Мікроісторія

МІКРОІСТО́РІЯ (від мікро… та історія) — антропологічно орієнтований екс­периментальний напрям історіо­графії. Виник на­прикінці 1970-х рр. як реакція на кризу старої моделі соц. історії, що ґрунтувалася на дослідж. структур «довгої тривалості», глобал. транс­формацій і оперувала пере­важно серій. джерелами. Термін «М.» використовували ще в 1950–60-і рр. (Ф. Бродель, Р. Кено), але пере­важно з негатив. чи іроніч. під­текс­том, як історію, що пере­ймається не­знач. подіями (своєрід. попередниками М. вважають амер. історика Дж.-Р. Стюарта й мексикан. дослідника Л. Ґонсалеса­-і-­Ґонсалеса). Однак як напрям історіо­графії М. започаткована групою італ. істориків (К. Ґінцбурґ, Е. Гренді, Дж. Леві), трибуною яких став ж. «Quaderni storici». Найві­доміші мікро­істор. роботи: «Galileo: eretico» («Ґалілей-єретик») П. Редонді, «Lʼereditaʼ immateriale» («Нематеріальний спадок») Дж. Леві, «Il formaggio e i vermi» («Сир і черви») К. Ґінзбурґа, «Mondo operaio e mito operaio» («Робітничий світ і робітничий міф») М. Ґрібауді, «Mestieri e privilegi» («Майстри і привілеї») С. Черут­ті. Інколи сюди ж зараховують роботи французів Е. Ле Руа Ладюрі «Mo­ntaillou» («Монта­л­лю») і Ж. Дюбі «Le dimanche de Bouvines» («Битва під Бувіном»), а також амер. дослідниці Н.-З. Девіс «The Re­turn of Martin Guerre» («Поверне­н­ня Мартіна Ґерра»). Яскравими теоретиками М. є Г. Медик (Німеч­чина), Ж. Ревель і Б. Лепті (Франція). Мікро­історики неодноразово наголошували на влас. внутр. неоднорідності, оскільки пред­ставників цього напряму обʼ­єд­нує конкретна дослідн. практика (за Дж. Леві — автопорт­рет, а не груповий порт­рет). Найхарактерніша особливість М. — зменше­н­ня мас­штабу дослідж., пере­хід до мікро­скоп. аналізу, обʼєкт якого — вчинки особи, одиничні події, окремі казуси. Мас­штаб по­стає засобом пі­зна­н­ня «іншого соціального» — склад. мережі взаємин осіб, різних жит­тєвих стратегій і чин­ників, що їх породжують, суперечностей і непослідовностей норматив. систем, які дають можливість субʼєктові конструювати «свою» істор. реальність. Основою інтер­претатив. практики М. ви­ступає інтенсивна методика, «щільний опис», що зближує її з істор. антропологією. М. від­мовляється від ро­зумі­н­ня контекс­ту як єдиного, гомоген. середовища, де особа існує та під дією якого робить свій вибір. Мікро­істор. дослідж. перед­бачає зміну процедури аналізу: не включе­н­ня в наперед за­даний глобал. контекст обʼєкта інтер­претації, а рекон­струкцію множин­ності контекс­тів через досліджуваний обʼєкт. Зміни за­знав і спосіб комунікації з читачем, перед яким демонструють сам процес творе­н­ня історіогр. наративу. Предметом оповіді стають дослідн. процедури, процес формува­н­ня гіпотез, верифікац. техніки, сумніви автора, кон­статація від­сутності джерел тощо. Для М. характерна критика функціоналізму та від­мова від релятивізму. Про­блемою є по­єд­на­н­ня індивідуалізов. та генералізуючих під­ходів, що й ви­значає напрям історіогр. дис­кусій щодо М. Упродовж остан­ніх двох десятиліть укр. історики щораз частіше звертаються до мікро­істор. сюжетів і методів, властивих М. Особливо активно екс­периментують історики ран­ньомодер. періоду, пере­важно ті, які працюють в рамках істор. антропології та соц. історії, за­звичай по­єд­нуючи ширші теми з мікро­істор. роз­відками. Спеціалізується на ран­ньомодер. історії та активно залучає до публікації авторів, які досліджують нову для укр. історіо­графії тематику та рефлексують над від­повід. методол. інструментарієм, щорічник Ін­ституту історії України НАНУ (Київ) «Соціум. Альманах соціальної історії» (засн. 2002). Серед авторів низки мікро­істор. роз­відок — О. Він­ниченко, Ю. Во­­лошин, В. Горобець, К. Диса, О. Репан, І. Сердюк, О. Сокирко, Н. Старченко, М. Яременко. В. Горобцю належить і ширше мікро­істор. дослідж. — моно­графія «Конфлікт і влада. Сотник новгород-сіверський проти геть­мана Війська Запорозького, 1715–1722» (К., 2016). Автори низки моно­графій вдаються до мікро­істор. сюжетів як важливої частини дослідж., зокрема як способу верифікації гіпотез: К. Диса «Історія з від­ьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століть» (2008), Н. Старченко «Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI — початок XVII столі­т­тя» (2014; обидві — Київ), М. Яременко «“Академіки” та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст.» (Х., 2014), Ю. Волошин «Козаки і посполиті: Міська спільнота Полтави другої половини XVIII ст.» (2016), І. Сердюк «Маленький дорослий. Дитина й дитинство в Геть­манщині ХVІІІ ст.» (2018; обидві — Київ). Зразковим прикладом мікро­істор. дослідж. з від­рефлексованою авторкою методологією є моно­графія О. Стяжкіної «Стигма окупації. Радянські жінки у самобачен­ні 1940-х років» (К., 2019). Низка мікро­істор. сюжетів пред­ставлена також у моно­графії О. Кісь «Українки в ГУЛАГу: вижити значить пере­могти» (Л., 2017).

Літ.: Гинцбург К. Микроистория: две-три вещи, которые я о ней знаю / Пер. с итал. // Современ­ные методы преподавания новейшей истории. Москва, 1996; Кромм М. Историческая антропология. С.-Пе­тербург, 2000; 2004; 2010; Леві Дж. Про мікро­історію / Пер. з англ. // Нові пер­спективи історіописа­н­ня. К., 2004.

Н. П. Старченко

Завантажити статтю