Медитативна лірика

Визначення і загальна характеристика

МЕДИТАТИ́ВНА ЛІ́РИКА — жанровий різновид ліричної поезії. У його основі — емоційно мотивований пере­жива­н­ням роз­дум, рефлексія душев. світу автора (лірич. субʼєкта), його духовно-інтелектуал. зосередженість на предметах твор. уяви-уваги (Бог, світобудова, природа, людина, соціально-історичне буття тощо); модус творе­н­ня худож. думки, що первин­но фіксує поет. медитува­н­ня, інтонаційно окреслений образ думки-пере­жива­н­ня. Залежно від худож. структури вірша субʼєкт медитації (М.) може бути нео­значено-особовим чи узагальнено-над­особовим. Як лірич. від­ступ М. змістовно і композиційно є складовою ліро-епіч. поеми, балади, посла­н­ня, віршов. повісті чи роману. Для молитов. самоза­глибле­н­ня-зосередже­н­ня М. практикували в сх. релігіях, а пізніше — середньовічні християн. мислителі й поети. М. як форма поет. творе­н­ня стала основою похідного від неї жанр.-стильового явища — М. л. (вживають також терміни «медитативно-філософська пое­зія/лірика», а залежно від темат.-зміст. спрямованості — «медитативно-рефлексивна», «медитативно-зображальна», «медита­тивно-описова»). Роз­виток М. л. повʼязують із транс­формацією раціоналістич. поетики класицизму в сентимент.-преромантичну, коли класицистичну оду по­ступово витісняє елегія. Найхарактерніше ці жанр. зсуви означилися в англ. літературі серед. 18 ст. з появою ві­домих елегійно-медитатив. творів — «The Complaint, or Night Thoughts on Life, Death and Immortality» («Скарга, чи Нічні роз­думи про життя, смерть і без­смертя», 1742–45) Е. Юнґа та «Elegy Written in a Country Churchyard» («Елегія, написана на сільському цвинтарі», 1751) Т. Ґрея. Їхній лірично-спо­глядал. на­стрій і сентиментал. меланхолія в подальшому по­значилися на темат. і стильовому діапазоні елегій. М. л. в європ. поезії. Особливо широкого роз­голосу набула елегія Т. Ґрея завдяки числен. пере­кладам і пере­співам. На­прикінці 18 ст. елегія-медитація посіла вагоме місце у творчості франц. поетів С. Марешаля і А. Шеньє. Медитативні елегії остан­нього, що вирізняються емоційністю і психол. глибиною, набули знач. популярності в епоху романтизму. Прикметне явище романт. М. л. — зб. «Méditations poétiques» («Поетичні медитації», 1820) і «Nouvelles Méditations poétiques» («Нові поетичні медитації», 1823) франц. поета А. де Ламартіна з характерними для них спо­глядал. меланхолією, сумною на­строєвістю, реліг.-містич. пере­жива­н­нями. Вважають, що здійснена В. Жуковським 1801 публікація пере­співу елегії Т. Ґрея від­крила новий сентимент.-романт. етап рос. поезії. На формува­н­ня укр. М. л. сентимент.-преромант. традиція елегій. поезії мала досить обмежений вплив. М., мислител. поезія загалом, в укр. літературі має свої джерела — поет. культуру літ. бароко 17–18 ст. та народнопісен­ну традицію, більш важливу вже для романтиків. Показово, що Г. Сковорода, поет. творчість якого припадає також пере­важно на 2-у пол. 18 ст., написав свій «Сад божествен­них пісень» (1753–86) у річищі барок. літ. традиції, а не сентимент.-преромантичної. Стильові риси бароко є ви­значальними у філос.-реліг. М. («Залиш, о дух мій, горе й усі земні міста», «Всякому городу нрав і права» (барок. екс­пресія і філос.-сусп. смисли цього твору по­значилися на вступ. медитації комедії «Сон» Т. Шевченка), «Щастя, де ти живеш?», «О спокою наш коханий») і в медитатив. поезіях, навіяних спо­гля­да­н­ням природи («Гей поля, поля зелені», «Ой ти, птичко жолтобока...» та ін.), де поміт. вплив народнопісен. образів і мотивів. І. Срезневський за­уважував, що думи Г. Сковороди були для нього не думами холод. роз­мислів, але думами-почу­т­тями, якими дихало його серце. Тематично близькими до жанру елегій. М., власне, її різновиду сумних елегій на смерть, є окремі твори барок. поетів 17–18 ст. із жанр. самона­звою «Лямент» («Плач»), які писали на посмертне пошанува­н­ня до­стой. сусп. поваги людей. Показовим є твір К. Саковича «Вірші на жалосний погреб… Петра Конашевича Сагайдачного» (1622). Окремі фрагменти цього доволі великого за обсягом твору мають медитативно-лірич. характер. Роз­думливий опис козац. мужності лицаря роз­гортається в особистісне пере­жива­н­ня втрати й далі набуває характеру морал.-філос. роз­думу про справжні жит­тєві цін­ності, любов як основу люд. стосунків. Форма роз­мислу реліг.-філос. змісту в окремих творах поетів 17–18 ст., зокрема Д. Наливайка, Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди, набуває ознак М. У їхніх поезіях спо­стерігається тенденція збільше­н­ня питомої ваги особистіс. пере­жива­н­ня думки, як за­значила Е. Соловей — це вже є про­стір для поет. доведе­н­ня істини, що має принцип. від­мін­ність від прямого проголоше­н­ня, декларува­н­ня. Виразні риси філос. М. має вірш Д. Наливайка «Прозьба чительникова о час» із його зб. «Лікарство на оспалий умисл чоловічий» (1607). В автор. пере­живан­ні-осмислен­ні часоруху по­єд­нуються метафіз. мотиви і його екзистенц. тривога. Форму медитатив. роз­мислу-роз­думу мають вірші Л. Бара­новича як морал.-філос. змісту («Про час для всього — доброго, злого»), так і су­спільно-політ., громадян., де автор виявляє стурбованість долею України доби Руїни («Світ стрясають грози на людськії сльози», «Та ознака в Україні, що земля її в руїні», «Світ на всі боки палає широко»). У мистецьки вишуканих інтелектуал. рефлексіях І. Величковського також вирує напружена автор. думка-пере­жива­н­ня («Тому, хто пише вірші», «Чоловік, немов трава, дні його, як квіти», «Про сивину» тощо). Паралельно із реліг.-філос., морал.-дидакт. поезією важливого значе­н­ня для роз­витку укр. М. л. у 18 ст. набуває пісен­на творчість — авторська, а голов­не, як явище набагато масовіше, — народнопісен­на. У ві­домих поет. збірниках того часу поряд із реліг. віршами зʼявилися пое­зії з жанр. самона­звою «світська пісня» («Піснь світова» І. Бачинського, «Піснь о світі» О. Падальського, «Піснь свіцька» Левицького та ін.). Ця світська лірика мала пере­важно елегій. характер. Її автори скаржаться на гірку сиріт. долю, убоге життя, на соц. не­справедливість, вимушену роз­луку з родиною, життя на чужині, на злих людей тощо. До авторських (хоч автори, як правило, неві­домі) належать кобзар. і лірниц. думи та істор. пісні («Дума козацькая о войні з ляхами над рікою Стиром…», «Ой сів пугач на могилі», «Зажурилась Україна, що нігде прожити», «Ой Морозе, Морозенку», а також пісня І. Мазепи «Ой горе тій чайці», пісні про руйнува­н­ня Запороз. Січі, моск. поневоле­н­ня «Ой з-за хмари, з-за лиману…», «Була Польща, була Польща, та стала Росія» та ін.). Істор. пісні мали особливе значе­н­ня для осмисле­н­ня су­спільно-політ. про­блем нац. буття, формува­н­ня нац.-стильових домінант укр. М. л. У цьому процесі вагомого значе­н­ня набуває лірична народнопісен­на творчість, у сфері якої шліфується і жанр пісні-медитації. Першочергово йдеться про т. зв. журні пісні, пере­важно елегійно-роз­думливі, у яких мотиви особистої недолі по­єд­нуються зі скаргами-наріка­н­нями на соц. становище: чумацькі («Ой заслаб чумак», «Ой ходив чумак сім год»), бурлац. й наймитські («Та нема гірш в світі нікому, як бурлаці молодому», «Ой летіли журавлі») тощо. Знач. резонансу в 2-й пол. 18 ст. набула лірниц. пісня-роз­дум про Правду і Кривду. Отож, більш дієвим порівняно з барок. поезією чин­ником і худож.-естет. основою формува­н­ня М. л. в укр. поезії перших десятиліть 19 ст., у творчості поетів-романтиків 1830–40-х рр., ран­нього Т. Шевченка і поетів 1850-х рр. стала поетика й жанротвор. потенціал нар. пісен. творчості. Варто від­значити автор. пісні-медитації І. Котляревського («Віють вітри, віють буйні», «Ой доля людськая — доля єсть сліпая» з опери «Наталка Полтавка», 1819) і пісен­но-медитативні твори С. Писаревського — «Моя доля (Де ти бродиш, моя доле?..)», «Пісня (Де б то допитаться правди?)». Жанр. підзаголовок «пісня» має медитатив. стилю вірш А. Метлинського «Вʼязонько». Мотиви романт. туги зна­йшли своє яскраве втіле­н­ня в медитації М. Петренка «Дивлюсь я на небо», що стала нар. піснею. Ранні поезії Т. Шевченка 1838, елегійно-медитативні «думки» — «Думка (Нащо мені чорні брови)», «Думка (Тече вода в синє море)», «Думка (Тяжко-важко в світі жити)» — також стали нар. піснями і романсами. Завдяки пісен­но-елегій. медитативності такого ж нац. роз­голосу набули написані у 1850-х рр. поезії К. Думитрашка «До карих очей (Чорнії брови, карії очі)», Л. Глібова «Журба (Стоїть гора високая)», С. Ру­данського «Пісня (Повій вітре, на Вкраїну)». Романт. медитативно-елегійна тональність характерно означує поет. стиль В. Забіли («Гуде вітер вельми в полі!», «Туга серця») й О. Афанасьєва-Чужбинського (вірш «Є. Гребінці (Скажи мені правду, мій добрий козаче)»). Народнопісен­на поетика також ви­­значає жанр. параметри М. л. у творчості М. Шашкевича («Роз­­пука», «Думка», «Руська мати нас родила»). Інтенсив. роз­виток М. л. в укр. літературі та її жанр.-темат. і стильове багатомані­т­тя роз­починається із творчості Т. Шевчен­ка. Його М., зберігаючи в окремих поезіях народнопісен. стиль, фор­мується пере­важно на літ. романт. платформі, до того ж не лише в межах суто малих віршових форм, а й не менш продуктивно в ліро-епіч. творах — баладах, поемах, посла­н­нях. Оригінальність медитатив. форм у «Кобзарі» 1840 знач. мірою зумовлена «схреще­н­ням» питомого ліризму поета з епіч. струменем нар. дум у роз­логих композиціях вірша «Думи мої, думи мої», посла­н­ня «До Основʼянен-ка», поемах «Іван Під­кова» і «Тарасова ніч». Долаючи інерцію елегій. медитативності, Т. Шевченко у своєму за­спів. вірші (його жанр. своєрідність можна ви­значити як думу-медитацію) створив непо­вторну інтонац. гаму, особливий, характерний для думи ритм роз­горта­н­ня думок, емоц. під­несень і спадів, органічно пере­ходить від твор. ре­флексій до візій істор. буття Укра­їни, виявивши цілком новий для укр. літ-ри духовно-інтелектуал. про­стір і потенціал мист. новаторства. Літ. романт. медитація Т. Шевченка від самого початку яскраво проявила себе і в ліро-епіч. творах. Художню своєрідність балад і поем першого вид. «Кобзаря» знач. мірою ви­значили органічно вплетені в їхню фабульно-сюжетну основу автор. медитативні від­ступи. Ідейно-художня глибина перших істор. поем формується завдяки напруженій інтонац. лінії роз­думу поета. Медитативні фрагменти поеми «Тарасова ніч», роз­горнуті кобзар. думовим стилем й емоційно акцентов. питальністю, набувають великого драматизму і сили нац.-екзистенц. пере­жива­н­ня. Історіософ. М. є перша частина поеми «Іван Під­кова». Медитативна форма художньо-психологічно стає на­йоптимальнішою формою вираже­н­ня громадян. позиції та історіософ. думки в М. «Роз­рита могила», «Чигрине, Чигрине», в поемах «Сон (Гори мої, високії)», «Іржавець», «За­ступила чорна хмара», «Чернець». М. у формі монологів до уявних адресатів є ви­значал. структур. складовими посла­н­ня «І мертвим, і живим», поем «Сон (У всякого своя доля)», «Єретик», «Кавказ». Звернені до внутр.-текст. героїв твору й позатекст. аудиторії — сучасників і майбут. читачів поета, а часто й у формі молитви-медитації — до України, до Бога, до Христа, до Богородиці, вони несли в собі велику духовно-етичну енергію пробудже­н­ня думки. Велична філос. М. «Все йде, все минає — і краю немає» як вступ до істор. полотна «Гайдамаки», потуж. соц.-крит. пафосу вступний філос. роз­дум комедії «Сон», філос.-реліг. змісту М. в «Кавказі» і «Єретику» засвідчили не лише художню зрілість і стильове багатство укр. поезії, а й гідне місце Т. Шевченка в колі великих світ. поетів-мислителів. Своїм романт. пафосом, роз­кутістю, силою думки й душев. пристрасті медитативні монологи Т. Шевченка типологічно спів­мірні рефлексіям і філос. запитам у ліро-епіч. поемах Дж.-Ґ. Байрона. М. у власне лірич. поезії Т. Шевченка пред­ставлена не менш широким спектром оригін. форм і мист. від­крит­тів. Новим худож. словом стала його рефлексивно-медитативна лірика особистіс. змісту. Характерні романт. зразки періоду «Трьох літ» («Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Заворожи мені, волхве», «Гоголю»). Хронологічно близьким є шедевр рефлексивно-філос. М. «Минають дні, минають ночі». Твір побудований як плин сві­домості поета, що роз­гортає високої концентрації згусток екзистенц.-твор. пере­живань, філос. осмисле­н­ня часу люд. життя й долі, усві­домле­н­ня внутр. морал. потреби здійсне­н­ня в повній силі свого поет. поклика­н­ня. Таку ж філософію життя як реалізації твор. поклика­н­ня медитативно роз­горнуто у вірші «Заповіт» і в каземат. рефлексіях «Згадайте, братія моя», «Мені однаково, чи буду». Рефлексивно-медитативні поезії періо­ду засла­н­ня мають непо­вторну інтонацію щирої роз­мови із собою («Самому чудно. А де ж дітись?», «Мов за подушне, оступили», «Не для людей, тієї слави…», «І знов мені не привезла», «Неначе степом чумаки», «Заросли шляхи тернами», «Хіба самому написать», «Лічу в неволі дні і ночі» тощо). Елегійна сумна тональність цих віршів дає певні під­стави спів­від­носити їх з жанр.-стильовими тенденціями романт. елегій. М., але загалом ці ліричні рефлексії є явищем індивід.-психологічним і в твор. плані оригінальним, вершин­ним у контекс­ті європ. лірики. До новаторських, побудов. на М. як модусі творе­н­ня належать і вірші медитативно-зобра­жал. лірики «Маленькій Марʼяні», «У нашім раї на землі», «І золотої, й дорогої», «І станом гнучим, і красою», «N. N. (Така, як ти, колись лілея)», «Сестрі», «Дівча любе, чорно­бриве». Обʼєктом роз­думів у кожному з них є конкретна дівоча по­стать, жін. доля, і, очевидно, писалися вони як спонтан­на фіксація потоку думок-пере­живань, вияв глибин. етич. єства поета. Нетрадиційні, але органічні для жанру філос. М. вірші «Один у другого питаєм», «Буває, іноді старий», «Дурні та гордії ми люди», «Росли укупочці, зросли», «Світе ясний! Світе тихий!», «І Архімед, і Галілей», «І день іде, і ніч іде». У багатій жанр.-стильовій палітрі М. л. Т. Шевченка є описово-медитативні елегійні поезії («N. N. (Cонце заходить, гори чорніють)», «За сонцем хмаронька пливе», «І небо невмите, і заспані хвилі»), у яких пейзажні враже­н­ня пере­дано через призму психол.-екзистенц. пере­живань поета. Медитативність, така органічна для поет. стилю Т. Шевченка, очевидно, від­повід­ала нац. характеру, властивим йому кордоцентризмом, схильністю до меланхолії і задуми, екзистенц.-реліг. пере­живань, частих запитів-звертань до Бога, долі, талану, - тому надовго ви­значила харак­терні риси нац. стилю укр. поезії. Вірші П. Куліша не мали такої природної, притаман­ної нар. поезії, медитативності, як у Т. Шевченка, проте в ній нуртує сильна думка й глибоке етичне почу­т­тя пере­йнятості нац. до­лею, прагне­н­ня осмислити нац. про­блеми через призму влас. твор. про­грами. Тому в його пое­зіях спо­стерігається потреба тво­ре­н­ня таких жанр. форм, що да­вали б змогу роз­гортати перед національно мислячою куль­тур. громадськістю свої їдеї, сумніви, крит. думки, баче­н­ня пер­спективи. Від­повід­но й жанрово-стильові параметри цих поезій орієнтовані на медитативну форму. У вірші «До Кобзи» (зб. «Хуторна поезія») думка поета, як і в за­співі «Думи мої, думи мої» Т. Шевченка, звучить схвильовано, питально і такою своєю напруженою динамікою (але не шевченків. ритмом) пере­гукується з інтонац. ладом нар. думи. Пафос критичного, як і в Т. Шевченка, пере­осмисле­н­ня нац. історії зумовлює оригін. медитатив. плин поезії «Ой чом же се, брат­тє, чом воно так сталось» і М. з характерним заголов. зверне­н­ням «Народе мій! Що нам тепер почати?». У вірші-роз­думі «До рідного народу» сумні думки про укр. історію по­єд­нано із суворими й гіркими оскарже­н­нями. Вагомими у поет. доробку П. Куліша є медитації-ре­флексії про поет. музу («До кобзи та до музи», «Праведне пануван­нє», «Сум і роз­вага», «Муза»), про долю нац. культури та її творців («Стою один», «Піонер»). Тематично близькі до них поет. монологи-роз­думи («До Шевченка», «До Тараса на небеса»). Вплив медитатив. стилю Т. Шевченка помітно по­значився на поет. творчості М. Старицького. Зна­йомі шевченків. мотиви виразно від­лунюють у рефлексіях ран­нього періоду творчості («Серце моє нудне, серце моє трудне!», «Коли засну навіки в домовині», «Тяжко, важко по світу блукати», «Де мені подітись з лютою нудьгою», 1879), у гірких роз­думах про долю поета-громадянина («Хай тепера рида в мене кобза сумна», «З напасником нашого слова та правди і волі», «О вернись, моя музо, на мить»). Утім, самобутня стильова палітра М. л. поета більше виявилася в його ліриці любов. туги («Не сумуй, моя зірко кохана», «Сльоза», «Коли від ненатлої муки», «Монологи про коха­н­ня», «Коли ми уперве кохались») і в сповільненому ритмі роз­логих елегій. медитацій, в яких від­билися без­посередні жит­тєві враже­н­ня-пере­жива­н­ня («На морі», «На новий рік», «На ріднім попелищі»). У поет. спадщині І. Франка М. також має ви­значал. значе­н­ня своєрід. модусу генерува­н­ня худож. ідей, концентрації духовно-інтелектуал. напруги, значе­н­ня важливого чин­ника формува­н­ня індивід. стилю. Якщо узагальнити жанр.-темат. діапазон його лірики, то на перший план, як і в спадщині Т. Шевченка, варто по­ставити М. нац.-екзистенц. та екзистенц.-твор. про­блематики. Ці два аспекти часто пере­хрещуються в першоряд. його темах — України, поета, творчості як громадян. обовʼязку. Са­ме медитативно-рефлексивні фор­ми самовираже­н­ня до­зволили поетові не декларативно, а пси­хологічно мотивовано через пред­ставле­н­ня світу внутр. інтелектуал. пошуків і глибоких ду­шев. пере­живань вести роз­мову із собою і зовн. адресатом щиро і вагомо. Зразок такого типу М. — вірш «Рефлексія» (зб. «Мій Ізмарагд»). Він продовжив діалог поета і України у творах «Поет мовить» і «Україна мовить». Його сповільнений ритм, роз­горта­н­ня думки-пере­жива­н­ня ве­де до символіч. образу хреста — поетового хреста нац. обо­вʼязку. Вінцем філос.-політ. М. І. Франка є пролог до поеми «Мойсей» — «Народе мій, замучений, роз­битий» із глибоко ви­страж­даними гіркими запитами-докорами, сумнівами, що пере­борюються сподіва­н­нями і пророчою вірою. Паралелі з ре­флексивно-медитатив. лірикою Т. Шевченка, зокрема з лірикою циклу «В казематі» і періоду засла­н­ня, є в пере­важно елегій. поезіях циклу «Скорботні пісні» («Не винен я тому, що сумно спів­аю», «Бувають хвилі — серце мліє», «До моря сліз, під тиском пере­судів», «Нехай і так, що згину я»). Щільний плин думок-рефлексій поета роз­горнуто у вірші «Не покидай мене, пекучий болю» (цикл «Нічні думи»). Рефлексивно-медитативні форми викори­стано І. Франком в інтим. ліриці зб. «Зівʼяле листя». Медитативність, гол. стильова домінанта цих поезій, органічно властива на­строю сумних уявних бесід з коханою, інтро­спектив. занурень у душев. світ любов. мук і туги героя («Не знаю, що мене до тебе тягне», «За що, красавице, я так тебе люблю», «Так, ти одна моя правдивая любов»). І. Франко як поет-мислитель є також автором низки медитативно-філос. вір­шів («Не люди наші вороги», «Човен», «В снах юності так сквапно ми шукаєм», «Паде додолу листя з деревини», «Поклін тобі, Буддо», «Душа без­смертна! Жить віковічно їй»). Нові ідейно-художні й стильові від­кри­т­тя в жанрі рефлексивно-медитатив. і медитативно-філос. лірики приносить в укр. поезію творчість Лесі Українки («Коли втомлюся я жи­т­тям щоден­ним», «Горить моє серце, його запалила», «У чорную хмару зібралася туга моя», «І все-таки до тебе думка лине», «Де поділися ви, голоснії слова», «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила», «Хто вам сказав, що я слабка», «Божа іск­ра», «Як я умру, на світі запалає», «Я тільки думкою на світі буду жить», «Я знала те, що будуть сльози, мука»). У пошуку нових форм медитативно-філос. поезії В. Самійленко звернувся до худож. досвіду античності, мистецьки без­доган­но освоїв класич. елегій. дистих у циклі з 8-ми поезій «Елегії». Як і у вірші «Символ віри» із циклу «Думи буття», поет. медитува­н­ня від­значається обʼєктивізов., узагальнено-над­особовим осмисле­н­ням онтолог. про­блематики, може вважатися одним із най­яскравіших в укр. поезії кін. 19 — поч. 20 ст. зразків щільної від­повід­ності поет. слова філос. думці. У творчості В. Самійленка є знач. масив рефлексивно-медитатив. віршів особистіс. плану («Ри­да­н­ня душі», «О, знаю я», «Коли я вмру», «Сумуєш ти! Я теж сумую»), медитацій нац.-екзистенц. про­блематики, у яких пульсує оголений нерв особистіс. думки-пере­жива­н­ня: «Думка (На смерть Т. Зіньківського)»; цикл «Ямби (З пісень про Україну)» — «Як часто в час сумний, коли душа зболіла», «О, де на­брати слів? Де виразів найти», «Вже годі плакати! Із уст смутних», «Не будемо ми йти на ворога свого», «Невже для нас одних минають дурно роки» тощо. Стислий огляд жанр.-стильових тенденцій роз­витку укр. М. л., починаючи від роз­мислово-медитатив. барок. поезій, пісен­но-медитатив. форм поетів-романтиків перших десятиліть і серед. 19 ст. до Т. Шевченка і поетів 2-ї пол. 19 ст., що, звичайно, не вичерпує і не охоплює всього масиву текс­тів, які можна від­носити до жанру М., усе ж дає під­стави для висновків про її по­стійне тяжі­н­ня до ідейно-худож. новацій. Укр. лірична М. сконцентрувала в собі величезний естет. потенціал нац. духов­но-естет. культури, адже в цьому жанрі створені чи не найдосконаліші з мист. боку й чи не найвагоміші за ідейно-худож. значе­н­ням ліричні твори класич. періоду її становле­н­ня.

Літ.: Мишанич О. В. Українська література ХVІІІ ст. // Укр. література ХVІІІ ст.: Поет. твори. Драм. твори. Проз. твори. К., 1983; Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи: Система жанрів. К., 1986; Його ж. Творчість Володимира Самійленка // Володимир Самійленко. Твори. К., 1990; Мовчанюк В. П. Медитативна лірика Т. Г. Шевченка. К., 1993; Соловей Е. С. Українська філософська лірика. К., 1999; Ткачук М. Лірика Івана Франка. Т.; К., 2006; Камінчук О. Художній дискурс української поезії кінця ХІХ — початку ХХ ст. К., 2009.

В. П. Мовчанюк

Завантажити статтю