Мімезис

МІМЕ́ЗИС (від грец. mίmήσις — наслідува­н­ня) — одне з фундаментальних понять естетичної теорії, що тлумачить художню діяльність людини як наслідува­н­ня нею природи, як від­творе­н­ня її предметності, процесуальності у знаках різних видів мистецтва. Ін. назва — теорія наслідува­н­ня. Від М. слід від­різняти літературне наслідува­н­ня, що часто призводить до епігонства. Поня­т­тя «мімезис» у всій своїй смисловій повноті вперше по­стало у філософії давньогрец. мислителя Аристотеля саме як фундаментальний принцип художньої творчості та основа будь-якого мистецького жесту, що від­творює певні явища довколишнього світу, «наслідує» його.

Термін «мімезис» за­знав без­ліч інтер­претацій, зберігши загалом значе­н­ня, на­дане йому Аристотелем: мистецтво — саме наслідува­н­ня, особливе міметичне дзеркало конкретних явищ і проявів світової речовини. Подальший роз­вій художньої культури всіх напрямів та історичних часів під­твердив від­повід­ні тези давньогрец. мистецтва: саме навколишня дійсність у всьому її неозорому феноменологічному багатстві і є первин­ним змістом мистецтва, його своєрідним алфавітом і словником. Митці при цьому від­дають ті чи ін. елементи світу від­повід­но до власної світо­глядної візії — чи гранично індивідуалізованої, субʼєктивно-особистісної, що особливо виразно по­стає в художній культурі Нового часу, чи «упокореної» певною міфологією (т. зв. досучасне мистецтво давнини — Середньовіч­чя, і, зрештою, недавньої доби — заси­л­ля т. зв. норматив. поетик типу класицизму та їх пародій. від­гомону в офіційному мистецтві тоталітарних режимів). Однак за всіх об­ставин, у всі епохи художньої творчості її базисом була саме дійсність — фізична або світо­глядна, людська чи позалюдська, поцейбічна чи уявно потойбічна, «транс­цендентна» — зі складових якої митець і будує свій художній світ.

Отже, М. (якщо його ро­зуміти не догматично) означає «наслідува­н­ня» мистецтвом нашого світу у всьому його діапазоні від наочно-матеріального, під­креслено фізичного до сфантазованого автор. уявою, і матеріального, створеного колективною чи індивідуальною міфологією. Таке тлумаче­н­ня М. до­зволяє від­найти не лише бут­тєве під­ґрунтя художньої культури як особливого, пере­твореного дзеркала нашого світу, а й простежити ритміку, періодичність у царині самого по­ступу, роз­вою художньої культури світу (скажімо, світового письменства, світової історії образотворчого мистецтв, культури, що в режимі саме цієї періодичності «наслідує» то під­креслено фізичну, чут­тєву реальність, то її «ідеальне» утворе­н­ня, міфологічне пере­творе­н­ня, аж до субʼєктив­­них). Таке баче­н­ня художньої культури, успадковане від геніальних інтелектуальних ініціатив Аристотеля, до­зволяє, зрештою, вибудувати загалом обʼєктивну її ретро­спективу — від найдавніших часів до сучасності.

Так само поня­т­тя «мімезис» може прояснити певні особливості музичної культури, що ди­станціювалася від «наслідува­н­ня» звукової реальності, з якої вона колись по­стала, чи, навпаки, осягнути значе­н­ня кінемато­графа («рухомого зображе­н­ня» фізичної реальності) — ці 2 антагоністичні полюси сучасної культури, обʼ­єд­нані саме взаємосуперечливою інтер­претацією категорії «наслідува­н­ня» як художньої. Водночас у 20 ст. тривало теоретизува­н­ня довкола цієї категорії (рос. філософ О. Лосєв, нім. історик роман. літ-р Е. Ауербах).

Завантажити статтю