МЕРЕЖКО́ВСЬКА-ГІ́П­ПІУС Зінаїда Миколаївна (Мережковская-Гип­пиус Зинаида Николаевна; псевд.: Антон Крайній, Лев Пущин, Товариш Герман та ін.; (08(20). 11. 1869, м. Бєльов, нині Тульс. обл., РФ — 09. 09. 1945, Париж) — російська поетеса, критик, прозаїк, публіцист, драматург. Дружина Д. Мережковського. Із зросійщеної нім. родини, предки батька пере­селилися до Рос. імперії у 19 ст. Дитинство провела у м. Ніжин (нині Черніг. обл.), тоді ж в 11-річ. віці почала писати вірші. Тут отримала домашню освіту у викл. місц. ліцею. 1882 пере­їхала в Мос­кву, 1889, після заміж­жя, — у С.-Пе­­тербург. М.-Г. — одна з поміт. пред­ставниць Срібного віку. Дебютувала віршами у «Северном вестнике» (1888, № 12), довкола якого групувалися с.-петербур. символісти «старшого» поколі­н­ня. У її віршах проповідь плот. любові по­єд­нується з мотивами упокорюва­н­ня, страхом смерті й тлін­ності. Гол. цін­ністю для неї залишається по-ніцшеанськи власна особистість — «Песня» («Мне нужно то, чего нет на свете…») і «Посвящение» («Люблю я себя, как Бога»), які отримали скандал. славу. Зб. «Последние стихи. 1914–1918» (Петро­град, 1918) під­сумувала активну поет. творчість М.-Г., хоча за кордоном ви­йшли ще дві її кн. поезії — «Стихи. Дневник 1911–1921» (Берлин, 1922) і «Сияния» (Париж, 1939). У творах 1920-х рр. пере­важали есхатол. на­строї («Рос­сия погибла без­возвратно, на­ступает царство Антихриста, на развалинах рухнувшей культуры бушует озверение»). 1899–1901 зблизилася з гуртком С. Дягілєва, органом якого був ж. «Мир искус­ства», де опублікувала під псевд. перші літ.-крит. стат­ті. Як критик ви­ступала також у ж. «Новый путь» (1903–04 — спів­ред.), «Весы», «Образование», «Новое слово», «Новая жизнь», «Вершины», «Рус­ская мысль». Деякі крит. стат­ті пізніше вміщено до кн. «Литера­­турный дневник» (С.-Петербург, 1908). Першою поміт. публікацією у прозі стала її невелика роз­повідь «Простая жизнь», що зʼяви­­лася 1890 у «Вестнике Европы» з невеликими купюрами і під зміненою ред. на­звою «Злосчастная». Якщо вірші М.-Г. писала нібито інтимно й «для себе» і творила їх, за її словами, немов молитву, то в прозі вона сві­домо орієнтувалася на заг. естет. смак. У цьому виявилася характерна для неї яскрава по­двійність її особистості, по­гляд на життя як на від­биток недосяж. духу. Після появи про­грам. роботи Д. Мережковського «О причинах упадка и о новых течениях современ­ной рус­ской литературы» (С.-Пе­тер­бург, 1893) творчість М.-Г. набула вираз. символіч. характеру. Вплив Ф. Достоєвського простежується у багатьох її творах. Рання проза зі­брана у кн. «Новые люди» (1896) і «Зеркала» (1898; обидві — С.-Петербург) і була негативно зустрінута ліберал. і народниц. критикою. Авторка декількох збірок оповідань, романів «Чертовая кукла» (1911), «Роман-царевич» (1913; обидва — Москва), пʼєс «Святая кровь» (1901), «Нет и да» (1906), «Маков цвет» (1908, спів­­авт.) і «Зеленое кольцо» (окреме вид. — Петро­град, 1916). Після рев. подій 1905 сусп. пита­н­ня почали за­ймати все більше місця в її творах — зб. оповідань «Черное по белому» (С.-Петербург, 1908), «Лун­ные муравьи» (Москва, 1912) тощо. Більшов. пере­ворот 1917 М.-Г. зу­стріла вкрай вороже, 1919 разом з чоловіком емігрувала до Франції. Публікувала стат­ті на істор.-реліг. теми («Святой Тихон Задонский», 1927), критикувала рад. керівників і чиновників, видала 2-томні мемуари «Живые лица» (Прага, 1925). Окремі твори М.-Г. пере­кладено нім. та франц. мовами.