли до складу К. Від часу проголоше­н­ня Китай. Нар. Респ. країна про­йшла складний шлях соц. й екон. роз­витку, який призвів до утворе­н­ня сучас. моделі економіки К., де по­єд­нано елементи соціаліст. і ринк. господарства. Під час від­будови і першої пʼятирічки (1949–57) проведено земел. реформу, що ліквідувала пере­житки феодалізму на селі, й роз­почато індустріалізацію. Від 1958 надмірно форсов. роз­виток промисловості, створе­н­ня нар. комун (т. зв. великий стрибок) сут­тєво погіршили стан економіки країни, який у с. госп-ві вдалося нормалізувати лише за декілька років. 1966–76 у К. тривала «культурна революція», спровоков. ліворадикал. політ. силами. Внаслідок мас. ре­пресій паралізовано діяльність госп. органів, знову від­бувся спад економіки країни, яку вдалося стабілізувати лише у 1970-і рр. 1978 проголошено курс на екон. реформи: на­дано землю в оренду селянам, впроваджено систему сімей. під­ряду, роз­ширено само­стійність пром. під­приємств. 1992 взято курс на пере­хід до «соціалістичної ринкової економіки» та інтеграцію у світ. ринок. 2002 метою роз­витку країни ви­знано побудову «су­спільства середнього до­статку», яке ще давньокитай. мислителі вважали моде­л­лю ідеал. су­спільства, що по­ступається лише су­спільству вільних і рівних.

Економіка Китаю

Для країни характерні значні темпи зро­ста­н­ня ВВП, зокрема 2010 він становив 5740 млрд дол. США, у роз­рахунку на особу — 4354 дол. США (на пром-сть і будівництво припадало 47 %, сферу послуг — 43 %, с. госп-во — 10 %). К. — один з лідерів із залуче­н­ня іноз. капіталу. Провід­ні між­нар. корпорації ві­ді­грають важливу роль у роз­витку автомобілебудува­н­ня, виробництві побут. техніки й електроніки, сучас. засобів звʼязку. Серед найбільших вугледобув. компаній — держ. корпорація «China Shenhua Energy» (2-е м. у світі), компанія «China Coal Energy» (3-є м. у світі), нафто- і газодобув. — держ. корпорації «China National Petroleum Corp.», «China National Offshore Oil Corp.», компанії «PetroСhina», «China Petroleum and Chemical Corp.». Оцінюва­н­ня сучас. рівня роз­витку К. досить неодно­значне. Країна має великі можливості в енергетиці і промисловості — за­ймає пере­дові позиції у світі за видобутком енергоносіїв, виробництвом сталі, цементу, електро­енергії, автомобілів, тканин та хім. волокон. Зокрема, 2008 у К. вироблено понад 500 млн т сталі, 135 млн т цементу, 23 млн т хім. волокон, 9,3 млн автомобілів (2009 — 13,8 млн). Роз­винуті космічна й атомна промисловості, нафтохімія та електроніка. З ін. боку, виробництво пром. і с.-г. продукції на душу насел. все ще порівняно невелике. Структура енергобалансу країни зберігає «вугіл.» характер. Збудов. низку ГЕС (одні з найбільших у світі), АЕС (встановлено 11 реакторів цивіл. при­значе­н­ня). К. також виготовляє ядерні матеріали воєн. при­значе­н­ня. Видобуток урану, виробництво ядер. палива, а також будівництво й екс­плуатацію АЕС здійснюють 2 держ. корпорації — «China National Nuclear Corp.» і «China Nuclear Engineering & Construction (Group) Corp.». Маш.-буд. заводи виробляють практично всі види машин та устаткува­н­ня. У с. госп-ві пере­важає рослин­ництво (70 %). К. дає 1/3 світ. збору рису. Також країна за­ймає пере­дові позиції з вирощува­н­ня кукурудзи, пшениці, овочів (капуста, огірки, морква, цибуля, гриби, картопля), батату (4/5 світ. збору), чаю (1/4 світ. збору) та ін. З-поміж тех. культур осн. є бавовна (1/3 світ. збору). На Сх. К. роз­винуті свинарство (понад 2/5 світ. поголівʼя) і птахівництво (1/4 світ. поголівʼя). На Зх., подекуди на Пн. Сх. К. роз­водять овець, коней, верблюдів, а у високогір. р-нах — яків. У банк.-фінанс. секторі провід­ні позиції за­ймає держава. Центр. банк — Нар. банк К. (1-е м. у світі за запасами золотовалют. резервів центр. банку). Понад 50 % банк. активів К. припадає на «велику четвірку» спеціаліз. галуз. банків, з яких 3 — акціонерні. Шанхай. фонд. біржа (створ. 1990) за рівнем капіталізації пред­ставлених на ній компаній на­ближається до Лондонської і Токійської. Частка К. у між­нар. торгівлі активно зро­стає. Екс­портує продукцію машинобудува­н­ня (50 % екс­порту; зросла кількість автомобілів та електроніки), одяг і текс­тиль (25 % екс­порту), чорні та кольор. метали, вугі­л­ля, чай, різноманітну продукцію легкої промисловості (зокрема іграшки). Імпортує продукцію машинобудува­н­ня (50 % імпорту), мінерал. добрива, нафту і нафто­продукти. 20 % зовн. торг. обороту К. припадає на США, 10 % — на Японію, 20 % — на сусідні далекосх. країни. Зовн.-політ. діяльність китай. керівництва на сучас. етапі спрямов. на забезпече­н­ня мирних і стабіл. умов для реалізації мас­штаб. про­грам модернізації країни та пере­творе­н­ня К. на державу глобал. значе­н­ня. У Пекіні вважають, що завдяки геостратег. роз­ташуван­ню, військ. й екон. потенціалу, а також зростаючому впливу на роз­виток подій в Азіат.-Тихоокеан. регіоні К. має посісти від­повід­не місце серед країн цього регіону. У К. значними темпами роз­вивається ринок туристич. послуг: кількість туристів пере­вищила 25 млн осіб на рік (2006 — 22,2 млн осіб, 4-е м. у світі після Франції, Іспанії, США); найвідвідуваніші місця Сянґан (Гонконґ) і Гуанчжоу, Шанхай і сусідні провінції, Пекін, а також Сіань, Ціндао, Далянь і о-в Хайнань. Транс­порт не задовольняє сповна потреб господарства. Половину обсягу робіт виконують залізниці, важливе значе­н­ня має водний, особливо мор. транс­порт, у пере­везе­н­нях пасажирів — автомоб. Між­нар. аеропорти: Пекін, Сянґан (Гонконґ), Ґуанчжоу, Шанхай, Шеньчжень; мор. порти: Шанхай, Ланьюньган, Ціндао, Далянь, Ціньхуандао, Тяньцзінь, Сянґан (Гонконґ), Гуанчжоу та Шеньчжень. Континентал. зовн. комунікації обмежені: залізниці на Монголію, Росію та Казах­стан і Каракорумське шосе на п-ів Індо­стан через найвищі у світі пере­вали. Тех. досягне­н­ня — Цінхай.-Тибет. залізниця (найвисокогірніша у світі).

Культура Китаю

Традиційно К. славився бо­йовими мистецтвами: боротьба сянпу (згодом на її основі виникла япон. боротьба сумо), мейхуацюань («бо­йове мистецтво квітки сливи»; квітка сливи — символ К. і шаолін. бо­йових мистецтв), тайцзицюань, танланцюань, байхецюань. У 20 ст. набуло роз­витку бо­йове мистецтво ушу, зокрема 1991 у Пекіні вперше проведено Чемпіонат світу з цього виду. Від 1959 проводяться Всекитай. спартакіади (до про­грами входять змага­н­ня із 42-х видів спорту). 2008 у Пекіні проведено Олімп. та Параолімп. ігри. Серед найві­доміших китай. спортс­менів — Лі Нін (гімнастика; володар 3-х золотих та 2-х сріб. медалей на Олімпійських іграх у Лос-Анджелесі, 1984), Лінь Лі (комплексне плава­н­ня; володарка золотої та 2-х сріб. медалей на Олімпійських іграх у Барселоні, 1992), Ван Цзюнься (біг; володарка золотої та сріб. медалей на Олімпійських іграх в Атланті, 1996), світ. рекордсмен Лю Сян (біг з барʼєрами; володар золотої медалі на Олімпійських іграх в Афінах, 2004), Тянь Лян (стрибки у воду; володар 2-х золотих, сріб. та бронз. медалей на Олімпійських іграх у Сіднеї (2000) та Афінах (2004). Серед команд. видів спорту особливою популярністю користуються волейбол (жін. команда була пере­можцем (1984, 2004), а також сріб. (1996) і бронз. (Сеул, 1988, 2008) призером Олімпійських ігор), баскетбол (жін. команда стала срібний призером Олімпійських ігор 1992), футбол (жін. збірна стала фіналістом Олімпійських ігор 1996). При під­готовці китай. спортс­менів особливу увагу приділяють таким видам спорту, як дзюдо, тхеквондо, боротьба греко-римська і вільна, фехтува­н­ня, плава­н­ня, легка алтетика, теніс, бокс. З неолімп. видів спорту в К. особливою популярністю користуються автоперегони і шахи. Система освіти у К. пере­буває під опікою держави: заг. освіта — до­шкіл., базова, неповна середня, повна середня; профес. — початк., середня спец. і вища. У К. — понад 2 тис. ВНЗів. Серед них найбільші — Пекін. університет (1898), Університет Цінхуа (1911), Центр. академія мистецтв (1918), Китай. нар. університет (1950), Центр. університет національностей (1951; усі — Пекін), Сянґан. (Гонкон.) університет (1887, від 1911 — сучас. статус), Чжецзян. університет (1897, від 1998 — сучас. статус, м. Ханчжоу), Шаньдун. університет (1901, м. Цзінань), Нанкин. університет (1902), Сичуан. університет (1905), Університет Тунцзи (1907, від 1927 — сучасна назва, Шанхай). У К. — Нац. бібліотека (Пекін; засн. 1800 як палацова, від 1987 — сучасна назва і статус; 18 млн екземплярів, 5-е м. у світі за обсягом фондів; 1999 на її базі створ. Нац. електрон­ну бібліотеку). Серед понад 2300 музеїв — палац. ансамбль «Гугун» (1420, від 1914 — музей, частина колекції — у м. Тайбей на Тайвані), центр мистецтв «Китай у столі­т­тях» з Музеєм світ. мистецтва (2000), Нац. (створ. 2003 унаслідок зли­т­тя Істор. музею та Музею революції; усі — Пекін), Шанхай. (1952, нова будівля — 1996), теракотових воїнів із гробниці імператора Цінь Шіхуанді (м. Сіань). У К. — АН К., Академія інж. наук, Академія сусп. наук (усі — Пекін). Філософія в К. виникла у серед. 1 тис. до н. е. Окремі філос. ідеї і терміни присутні у китай. стародав. писем. памʼятках. Засн. філос. теорії вважають Конфуція (6–5 ст. до н. е.). Конфуціанство, даосизм і буд­дизм склали сан цзяо («три релігії»). Література китай. мовою — одна із найдавніших літ-р світу. Перші писемні текс­ти китай. мовою — написи на кістках для ворожі­н­ня (14–11 ст. до н. е.), згодом — бронз. епі­графіка (10–8 ст. до н. е.). Серед ран­ніх писем. памʼяток — конфуціан. і даоські канонічні твори епохи Чжоу. У цей період зʼявилися спец. терміни «вень» (писемність) і «ши» (поезія, вірш). Перша в історії К. літ.-поет. памʼятка — антологія «Книга пісень» (11–7 ст. до н. е.; зі­брано 305 різножанр. творів). У 4 ст. до н. е. виник поет. жанр чу ци. В антології «Чуські строфи» (2 ст. до н. е.) пред­ставлена творчість Цюй Юаня (вважається першим китай. поетом) та його учнів. Значного роз­витку китай. література набула у період формува­н­ня в К. імпер. форми правлі­н­ня. Осн. місце посіли оди фу (чергува­н­ня віршов. і прозаїч. фрагментів). У 3–6 ст. провід­ну роль у китай. поезії почали ві­ді­гравати ліричні жанри — ши і юефу. Серед письмен­ників того періоду — Цао Чжи, Цзі Кан, Тао Юаньмін, Се Ліньюн, Бао Чжао, Лу Цзі. В епоху імперії Тан творили Мен Хаожань, Ван Вей, Лі Бо, Ду Фу. Зʼявився новий поет. жанр ци (вірші на пісен­ні мелодії з нерегуляр. кількістю слів у рядку), а також прозаїч. жанр гувень (творчість Хань Юя, Лю Цзунʼюаня). У період завоюва­н­ня К. монголами набули роз­витку драма і роман. Серед драм. творів — «Образа Доу Е, що схвилювала небеса і землю» Гуань Ханьціна, «Осінь у ханському палаці» Ма Чжиюаня, «Західний флігель» Ван Шифу. Зʼявилися романи-епопеї «Трицарство» Ло Гуаньчжуна, «Річкові заплави» Ши Най­аня, фантаст. роман «Подорож на Захід» У Чененя. З драм. творів найбільшого роз­по­всюдже­н­ня набули «Пі­вонієва альтанка» Тан Сяньцзу та «Лютня» Гао Цзечена (Гао Міна). У 16–18 ст. роз­вивалися прозаїчні жанри (Пу Сунлін, Фен Менлун, Юань Мей). На поч. 20 ст. письмен­ники почали звертатися до нар. творчості, мовою літ-ри вважали роз­мовну, а критерієм художності — правдивість зображуваного (Лян Цічао, Ху Ши). Збільшилася кількість пере­кладів іноз. літ-ри. Перші зразки нової літ-ри — оповіда­н­ня «Щоден­ник божевільного» Лу Сіня, комедійна пʼєса «Головна справа життя» Ху Ші. Внаслідок руху «Четвертого травня» (1919) зʼявилося бл. 400 газет і журналів роз­мов. мовою. 1921 у Пекіні створ. Товариство ви­вче­н­ня літ-ри, у Токіо — товариство «Творчість (Го Можо, Юй Дафу). 1927–37 провід­не положе­н­ня за­ймала література марксист. спрямува­н­ня (Мао Дунь, Дін Лін, Чжан Тяньї). У цей період створ. романи Ба Цзіня, Лао Ше, епічні поеми Цзан Кецзя, Ай Ціна, пʼєси Цао Юя. У літературі 1937–45 набули роз­витку жанри докум. прози, політ. сатири, зʼявилися декламац. вірші. Традиції нар. і нової літ-ри по­єд­нані у творчості Чжао Шулі. У 1950-і рр. для китай. літ-ри характерні прославле­н­ня рев. минулого КП К., соціаліст. пере­творень. Під час «культурної революції» 1966–76 літератори за­знали ре­пресій. Після смерті Мао Цзедуна (1976) зʼявилися умови для від­родже­н­ня літ. життя. 2000 лауреатом Нобелів. премії з літ-ри став драматург і прозаїк Гао Сінцзянь. Перші археол. знахідки (вироби з кераміки і нефриту) у бас. р. Хуанхе і Янцзи датовані 10 тис. до н. е. У 3 тис. до н. е. керам. вироби (посуд, маски, статуетки тощо) виготовляли на гончар. крузі. З нефриту створювали сокири, ножі, під­віски, намиста, диски, браслети, шпильки, зоо- й антропоморфну пластику. Зна­йдено вироби з кістки та мушлі, а також перші артефакти з лаковим роз­писом. На виробах із кераміки та нефриту — тотемні зображе­н­ня. В епоху бронзи (2 тис. до н. е.) на тер. сучас. К. існували городища (найбільший комплекс — «Руїни Інь» побл. м. Аньян). З бронзи виготовляли посуд для приготува­н­ня їжі, для під­ноше­н­ня жертов. їжі, для води та вина; характерні візерунки у ви­гляді грому, геом. фігур. Елементами декору були зоо- або антропоморфна маска, дракон, анімаліст. зображе­н­ня; тотемні образи еволюціонували в астрологічні символи. Згодом зʼявилася поливʼяна кераміка і «біла кераміка» камʼяної маси. В епоху Чжоу калі­графія стала само­стій. видом мистецтва (написи на виробах із бронзи та каменю). Роз­вивався живопис монументальний і на шовкових сувіях. Зводили пере­важно деревʼяні 2-поверх. будівлі та багатоповерх. башти. Бл. 9–8 ст. до н. е. виготовляли черепицю, а згодом і цеглу. В епоху Хань зʼявився папір, роз­робляли швидкісні техніки письма. Засн. автор. калі­графії та її першими теоретиками були Ду Ду, Цай Юн, Чжан Чжи, Чжун Ю. Збереглося 11 імператор. усипальниць та похова­н­ня Хо Цюйбіна в околицях м. Сіань. Стіни поховал. камер прикрашали поліхром. камʼяними та керам. рельєфами; пере­важали зображе­н­ня людей, свій. тварин, будинків, «грошових дерев», виконані з кераміки, дерева, бронзи, нефриту; під­ходи до поховань прикрашала велика монум. скульптура «вартових могил». Арх-ра К. роз­вивалася від­повід­но до норм фен-шую. Будівлі зводили за каркасно-стовп. методом. В епоху Хань набуло роз­витку виготовле­н­ня бронз. дзеркал, виробів з нефриту і лаку; виробництво шовку. У 3–6 ст. зʼявився живопис на горизонтал. сувоях (шовкових чи паперових). Серед художників того періоду особливу популярність здобув Гу Кайчжи. Із роз­по­всюдже­н­ням буд­дизму зʼявилася низка ансамблів китай.-буд­дист. мистецтва, зокрема печер. монастир Могао, скельні храми Бінлінси (5–10 ст.), Майцзішань (4–17 ст.; обидва — провінція Ганьсу), Юньган (5–12 ст., провінція Шаньсі), Лунмінь (5–9 ст., провінція Хенань), гір. буд­дист. монастир Сюанькунси (5–17 ст., провінція Шаньсі). Для епохи Тан характерна поява вертикал. формату живопис. сувоїв. Шедевром монум. живопису став роз­пис захороне­н­ня принцеси Юнтай (706, побл. м. Сіань). Серед ві­домих танських живописців — Ван Вей. Створ. низку колосів, найбільший з яких — Лешанський Великий Будда (70 м, 8 ст., на г. Ліньлюйшань, провінція Сичуань). Збереглися буд­дист. деревʼяні храми у монастирях Наньчаньси (782) і Фогуанси (857; обидва — провінція Шаньсі). В епоху Тан з над­звич. роз­махом зводили імператор. поховал. комплекси (напр., ансамбль із 18-ти усипальниць 7–8 ст. побл. м. Сіань). Цей період характеризується появою фарфору, а також нових типів тканин — атласу, оксамиту, парчі. В епоху Сун найбільша памʼятка бронз. храмової скульптури — Гуаньїн (22 м, 10 ст., монастир Лунсінси, провінція Хубей). Ві­дома також статуя Лао-цзи на г. Циньюаньшань (12 ст., провінція Фуцзянь). В епоху Мін найбільший мемор. комплекс — похова­н­ня 13-ти імператорів побл. Пекіна (15–17 ст., з «Дорогою духів»). Серед архіт. памʼяток — храм Неба у Пекіні (1530, реконстру­йов. 1749). У період династії Цін ві­домі пред­ставники придвор. живопису — Ван Шимінь, Ван Цзянь, Ван Хуей, Ван Юаньци, У Лі, Юнь Шоупін. Серед ін. живописців (т. зв. індивідуалістів) здобули ви­зна­н­ня Чжу Да, Ши Тао, Чжао Чжицянь, Жень Бонянь, Жень Сюн. У сучас. К. — різномані­т­тя живопис. шкіл і стилів. У 2-й пол. 19 ст. споруджено комплекс театр. будівель Дехеюань (1892) і пере­будовано ансамбль імператор. парку Іхеюань (1888; обидва — Пекін). На межі 19–20 ст. зведено будівлі у європ. стилі: собори Бейтан (Пекін, 1887–89), Богоматері Ро­зарія в Гаосюні (Тайвань, 1860), Св. Трійці (1866), Шанхай. клуб (1864; обидва — Шанхай). Після повале­н­ня імператор. влади 1912 роз­почато активну забудову міст. Зведено будівлі Рос.-Азіат. банку (1901, арх. Х. Бек­кер), Шанхай.-Гонкон. банку (1923), готелю «Парк-Отель» (1931–34, вис. 86 м). Із утворе­н­ням 1949 Китай. Нар. Респ. роз­почато формува­н­ня нового нац. стилю. У 1980–2000-і рр. зведено будівлі у стилі постмодернізму (Шанхай. музей, 1992–96) і неомодернізму (комплекс «Комуна Великої Китайської стіни», 2002, побл. Пекіна). У Сянґані (Гонконзі) через не­стачу територій активно роз­вивається висотна забудова (на межі 20–21 ст. нараховувалося бл. 7 тис. хмарочосів). Найдавніші памʼятки муз. культури К. датовані 6–5 тис. до н. е. У процесі роз­витку китай. муз. культура взаємодіяла з культурами Пд., Центр. і Зх. Азії. Найдавніший пласт китай. музики повʼяз. із нар. культами та шаманізмом. Музика і танець входили в систему «шести мистецтв». Започатковано ідеол., естет. і теор. основи китай. музики, повʼяз. з конфуціанством і даосизмом. Сформовано практику оркестр. виконавства (найдавнішу у світі); оркестри складалися з 3-х груп інструментів: ударні, духові, струн­ні. Серед муз. інструментів — дзвони чжун, літофони цін, барабани гу, цитри цінь, окарина сюнь. У перші столі­т­тя н. е. набула роз­витку музика буд­дист. ритуалу. У 3 ст. була роз­по­всюджена традиція сольного виконавства на ціні. У 5–6 ст. китай. музика за­знала впливу індій. та перс. муз. культур. У 8 ст. зʼявився вокал. жанр ци. У серед. 19 — на поч. 20 ст. роз­почато процес європеїзації китай. музики. 1919 створ. муз. від­діл. у Пекін. університеті, 1927 в Шанхаї від­крито першу в країні консерваторію. Основоположниками сучас. музики К. вважають Не Ера (автор «Маршу добровольців», 1935; від 1949 — Держ. гімн К.) та Сянь Синхая (автор «Кантати про Хуанхе», 1939). Після утворе­н­ня Китай. Нар. Респ. створ. низку держ. муз. і театр. колективів з традиц. китай. і європ. репертуаром. Вдале по­єд­на­н­ня китай. і європ. традицій від­ображене у концерті для скрипки з орке­стром «Лян Шаньбо і Чжу Інтай» Чень Гана і Хе Чжаньхао (1959). Негативно вплинула на муз. культуру К. «культурна революція» 1966–76 (заборона виконувати зарубіжну і китай. музику, окрім 7-ми «взірцевих» по­становок, що від­повід­али ідеям Мао Цзедуна). Згодом роз­винувся жанр популяр. пісні. Особливого роз­по­всюдже­н­ня набули великі муз.-театр. шоу на істор. й етногр. сюжети. Серед ві­домих диригентів — Чень Цзохуан, Тан Мухай, Чень Сеян, Лі Сіньцао, Юй Лун, спів­аків — Ху Сяопін, Ляо Юнчан, піаністів — Лан Ланг, Лі Юньді, музико­знавців — Ван Гуанці, Ян Іньлу, Інь Фалу, Сюй Чанхуей (Тайвань). У Стародав. К. було сформовано 2 танц. жанри — вень у (цивіл. танці) і у у (військ. танці). У період Чжоу в ритуал. танцях роз­робляли канони рухів, що мали символічне значе­н­ня. Згодом на характер ритуал. танців вплинуло конфуціанство. Період роз­квіту танцю, роз­робле­н­ня його естет. принципів припали на епоху Тан. Згодом танець став допоміж. елементом театру. У 2-й пол. 1950-х рр. на основі китай. і європ. традицій Дай Айлянь по­ставила балет «Голуб миру». 1954 організовано Пекін. хореогр. училище, 1960 — Шанхай. балетну школу. 1953 у Пекіні від­крито Центр. театр опери та балету. Після «культурної революції» 1966–76 роз­почато від­родже­н­ня класич. балету. 1979 створ. найбільшу в К. Шанхай. балетну трупу. У ви­ставах поч. 21 ст. — синтез балет. і цирк. мистецтв. У китай. традиц. театрі по­єд­нані музика, спів, танець, сценічна мова, рухи, засн. на техніці бо­йових мистецтв і цирк. жанрів. Найбільшого роз­квіту китай. драма за­знала у період Юань. У 13 ст. набув класич. форми жанр муз. драми цзацзюй, згодом на Пд. К. сформувався муз.-театр. жанр наньсі. В епоху Мін набув роз­по­всюдже­н­ня жанр куньцюй (його роз­виток призвів до появи на­прикінці 18 — на поч. 19 ст. жанру цзінцзюй (т. зв. пекін. опера), у 18 ст. — іянський театр, на­прикінці періоду Мін — шоасін. муз. драма. У К. також популярний ляльк. театр. Китай. лялькарі ві­домі у світі своєю майстерністю (кожна з ляльок керується понад 30-ма нитками, що є рідкістю за межами К.). Від кін. 19 — поч. 20 ст. у К. набув роз­витку драм. театр. Перший китай. фільм відзнято 1905 у Пекіні («Гора Дінцзюнь»). 1913 зʼявився короткометраж. ігровий фільм «Шлюбні ускладне­н­ня» (реж. Чжан Шичуань, Чжен Чженцю), 1921 — перший повнометраж. ігровий фільм «Янь Жуйшен», 1931 — перший звук. фільм «Спів­ачка Червона пі­вонія» (реж. Чжан Шичуань). Центром кіноіндустрії став Шанхай. У 1950-х рр. відзнято фільми «Сива дівчина» (1950), «Лавка Ліня» (1959; обидва — реж. Шуй Хуа). Світ. славу здобули фільми «Місячне затемне­н­ня» (1999), «Туя одружується» (2007; обидва — реж. Ван Цюаньань), «Тигр, який під­крадається, дракон, який затаївся» (реж. Лі Ань), «Дияволи на порозі» (реж. Цзян Вень; обидва — 2000), «Нічний бенкет» (реж. Фен Сяоґан), «Добра людина з Санься» («Натюрморт», реж. Цзя Чжанке; обидва — 2006). Цирк. мистецтво ві­доме в К. від 8–5 ст. до н. е. У китай. цирку від­сутні клоунада, дресиров. тварини, круглий манеж (дія від­бувається на сцені, пере­важають акробатика, гімнастика, еквілібристика, жонглюва­н­ня, ілюзійне мистецтво).

К. ви­знав незалежність України 27 грудня 1991, дипломат. від­носини між країнами встановлено 4 січня 1992. У березні 1993 від­крито Посольство України в К. За даними Держ­ком­стату України, 1997 екс­порт України до К. складав майже 6 % (1,25 млрд дол. США) заг. укр. екс­порту. Проте 1998 товарообіг між країнами скоротився на 31,3 % і склав 860,1 млн дол. США.

Літ.: Кіктенко В. О. Нарис з історії українського китає­знавства. ХVIII — перша половина ХХ ст.: Дослідж., мат., док. К., 2002.

Б. П. Яценко

Китайсько-українські звʼязки

Китайсько-українські звʼязки тривалий час мали опосередков. характер і від­бувалися у рамках від­носин Росії з К., які були започатк. у 1-й чв. 17 ст. Українці входили до складу рос. посольства, реліг. і торг. місій тощо. У 18 ст. Рос. духовну місію в К. очолювали українці — архімандрити І. Лежайський, А. Платковський, І. Трусов, Г. Линцевський, М. Цвіт, С. Грибовський, згодом В. Морачевич. Значний внесок у ви­вче­н­ня К. зробили укр. синолог і мандрівник Ю. Тимківський (автор роз­відки «Путешествие в Китай через Монголию 1820 и 1821 гг.», С.-Петербург, 1824), укр. історик та архео­граф М. Бантиш-Каменський (укладач зб. док. «Дипломатическое со­брание дел между Рос­сийским и Китайским государствами с 1619 по 1792 год», Казань, 1882) та ін. 1909–12 послом Росії в К. (Пекін) був українець І. Коростовець. 1819–32 у Пекіні працював укр. лікар Й. Войцехівський, який особливо від­значився у боротьбі з епідеміями холери та ін. хвороб; китайці встановили йому памʼятник 1829 у Пекіні. Тайпін. пов­ста­н­ням у К. (1850–64) цікавився Т. Шевченко, про що свідчить запис у його щоден­нику. Значні групи українців почали прибувати до пн.-сх. частини сучас. К. — Маньчжурії на­прикінці 19 ст. Були задіяні пере­важно на буд-ві Китай.-Сх. залізниці (роз­почате 1897), після закінче­н­ня якого 1903 залишилися працювати як залізничні службовці. Багато українців пере­бувало у Маньчжурії після закінче­н­ня військ. служби у дис­локов. там рос. військ. частинах. Окрім залізниці, вони працювали також у рос. держ. та комерц. установах та на під­приємствах, за­ймалися комерцією, будівництвом тощо. За даними І. Світа, до 1917 у Маньчжурії мешкало 20 тис. укр. родин (пере­важно у Харбіні, частково на окремих станціях Китай.-Сх. залізниці). Однак, за даними пере­пису укр. насел. Маньчжурії, який було проведено місц. укр. організаціями на­прикінці 1917, тут мешкало 22 тис. українців. Після більшов. пере­вороту 1917 значна частина китайців, які пере­бували у Росії та Україні, під­тримала більшовиків. У 1920-х рр. в Україні проживало бл. 1 тис. китайців; у Києві виходив часопис «Гуангун-Бао». У 1920-х рр. до К. (зокрема Маньчжурії) прибула значна кількість українців із Зеленого Клину та Сибіру, згодом окремі втікачі з України та Кубані. У 1920–30-х рр. у Маньчжурії мешкало 30–45 тис. осіб укр. походже­н­ня, зокрема у Харбіні — понад 15 тис. Не­значні групи укр. емі­грантів були пред­ставлені в Шанхаї (1905 мешкало декілька десятків українців, 1937 — вже декілька тисяч), Тяньцзіні, Ціндао, Ханькоу (нині Ухань).

Зародже­н­ня укр. культур. та громад. життя в К. роз­почалося на поч. 20 ст. Від 1898 у К. з великим успіхом від­булися гастролі укр. трупи К. Мирославського. Після роз­паду трупи 1906 окремі її артисти — П. Українцев, І. Морозенко, М. Каганець, К. Слоновська організували аматор. театр. гуртки, які продовжили укр. театр. діяльність у Маньчжурії. Першою укр. організацією у К. стала Укр. громада (засн. 1905 у Шанхаї), яка також зібрала частину коштів на ви­да­н­ня Євангелія українською мовою та укр. газети у С.-Петербурзі. Тоді ж у Харбіні створ. укр. аматор. театр. гурток під керівництвом П. Українцева (1910 на його основі С. Кукуруза організував муз.-драм. гурток «Бандура»). 1907–08 засн. Укр. клуб (голова М. Панчоха), який став першою укр. громад. організацією в Маньчжурії, що ві­діграла значну роль у становлен­ні та роз­витку укр. громад. життя у К. З ініціативи клубу 24 лютого 1908 на ст. Бухеду проведено перше в Маньчжурії Шевченків. свято (зі­брані кошти направлено у фонд будівництва памʼятника Т. Шевченку в Києві), 1914 організовано урочисте святкува­н­ня 100-річчя поета. Від 1909 у місц. рос. г. «Харбин» існувала по­стійна рубрика «Украинская жизнь». 1912 у Харбіні та на станціях залізниці гастролювала профес. укр. трупа під керівництвом К. Кармелюка-Каменського. 19 березня 1917 у Харбіні засн. Укр. раду (згодом зʼявилися на багатьох станціях Китай.-Сх. залізниці), яку 16 липня того ж року замінила Маньчжур. укр. окружна рада, що стала центр. пред­ставниц. органом укр. насел. (обʼ­єд­нала усі укр. організації, які існували на той час у Маньчжурії). Виходили ж. «Засiв» (орган Маньчжур. укр. окруж. ради), «Вісті Українського клюбу» (орган Укр. клубу; обидва — від 1917). У 1918–19 діяло консульство Укр. Держави на Далекому Сх. з резиденцією у Харбіні. Тоді ж зведено будинок Укр. клубу, при якому від 1921 за фінанс. під­тримки ві­домого під­приємця І. Шевченка почала діяти семикласна укр. гімназія (створ. на базі укр. початк. школи (1918) та школи 2-го ступеня (1919), у якій навч. бл. 200 учнів. Укр. гімназія стала одним із важливих центрів укр. культур. життя в Харбіні; при ній діяв Союз укр. молоді. Зуси­л­лями Маньчжур. окруж. ради в Харбіні ви­дано під­ручники для початк. школи — «Перша читанка» та «Рiднi зерна», а також «Українську граматику» (усі під­готовлені С. Кукурузою) та «Коротку iсторiю українського народу» А. Клюка. 1921 у Харбіні з ініціативи С. Кукурузи та В. Опадчого створ. Укр. Свято-Покров. братство, яке заснувало 1922 укр. православну парафію (перший парох — о. П. Гордзієвський), що діяла в будинку Укр. клубу. 26 листопада 1922 освячено тимчас. храм на честь Покрови Божої Матері, в якому від 1924 роз­почато богослужі­н­ня українською мовою. У Харбіні діяли також міська Укр. рада та укр. ко­оператив «Згода». У Харбіні ви­дано 2 числа (1920–21) укр. тижневика «По­ступ», одне число місячника «Вимоги життя» (1921). Унаслідок поразки нац.-визв. боротьби в Україні та укр. нац. руху на Зеленому Клині на поч. 1920-х рр. укр. громад. життя в Маньчжурії за­знало занепаду. 1921 припинено діяльність Маньчжур. укр. окруж. ради. У цей час єдиним осередком укр. громад. життя в Харбіні залишався Укр. клуб. Занепаду укр. життя в Маньчжурії сприяла також Мукден. угода 1924, згідно з якою Китай.-Сх. залізниця пере­ходила у спільне упр. СРСР та Китаю. Внаслідок цього багато українців, які працювали на залізниці, змушені були прийняти рад. громадянство. Під тиском рад. адміністрації китай. влада 1923 заборонила укр. громад. діяльність у смузі від­чуже­н­ня залізниці. Припинено діяльність більшості укр. організацій. У цей період у Харбіні нелегально діяли Союз укр. студентів (створ. 1924 при амер. Християн. союзі молодих людей), Укр. видавн. товариство, Укр. Галиц. комітет (створ. на поч. 1920-х рр. з ініціативи І. Паславського з метою допомогти землякам-галичанам, що опинилися в Маньчжурії), Обʼ­єдн. укр. організацій Далекого Сх. Пiсля встановле­н­ня на Зеленому Клині 1922 рад. влади до К. емігрував реж. К. Кармелюк-Каменський, який здійснював по­становки окремих укр. ви­став у Харбіні та Шанхаї. П. Лавровський ви­їхав 1924 до Тяньцзіня, де згодом був кер. хору і реж. місц. Укр. громади (1933–37). Ліквідація 1927 Укр. клубу в Харбіні, а також екон. труднощі стали причиною пере­їзду деяких актив. укр. діячів із Маньчжурії на Пд. К., де разом із учасниками укр. руху із Зеленого Клину та Сибіру засновували нові укр. осередки у Тяньцзіні, Ціндао, Шанхаї. У Харбіні 1926 з iнiцiативи I. Паславського, Р. Бариловича, Ф. Бог­дана, В. Кушнаренка, Г. Тоцького, Д. Пономаренка та М. Горленка-Козловського при амер. Християн. союзі молодих людей засн. товариство «Січ» (від 1928 — «Просвіта», від 1930 — філія львів. «Просвіти»). За без­посеред. участі товариства засн. видавництво «Зелений Клин», яке 1928 видало 2 брошури — «Що знати повин­на кожна людина» й «Тарас Шевченко». Згодом товариство пере­бувало при місц. греко-катол. мiсiї; від 1932 за під­тримки І. Шевченка мало власне приміще­н­ня. При товаристві діяли укр. хор, драм. гурток (реж. М. Ласкавий), укр. неділ. школа та курси україно­знавства. Тривалий час «Просвіту» очолював І. Паславський (1928–33, 1935–37). У 1928–30 від­новлено діяльність Союзу укр. молоді, який згодом нелегально видавав неперiод. орган «Молодий українець». У вереснi–груднi 1925 в япон. друкарнi з метою уникне­н­ня цензури з боку китай. влади ви­дано 10 чисел тижневика «Українське життя» (ред. І. Паславський). За під­тримки В. Па­вловського 1926 ви­дано 2 числа укр. часопису «Далекий Схід». Від 26 сiчня 1929 до 22 серпня 1930 у Харбіні в російськомовному китай. щоден­нику «Гун-бао» вміщено щотижневу укр. сторiнку «Українське життя» (ред. І. Світ). Вихід сторінки викликав зацікавле­н­ня укр. жи­т­тям серед японців, перед­усім у пред­ставництві Пд.-Маньчжур. залізниці та сприяв інформуван­ню китай. політ. кіл завдяки пере­кладу цієї газети китай. мовою. 1930 у Харбіні збудовано Укр. Свято-Покров. церкву (нині єдиний діючий православ. храм в Харбіні, що пере­буває під юрисдикцією Китай. Православ. Церкви). Після створе­н­ня 1932 у результаті зброй. япон. інтервенції маріонетк. держави Маньчжоу-Го укр. нац. життя тут знову по­жвавилося. У цей час легалізовано діяльність «Просвіти» (у травні–липні 1932 роз­почала ви­да­н­ня двотижневика «Листи з Далекого Сходу»). Організовано Укр. політ. центр, Укр. нац. громад. комітет, Укр. громаду. Для на­да­н­ня допомоги потерпілим під час повені в Харбіні 1932 створ. Укр. комітет громад. уповноважених (ві­домий також як Укр. рада громад. уповноважених або Укр. громад. комітет). У листопаді того ж року Комітет роз­почав ви­да­н­ня тижневика «Українське слово» (ви­йшло лише 2 числа). При Комітеті започатковано курси україно­знавства, організовано укр. хор під керівництвом С. Кукурузи. Комітет роз­почав реєстрацію укр. насел., яку провадив В. Опадчий. 1933 Ф. Даниленко заснував при Комітеті Реліг.-філос. спілку (згодом Гурток укр. орієнталістів), яка обʼ­єд­нала українців, що цікавилися сходо­знавством, зокрема китай., япон. та маньчжур. культурами та мовами. Ф. Даниленко також роз­почав індолог. дослідж. в Харбіні. Від осені 1932 Укр. політ. центр роз­почав ви­да­н­ня г. «Маньджурський вістник» (почала регулярно виходити зі створе­н­ням на поч. 1933 Укр. видавн. спілки, 1937 заборонена япон. владою). 1934 роз­почато регулярні укр. радіопосила­н­ня з Харбін. радіо­станції на Маньчжурію та Зелений Клин (значну допомогу в їх організації надавав гол. диктор Харбін. радіо­станції В. Горбатенко). За допомогою Ю. Літинського роз­роблено схему мовле­н­ня на Далекий Сх., також укр. пере­дачі можна було почути навіть в УРСР. 1936 через не­сприятл. зовн. об­ставини укр. радіомовле­н­ня в Харбіні було припинено. Протягом 5-ти р. існува­н­ня Укр. видавн. спілка видала низку книжок та брошур, зокрема І. Світа «Украинский Дальний Восток» (1934), «Український Національний Дім в Харбіні» (1936), а також 2 укр. табелі-календарі на 1934 і 1935, велику кольорову мапу Зеленого Клину (Зеленої України) (1937, під­готовлена до друку І. Світом та С. Левитським). 1934 планувалося роз­почати ви­да­н­ня додатку до «Маньджурського вістника» — незалеж. місячника «Ватра», а також окремого альманаху, присвяч. справам Зеленої України; не вдалося через цензурні пере­шкоди. 1933–37 у рос. щоден­нику «Харбинское время», який видавали японці, виходила з пере­рвами укр. щотижнева сторінка (ред. Д. Барченко, згодом І. Шлендик). 1932 з ініціативи діячів укр. еміграції в Маньчжурії, перед­усім із середовища Укр. політ. центру, в Харбіні засн. клуб «Прометей» (голова І. Світ). 1935 усі укр. організації, що існували в Маньчжурії, були обʼ­єд­нані в межах Укр. нац. колонії в Маньчжоу-Го. Укр. нац. колонія роз­почала ви­да­н­ня неперіод. ж. «Вісті Української національної колонії в Манджу-Го» (ви­йшло 2 числа восени 1936 і навесні 1937), ж. «Далекий Схід» (1938–39). У 1930-х рр. у Маньчжурії утворилося також нечислен­не, але досить активне середовище ОУН, яке намагалося поширити ідеол. вплив на місц. укр. насел. Маньчжурії та Зеленого Клину в умовах очікуваного зброй. удару з СРСР. 1934 Провід ОУН вислав до Маньчжурії О. Хмельовського. У жовтні 1935 до Харбіна прибув М. Митлюк, при­значений пред­ставником ОУН на Далекому Сх., а в червні 1936 — чл. ОУН М. Затинайко. У 1920–40-х рр. існувала невелика укр. колонія у Ціндао. Пере­важно це були втікачі з Зеленого Клину після встановле­н­ня там 1922 рад. влади, а також українці з Харбіна. 1937 до Ціндао прибув В. Мигулін, який став головою місц. «Просвіти». Діяла укр. б-ка, виходила укр. г. «На Далекому Сході». У 1940-х рр. укр. організов. діяльність у Ціндао фактично припинилася. Значним осередком укр. життя у 1930–40-х рр. був Шанхай (мешкало до 4 тис. українців). На­прикінці 1932 створ. Шанхай. укр. громаду (голова К. Опадчий), яка діяла на тер. т. зв. International Settlement (отримала до­звіл від франц. консулату). До її складу входили полiт. емi­гранти з Сибiру та Зеленого Клину, а також низка дiячiв із Харбiна. У липні 1934 у російськомовній г. «Копейка» роз­почато ви­да­н­ня щотижневої сторінки (присвяч. укр. справам). 1938 Шанхай. укр. громада нараховувала майже 250 осіб. 4 червня того ж року у мiсц. греко-катол. церквi від­правлено панахиду за полковником Є. Коновальцем. У жовтні того ж року засн. Укр. культ.-осв. товариство iм. М. Лисенка (голова Г. Бутенко), яке 9 грудня влаштувало концерт, у якому взяв участь укр. хор пiд орудою П. Машина. Великий успiх мав укр. опер. спів­ак В. Андрiїв-Гай, який був за­прошений до Шанхай. опери. 1939 Укр. громада організувала збір пожертв на під­тримку уряду Карпат. України. Того ж року Шанхай. укр. громаду реорганізовано в Укр. еміграц. комітет, який отримав від япон. окупац. влади до­звіл пред­ставляти інтереси укр., тюрко-татар. та грузин. емі­грантів у Шанхаї, провадити їх реєстрацію та видавати від­повід­ні посвідче­н­ня. З поч. 2-ї світової війни укр. пита­н­ня для Японії втратило будь-яке значе­н­ня і япон. влада посилила тиск на укр. організації в К. з метою їх під­порядкува­н­ня рос. емі­грант. установам. У таких умовах лише укр. еміграція в Шанхаї змогла зберегти свою незалежність. Укр. життя в Харбіні у цей період занепадало. 1944 у Харбіні ви­йшов перший в історії «Українсько-ніп­понський словник» А. Діброви, В. Одинця. Ці автори також працювали над граматикою української мови та хрестоматією япон. мови (доля цих рукописів неві­дома). Окрім того, В. Одинець працював також над «Українсько-китайським словником», який фактично більш ніж наполовину був готовий (матеріали було втрачено). Під час 2-ї світової війни центр укр. еміграції в К. по­ступово пере­містився до Шанхая. 1941 створ. Укр. нац. колонію (голова П. Бойко-Сокольський). У цей час в укр. громаді Шанхая від­бувся роз­кол. Улітку 1942 створ. Укр. нац. комітет у Сх. Азії, що був незалежний від Укр. еміграц. комітету. Укр. нац. комітет видавав г. «Український голос на Далекому Сході» (1941–44) та «The Call of the Ukraine» (1941–42; обидві — ред. М. Мілько). Ред. «Українського голосу на Далекому Сході» мала свою про­граму з виразно нац. укр. характером (кер. М. Мілько) на нім. радіо­станції в Шанхаї. У пере­дачі інформували про укр. життя на окупов. німцями територіях без згадки про воєн­ні події та діяльність нім. окупац. адміністрації. Починаючи від 6 вересня 1942 такі пере­дачі стали щотижневими, натомість нім. радіо­станція припинила найважливіші щоден­ні укр. радіопересила­н­ня. У жовтні 1943 М. Мілько намагався отримати до­звіл на укр. радіо­про­граму на япон. радіо­станції «Рей-корса» у Шанхаї. 1944 Укр. нац. комітет припинив існува­н­ня. Єдиною укр. організацією у Шанхаї залишався Укр. пред­ставниц. комітет, гол. зав­да­н­ням якого стала організація евакуацiї українцiв з К. перед приходом китай. комуніст. вiйськ. Так, 1946 створ. Укр. допомоговий комітет у Шанхаї, згодом і у Тяньцзіні. Значну допомогу шанхай. українцям надавав Укр. благодій. комітет у Буенос-Айресі, який спромігся отримати від арґентин. уряду понад 200 віз для українців з К., які почали 1947 емігрувати до Арґентини. Багато українців у Маньчжурії заарештовано і вивезено до СРСР. У вересні 1948 Укр. пред­ставниц. комітет офіційно припинив існува­н­ня і замість нього по­став Укр. клуб (голова І. Світ), однак фактично ці організації спів­існували, зокрема провели завершал. етап евакуації українців з К. на Філіп­піни (виїхали з Шанхая 3-ма групами), звідки вони емігрували до Арґентини, Бразилії, Параґваю, Австралії, США та Канади. У лютому 1949 від­булося остан­нє засі­да­н­ня Укр. пред­ставниц. клубу та Укр. клубу. У Шанхаї, окрім раніше за­значених, виходили період. вид. «Шанхайська громада» (1937), «Вiсник Української національної колонiї» (1942, ви­дано 1 номер). Китай.-укр. звʼязки значно по­жвавилися після проголоше­н­ня 1949 Китай. Нар. Респ. На навч. в Україну почали при­їжджати студенти з К., проводився обмін наук., письмен­ниц. та мист. делегаціями. Також Україна надавала К. й екон. під­тримку, зокрема 1958 пере­дала буд. устаткува­н­ня майже 100 пром. під­приємствам. У період різкого погірше­н­ня рад.-китай. від­носин (кін. 1960-х — серед. 1980-х рр.) у К. пере­кладено й опубліковано працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1972) та кн. П. Шелеста «Україно наша Радянська» (1974). У 1979 К. від­відали укр. вчені із зх. діаспори Б.-Р. Боцюрків, Б. Левицький та П.-Й. Потічний. Зі здобу­т­тям Україною незалежності (1991) та встановле­н­ням укр.-китай. дипломат. від­носин у К. помітно зросло зацікавле­н­ня до україно­знав. студій, які проводять, зокрема, в університетах Харбіна, Пекіна, Нанкіна, Шанхая та деяких академ. ін­ститутах. Після пере­рви від­новив діяльність Центр для ви­вче­н­ня України (засн. у 1960-х рр.) Ухан. університету. 1990 дир. цього Центру Хе Жунчан брав участь у 1-му Кон­гресі Між­нар. асоц. україністів у Києві, а 1991 ви­ступив із доп. на Між­нар. наук. симпозіумі «Леся Українка і світова культура» у Луцьку. Ін­ститут лексико­графії Гейлюндзян. університету в Харбіні за під­тримки Канад. ін­ституту укр. студій Альберт. університету під­готував і видав 1999 у Пекіні «Українсько-китайський словник». 1992 у Києві учасником Між­нар. наук.-практ. конф. з україно­знавства був китай. науковець Лі Мінбін. 1993 у Києві від­булася Між­нар. укр.-китай. наук. конф. «Україна–Китай: шляхи спів­робітництва». На поч. 1990-х рр., за даними Хе Жунчана, у К. мешкало 20 тис. осіб укр. походже­н­ня.

Літ.: Паславський І. Громадське життя українців Маньджуго (1905–1932 рр.) // Маньджур. вістник. 1932, 12 серп.; Тоцький Ф. Українське життя в Xapбiнi в минулому // Далекий Схід. 1938. № 3–5; Довганюк-Довгань А. Маньчжурська Українська Окружна Рада // Далекий Схід. № 6–11; Світ I. Зелена Україна. Нью-Йорк, Шанхай, 1949; Світ I. Український консулят в Xapбiнi // Календар «Свободи» на 1957 р. Джерси-Ситі, 1957; Світ I. Українська молодь на Далекому Сходi // Визв. шлях. 1976. № 2; Україна–Китай: шляхи спів­робітництва: Мат. Між­нар. укр.-китай. наук. конф., Київ, серпень–вересень 1993. К., 1994; Трощинський В. Українська етнiчнiсть в Китаї // Укр. дiаспора. К.; Чикаґо, 1995. Ч. 8; Черномаз В. Обществен­но-политическая деятельность украинской эмиграции в Китае (первая половина ХХ в.) // Рос­сия в Азиатско-Тихоокеан. регионе. Сотрудничество на рубеже веков: Мат. 1-й Междунар. на­учно-практ. конф., 24–26 сентября 1997. Владивосток, 1999. Кн. 2; Черномаз В. Украинский клуб в Харбине (1907–1927 гг.) // Рос. соотечествен­ники в Азиатско-Тихоокеан. регионе. Пер­спективы сотрудничества: Мат. 3-й Междунар. на­учно-практ. конф., 5–7 сентября 2001. Владивосток, 2003.

В. А. Чорномаз

Китайсько-українські літературні звʼязки

Китайсько-українські літературні звʼязки започатковано на поч. 20 ст. 1912 у г. «Запал народу», що виходила у м. Шаосінь, китай. письмен­ник Чжоу Цзожень опублікував ста­т­тю про життя і творчість Т. Шевченка, а також його вірш «Ой три шляхи широкії» у перекл. давньокитай. мовою веньянь. Нові публікації творів Т. Шевченка та матеріалів, повʼяз. із укр. літ-рою, зʼявилися у китай. ж. «Щомісячник прози» (1921, № 9–10), «Поетична творчість» (1940, № 1) та ін. вид. 1948 у китай. ж. «Радянська література» на­друк. добірку віршів Лесі Українки (до 35-річчя від дня її смерті). 1956 у К. за участі укр. делегації від­значали 100-річчя від дня народж. І. Франка. Згодом опубл. драму «Украдене щастя» та зб. оповідань «Між добрими людьми», а також зб. творів І. Франка (т. 1–2, 1986–87). Укр. класична література пред­ставлена в К. також творами М. Коцюбинського (повість «Fata morgana», 1950; «Ви­брані оповіда­н­ня», 1958; «Ви­брані твори», 1983) та Панаса Мирного (роман «Повія», 1985; 1988), новелами В. Стефаника та Марка Черемшини. 1961 у К. від­значали 100-річчя від дня смерті Т. Шевченка. Тоді ж шанхай. видавництво «Веньї» роз­почало під­готовку пʼятитом. зі­бра­н­ня його творів; було під­готовлено перші 2 томи (поет. спадщина), які через «культурну революцію» не були опубл. 1983 шанхай. видавництво «Івень» випустило «Ви­бране» Т. Шевченка. 2008 за сприя­н­ня Посольства України у К. широко від­значалася 195-а річниця від дня народж. Т. Шевченка, у Пекіні на Алеї Слави було від­крито погру­д­дя Кобзаря. Із укр. прози пере­кладали твори Ю. Яновського, П. Панча, А. Головка, О. Гончара, М. Стельмаха, П. Загребельного, Григора Тютюн­ника та ін., поезії — вірші П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана. Серед пере­кладачів з укр. літ-ри — Ге Баоцюань, Чжан Тєсян, Мен Хай, Жень Жунжун, У Ланьхань, Лань Мань.

Перші докладні ві­домості про К. зʼявилися в Україні понад 200 р. тому завдяки Гервасію Ланцевському, який протягом 11 р. очолював Рос. духовну місію в Пекіні. Від нього здобув ві­домості про життя китайців та сусп. устрій цієї держави Г. Сковорода. В. Єрошенко пере­бував у К. 1922–23, під­тримував дружні стосунки із Лу Сінем, що від­ображено у новелі остан­нього «Качина кумедія». Тривалий час у Харбіні мешкав і працював пере­кладач і знавець китай. мови О. Божко (1938 пере­їхав до США).

Перші укр. пере­клади з китай. літ-ри зʼявилися на поч. 20 ст.: зб. «Хинські оповіда­н­ня» (1918), публікації казок тощо. Від кін. 1920-х рр. на сторінках укр. газет та журналів, зокрема у «ВАПЛІТЕ» і «Червоному шляху», опубл. твори Лу Сіня, Емі Сяо (Сяо Саня) та ін. Укр. мовою ви­йшли «Твори» Лу Сіня (1981), романи «Сонце над рікою Сангань» Дін Лін (1950), «Ураган» (1953) і «Не­звичайна весна» (1962) Чжоу Лібо, «Перед світанком» (1956), «Іржа» (1985) і «Веселка» (1988) Мао Дуня, «Незламний мур» (1956), «Історія початку» (1988) Лю Ціна; повісті «Зміни в Ліцзячжуані» Чжао Шулі (1950), «Зоря перед нами» Лю Байюя (1953), «Повість про нових героїв» Юань Цзіна і Кун Цзюе, «В Люйлянських горах» Ма Фена і Сі Жуна (обидві — 1954), «Кресле­н­ня № 407» Му Ліня і Хань Сіна (1957), «Я хочу вчитись» Гао Юйбао (1959), «Диверсія у гавані Фейюньган» Чжа Чжиміна і «Чорний коник» Юань Цзіна (обидві — 1961); повісті-казки «Лінь Великий і Лінь Маленький» (1960), «Таємниця чарівної карахоньки» (1961) Чжан Таньї; зб. «Ви­бране» Лу Сіня (1953; 1961), «Ви­бране» Го Можо (1954), «Китайські повісті та оповіда­н­ня» (1955); зб. оповідань «Три бійці» Лю Байюя (1952), «Оповіда­н­ня» Чжао Шулі (1953), «Оповіда­н­ня» (1955) і «Серп місяця» (1974) Лао Ше; істор. трагедія «Цюй Юань» Го Можо (1953), драма «Сива дівчина» Хе Цзінчжи і Дін Ні; пʼєси «Вони зросли в боях» Ху Ке (обидві — 1954), «Ви­пробува­н­ня» Ся Яня (1957); кн. «Справжня історія А-Кʼю» Лу Сіня (1958), «Роз­повіді про людей не­звичайних» Ляо Чжая (1957), «Поезії» Ван Вея (1987); зб. китай. нар. казок «Дідусь — Камʼяна Голова» (1958; 1976), «Чарівний пензлик» (1958); зб. казок китай. письмен­ників «Куди зникли фініки» (1958), зб. «Китайські прислівʼя та приказки» (1984); зб. поезії доби Тан «Танське небо» (2002); хрестоматії китай. літ-ри: від найдавніших часів до 3 ст. (2008), 3–6 ст. (2010), 7–13 ст. (2013). Чимало творів китай. літ-ри вміщено в укр. періодиці. У ж. «Всесвіт» опубл. поезії Ду Фу і Лі Бо (1973, № 12), Ван Вея, анонімні твори китай. класики: поему «В ірій пави летять...» (1958, № 1), драму «Лянь Шаньбо і Чжу Інтай» (1959, № 3); китай. середньовічні повісті (1986, № 12), добірки нових оповідань Жоу Кеціня, Чжан Сяня і Чжан Канкан (1987, № 3), оповідань та гуморесок Ван Мена (1987, № 9), поезії сучас. авторів Ай Ціна, Цзоу Діфаня, Лін Ін, Чжан Чжиміня, Ґу Лю, Лю Шахе, Шу Тін, Лі Ґана, Яо Шаньбі, повість «По­дружня вірність» Ґу Хуа (усі — 1989, № 10), добірку саньвенів (есе) Чжу Цзиціна (1998, № 4), повісті та оповіда­н­ня сучас. авторів Ван Аньї, Тє Нін, Мо Яня, Чи Лі та ін. (2010, спецвип.). Серед укр. пере­кладачів творів китай. мовою — І. Чирко, Г. Турков, В. Під­могильний, Леонід Первомайський, 3. Біленко, Є. Дробʼязко, О. Іваненко, Є. Кротевич, Б. Степанюк, Я. Лисевич, В. Гамянін, Є. Красикова, Н. Кірносова, Я. Шекера, К. Мурашевич. Китай. тематика від­ображена у творах В. Василевської, О. Гончара, Ю. Збанацького, О. Кравець.

Літ.: Федоренко Н. Т. Китайская литература. Москва, 1956; Федоренко Н. Т. Китайское литературное наследство и современ­ность. Москва, 1981; Воскресенський Д. Про китайську повість хуабень // Всесвіт. 1986. № 12; Ге Баоцюань. Українська література в Китаї // Всесвіт. 1987. № 8; Хорошилов Г. Китайська культура на сторінках «Всесвіту» // Всесвіт. № 12; Лю Байюй. Українське сонце // Всесвіт. 1988. № 2; Сорокін В. Нове життя китайської літератури // Всесвіт. № 8; Чирко І. Українсько-китайські літературні звʼязки // Україна–Китай: шляхи спів­робітництва: Мат. Між­нар. укр.-китай. наук. конф., Київ, серпень–вересень 1993. К., 1994; Сорокін В. Українсько-китайські літературно-культурні взаємини: Етапи по­ступу в ХХ ст. // Україна, українці, україно­знавство у ХХ ст. в джерелах і док.: Зб. наук. пр. К., 1999. Ч. 2; Сорокін В. Україна–Китай. Від найдавніших часів і донині // Україна і Схід: панорама культурно-спільнот. взаємин. К., 2001. Вип. 1; Юзва М. Китайська тематика в українській літературі // Вісник Київського університету. Сер. Сх. мови та літ-ри. 2001. Вип. 6; Добко Г. Українсько-китайські літературні взаємини у другій половині XX столі­т­тя // Вісник Київського університету. Сер. Сх. мови та літ-ри. 2005. Вип. 10; Ісаєва Н. Українсько-китайські літературні звʼязки // Мовні та літ. звʼязки України з країнами Сходу. К., 2010.

І. К. Чирко, Н. С. Ісаєва

Китайсько-українські музичні звʼязки

Звʼязки китай. музики з європ. встановлено лише від серед. 19 ст. На поч. 20 ст. у Харбіні діяв опер. театр (однією з перших його солісток 1905–06 стала О. Золотницька). Серед прибулих до К. українців був київ. ко­оператор Й. Сніжний, який певний час жив у Шанхаї, де організував ансамбль бандуристів; сліпий мандрівник, письмен­ник, фольклорист та музикант-аматор В. Ярошенко, який викладав в університетах Шанхая і Пекіна. У 2-й пол. 1920-х рр. на сцені Харбін. опери ви­ступали Л. Липковська, О. Спришевська, О. Мариніна, В. Войтенко, В. Любченко, О. Станіславова, по кілька концертів дали Л. Баланівська й А. Лабінський. Числен­ну аудиторію, пере­важно рос. емі­грантів, у Шанхаї час від часу збирав О. Вертинський. Гастролювали й інструменталісти: піаніст О. Браїловський, скрипаль М. Ерденко, віолончеліст, соліст і концерт­мейстер Рос.-япон. симф. оркестру Г. Пек­кер (на­прикінці 1940-х рр. — викладач Київ. консерваторії). 1921 Й. Яссер ви­ступав як органіст, муз. кер. і диригент хору «Шанхайські спів­аки», згодом — як органіст. Скрипаль О. Дзиґар (народився у Харбіні, де й закін. Вищу муз. школу), 1938–46 працював солістом ансамблю «Ямата-отель» у Шеньяні, 1943–45 — симф. оркестру в Харбіні. Після проголоше­н­ня 1949 Китай. Нар. Респ. китай.-укр. муз. звʼязки ви­йшли на між­держ. рівень. У Харбіні по­ставлено оперу «Молода гвардія» Ю. Мейтуса. 1952–53 делегація рад. митців (від України — З. Гайдай, Б. Гмиря, К. Данькевич та ін.) протягом місяця пере­бувала в К. Перші зарубіжні гастролі ново­створ. Ансамблю нар. танцю під керівництвом П. Вірського від­булися в К. Перед китай. аудиторією ви­ступали також арт. Укр. нар. хору під керівництвом Г. Верьовки. Деякі інструменталісти й педагоги викладали в К.: віолончеліст В. Червов, піаністка Т. Кравченко (серед її учнів — лауреати між­нар. конкурсів Лю Шикунь, Гу Жуан, Ін Ченцзун, Лі Мінтян). Разом із тим, в Україні одними з перших ви­ступили арт. Китай. цирку (Київ, 1950), згодом гастролювали Шанхай. муз.-драм. театр, Худож. ансамбль молоді К., Ансамбль пісні і танцю Нар.-визв. армії К. Китай.-укр. муз. звʼязки, пере­рвані через загостре­н­ня взаємин колиш. СРСР з К., від­новилися у 1980-х рр. і ви­йшли на новий рівень після здобу­т­тя Україною незалежності. 1984 в Одес. філармонії від­бувся концерт майстрів мистецтв і молодих виконавців К.: Чжан Феньї, Чжан Маньхуа, Сюе Вей, Фу Ханцзін, Вей Диньвень, акомпанував Цуй Шигуан. У різний час у К. гастролювали оперні та камерні спів­аки Г. Олійниченко, Є. Чавдар, Є. Мірошниченко, Г. Сухорукова, Є. Смоленська, естрад. спів­ак Ю. Богатиков, композитор О. Злотник. Р. Кофман диригував симф. орке­стром на Тайвані. Піаніст О. Гаврилюк концертував у Шанхаї і на Тайвані. В Одесі й Києві гастролював Ансамбль старовин. китай. музики з Тяньцзіня. Виконавець на китай. різновидах цимбалів Лю Юнін разом із укр. виконавцем на європ. цимбалах Т. Бараном ви­ступив на концертах у Львові й Луцьку (2006). Акордеоніст К. Бурʼян здобув 2-у премію на Між­нар. муз. конкурсі у Пекіні (1997). Китай. музиканти також здобули лауреатство та стали володарями низки Ґран-Прі на між­нар. конкурсах в Україні (Тон Бо, Ван Чун, Хуан Нансук, Сігіан Лі, Лон Ін, Чжан Хойоу, Лю Юньтян, Вонвай Інь, Роуді Лі). 1985 голова СКУ Є. Станкович пере­бував у К. з метою встановле­н­ня твор. звʼязків між 2-ма композитор. організаціями. Однією з ефектив. форм реалізації такої взаємодії стала участь китай. композиторів у мас­штаб. муз. ім­презах, зокрема «Форумах музики молодих» та «Музичних премʼєрах сезону». Китай. студенти навч. у низці муз. навч. закладів України (Київ, Харків, Одеса, Львів, Донецьк тощо), зокрема й в аспірантурі. Серед вихованців Нац. муз. академії України (Київ) — лауреати та дипломанти між­нар. конкурсів Ляо Сяньцзи, Чжей Ши, Чан Фон; Одес. муз. академії — Ван Евей, Чжо-Юй Бо, Сюй Хубей, У Цунь, Лу Гелін, Чен Чан, Фон Зисян, Ван Ліло, Хайде Вей, Лю Сін, Ло Ле, Чжан Вейцзі, Му Хон, By Гуолін, Чен Сяо, Хон Чен; Харків. університету мистецтв — Лі Сяолун, Хуан Венфень, Чао Хун, Чжоу Чживей, Чжан Лі, Ян Ціяо, Чень Чун, Цінь Тяо, Ян Цзіяо. В остан­ні роки серед лауреатів між­нар. конкурсів особливо від­значилися Ван Пен, Сан Шуай, Чжан Мяо, Юань Сяокан, Ду Фаньюн. 2006 від­булися гастролі групи солістів і студент. камер. оркестру Нац. муз. академії України в К. (для цих гастролей Є. Станкович написав «Китайську пісню» для струн. оркестру). 2010 в Ін­ституті мистецтв Пд.-укр. пед. університету (Одеса) створ. перший в Україні академ. хор китай. студентів (лауреат всеукр. конкурсів). У муз. ВНЗах К. у різний час викладали І. Сухомлинов, О. Бугаєвський, Г. Попова, О. Гончаров, В. Сорокін, О. Балан, Е. Летягіна, О. Красотов, О. Ровенко, С. Шип.

У працях укр. музико­знавців, зокрема Г. Вірановського, О. Маркової, В. Москаленка висвітлено істор.-теор. пита­н­ня китай. музики. М. Копиця під­готувала цикл радіопередач для К. «Джерела укр. музики». Китай. тематика пред­ставлена у творах Б. Лятошинського (Три романси на сл. стародав. китай. поетів; китай. танець в опері «Золотий обруч»), Р. Ґлієра (оркеструва­н­ня балету «Червоний мак»). Уродженець Харбіна, згодом київ. композитор Л. Соковнін написав оперу «Ван Ши-бін» (1932, спів­авт.) на сюжет, повʼяз. з конфлікт. ситуацією довкола Китай.-Сх. залізниці. У творчому доробку крим. композитора Чен Баохуа (уродженець Пекіна) — симф. сюїта «Китайські картинки» й «Альбом пʼєс для дітей». Від 1990-х рр. в Україні зʼявилися вокал. цикл Л. Дон­ник на сл. китай. поетів 11–8 ст. до н. е., 2 хори В. Гончаренка, вокал. цикл «Озеро білих лотосів» О. Рудянського (обидва — сл. Бо Цзюй-І), хор «Сарана» О. Протопопової (сл. Конфуція), мас­штабне медитативне дійство «Пісні весни» для голосу, флейти, ударних та читця М. Шуха (сл. Бо Пу й Сю Цайсі). Впливи китай. стародав. поезії та філософії, що по­значилися на естет. і муз.-технол. засадах сучас. зх.-європ. мистецтва, простежуються і в деяких творах ін. композиторів України.

Літ.: При­їзд до Києва китайських артистів // ЛГ. 1952, 24 січ.; Гмиря Б. На концерті артистів: Мистецтво китай. народу // Рад. Україна. 1952, 27 січ.; Данькевич К. Незабутній вечір, незабутні враже­н­ня // РК. 1954, 28 листоп.; Вино­градов В. Музыка в Китайской Народной Республике. Москва, 1959; Гончаренко В. Искус­ство великого народа // Правда Украины. 1960, 25 окт.; Вирановский Г. Н. Музыкально-теоретическая система Древнего Китая // Одес. музыковед-93. О., 1993; Ван Хай Лунь. Композитор и фольклор: традиции украинской композиторской школы. К., 2005; Вей Дзюнь. Жанрова система народно-пісен­ної культури Китаю. К., 2006; By Гуолінг. Китайська вокальна інтонація в європейській вокальній музиці XIX–XX ст. О., 2006; Лінь Хай. Методичні засади диригентсько-хорової під­готовки студентів до роботи в школах Китаю та України. К., 2007; Чжу Чанлей. Конвергенція східної та західної художньої традиції в композиторській практиці. К., 2007.

А. І. Муха, С. В. Шип

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю