Метафізика

МЕТАФІ́ЗИКА (від грец. μετά і φυσικά – після фізики) – філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття. Термін «М.» увів давньогрец. філософ Андроник Родоський у 1 ст. до н. е. стосовно групи трактатів давньогрец. мислителя Аристотеля про «буття саме по собі», який називав викладену в цих книгах науку по-різному: «перша філософія», «наука про божество» («теологія»), «мудрість». Умоосяж., теор. характер цієї науки протиставляв сфері практ. досвіду, чим утверджував вищу цінність М. Аристотель тут виступав як учень давньогрец. мислителя Платона. Однак якщо для Платона існувала лише одна філософія – мудрість, спрямов. на пізнання істинно сущого, тобто ідей, то Аристотель відрізнив «першу філософію» від другої («фізики») і в такий спосіб закріпив за М. статус вищого знання про першопричини буття, знання, що існує як мета люд. життя і джерело насолоди. У середньовіч. філософії М. вважали вищою формою рац. пізнання буття, але такою, що підпорядкована одкровенню. В її річищі детально тлумачили проблеми співвідношення свободи і необхідності, заг. понять, можливості богопізнання за аналогією з пізнанням вищих родів сущого – блага, істини. М. Нового часу подолала межі теології. Зазнавши знач. впливу натурфілос. ідей Відродження, М. насичувалася природничо-наук. тематикою і водночас актуалізувала в проблем. корпусі питання гносеології. М. раціоналізму (франц. філософ Р. Декарт, нідерланд. мислитель Б. Спіноза, нім. філософ Ґ. Ляйбніц) розвивалася в тісному зв’язку з традиц. онтологією. Емпірична М. різко виступала проти гіпостазування сутностей, характерного для схоласт. філософії. У 16–17 ст. сформувалася нім. «шкіл.» (або «університет.») неосхоласт. М., що виникла внаслідок перенесення на нім. протестант. ґрунт єзуїт. М. і набула розвитку в працях іспан. теолога Ф. Суареса. У нім. «шкіл.» М. предмет визначали за Аристотелем: суще, стани і види сущого; суб’єкт розглядали як: суб’єкт пізнання, граматич. суб’єкт, предмет дослідж. Класична М., репрезентов. насамперед творами нім. філософа К. Вольфа, становить своєрідну трансформацію «шкіл.» неосхоласт. М. К. Вольф увів у М. картезіан. принцип самосвідомості. Це змінило її структуру: онтологія, заг. космологія, емпір. психологія, рац. психологія, природна теологія. Нім. філософ І. Кант звернув увагу на здатність М. періодично відновлюватися в культурі. М. є завершенням культури люд. розуму і, за І. Кантом, можлива як системат. знання, виведені з чистого розуму. Він увів розрізнення М. природи і М. звичаєвості (сфера, де суперечності чистого розуму знаходять практ. розв’язання). Проте І. Кант не побудував системи М., обмежившись дослідж. антиномій, на які натрапляє розум, намагаючись синтезувати завершену картину світу. Нім. філософи Й. Фіхте і Ф. Шеллінґ, спираючись на кантів. принцип активності суб’єкта, прагнули створити позит. М. Із цією метою вони тлумачили діалектику розуму не як теор. безвихідь, а як рушій мислення, що веде до істини. Нім. філософ Ґ. Геґель уперше протиставив М. і діалектику як два різних методи пізнання. Разом з тим він розумів свою власну філософію як «істинну М.», «науку наук». У марксизмі зберегли тлумачення М. як методу, протилежністю якого є діа-лектика – спосіб мислення і вчення про розвиток буття і мислення. У 2-й пол. 19 ст. склалося негат. ставлення до М., особливо її геґелів. версії. Антиметафіз. спрямованість має антропологія нім. філософа Л. Фоєрбаха, ірраціоналізм дат. філософа С. К’єркеґора, волюнтаризм нім. філософа А. Шопенгауера, віталізм нім. філософа Ф. Ніцше. Проти М. виступали прибічники позитивізму, прагматизму і неокантіанства. Із критикою позит. ставлення до М. виступили академ. й університет. філософи України П. Юркевич, С. Гогоцький, П. Ліницький, О. Козлов та ін. У рос. філос. традиції В. Соловйов розробив пантеїст. «М. всеєдності»; П. Флоренський, С. Булгаков, С. Франк поєднували пошуки М. із проблемою антроподицеї. Водночас у філософії 20 ст. відбулася реабілітація М. і пошук нових некласич. її форм. На Зх. нім. філософ М. Гартман, спираючись на крит. онтологію, прагнув по-новому осмислити проблеми М. Неотомісти (франц. філософи Е.-А. Жильсон і Ж. Маритен) актуалізували метафіз. принципи середньовіч. схоластики. У певний спосіб відновлено підставові принципи традиц. М. також у філософії процесу англ. мислителя А.-Н. Вайтгеда, феноменології нім. філософа Е. Гуссерля, екзистенціалізмі. Нім. мислитель М. Гайдеґґер, критикуючи М. як тип зх.-європ. культури, намагався повернутися до М. в її доплатонів. формі. Франц. філософ Ж.-П. Сартр подав екзист. версію М. на ґрунті феноменології, персоналістську – рос. філософ М. Лоський, укр. філософ М. Бердяєв. Неопозитивісти спочатку відкинули М. (напр., австр. філософ Л. Вітґенштайн), згодом прийшли до визнання проблематики М. У крит. раціоналізмі австр. філософа К.-Р. Поппера також стверджено право М. на існування: у теорії «трьох світів» він обґрунтував буття фіз. і ментал. світів, а також світу об’єктив. знання. Метафіз. обґрунтування актуалізувалося у філософії історії (англ. філософи А.-Дж. Тойнбі, Р.-Дж. Колінґвуд), філософії культури (нім. філософи О. Шпенґлер, Ґ. Зиммель), філософії релігії та теології (швейц. теолог К. Барт, нім.-амер. філософ П. Тилліх, франц. філософ Ґ.-О. Марсель, нім. філософ К. Ясперс, рос. філософ Л. Шестов). Структуралізм (франц. літературознавець Р. Барт, філософи К. Леві-Строс, Ж. Лакан) і постструктуралізм (франц. філософи М.-П. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр), феноменологія і герменевтика (франц. філософи М. Мерло-Понті та П. Рикер, нім. філософ Г.-Ґ. Ґадамер), етика дискурсу (нім. філософи К.-О. Апель, Ю. Габермас) і аналіт. філософія (Л. Вітґенштайн) критикуючи традиц. концепції М., певною мірою реабілітують метафіз. ідеї єдності та цілісності, проте із залученням лінгвістики і філософії мови, що веде в цілому до формування парадигматики постметафіз. мислення. Так, постмодерн. філос. дискурс перейнявся метою «деконструкції» (франц. філософ Ж. Деррида) поперед. метафіз. традиції. Франц. філософи Ж. Дельоз і Ф. Ґваттарі вважали, що класична філософія буття, починаючи від Платона й Аристотеля, оперує незмін. бінар. опозиціями «субстанція–акциденція», «об’єкт–суб’єкт», і протиставили їй філософію становлення. Водночас сучас. філос. дискурс залишає за М. право на осмислення ситуації буття людини у світі.

Літ.: Кант И. Критика чистого разума / Пер. с нем. // Собр. соч: В 6 т. Т. 3. Москва, 1963; Аристотель. Метафизика / Пер. с греч. // Соч.: В 4 т. Т. 1. Москва, 1976; Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук / Пер. с франц. Москва, 1977; Коллингвуд Р.-Дж. Идея истории / Пер. с англ. Москва, 1980; Лейбниц Г. Монадология / Пер. с нем. // Соч.: В 4 т. Т. 1. Москва, 1982; Поппер К.-Р. Логика и рост научного знания / Пер. с нем. Москва, 1983; Шелер М. Положение человека в Космосе / Пер. с нем. Москва, 1988; Гартман Н. Старая и новая онтология // Истор.-филос. ежегодник 1988. Москва, 1988; Декарт Р. Рассуждения о первой философии / Пер. с франц. // Соч.: В 2 т. Т. 2. Москва, 1989; Ницше Ф. Веселая наука / Пер. с нем. // Соч.: В 2 т. Т. 1. Москва, 1990; Шопенгауэр А. Мир как воля и представление / Пер. с нем. Москва, 1992; Хайдеггер М. Время и бытие / Пер. с нем. Москва, 1993; Корет Э. Основы метафизики / Пер. с нем. К., 1998; Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? / Пер. с франц. С.-Петербург, 1999; Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: нарис феноменологічної онтології / Пер. із франц. К., 2001; Дерида Ж. Письмо та відмінність / Пер. із франц. К., 2004; Суарес Ф. Метафизические рассуждения / Пер. с испан. // Соч.: В 4 т. Т. 1. Рассуждения 1–5. Москва, 2007; Габермас Ю. Постметафізичне мислення / Пер. з нім. К., 2011; Тиллих П. Теология культуры / Пер. с англ. Москва; С.-Петербург, 2015.

Ю. А. Іщенко

Рекомендована література

Кант И. Критика чистого разума / Пер. с нем. // Собр. соч: В 6 т. Т. 3. Москва, 1963;
Аристотель. Метафизика / Пер. с греч. // Соч.: В 4 т. Т. 1. Москва, 1976;
Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук / Пер. с франц. Москва, 1977;
Коллингвуд Р.-Дж. Идея истории / Пер. с англ. Москва, 1980;
Лейбниц Г. Монадология / Пер. с нем. // Соч.: В 4 т. Т. 1. Москва, 1982;
Поппер К.-Р. Логика и рост научного знания / Пер. с нем. Москва, 1983;
Шелер М. Положение человека в Космосе / Пер. с нем. Москва, 1988;
Гартман Н. Старая и новая онтология // Истор.-филос. ежегодник 1988. Москва, 1988;
Декарт Р. Рассуждения о первой философии / Пер. с франц. // Соч.: В 2 т. Т. 2. Москва, 1989;
Ницше Ф. Веселая наука / Пер. с нем. // Соч.: В 2 т. Т. 1. Москва, 1990;
Шопенгауэр А. Мир как воля и представление / Пер. с нем. Москва, 1992;
Хайдеггер М. Время и бытие / Пер. с нем. Москва, 1993;
Корет Э. Основы метафизики / Пер. с нем. К., 1998;
Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? / Пер. с франц. С.-Петербург, 1999;
Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: нарис феноменологічної онтології / Пер. із франц. К., 2001;
Дерида Ж. Письмо та відмінність / Пер. із франц. К., 2004;
Суарес Ф. Метафизические рассуждения / Пер. с испан. // Соч.: В 4 т. Т. 1. Рассуждения 1–5. Москва, 2007;
Габермас Ю. Постметафізичне мислення / Пер. з нім. К., 2011;
Тиллих П. Теология культуры / Пер. с англ. Москва; С.-Петербург, 2015.