Китайська мова

КИТА́ЙСЬКА МО́ВА — мова спілкува­н­ня національності хань, пред­ставники якої складають 91,5 % населе­н­ня Китаю. Крім ханьців, у КНР нею спілкуються й окремі нац. меншини, які або остаточно пере­йшли на К. м., або використовують її на рівні з рідною. К. м. поширена на Тайвані та в Синґапурі (має статус офіц.), у Індонезії і деяких ін. країнах, де утворилася потужна китай. діаспора. К. м. — найпоширеніша мова у світі, одна з шести офіц. мов ООН. Заг. кількість мовців — понад 1,3 млрд осіб. Основою сучас. усної літ. К. м. (путунхуа) є пн. діалект і пекін. вимова, граматич. нормою — твори на байхуа (нормативна заг.-прийнята сучасна писемна мова національності хань). Роз­різняють 7 діалектів К. м.: пн., у, сян, ґань, хакка, юе та мінь, які в свою чергу поділяють на субдіалекти та говірки. Зокрема у пн. діалекті, яким говорить більшість насел., ви­окремлюють 4 субдіалекти: мандаринські пн., пн.-зх., пд.-зх. та сяцзянський. Для К. м. не характерна слово­зміна, а звʼязок слів у речен­ні від­бувається за допомогою прямого порядку мовних елементів (під­мет — присудок — додаток) або службових слів, тому її від­носять до кореневих (або ізолюючих) мов. У фонетич. аспекті вона належить до тонал. мов: голосні й приголосні утворюють обмежену кількість складів (420), додатк. смислорозрізнювал. можливості для яких виникають за рахунок зміни просодії — викори­ста­н­ня одного з 4-х тонів. Обмежена кількість складів призводить до роз­витку омонімії, яку долають за допомогою комбінаторики складів й утворе­н­ня з них нових склад. слів або запису різними писем. знаками (ієрогліфами). К. м. має найдавнішу в світі без­перервну писемну традицію. Для фіксації мови на письмі використовують ієрогліфи — семантичні або фоносемантичні знаки, кожен з яких по­значає один склад, що від­повід­ає одній морфемі, здебільшого кореневій, тому потенційно може дорівнювати одному слову. Проте, з огляду на за­значені вище омонімію й комбінаторику складів, більшість слів у сучас. К. м. є дво­складовими. Найдавніші писемні памʼятки, ві­домі від 14 ст. до н. е., — ворожил. написи на кістках тварин та панцирах черепах. Від­тоді й до 5 ст. н. е. тривав період давньокитай. мови, коли виявилися її осн. риси: ізольованість кореневих морфем і їхнє тонал. оформле­н­ня. У цей час К. м. була пере­важно одно­складовою. На­ступ. період — від 5 і до поч. 20 ст. — характеризувався спів­існува­н­ням літ. (веньянь) та роз­мов. (байхуа) форм мови, які сут­тєво різнилися між собою. Оскільки конфуціан. твори (5 ст. до н. е.) написані мовою веньянь, її вважали еталоном вираже­н­ня думки, тому під­тримували в умовно не­змін. ви­гляді й не роз­вивали. З часом від­мін­ність веньянь від живої роз­мов. мови ставала дедалі більшою, тому її доводилося окремо ви­вчати. Від 1919, коли після «руху 4-го травня» панува­н­ня мови веньянь припинилося, триває етап сучас. К. м., коли літ. форма мови (на основі байхуа) максимально на­ближена до зро­зумілої для більшості носіїв мови спілкува­н­ня.

В Україні офіц. початок китає­знавства, зокрема й ви­вче­н­ня К. м., датують 1991, однак дослідж. К. м. проводили й раніше, хоча вони не були системними чи мас­штабними. Нині К. м. ви­вчають у школах (зокрема у Київ. гімназії сх. мов № 1) та багатьох ВНЗах України: Київ. університеті, Київ. лінгвіст. університеті, Дні­проп. університеті, Харків. пед. університеті, Луган. пед. університеті, Кр­аматор. екон.-гуманітар. університеті (Донец. обл.), Прикарпат. університеті (Івано-Франківськ) тощо. Серед дослідників — В. Резаненко, Т. Демчук, Г. Карпенко.

Завантажити статтю