Метаетика

МЕТАЕ́ТИКА (від мета... і етика) — напрям етики, що сформувався на початку 20 столі­т­тя у річищі сучасної аналітичної філософії; різновид дискурсу щодо змісту етичних висловлювань та аргументації. Ін. назва — аналіт. етика. М. ви­вчає не етичні норми, а умови веде­н­ня етич. дискурсу, залишаючи поза увагою мотивацію етич. вчинку, чим пориває з традицією формал. етики як складової філософії практичної. За допомогою аналіт. засобів вона прагне дослідити логіку та мову моралі, що становлять її певний метарівень. Першим метаетич. дослідж. вважають «Principia Ethica» («Принципи етики», Кембридж, 1903) англ. філософа Дж.-Е. Мура, який бачив своє зав­да­н­ня не в спробі дати від­повіді на традиц. етичні пита­н­ня (що таке добро, в чому полягає обовʼязок), а в прояснен­ні самих цих питань і наяв. від­повід­ей; такий під­хід до­зволив йому виявити логічну помилку колиш. етики у ви­значен­ні добра, на­звану ним натураліст. помилкою. М. як теорія значень (див. Знак і значе­н­ня) містить низку положень: натуралізм у ви­значен­ні «добра» як такого, що «може приносити якомога більше задоволе­н­ня»; інтуїціонізм (Дж.-Е. Мур), що стверджує: «добро» є неемпірич. про­стою властивістю, яка не під­лягає логіч. аналізу і ви­значен­ню; емотивізм (англ. філософи А. Айєр, Б. Рас­сел), який вбачає значе­н­ня етич. висловлюва­н­ня у тому, що почу­т­тя мовця, втілене у мовному виразі, призводить (чи не призводить) до появи у слухача цього-таки почу­т­тя. Теорія об­ґрунтува­н­ня М. містить мораліст. положе­н­ня, що набувають певного значе­н­ня, коли стають логіч. консеквентом. Положе­н­ня М. повин­ні бути нормативно нейтральними, без­змістов. висловлюва­н­нями щодо «доброго» та «поганого». Між морал. судже­н­нями вста-новлюються від­ноше­н­ня адекват. тематизува­н­ня, що вказує на наявність ясних критеріїв морал. аргументації.