Китайська мова

Визначення і загальна характеристика

КИТА́ЙСЬКА МО́ВА  — мова спілкування національності хань, представники якої складають 91,5 % населення Китаю. Крім ханьців, у КНР нею спілкуються й окремі нац. меншини, які або остаточно перейшли на К. м., або використовують її на рівні з рідною. К. м. поширена на Тайвані та в Синґапурі (має статус офіц.), у Індонезії і деяких ін. країнах, де утворилася потужна китай. діаспора. К. м. — найпоширеніша мова у світі, одна з шести офіц. мов ООН. Заг. кількість мовців — понад 1,3 млрд осіб. Основою сучас. усної літ. К. м. (путунхуа) є пн. діалект і пекін. вимова, граматич. нормою — твори на байхуа (нормативна заг.-прийнята сучасна писемна мова національності хань). Розрізняють 7 діалектів К. м.: пн., у, сян, ґань, хакка, юе та мінь, які в свою чергу поділяють на субдіалекти та говірки. Зокрема у пн. діалекті, яким говорить більшість насел., виокремлюють 4 субдіалекти: мандаринські пн., пн.-зх., пд.-зх. та сяцзянський. Для К. м. не характерна словозміна, а зв’язок слів у реченні відбувається за допомогою прямого порядку мовних елементів (підмет — присудок — додаток) або службових слів, тому її відносять до кореневих (або ізолюючих) мов. У фонетич. аспекті вона належить до тонал. мов: голосні й приголосні утворюють обмежену кількість складів (420), додатк. смислорозрізнювал. можливості для яких виникають за рахунок зміни просодії — використання одного з 4-х тонів. Обмежена кількість складів призводить до розвитку омонімії, яку долають за допомогою комбінаторики складів й утворення з них нових склад. слів або запису різними писем. знаками (ієрогліфами). К. м. має найдавнішу в світі безперервну писемну традицію. Для фіксації мови на письмі використовують ієрогліфи — семантичні або фоносемантичні знаки, кожен з яких позначає один склад, що відповідає одній морфемі, здебільшого кореневій, тому потенційно може дорівнювати одному слову. Проте, з огляду на зазначені вище омонімію й комбінаторику складів, більшість слів у сучас. К. м. є двоскладовими. Найдавніші писемні пам’ятки, відомі від 14 ст. до н. е., — ворожил. написи на кістках тварин та панцирах черепах. Відтоді й до 5 ст. н. е. тривав період давньокитай. мови, коли виявилися її осн. риси: ізольованість кореневих морфем і їхнє тонал. оформлення. У цей час К. м. була переважно односкладовою. Наступ. період — від 5 і до поч. 20 ст. — характеризувався співіснуванням літ. (веньянь) та розмов. (байхуа) форм мови, які суттєво різнилися між собою. Оскільки конфуціан. твори (5 ст. до н. е.) написані мовою веньянь, її вважали еталоном вираження думки, тому підтримували в умовно незмін. вигляді й не розвивали. З часом відмінність веньянь від живої розмов. мови ставала дедалі більшою, тому її доводилося окремо вивчати. Від 1919, коли після «руху 4-го травня» панування мови веньянь припинилося, триває етап сучас. К. м., коли літ. форма мови (на основі байхуа) максимально наближена до зрозумілої для більшості носіїв мови спілкування.

В Україні офіц. початок китаєзнавства, зокрема й вивчення К. м., датують 1991, однак дослідж. К. м. проводили й раніше, хоча вони не були системними чи масштабними. Нині К. м. вивчають у школах (зокрема у Київ. гімназії сх. мов № 1) та багатьох ВНЗах України: Київ. університеті, Київ. лінгвіст. університеті, Дніпроп. університеті, Харків. пед. університеті, Луган. пед. університеті, Краматор. екон.-гуманітар. університеті (Донец. обл.), Прикарпат. університеті (Івано-Франківськ) тощо. Серед дослідників — В. Резаненко, Т. Демчук, Г. Карпенко.

Завантажити статтю