Модернізація

МОДЕРНІЗА́ЦІЯ (від. франц. modernisation — оновле­н­ня) — спосіб досягне­н­ня модерного су­спільства. Вперше слово «М.» вжито в лат. мові на­прикінці 5 ст. з метою від­окремле­н­ня офіц. християн. епохи від язичниц. минулого Риму. На думку нім. філософа й соціолога Ю. Габермаса, індивіди самоусві­домлювали себе як модерні кожного разу, коли пере­глядали свою по­ставу щодо класич. давнини. Водночас, як свідчить т. зв. суперечка давніх і нових у франц. літературі кін. 17 ст. (одна із її центр. фігур — Ш. Перро), статус норматив. моделі для імітації мали артефакти класич. світу, тобто перший елемент пари давнє–нове був взірцем для другого. За спо­стереже­н­ням британ. соціолога Р. Вільямса, дієслово «модернізувати» почали широко використовувати в англ. мові від 18 ст. на по­значе­н­ня пере­будови приміщень, змін в орфо­графії, моді, поведінці. До поч. 20 ст. термін «М.» зберігав своє вузькотех. значе­н­ня вдосконале­н­ня вироб. інфра­структури, і лише в 2-й пол. 20 ст. він став пере­важно соціологічним. Необхідно від­окремлювати поня­т­тя «формува­н­ня модерну» та «М.». Формува­н­ня модерну як типу су­спільства починаючи від 16 ст. є глобал. рухом, сповненим протиріч та катаклізмів, рухом, який однаково характеризується категоріями «про­грес» і «ре­грес», «диференціація» та «дедиференціація», «раціоналізація» й «ір­раціоналізація». Ключові виміри формува­н­ня модерну — процеси індустріалізації, урбанізації, роз­витку капіталізму, формува­н­ня держави та нації, оформле­н­ня націоналізму як від­повід. ідеології нац. держави, а також роз­по­всюдже­н­ня демократ. ін­ституцій. Ви­зна­н­ня факту, що перша, т. зв. оригінал. модерність, роз­винулася на Заході, не повин­но знецінювати внесок ін. су­спільств та цивілізацій у по­ста­н­ня модерн. соц. порядку й орієнтації дії. Формува­н­ня модерну — набір контингент. змін, які не скеровуються єдиною метою та від­буваються в рамках автоном. сфер су­спільства, повʼязаних між собою через механізм вибірк. спорідненості. Амер. соціолог Т. Парсонс за­пропонував поня­т­тя «контингентність», яке означає, що наслідки соц. процесів наперед не детермінов., а від­так, завжди існує можливість альтернатив. роз­витку подій. М. є більш цілеспрямов. та запланов. діяльністю із досягне­н­ня ін­ституцій та практик модерну. У 20 ст. ін­ституції модерну, найповніше втілені в соц. практиках зх. ліберал. су­спільств, за­знали критики з боку прихильників лівих (ленінізм) і правих (фашизм) течій. Амер. соціолог Д. Широт вважав ці два феномени най­успішнішими та на­йоригінальнішими ідеол. рухами, що здійснили спробу подолати не­стабільність і болючість М. Пере­мога модерн. су­спільства в цьому зі­ткнен­ні не лише легітимізувала дискурс та практики ринку, але й доповнила його ідеологемами справедливості (ін­ституц. уособле­н­ням якої стала держава заг. добробуту), участі (реалізується за допомогою механізмів демократії), солідарності (від­творюється в системах координат публіч. сфери й соцієтал. спільноти). Деколонізація та виникне­н­ня т. зв. третього світу в повоєн. час стали тими факторами, що стимулювали ін­ституціоналізацію соціол. дискурсу щодо роз­витку й М. Зникне­н­ня ленінізму сприяло руйнації колись жорстко ви­знач. кордонів між трьома світами та пришвидшило не лише проник­не­н­ня зразків модерну до колиш. другого та третього світів, але й створило перед­умови для хаотич. від­повіді з боку остан­ніх. Результати подіб. взаємо­проникне­н­ня дуже далекі від оптимістич. візії неолібералізму та часто призводять до пошире­н­ня про­блем третього та другого світів на перший. Цей зворот. вплив матеріалізувався у по­стан­ні на Заході діаспор. спільнот, пере­сува­н­ня яких до роз­винених су­спільств зумовлено низкою факторів: не­спроможністю числен. держав третього світу під­тримувати соц. порядок; мас­штаб. пере­творе­н­ням цих держав на клептократичні ін­ституції, спрямов. проти роз­витку; вимогами під­тримувати конкуренто­спроможність та бюджетну дисципліну коштом соц. добробуту, які висувають між­нар. фінанс. ін­ституції; існува­н­ням нерівного обміну між ядром і периферією. Водночас взаємодія з першим світом не лише по­стачає третьому світу високотехнол. засоби примусу для під­трима­н­ня панува­н­ня локал. тираній або про­грами структур. пере­будови з метою приведе­н­ня ін­ституцій су­спільств, що роз­виваються, у від­повід­ність до неоліберал. візії мінімаліст. держави, а й також може сприяти поширен­ню ідей і практики демократії, захисту прав людини та рівності. Для франц. філософа Р. Жирара й амер. неоін­ституціоналіста Д. Норта М. — процес, який виникає тоді, коли формується специфіч. набір правил гри, формал. і неформал. норм, якими керуються індивіди — ін­ститутів, по­­вʼязаних із врегулюва­н­ням питань ко­ординації поведінки та під­трима­н­ня порядку. За Р. Жираром, модерними стають будь-які су­спільства, у яких виникає окрема судова гілка влади. На думку неоін­ституціоналістів, проявами М. є формува­н­ня порядків від­критого до­ступу з правилами гри (ін­ститутами) й акторами (організаціями), коли домінуючі групи встановлюють правила (закони, неформал. практики) спочатку для себе, а потім поширюють на решту (повин­ні вміти домовлятися про спів­жи­т­тя один з одним, а не оголошувати війну за ресурси); організації більшості типів, створені окремими персонами, діють і після смерті творців; панівні групи колективно контролюють ін­ститути наси­л­ля та примусу. Виникне­н­ня специфіч. умов для цих ідеал.-типових гранич. правил залишаються вкрай неви­значеними й мають ви­гляд ідеалізов. образів зх. су­спільств. Су­спільствозн. аналіз М. виник у академ. середовищі США, які після 2-ї світової вій­ни здобули статус світ. гегемона. Спроби протистояти ленінізму не лише за допомогою військ.-політ. і екон., але й ідеол. заходів при­звели до того, що популяр. у між­воєн. час амер. ізоляціонізм по­ступився місцем ідеології актив. втруча­н­ня у світ. справи. Руйнація колоніал. імперій спричинила появу нових незалеж. держав, за пошире­н­ня впливу на які конкурували США та СРСР. Це сприяло формуван­ню запиту на соціол., політол. та екон. ви­вче­н­ня нових політ. утворень. Так зародилася перша стадія дослідниц. про­грами М., пред­ставники якої оцінювали значущу, але все ж таки партикулярну траєкторію роз­витку Заходу як універсал. модель еволюції су­спільства та роз­глядали пере­хід від традиціоналіст., «спільнот.» соц. організації у напрямі без­особового, рац. проекту модерного су­спільства як суто про­гресивну зміну. Серед них — Д. Лернер, М. Леві, В. Ростоу, Е. Шилз, К. Дойч. Багато дослідників М. — С. Гантінґтон, Л. Пай, В. Ростоу — брали активну участь у вироблен­ні політики щодо су­спільств третього світу, яка мала на меті утримати ці країни в орбіті амер. впливу, та працювали в уряд. ін­ституціях, особливо за часів адміністрації Дж. Кен­неді (його уряд енергійно боровся за вплив на третій світ). Т. Парсонс і його колега Е. Шилз роз­робили концепцію типових змін­них дії, що є набором дихотомій, одну зі сторін якої діяч має обрати ще до того, як значе­н­ня ситуації стане для нього детермінованим. Модерн окреслено на під­ставі соц. організації та культури зх. су­спільств, яким приписано певні характерні риси: індивідуалізм, демократія, капіталізм, орієнтація на науку, секулярність, стабільність, від­окремле­н­ня екон. діяльності від домогосподарств. Пере­біг М. витлумачено як накопиче­н­ня змін нерев. шляхом і під­креслено, що еволюція в напрямі від модерну до М. має значні шанси на успіх та гарантовано забезпечить традиц. су­спільства ресурсами для досягне­н­ня заг. процесу адаптив. удосконале­н­ня. Таке удосконале­н­ня перед­бачає екон. ривок завдяки індустріалізації, демократизацію за допомогою права та секуляризацію й науку через пошире­н­ня освіти. За цією парадигмою, модерним су­спільствам властиві високий ступ. диференціації та орган. поділ праці, спеціалізація, урбанізація, широка освіченість, роз­винені ЗМІ та засоби комунікації, а найголовніше — вони по­стійно обернені в бік про­гресу. Імперативи, які спонукають роз­виток соц. систем у напрямі демократії, ринку та універсалізації культури, мають не лише ідеаліст., але й функціонал. характер; від­повід­но на­ближе­н­ня до модерну будь-якої з під­систем стимулює реакцію ін. сфер у спосіб, що доповнює заг. тенденцію до М. У 1960-х рр. криза та не­стабільність охопили всі три світи, досягнувши кульмінації у подіях 1968, охарактеризов. І. Вал­лер­стайном та його послідовниками як світ. революція. Від­так, по­стала більш песимістична й конфліктна соціологія та політологія М. Ключовими пред­ставниками другої стадії дослідниц. про­грами М. стали С. Гантінґтон, Ш. Ейзенштадт, Б. Мур, які наголосили на асинхрон­ності процесів екон., політ. та соцієтал. роз­витку в контекс­ті М. Загалом її соц. ціна досить висока, тому теоретики другої хвилі М. гол. зав­да­н­ням країн, що роз­виваються, ви­значили на­громадже­н­ня політ. влади, при цьому взірцем мали бути не ліберал. демократії, а ленін. режими. Мислителі лівої ідеол. орієнтації, починаючи від 1960-х рр., ви­ступали з го­строю критикою соціології М. Вони звинуватили її пред­ставників у євроцентризмі й ігноруван­ні руйнів. впливу капіталіст. метрополії на залежну периферію, впливу, результатом якого ставала не М., а занепад. Прибічники державоцентризму в соціології зосереджувалися на модернізац. ролі держави, що сприяє роз­витку, ви­окремлюючи пере­важно соц.-екон. аспекти М. (Ч. Джонсон, А. Амсден, П. Еванс). На поч. 21 ст. пред­ставники цієї дослідниц. про­грами залучають до своїх концептуал. схем демократію як чин­ник соц. рівності, а отже, справедливості та вищого рівня люд. роз­витку. У 1980-х рр. Е. Тіріакян за­пропонував плюраліст. соціологію М., що оперує поня­т­тями хвиль і центрів М., які змінюються; на­прикінці 20 ст. Ш. Ейзенштадт із колегами — концепцію числен. модернів, що полягає у заперечен­ні взірцевості зх. М. і наявності різних шляхів до модернів, які від­різняються між собою. За такого під­ходу дослідники від­находять феномени, що раніше роз­глядалися як елементи виключно Європ. модерну (напр., публічна сфера), у країнах поза цивілізац. ареалом Заходу. В Україні про­блеми М. пост­соціаліст. су­спільств досліджували та досліджують з по­гляду транс­формації ін­ституцій, соц. структури, культури, ролі держави в роз­витку та посиле­н­ня неопатримоніалізму Є. Го­ловаха, Н. Паніна, С. Макєєв, Н. Костенко, О. Куценко, П. Кутуєв, О. Фісун.

Завантажити статтю