Меса

МЕ́СА (франц. messe, від лат. mittere — відпускаю, missio — послання) — основна католицька церковна відправа (відповідник у православ’ї літургії); однойменний вокальний або вокально-інструментальний жанр чи твір на основі визначених текстів з церковного обряду. Перші зразки М. відрізнялися від літургій компактністю. У 1-му вид. Сакраментарія папи Лева (Рим, 1735) є непов. кодекс змін. піснеспівів від січня до квітня, але немає Євхарист. канону. Продовжив реформування М. папа Геласій, який надав їй більшої стрункості («Volumen sacramentarium limato senmone», виданий за списком 7 ст., містив 17 М. для неділ. шкіл, 6 щоден., заупокійні та ін., а також змінні літург. молитви на цілий рік). Взірець М., підготований до Тридент. собору (1545), має структуру майже сучас. катол. М. Текст цієї служби був кодифікований папою Пієм V (1570) і проіснував до чергової реформи після 2-го Ватикан. собору (1970). Послідовність чинів та піснеспівів М.: Introitus (вхідні антифони), «Kyrie eleison» («Господи, помилуй», у дні Великого посту замінюють Літанією), «Gloria» («Слава»), «Collecta» або «Oratio» (змінні піснеспіви), «Gradual» (антифон), «Offettorium» (антифон перед Принесенням), «Super oblata» (з «Agnus Dei»). У 2 ст. М. відправляли двічі на тиждень: у середу і суботу (натомість у Церкві сх. обряду лише в неділю). Від 5 ст. на Заході у свята — двічі на день у тому самому храмі (ці дні називали багатолітургійними). У часи гонінь на християн М. відправляли вночі. Згодом час служби перенесено на день (о 12-й год.) і встановлено відправляти М. у ніч на Різдво Христове та у Велику Суботу. Існують такі різновиди М.: урочиста або велика, головна, канон.; домашня або таємна; М. на честь мучеників; М. за обітницею; М. за померлих. Складовою частиною М. є малі літург. форми. Основою піснеспівів різних частин М. є тексти Псалтиря (див. Богослужбові книги), проте використовували також небіблійні, автор. тексти. Відповідно до ритуал. практики вирізняють муз. цикли Ординарія і Пропрія. Існує також умов. поділ за типом вокалізації тексту — псалмод. й молитовно-гімногр. композиції. Більшість частин Пропрія, текст якого змінювався залежно від свята, в Середньовіччі розспівували за законами псалмодій. строфіки й рядка (структура й опорні точки конкрет. вірша псалма відігравали визначал. роль для мелодики наспіву). В М. побутували різні типи псалмодіювання: т. зв. безпосереднє — сольне або групове виголошення всіх віршів псалма; антифонне (поперемінне виголошення 2-ма хорами або групами хору) та респонсорне (зіставлення партій соліста — проголошення псалма священиком або дяком — та хору, який підхоплював цей виголос). За законами антифонно-рефрен. композиції будувалися інтройти (ввідні вірші, виголошувані в момент входження священика до вівтаря), оферторії (спів під час приношення та освячення Дарів) та комунії або причасні (піснеспіви обряду причастя). Характер співу визначався змістом і призначенням розділів. Склад і текст частин звичайної М. формувався упродовж кількох століть. Вважають, що остаточ. варіант прийнято на поч. 11 ст. Серед найстаріших піснеспівів — «Kyrie eleison», відомий з антич. часів; «Credo» («Вірую») — від 325 р. (Нікей. собор); «Sanctus» («Свят»), сформований у 2–5 ст. Заключну частину — «Agnus Dei» («Аґнець Божий») додано на поч. 11 ст. Початково музика М. — 1-голоса григоріан. (хоральна). Зразки перших багатоголосих частин звичайної М. дає пам’ятка 11 ст. «Wincester Troper». Розвиток багатоголосся М. у наступні століття знач. мірою пов’язаний з розвитком органуму (12 ст.), згодом — традиціями й технікою (модал. ритміка й метризація вертикалі) школи Нотр-Дам (12–13 ст.). Значно вплинули на М. мотет, балада та кондукт. Поступово сформувалася традиція об’єднання частин Ординарія: з’явилися пари «Kyrie» — «Gloria», або «Gloria» — «Credo», побудовані на спіл. муз. матеріалі. Об’єднання частин Ординарія в самост. цикл відбулося в 14 ст.: анонімні 3- та 4-голосі М., одним із зразків повного циклу є «Messa de Nostre Dame» Ґ. де Машо, виконана в стилі ars nova (ізоритм. техніка з елементами модал. ритміки). Суттєві зміни в муз. стилі та архітектон. засадах М. відбулися у творчості митців доби Відродження — гол. чином внаслідок впливу регіонал. типів стилістики й побутуючих жанрів (мотети й шансони у Франції, качча в Італії). Так, в Англії розробляли тип т. зв. тенор. М., частини якої об’єднувалися спіл. наспівом, розташ. у тенор. партії. Від серед. 15 ст. активізувалися уніфікац. тенденції в межах заг.-європ. стилю, водночас відбулося посилення автор. чинників. Провідну роль у розвитку М. того часу відіграла нідерланд. школа (Ґ. Дюфаї, Ж. Депре, О. Лассо). Окремі зразки автор. М. отримали назви, де конкретизовано автор. задум («Sancti Jacobo» Ґ. Дюфаї або «Cuiusvis Toni» Й. Океґема). Із розробкою принципів архітектоніки, використанням мотивів-мотто значно посилилися риси циклічності; вдосконалювалася форма, урізноманітнювалися творчі завдання. Джерелами М. у той період були не тільки канон., а й світські тексти й мелодії. Посилення уваги до самобут. нац. рис у богослужіннях від 2-ї пол. 15 ст. спричинило використання нац. пісен. джерел (напр., пісня «Dunaj voda hluboka» у М. чес. композитора Я. Турновського). Культивувалися різновиди М.: М.-brevis (коротка), М.-пародія (термін, застосований Я. Пайксом). Вершина розвитку жанру М. доби Відродження — твори Дж. Палестрини, типи яких розрізняють за технікою виконання (канон., на cantus firmus, наскріз., імітац. будови та ін.) і способом обробки темат. джерела (М.-пародії, М.-парафрази). Нові тенденції пов’язані з розвитком концерт., віртуоз. засад, насамперед у творчості композиторів венеціан. школи (А. і Дж. Ґабріелі). На відміну від акапел. М., вони включали в партитуру партії органа або ін. інструментів (функції від дублювання хор. партій до виконання самост. розділів). У М. від 14 ст. (зокрема у Франції) застосовувалася секвенція «Stabat Mater», але вже у 18 ст. перетворена у самост. жанр. Кантатна М. представлена у творчості Й.-С. Баха. У наступні століття різні види М. репрезентовано у творах Й. Гайдна, В.-А. Моцарта, Л. ван Бетговена, Ф. Шуберта, Ф. Ліста, Л. Яначека та ін. В укр. музиці перші згадки про М. належать до 16 ст. Збереглися відомості про М. Мартина Львівського («Missa de Resurrectione», «Missa Rorate», «Missa di Paschalis», що було винятковим явищем в укр. і польс. муз. культурі того часу; користувалися популярністю ще у 18 ст.). «Німецька обідня» Д. Бортнянського — один із найяскравіших зразків М. у сх.-слов’ян. муз. мистецтві того часу. На поч. 19 ст. дві М. створив Я. Ілінський (є дані, що М. ре мінор мала успіх при виконанні у віден. соборі св. Петра, 1826). Існують відомості про М. у В. Малішевського. Інтерес до жанру М. в укр. музиці відновився наприкінці 20 ст.: «Заупокійна» М. Скорика, «In Excelsis Et In Terra» М. Шуха для солістів, хору, органа, фортепіано, ударних; «Messa» В. Польової на лат. канон. тексти для дит. хору й симф. оркестру та ін. твори, «Фрагменти з латинської меси» О. Щетинського тощо. Циклічну логіку цих творів суттєво оновлено на ґрунті закономірностей наскріз. розвитку інтонац. блоків, впливу світ. цикл. жанрів. Значно посилено чинники тембрал. драматургії, важливу роль надано колористиці. Часом композитори використовують тексти окремих частин М.: «Agnus Dei» І. Щербакова для сопрано, органа та ударних (1996), «Credo» — симф. № 3 В. Рунчака для баритона та оркестру (сл. Л. Кисельова, Л. Костенко, В. Симоненка).

Розмір шрифту

Меса

Рекомендована література

Інформація про статтю