Метафізика

МЕТАФІ́ЗИКА (від грец. μετά і φυσικ܏ — після фізики) — філософське вче­н­ня про надчут­тєві принципи та першооснови буття. Термін «М.» увів давньогрец. філософ Андроник Родоський у 1 ст. до н. е. стосовно групи трактатів давньогрец. мислителя Аристотеля про «буття саме по собі», який називав викладену в цих книгах науку по-різному: «перша філософія», «наука про божество» («теологія»), «мудрість». Умоосяж., теор. характер цієї науки проти­ставляв сфері практ. досвіду, чим утверджував вищу цін­ність М. Аристотель тут ви­ступав як учень давньогрец. мислителя Платона. Однак якщо для Платона існувала лише одна філософія — мудрість, спрямов. на пі­зна­н­ня істин­но сущого, тобто ідей, то Аристотель від­різнив «першу філософію» від другої («фізики») і в такий спосіб закріпив за М. статус вищого зна­н­ня про першо­причини буття, зна­н­ня, що існує як мета люд. життя і джерело насолоди. У середньовіч. філософії М. вважали вищою формою рац. пі­зна­н­ня буття, але такою, що під­порядкована одкровен­ню. В її річищі детально тлумачили про­блеми спів­від­ноше­н­ня свободи і необхідності, заг. понять, можливості богопі­зна­н­ня за аналогією з пі­зна­н­ням вищих родів сущого — блага, істини. М. Нового часу подолала межі теології. За­знавши знач. впливу натурфілос. ідей Від­родже­н­ня, М. насичувалася природничо-наук. тематикою і водночас актуалізувала в про­блем. корпусі пита­н­ня гносеології. М. раціоналізму (франц. філософ Р. Декарт, нідерланд. мислитель Б. Спіноза, нім. філософ Ґ. Ляйбніц) роз­вивалася в тісному звʼязку з традиц. онтологією. Емпірична М. різко ви­ступала проти гіпо­стазува­н­ня сутностей, характерного для схоласт. філософії. У 16–17 ст. сформувалася нім. «шкіл.» (або «університет.») неосхоласт. М., що виникла внаслідок пере­несе­н­ня на нім. проте­стант. ґрунт єзуїт. М. і набула роз­витку в працях іспан. теолога Ф. Суареса. У нім. «шкіл.» М. предмет ви­значали за Аристотелем: суще, стани і види сущого; субʼєкт роз­глядали як: субʼєкт пі­зна­н­ня, граматич. субʼєкт, предмет дослідж. Класична М., ре­презентов. насамперед творами нім. філософа К. Вольфа, становить своєрідну транс­формацію «шкіл.» неосхоласт. М. К. Вольф увів у М. картезіан. принцип самосві­домості. Це змінило її структуру: онтологія, заг. космологія, емпір. психологія, рац. психологія, природна теологія. Нім. філософ І. Кант звернув увагу на здатність М. періодично від­новлюватися в культурі. М. є заверше­н­ням культури люд. ро­зуму і, за І. Кантом, можлива як системат. зна­н­ня, виведені з чистого ро­зуму. Він увів роз­різне­н­ня М. природи і М. звичаєвості (сфера, де супереч­ності чистого ро­зуму знаходять практ. роз­вʼяза­н­ня). Проте І. Кант не побудував системи М., обме­жившись дослідж. антиномій, на які натрапляє розум, намагаючись синтезувати завершену картину світу. Нім. філософи Й. Фіхте і Ф. Шел­лінґ, спираючись на кантів. принцип активності субʼєкта, прагнули створити позит. М. Із цією метою вони тлумачили діалектику ро­зуму не як теор. без­вихідь, а як рушій мисле­н­ня, що веде до істини. Нім. філософ Ґ. Геґель уперше проти­ставив М. і діалектику як два різних методи пі­­зна­н­ня. Разом з тим він ро­зумів свою власну філософію як «істин­ну М.», «науку наук». У марксизмі зберегли тлумаче­н­ня М. як методу, протилежністю якого є діа-лектика — спосіб мисле­н­ня і вче­н­ня про роз­виток буття і мисле­н­ня. У 2-й пол. 19 ст. склалося негат. ставле­н­ня до М., особливо її геґелів. версії. Антиметафіз. спрямованість має антропологія нім. філософа Л. Фоєрбаха, ір­раціоналізм дат. філософа С. Кʼєркеґора, волюнтаризм нім. філософа А. Шопенгауера, віталізм нім. філософа Ф. Ніцше. Проти М. ви­ступали прибічники позитивізму, прагматизму і неокантіанства. Із критикою позит. ставле­н­ня до М. ви­ступили академ. й університет. філософи України П. Юркевич, С. Гогоцький, П. Ліницький, О. Козлов та ін. У рос. філос. традиції В. Солов­йов роз­робив панте­їст. «М. все­єд­ності»; П. Флоренський, С. Булгаков, С. Франк по­єд­нували пошуки М. із про­блемою антроподицеї. Водночас у філософії 20 ст. від­булася реабілітація М. і пошук нових некласич. її форм. На Зх. нім. філософ М. Гартман, спираючись на крит. онтологію, прагнув по-новому осмислити проб­леми М. Неотомісти (франц. філософи Е.-А. Жильсон і Ж. Маритен) актуалізували метафіз. принципи середньовіч. схоластики. У певний спосіб від­новлено під­ставові принципи традиц. М. також у філософії процесу англ. мислителя А.-Н. Вайтгеда, феноменології нім. філософа Е. Гус­серля, екзистенціалізмі. Нім. мислитель М. Гайдеґ­ґер, критикуючи М. як тип зх.-європ. культури, намагався повернутися до М. в її доплатонів. формі. Франц. філософ Ж.-П. Сартр подав екзист. версію М. на ґрунті феноменології, персоналістську — рос. філософ М. Лоський, укр. філософ М. Бердяєв. Неопозитивісти спочатку від­кинули М. (напр., австр. філософ Л. Вітґенштайн), згодом при­йшли до ви­зна­н­ня про­блематики М. У крит. раціоналізмі австр. філософа К.-Р. Поп­пера також стверджено право М. на існува­н­ня: у теорії «трьох світів» він об­ґрунтував буття фіз. і ментал. світів, а також світу обʼєктив. зна­н­ня. Метафіз. об­ґрунтува­н­ня актуалізувалося у філософії історії (англ. філософи А.-Дж. Тойнбі, Р.-Дж. Колінґвуд), філософії культури (нім. філософи О. Шпенґлер, Ґ. Зим­мель), філософії релігії та теології (швейц. теолог К. Барт, нім.-амер. філософ П. Тил­ліх, франц. філософ Ґ.-О. Марсель, нім. філософ К. Ясперс, рос. філософ Л. Шестов). Структуралізм (франц. літературо­знавець Р. Барт, філософи К. Леві-Строс, Ж. Лакан) і пост­структуралізм (франц. філософи М.-П. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр), феноменологія і герменевтика (франц. філософи М. Мерло-Понті та П. Рикер, нім. філософ Г.-Ґ. Ґадамер), етика дис­курсу (нім. філософи К.-О. Апель, Ю. Габермас) і аналіт. філософія (Л. Вітґенштайн) критикуючи традиц. концепції М., певною мірою реабілітують метафіз. ідеї єд­ності та цілісності, проте із залуче­н­ням лінгвістики і філософії мови, що веде в цілому до формува­н­ня парадигматики постметафіз. мисле­н­ня. Так, постмодерн. філос. дискурс пере­йнявся метою «декон­струкції» (франц. філософ Ж. Дер­рида) поперед. метафіз. традиції. Франц. філософи Ж. Дельоз і Ф. Ґват­тарі вважали, що класична філософія буття, починаючи від Платона й Аристотеля, оперує не­змін. бінар. опозиціями «суб­станція–акциденція», «обʼєкт–субʼєкт», і проти­ставили їй філософію становле­н­ня. Водночас сучас. філос. дискурс залишає за М. право на осмисле­н­ня ситуації буття людини у світі.

Завантажити статтю